It’s a BOY! (про мої роди в Англії)
(архів 2016)
Я деколи думаю, чи я така, бо життя в мене таке, чи життя в мене таке, бо я така)))
Моя дитинка ще до народження встигла побувати у 9 країнах… І це при тому, що я вже не працювала стюардесою.
На початку вагітності я продовжувала жити активним життям, я розуміла, що через 9 місяців світ зміниться, хотілось надихатися повітрям свободи.
Про вагітність мені нагадував хіба токсикоз.
Це все тривало доки лікарка не поставила популярний в Україні діагноз гіпертонус матки, попросила стишитись. Тоді я перейшла в режим класичної вагітності.
Класична вагітність складається із трьох триместрів. В мене теж їх було три, поділених за географічною ознакою, кожен з яких я провела в різних країнах.
Перший триместр вагітності проходив в Україні. Кожні два тижні я навідувалась до лікарки, перед тим здавала кров з пальця, з вени і сечу, мені міряли тиск і зважували. Вагітні — найбільш досліджуваний об’єкт в Україні. Але загалом мені сподобалось бути вагітною в Україні, мені пощастило з хорошими турботливими лікарями, сподобались ціни на медпослуги.
А ще сподобалось жити вагітній у Львові, бо місто мале, транспортна система не налагоджена, тому кожного дня я 1–2 год ходила пішки — прекрасна фізкультура для вагітної. Крім того, перші місяці я ще бігала в парку, це рятувало від мігрені. Також я плавала в басейні поки не захворіла бронхітом, мій організм вже відвик напевно від холодної води.
Потім ще ходила на йогу, вона досить позитивно на мене впливала, але була нуднішою ніж звичайна йога, тому під кінець заняття, коли всі робили шавасану, я засинала і будилась від власного храпу (вагітні — кумедні створіння, не судіть строго). Група дівчат, яка займалась перед нашою, завжди нами захоплювалась, що ми такі сильно вагітні і маємо бажання і сили ходити на йогу. Вони не розуміли, що для нас це був останній шанс бегемотика відчути себе ластівочкою: розкарячитись в незрозумілій позі, щоб незбагненним чином отримати крила.
Виявляється, з організмом вагітної жінки протягом 9 місяців відбувають неймовірні речі: голова розколюється, кровоточать ясна, погіршується травлення…в кожної щось своє… і все це вкладається в рамки “норми”, все це допускається і не лікується, все списуєтся на вагітність. Я вже мовчу про битви гормонів і вічні перепади настрою. Йога і піші прогулянки рятували мене у цих битвах гормонів.
На цей же період припала наша боротьба за візу в Катар. Бо моя люба авіакомпанія занесла мене у чорний список, щоб я не змогла вернутись в країну. Про це я якось розповім. Головне, що боротьбу ми виграли і на другий тримест вагітності я прилетіла в свою милу пустелю.
В Катарі моя вагітність викликала неабиякий інтерес у випадкових перехожих, мене їли очима всі починаючи від дітей, завершуючи жінками. Про чоловіків навіть не говорю, вони там вічно голодні. Ми з Томом не могли зрозуміти, чому їх так цікавить мій животатий вигляд, бо дивились на мене, як на прибульця. Дуже часто питали який термін, хто в мене, а мені просто хотілось бути нормальною людиною. Я не носила балахони, я вдівалась далі жіночно і сексуально. Я хотіла бути гарною жінкою. Я була б рада навіть розмові про погоду, тільки б не в тисячний раз обговорювати, хто в мене там і скільки ще …
В Катарі за кожен візит до лікарки потрібно було платити 150 ріал (1000грн). Лікарка була дуже спокійна, ні кров, ні сечу не перевіряла, казала, що все в мене буде добре. Так, я на 2 місяці випала з марафону дослідження вагітності.
На 32 тижні я полетіла в Англію.
Летіла сама. В польоті обіцяла малюку, що до його народження більше вже не будемо літати. Він від того дуже втішився. Взагалі, літати в животику він любив, досить комфортно себе почував.
