II. Вивласненє хліборобів

Друга глава 24-ої частини Марксового “Капіталу” в перекладі Франка подана за текстом в журналі “Культура” (Львів, 1926 № 4–9). Публікація в рамках проекту “Капітал” Маркса українською.

В Англії щезло кріпацтво дійсно в послідній части 14. віку. Огромна більшість людности тоді, а ще більше в 15. віці, се були свобідні хлібороби, дрібні посідачі ґрунтів, ґазди, — хоть власність їх і була прикрита різними феодальними прикривками. В більших папських добрах замісць давнійших кріпаків-совтисів (bailiff) настали тепер свобідні арендаторі. Наємні робітники до хліборобства, се були по части самостійні ґазди-хлібороби, котрі при вільнім часі йшли до пана на заробок, а по части була се відрубна, стосунково і абсолютно мала верства властивих наймитів. І ті послідні на ділі були також самостійними ґаздами, бо крім платні одержурали від пана також поле коло 4 екрів завбільшки і коттедж (хату). Притім порівно с прочими ґаздами вони допущені були до вживаня громадського ґрунту, т. є. толоки, де паслась їх худоба, і ліса, відки вони брали топливо, дерево, торф і пр. У всіх краях Европи ціхуе феодальну продукцію поділ ґрунту поміж як мож найбільше підданих. Сила феодального папа, як і сила кождого короля, полягала не в великости єго доходів, а в многоті єго підданих, а многота сеся залежала від многоти самостійних ґаздів, осілих на єго добрах. Хоть затим англійський край по норманськім завойованю поділено на величезні баронства, с котрих одно нераз містило в собі 900 анґльосаских льордств, то прецінь край той був покритий дрібними хліборобськими ґаздівствами, серед котрих тілько декуди розлягалися великі панські добра. Такі стосунки при рівночаснім росцвіті міст, котрий наступив в 15. віці, сприяли заможности люду, яку описує канцлєр державний Фортеске в своїх „Laudes Legum Angliae“, але при них не можливе було капіталістичне богацтво.

Перший крок перевороту, що поклав основу капіталістичній продукції, припадає в послідній третині 15, і в першій чверти 16 віку. Тоді скасовано феодальне дворацтво котре, як справедливо замічав Джемс Стюерт, „залишило всі хати і двори безхосенно“. Через те викинено масу голих пролєтаріїв на робучий торг. Хоть королівська власть, що й сама виросла з буржоазного розвитку, намагаючи до неограниченого панованя, силою скасувала те великопанське дворацтво, то прецінь вона не була єдиною причиною нового перевороту. Ні, в упертім опорі протів королівства та парляменту витворили великі пани-феодали далеко більшу масу пролєтаріату, проголюючи силою хліборобів з ґрупту і посідлости, хоть хлібороби мали до тих ґрунтів більше право, ніж вони, і забираючи для себе громадські ґрунти. Беспосередний товчок до того в Англії дав іменно росцвіт фляндрійської вовняної мануфактури і звязане з ним підскоченє цін вовни. Стара феодальна шляхта вигибла в великих феодальних війнах, а нова шляхта — се були діти свого часу, для котрих гроші були силою понад всі сили. З вірного поля пасовиська для овець! — се став тепер їх загальний оклик. Гаррізен в своїй „Description of England. Prefixed to Holinshed’s Chronicles“ описує, як вивласнюванє дрібних ґаздів руйнує край. „Але що пашим великим самозванцям до того?“ Мешканя ґаздів та коттеджі робітників валят вони силою або прогнавши людей лишают пустками.
„Коли перездримо давнійші інвентарі кождої домінії, то побачимо, що незлічимі хати та дрібні ґаздівства пощезали, що ґрунт годує далеко меньше люда, що богато міст підупало, хоть деякі нові підносятся… Мож би чимало наросповідатися про місточка та села, зруйновані для того, щоб було місце на толоки для овець; тілько самотні панські двори стоят серед тих толок“. Правда, наріканя тих старих літописів усе пересаджені, але вони досадно малюют те вражінє, яке на самих сучасників робив переворот обставин продукційних. Порівнанє між письмами канцлерів Фортеске і Томаса Моруса вказує наглядно пропасть між 15. а 16. віком. „Із золотого віку — каже справедливо Зорнтон — попали англійські робітники без ніяких перехідних ступнів прямо в зелізну“.

Праводавство злякалось сего перевороту. Воно не стояло ще на такім високім ступни цівілізації, де „богацтво народне“, т. є. богацтво капіталістів і безграничне висисанє та зубожінє маси люду становит верх премудрости політичної. В своїй історії Генріха VII. каже Бекон: „В тім часі (1489) посипалися скарги на то, що вірне поле перемінюєсь в пасовиська, котрих лехко може дозирати кілька пастухів. Ґрунти, що вперед виарендовувались на кілька літ, на доживотну або щорічну умову, тепер зіллято разом с панськими. Се підкопало добробуток люду, а через те й міста, церкви, десятини… Щоб зарадити тому лиху, проявили король і парлямент дивну на ті часи мудрість… Вони видали право протів того обезлюднюючого край загарбуваня громадських ґрунтів (depopulating inclosures) і невідлучної від него обезлюднюючої ґосподарки толочної (depopulating pasture[s])“. Оден акт Генріха VII. з р. 1489 заказує руйнувати хліборобські хати, до котрих належит що найменьше 20 екрів ґрунту. Генріх VIII відновив той самий указ. Говорится там між їншим, що „многі аренди і огромні отари, особливо овець, нагромаджуются в немногих руках, через що дохід з ґрунту дуже вбільшився, а рільництво дуже підупало, церкви і хати повалено, дивовижні маси народа стали неспосібні вдержувати себе і свої родини“. Указ наказує затим відбудовувати повалені хутори, означує, кілько має бути вірного поля в стосунку до овечих толок і т. д. Інший акт з р. 1533 жалуєсь, що деякі властивці мают по 24000 овець, і ограничує їх число на 2000. Наріканя народа і пра- одавство протів вивласнюваня дрібних арендаторів та хліборобів, що почалось від Генріха VII і трівало зо 150 літ — не помогли нічо. Чому не помогли, пояснює нам Бекон, сам того не знаючи. „Акт Генріха VII, — каже він в своїх „Essays, civil and moral“, Sect. 20, — був глубоко і дивно обдуманий. Він утворив сільскі ґаздівства і хліборобські доми певного нормального розміру, т. є. вдержав для них таку пропорцію ґрунту, котра давала їм змогу плодити на світ піддапих доста заможних і не придавлених нуждою, так що плуг був в руках властивців, а не наємників7). А між тим капіталістична продукція намагала як раз до противного: до залежности людової маси, до поверненя еї в наємників, а єї средств продукційних в капітал. Тотож давнійше праводавство стараєсь утримати також 4 екри ґрунту при коттеджи сільского наємного робітника, заказуючи му між тим приймати комірників до свого коттеджу. Ще 1627, за Якова І. засуджено Роджера Крокера с Фронтміль за то, шо-ді в своїх добрах давав коттеджі своїм наємникам без приписаних 4 екрів ґрунту; ще 1638, за Карла І. визначена була королівська комісія для примусового поновленя давних прав, а іменно права про 4 екри ґрунту, конечного придатку до наємницького коттеджу; ще Кромвель заказав будувати дім в 4 милях довкола Льондону без конечного придатку до него в 4 екри ґрупту. Ще в першій половині 18. віку чути жалі, що коттеджі сільских робітників не мают придатку в 1–2 екри. А нині той робітник щасливий, коли має малесенький огородець або коли далеко від хати може де винаймити пару прутів поля. „Властивці (льорди ґрунтові) і арендаторі (фермери) — каже др. Гонтер — ідут ту рука об руку. Кілька екрів грунту при коттеджу зробилиб робітника занадто незалежним“.

Новий, страшний товчок до насильного вивласнюваня маси народа дала в 16 віці реформація і разом з нею кольоссальна крадіж церковних дібр. Католическа церков до реформації була феодальним властивцем великої части англійських ґрунтів і земель. На тих ґрунтах сиділо богато чиншовників, котрих по зруйнованю монастирів поперто між пролєтаріат. Самі церковні добра в великій части пороздаровувано захланним королівським підлизайкам або за псі гроші попродано спекулянтам-арендаторам та міщанам, котрі давних, дідичних чиншовників масами попроганяли, а їх ґосподарства вигирили. Правно забеспечену власність збіднілих селян (їм признана була одна частка десятин церковних) мовчки загарбано. „Pauper ubique jacet“, сказала королева Єлисавета по обїзді Англії. В 43. році єї панованя прийшлось вкінци й офіціяльно признати пауперізм через заведенє податку на бідних. „Установці того податку — каже Уілліям Коббет в своїй „Історії протестанської реформації“ — встидалися висказати его причину і пустили го в світ без усякого вступного виводу (preamble) протів усякого праводавчого звичаю“. Карло І. признав той податок сталим на завсігди і справді аж 1834 єго підвишшено. 
Але сесі беспосередні наслідки реформації не були найтривкійші. Церковна власність, се була реліґійна підпора старосвіцьких порядків ґрунтових. Впала вона, то й їм не довго було вже встоятись.