Отже третій географічний триместр вагітності був в мене в Англії. Там було багато пригод починаючи з першого тижня.
Спочатку виявилось, що ціна на роди в державних госпіталях суттєво відрізняється в залежності від місцезнаходження госпіталю. Так, в Лондоні і прибічних районах вона в 4 рази дорожча, ніж в менших містах і містечках. Родити в Англії безплатно можуть ті, хто там живуть і платять податки. Для жителів ЄС діє 50% знижки. Ну, а для українців, як завжди, все по повній програмі, без знижок.
В Англії ведуть вагітність і приймають роди акушерки. Лікаря залучають тільки в ускладнених випадках.
Мені попалась польська акушерка Йоланта. Вона вже років 20 живе і працює в Лондоні. Спочатку я зраділа, що буду мати справу з земляками… Але потім виявилось, що людину з Польщі можна вигнати, а Польщу з неї ні.
Вона, хоч і казала, що в цій країні (Англії) все добровільно, пацієнти мають право вибору, але дуже ображалась, якщо я, користуючись цим правом, наважувалась мати свою думку щодо її методів. Вона хотіла, як в старі “добрі” часи залякати вагітну жінку і таким чином примусити її виконувати всі свої розпорядження. На щастя, вона була єдиним персонажем такого характеру в моїй вагітній історії. Весь решта медперсонал поводив себе дуже доброзичливо, допомагав налаштуватись на позитивні природні роди.
Пологів я чекала з нетерпінням. Воно все дуже розумно природою задумано: на останньому місяці вже так незручно пересуватись, спати, жити і так вже набридає стан вагітності, що навіть страх перед родами проходить, вже мрієш, щоб вони почались чимскоріше.
В останні місяці живіт мій був такий великий, що я й сама не могла повірити своїм очам. Я думала, що народжу скоріше, бо вже не уявляла куди йому далі рости. Але малюк мій знав краще, коли йому захочеться на волю, він дуже пунктуально відраховував свої дні до висадки на Землю.
Я читала книжки про те, як підготуватись до родів і до життя після народження дитятка, а живіт був, як міні столик, який завжди зі мною, там зручно поміщались мисочки з перекусами;)
Навіть ходити вже мені було важко. Єдине заняття, яке дозволяло мені забути, що я вагітна, що легко втомлююсь і що завжди хочу спати — це шопінг. По Харродсу я могла ходити годинами і не втомлюватись.
А, коли нарешті в Лондон приїхав Том, то ми проходили по місту по 11000 кроків за день .
І от в один з вечорів, коли ми ще й не були батьками, але я вже на стільки вагітна, що далеко не заїдеш… ми тинялися по околицях, шукали гарний заклад для вечері. Том, як завжди хотів вареників, але український ресторан був закритий чомусь.
Ми поїхали в паб. Вже по дорозі я відчула характерний тягучий біль, поки що занадто слабкий, щоб панікувати, але достатньо красномовний, щоб почати налаштовуватись на потрібний лад. В пабі я знову згрішила з’ївши смачнющу вафлю гофре і випивши лате. Я тоді вже ледве поміщалась за стіл.
Вдома сказали батькам, що хочемо вчепити дорожнє крісло для малюка. Вони спочатку відмовляли, казали краще вдень, коли виднося. Але потім зрозуміли, що час прийшов.
Прикріпити крісло виявилось складніше, ніж ми чекали… Тим більше ми робили це в темноті, тим більше, коли в мене вже почались маленькі схватили …
Том нервувався, панікував, казав, що ми купили браковане крісло…
На допомогу прийшов дідо Кріс. Кріс менше нервувався, більше думав. Наш дідусь досить кмітливий чувак, шарящий. Дідусь найшов потаємну шухлядку, там була інструкція. Вона нам помогла зрозуміти ключові моменти. Далі я вирішила, що лишу кріплення крісла на чоловіків, побережу власні ресурси, мені ще народжувати скоро, хай кожен займається своїм.
Том і дідусь зі всім розібрались, прийшли щасливі і з почуттям виконаного обов’язку.