Ще В послідних десятилітях 17. віку було джоменів (самостійних ґаздів хліборобів) більше ніж арендаторів. Вони творили головну силу Кромвеля і — як свідчит сам Маколєй — визначувались дуже корисно супротів роспитих паничів та їх прислужників — сільских попів. Ще навіть сільскі наємники були співвластивцями громадського ґрунту. Аж около 1750. щезли джомени зовсім, а в послідних десятилітях 18. віку щезли послідні сліди громадських ґрунтів хліборобських. Ми ту не берем на ввагу чисто економічних двигачів рільничого перевороту, але глядимо тілько на посторонні, насильні товчки.

За реставрації Стюартів перевели великі властивці ґрунтів правним способом такий самий рабунок, який в прочій Европі робився і без правних оборотів. Вони знесли феодальні ґрунтові порядки, т. є. скасували всі ті повинности, які припадали державі з ґрунтів, „відшкодували“ державу тим, що наложили податки на хліборобів та прочу масу народа, а самі забрали в тісну приватну власність усі добра, над котрими вперед мали лиш феодальну зверхність, і накинули вкінци народови такі права осідленя (laws оf settlement), котрі, mutatis mutandis, так само повліяли на англійських хліборобів, як указ татарина Бориса Ґодунова на россійських хліборобів.

„Преславна революція“ (glorious Revolution) з Вільгельмом III Оранським дала панованє в руки ґрунтових та капіталістичних богатирів. Вони почали нову еру тим, що до роскраданя державних ґрунтів, котре доси велося скромно і тайком, взялися тепер на кольосальний розмір. Ті ґрунти роздаровувано, продавано за песі гроші або й прямо без даня рації прилучувано до приватних дібр. Все то робилося без найменьшої вваги на правні формальности. Ті закрадені добра державні ураз із церковним фурфантєм, яке ще не було розгарбане за революції, се основа нинішних князівських посідлостей англійської оліґархії. Капіталісти з міщан радо дивилися на ті операції, між іншим і для того, бо ґрунти через те робилися чистим товаром, а сільскі пролєтарії, обідрані до крихти, чим раз більше тислися до міст за роботою. Вони поступали зовсім відповідно для власної користи, так само, як шведські міщане, котрих економічною опорою було селянство і котрі затим дружно с селянами помогали королям (від р. 1604, пізнійше під Карлом X. і Карлом XI.) силою видирати коронні добра з рук маґнатів.

Власність громадська, се була староґерманська встанова, котра животіла під покривкою феодальства. Ми бачили, як тоті громадські ґрунти силою загарбувано, при чім по більшій части рілю перемінювано в толоки. Се почалося с кінцем 15. віку і трівало далі в 16. Але тоді було се все такі особистим насилєм, супротів котрого праводавство дармо боролося цілих 150 літ. Поступ 18. віку проявлявся тим, що само право від тепер починає підпирати рабунок громадських ґрунтів, хоть великі арендаторі побіч того не закидают і своїх дрібних незалежних способиків на власну руку. Парляментарною формою, в якій відбувалися ті рабунки, були „Bills for Inclosures of Commons“ (Закони про прилученє громадських ґрунтів). Се були декрети, котрими сільскі льорди роздаровували власність народну самі собі па власність приватну, — правдиві декрети обдираня народа. Сер Ф. М. Еден, котрий хитро, як правдивий адвокат, доказує, що ґрунти громадські, се властиво приватна власність сільских льордів, що настали намісць феодалів, — сам же зараз збиває всі свої докази, коли домагався „загальної постанови парляменту для прилученя громадських ґрунтів (до дібр приватних)“, — значит, признає, що для їх переміни в приватну власність конечно треба парляментарного замаху, — а з другого боку сам домагався від праводавства „відшкодованя“ для вивласнених бідаків.