Я вирішила перевірити по списку, чи все готове для роддому. Зрозуміла, що навіть не знаю в чому народжувати, в чому їхати в лікарню, в чому виписуватися… Вічне питання шмоток: шафа завалена, одягнути нічого… Тільки 2 дні тому накупила всякого, а народжувати все рівно нема в чому… Вирішила, що вдіну старе плаття, хоч воно і жовте, і літнє (надворі прохолодно), і коротке, але тільки його не шкода зіпсувати і воно надає доступ зі всіх сторін.
Дідусь за цей час скоренько налагодив мені спотіфай (Spotify). Підключив доступ для всієї сім’ї. Тепер я можу народжувати під музику!!! Класно:)
На наступний день в мене був черговий огляд у лікаря.
Схватки мої вже тривали близько 16 годин. Лікар оглянув, сказав, що процес пішов, але в лікарню лягати зарано. Порадив поїхати додому, випити бокал вина і розслабитись. Попробуй тут розслабся… Але порада про вино була, як бальзам на душу! Я мріяла про цей бокал всі 9 місяців! Це було найкраща порада і автоматично цей лікар став моїм улюбленим за час вагітності. Йоланта і в той день “порадувала”. Коли я корчилась від схваток, вона сказала, що я ще можу 2–3 тижні не родити… Том сказав, що народжу швидше. Я чоловіку більше повірила, ніж їй. Але настрій вона попсула. (На щастя, більше справи я з нею не мала, бо роди примали зовсім інші акушерки.)
Вирішили скористатись порадою лікаря, а заодно і поїсти. Це були як проводи, перед початком нового життя, життя в якому нас вже буде троє, життя в якому потреби цього новоприбулого жителя будуть домінувати над нашими власними потребами. Взаглі ми наше безтурботне життя проваджали довго, регулярно ходили в кіно, на пляж, в ресторани, насолоджувались довгими сонними ранками, тихими романтичними вечорами. Ми знали, що з народженням дитини, в житті поміняються пріоритети.
І от пішли ми в класну піцерію, замовили там все найзабороненіше. Том сказав, що можна себе побалувати (але він завжди так каже). Замовили вино, в перервах між схватками говорили тости. Після 9ти безалкогольних місяців цей бокал червоного вина пішов, як в суху землю, це, здається, було найсмачніше вино в моєму житті!
Вино розслабило, зняло напругу. Захотілось додому і спати. Але вдома схватки набули новї сили і швидкості, ми зрозуміли, що пора знову їхати в лікарню.
Вдома почався справжній переполох: пес плутався під ногами, майбутня бабуся задавала нам море питань, майбутній татусь хапав всі сумки в лікарню, я корчилась від схваток, а майбутній дідусь знімав це все на відео…
В результаті на пів дорозі в роддом ми зрозуміли, що забули вдома медичні документи, без яких нас ніхто не прийме, довелось вертатися….
Коли ми нарешті приїхали в роддом, схватки вже були дуже часті і сильні. Я надіялась, що в інтервалі між схватками зумію дійти від машини до примального відділення. А насправді довелось по дорозі разів 5 зупинятися від тої нелюдської болі. (Тоді ще я не знала, що все тільки починається) Схватки в мене на той момент вже тривали більше 24 годин.
В роддомі нам “пощастило” потрапити на перезмінку… Тому в кімнаті очікування я прочекала десь 40 хв, поки Том не пішов сваритись. Тоді мене поклали в палату, де мали робити різні заміри серцебиття і рухів дитини. Палата була пуста. Мене поклали і забули…
Палата повільно почала наповнюватись іншими жінками в схватках. Мені все обіцяли прийти оглянути. І тут знову, поки біль вже стала нестерпна, поки Том не почав сваритись, до мене ніхто не підходив. Спочатку я слухала “охи-ахи” інших жінок (ми були відділені шторками, але знаходились в одній палаті). Потім мої крики затьмарили всіх… А медсестра все казала: вас скоро оглянуть і приймуть рішення, чи переводити в родову кімнату, чи відправляти додому. “Ви серйозно?! яке додому!??! Я роджу!!” — думала я тоді.