Між тим коли замісць незалежних їоменів (ґаздів) настали „tenants-at-will“, т. є. дрібні арендаторі на оден рік, льокайський і від самоволі лендльордів залежний збрід, розросталися тимчасом з рабунку державних дібр, а ще більше з сістематичного загарбуваня громадських ґрунтів ті великі аренди, котрі в 18. в. звано арендами капіталовими або купецькими. Чим більше вони розросталися, тим більше селян витискано з їх давних домівок, тим більше пролєтаріїв перлося до міст, до промислу.

Але 18. вік не понимав ще так досконало, як 19., що „богацтво національне“, а вбожество народне — одно й то само. Про те горячі спори в тогочасній економічній літературі зза „прилучуваня громадських ґрунтів“. З великої маси матеріялу, який маю під руками, подаю отсе кілька виривків, бо в них живо малюєся тодішнє положінє.

„В многих округах в Гертфордшайрі“, пише з обуренєм Томас Урайт, „зіллято 24 аренди, кожда пересічно в 50–150 екрів, усего в 3 аренди“. „В Нортгемтоншайрі і Лінкольншайрі загалом поприлучувано громадські ґрунти до приватних дібр, а повсталі відси нові льордства поперевертано в толоки. Через те в многих льордствах не ореся тепер і 50 екрів, де вперед орано 1500… Звалища колишних хат, стоділ, стаєнь і т. д., се єдині сліди по давнійших мешканцях. З соток домів і родин де в яких селах полишалося по 8–10. В найбільшій части округів, де прилучуванє почалося ледво від 15–20 літ назад, уже властивців ґрунтових дуже мало супротів того, що було вперед. Се ще звичайна річ, коли 4 або 5 богатих годівників худоби посідают недавно позлучувані льордства, на котрих уперед жило 20–30 арендаторів і богато дрібних властивців та комірників. Всіх їх з родинами й цілим спрятком повикидано гет, а з ними й богато таких родин, котрі у них зарабляли собі прожиток“. (Се пише ч. Аддіґтон). І прилучували сусідні лендльорди на підставі Bills for enclosures не тілько перелоги, але часто й управні ґрунти, котрі громада або винаймала поєдинчим ґаздам за певною оплатою, або оброблювала спільно. Говорю ту про прилучуванє царини і загалом управних ґрунтів. Навіть писателі, котрі боронят „прилучуваня“, признают, що воно в тім разі вменьшило управу піль, підняло в гору ціни за живність і причинилося до обезлюдненя сіл… А навіть прилучуванє пустих ґрунтів, яке тепер відбуваєся. відбирає бідному часть утриманя і вбільшує аренди, котрі й так уже за великі“. „Коли“, каже Річард Прайс, „всі ґрунти будут в руках кількох великих арендаторів, то з дрібних арендаторів (про них Прайс казав уперед ось що: „множество дрібних властивців і арендаторів, що вдержуют самі себе й свої родини добутками з ґрунту, котрий оброблюют, доходами з овець, дробу, свиней і т. д., котрі випасают на громадських толоках, так, що для вдержаня їм мало що приходится докуповувати“) по- роблятся люде, котрі будут мусіли працею заробляти на прожиток собі і другим, і все, чого їм треба, будут мусіли купувати на торзі… Бути може, що праці тоді буде більше, бо більше буде примусу… Міста й мануфактури будут змагатися, бо до них напхаєся більше людей шукаючих занятя. Се тота дорога, по котрій зовсім природно пре концентрація аренд і по котрій вона дійсно довгі вже літа чим раз далі посуває Апглію“. Загальне вліянє „прилучень“ ось як описує Прайс: „Взагалі положінє нижчих верстов народа майже в кождім згляді погіршилося. Дрібні властивці та арендаторі зруйновані та зведені до стану наємників та комірників; а рівночасно й о прожиток в тім стані стало далеко тяжше“. І справді, наслідки забору громадських ґрунтів і докопаного тим забором перевороту в рільництві далися так прудко і прикро почути сільским робітникам, що, як сам Еден признає, між 1765 а 1780 плата їх почала знижуватися до крайної границі і уряд мусів поповнювати єї датками запомоговими. „Плата їх“, каже Еден, „не вистатчала вже зовсім для потреб житя“.