Переписувалась з сестрою в ФБ, племінниця співала мені пісеньки, що дуже підняло настрій, якось так навіть розчулило. Подумати тільки, дитині 5 років, а вона завжди знає, що сказати, знає, як порадувати, такий маленький психолог, мудра жінка!
Коли нарешті мене оглянули, нарешті повірили в те, що я народжую і що пора мені чухати в родзал. Пані з родзалу теж була неймовірно повільною… Не знаю, чи то час для людини в схватках виглядає інакше, але терпіння в мене не хватало на всіх цих повільних людей. Я знала, що в родзалі є газ і різні інші обезболення, які врятують мене від цих мук.
Так і сталось.
Перше, що мені дали в родзалі це був газ. Газ — це швидкодіюче і недовготривале обезболення, яке викликає запаморочення, схоже на сп’яніння, може викликати нудоту. Деякі жінки не люблять той газ, відмовляються від нього, хоч він не має ні протипоказань, ні жодним чином не впливає на дитину. Його вдихають через спеціальну трубку, коли схватка набуває сили. А, коли вона йде на спад, можна вже дихати звичайним повітрям.
Я його полюбила з першого вдиху, ну може з другого-третього. Спочатку й справді нудота була. Але далі газ допоміг розслабитись і навіть кайфанути, хоч як це не дивно звучить. Перші дві години з газом були незабутні. Він допомагав помягшити схватки.
А ще в мене була музика на всю гучність — Океан Ельзи, на повторі 56 пісень. Я з собою привезла спікер і навіть свічки привезла.
В Англії жінок заохочують до того, щоб створити максимально комфортну обстановку для народження дитинки. З собою можна брати все, що дозволить відчути себе, як вдома: подушки, ковдри, фотографії в рамках, пахнючки… все-все, щоб створити атмосферу затишку. Народжувати можна і вдома. Це досить популярно серед жінок, які не мають ускладень і народжують вже не першу дитину.
На родах з вагітною жінкою може весь час бути ще 2 особи. Я хотіла тільки, щоб був мій чоловік, більш нікого. Ми ж з ним співучасники (“partners in crime”), тому логічно пережити цю подію разом. І саме його присутність створювала для мене ту комфортну атмосферу затишку.
Нікому не потрібно спеціального одягу, чи бахіл. Я теж народжувала зовсім не в тому, в чому планувала. При тих схватках вже взагалі про все забуваєш. В чому приїхала (а це був спортивний костюм), в тому і народжувала. Часу і навіть думки перевдіватись не було.
Свічки, які привезла, не дозволили, бо то вогонь, але акушерка принесла мені електричні. Світло в кімнаті було приглушене, тільки від одної настільної лампи. І плюс мерехтіння свічок біля ванни. Я дихала газом і уявляла себе на концерті Океану Ельзи.
Так сталось, що на їхньому концерті я була всього лиш раз, 4 роки тому. І це було мега-бомбезно. Ці спогади помагали мені пережити важкі болючі схватки. Я лежала на бочку, вдихала газ, насолоджувалась музикою і спогадами…Мені навіть сподобалось. Думала, класні такі роди в мене, можна буде ще родити якось при нагоді, не так вже й страшно це все;) Наївна….
Потім мені дозволили зайти в ванну. Ванни для родів дуже популярні в Англії. Вони є маєже у кожній родовій кімнаті. Не знаю, чи любите ви ванну так, як люблю її я, але після 4 місяців одних тільки душів, ванна має неймовірно розслабляючу дію. Плюс свічки, плюс Океан Ельзи на повний звук. Коли 56 пісень грали по третьому колу, то вже і Том, і акушерка мали свої улюблені пісні і дуже тішились, коли вони звучали. В нас була така міні рок-тусовочка.
Мене поїли яблучним соком, щоб мала енергію. Роди — це важка праця, не дарма в англійській мові пологи мають таку ж назву, як праця, чи труд. Тому драйвова музика ОЕ, дуже стала в пригоді. Коли Вакарчук співає “все буде добре”, то важко не погодитись. “Давай, мила моя давай…”
Але не довго тривали мої кайфування з перервами на схватки… Через десь годину — півтора (час в таких умовах набуває досить розмитих значень, як той годинник Сальвадора Далі) перебування в ванні стало нестерпним, бо газ вже не помагав. Я почала благати більше знеболення. Тоді я ще, пам’ятаю, думала, яке все таки щастя народжувати там, де є можливість полегшити цей нестерпний біль. Я готова була заплатити всі гроші за те, щоб мені щось вкололи, бо ніяке дихання, жодне положення тіла, чи масаж не помагали вже. Напевно мене було чути на весь госпіталь. Тоді ще в голові безперервно крутилась фраза “Never again!” (ніколи знову). Тоді ще я думала, що всі-всі жінки, які мають дітей, це справжні герої, а тим більше всі ті, які народжують без обезболення. Тоді ще думала про свою сестру, в якої вже троє дітей, я побачила її іншими очима… Таке враження, що організм жінки виходить за межі своїх можливостей, робить щось нереальне, надлюдське.
Мені вкололи петидин — препарат скоріше розслабляючий, ніж обезболюючий: біль далі дуже сильна, але тобі якось вже це “по-барабану”. Хоча, подіяв він не зразу. Ще напевно пів години (чи більше, чи менше, важко сказати), були дуже потужні схватки, я кричала так, що чули всі околиці. Я думала, що петидин не діє, просила епідуральну анастезію. Хоч насправді дуже хотіла уникнути її. Це досить серйозне втручання, як на мене. В хребет жінки запихають величезну голку через спеціальний катетер, вводять препарат і таким чином блокують передачу больвих (та й інших) відчуттів в нижню частину тіла. Тобто, все від пояса і нижче німіє. Так жінка народжує не відчуваючи болі.
Перед кожним обезболенням мене запитували ім’я і день народження, видно, щоб переконатись, що я в тверезому розумі. Для епідуралки ще був цілий перелік побічних дій, які мені зачитував мій чоловік. На той момент мені вже було все рівно, почав діяти петидин.
Мені навіть було все рівно, що епідуралку мені все таки не колять. Акушерка шепнула Тому, що я ніби вже ок, не вимагаю більше нічого. Дивний такий стан був, перед тим був стан критичного болю, а тепер — критичної байдужості. Він теж не тривав довго.
Почався останній етап, коли треба було виштовхати з себе дитину. Мені ще на 20му тижні вагітності сказали, що малюк мій досить величенький, виглядає старшим по розміру. Тому я була готова, що народжувати його буде не надто легко. Але сам факт, що це вже останній етап, не міг не радувати.
Я думала, що при родах я забуду англійську і буду говорить рідною мовою. Але кричала їм “I can`t” — те відчуття, коли, як перед прижком з парашутом, розумієш, що ти це не осилеш, що це вище твоїх можливостей, що ти нездатна… Але разом з тим і усвідомлюєш, що дороги назад нема і що “Кесеревий” тобі вже явно не роблять… Лишається один вихід — родити… І вони всі (Том і акушерки) кричать в один голос “you can!!!”. Ну — думала я тоді, — якщо всі вони одноголосно кажуть, що можу, то значить можу. Але, чесно кажучи, думала, що це мені зовсім не під силу.
І тут мені кажуть, що голівка вже є. А голівка — це ж найважче. Ще трошки! І появиться мій малюк!
І той момент, коли ти вперше зустрічаєш своє дитятко, свою таку теплу мягеньку людинку, таке ніжне створіння з глибоким розумним поглядом… О, Боже! Цей момент вартий всього! Він вартий того, щоб жити! І це справжня любов з першого погляду. Я не вірила в неї раніше. Але цього разу все інакше. Сталось чудо!
І за вікном зразу вийшло яскраве сонечко, залило всю палату світлом і теплом… Це найбільше щастя з усіх, найочікуваніша і найважливіша зустіч в моєму житті, зустріч, яка змінила все.
пс: в той день в госпіталі народилось 30 діток, і мій козак був найбільший — 4,350 кг