Послухаймо ще хвильку, що говорит оден защитник „прилучуваня“ а противник Р. Прайса: „Зовсім фальшива тота гадка, що край обезлюднів, бо не видно-ді людей працюючих в чистім поли. Коли їх тепер убуло по селах, то за то прибуло їх по містах… Коли дрібні ґазди-рільники перемінились в наємних робітників, то через те сама кількість добутої праці стає більша, а се прецінь користь пожадана для суспільности (тілько що, розумівся, самі „перемінені“ не належат до тої суспільности!)… Добутку буде більше, коли скомбінована праця тих наємників буде ужита в одній аренді; таким способом повстане надвишка витворів, котра піде до мануфактур, а через те й мануфактур, тих жерел нашого богацтва, стане більше в стосунку до витвореної многоти збіжя“.

Незамутимий супокій, з яким суспільний економіст глядит на пайзухвальше топтанє „святого права власности“, на найгидше знущанє над людьми, коли йно все то робится для того, щоб покласти підвалину капіталістичній продукції, проявляє між їншими торій і „філянтроп“ сер Ф. М. Еден. Цілий ряд рабунків, головництв і притисків народних, серед яких відбувалося вивласнюванє люду ві(д) послідної третини 15. до кінця 18. віку, викликає у него тілько сей супокійно-радісний вивід: „Належита пропорція між вірними полями а толоками мусіла бути встановлена. Ще в цілім 14. і найбільшій части 15. віку на оден екр толоки приходилося 2, 3, а навіть 4 екри вірного поля. В половині 16. віку перемінилася пропорція: 3 екри толоки приходили на 2 екри рілі, а пізнійше 2 екри толоки на 1 екр рілі, аж поки вкінци не вийшла належита пропорція: 3 екри толоки на 1 екр рілі“.

В 19. віці защезла, розумієся, й память про звязок між хліборобами а власністю громадською. Не згадую вже зовсім о найпослідних часах, — але чи одержали селяне хоть оден шелюг відплати за тих 3,511.770 екрів громадського ґрунту, котрі їм зрабовано між роками 1801 а 1831 і котрі с парляментарними формальностями сіль(с)кі льорди подарували собі самим?

Послідний великий процес вивласнюваня хліборобів, се вкіици т. зв. „Clearing of Estates“ (обчишуванє дібр, або радше вимітанє з них людей). Тото „обчишуванє“, се вершок усіх англійських способів, які ми доси бачили. Там, де вже не осталося незалежних ґаздів-хліборобів, доходит до вимітаня коттеджів, так, що хліборобські робітники не можут уже найти й кусничка місця для замешканя на тім ґрунті, котрий оброблюют. Властиве „обчишуванє дібр“ відзначуєся нечуваною систематичністю і огромним розміром, в якім тота операція нараз виконуєсь (в Шотландії н. пр. вона відбувалася нараз на просторах таких завбільшки, як цілі німецькі князівства), а також окремою формою ґрунтової власности, котру так насильно перемінюют в приватну власність. Ті ґрунти, то була власність повіту (clan), — начальник або „великий чоловік“ був тілько титулярним властивцем, як представник повіту, так само, як королева англійська є титулярною властителькою всего ґрунту Англії. Тот переворот, котрий в Шотляндії почався по посліднім повстаню претендента, мож слідити в перших его початках у письмах Джемса Стеєрта і Джемса Андерсона. В 18. віці заборонено притім Ґелям, прогнаним з ґрунтів, виселюватись в чужі краї, щоб їх таким способом силою попхнути до Ґлязґова і других фабричних міст. За примір методи пануючої в девятнайцятім віці досить буде ту навести „обчищуваня“ герцоґині Созерленд. Тота в економії вишколена особа постановила зараз в початку свого панованя взятися до радікального ліку економічного, і ціле ґрафство, в котрім задля давнійших подібних процесів осталось було всего лиш 15000 люда, перемінити в толоку для овець. Від 1814 до 1820 сістематично прогонювано та нищено тих 15000 мешканців, т. є. майже 3000 родин. Всі їх села поруйновано і попалено, всі їх поля пороблено толоками. Англійських жовнірів викомендерувано там для еґзекуції, і між ними а мешканцями прийшло до бійки. Одна стара баба згоріла враз іс хатою, с котрої не хтіла вступитися. І таким способом присвоїла собі вельможна герцогиня 794000 екрів ґрунту, котрі споконвіку належали до повіту. Вигнаним мешканцям визначила вона на морськім узберіжю около 6000 екрів, по 2 екри на родину. Тих 6000 екрів лежали доси пусто і не давали властительці ніякого доходу. Герцоґиня так далеко зайшла в своїй щедрости, що винаймила екр пересічно по 2 шілінґи 6 пенсів для тих самих селян, котрі много сот літ проливали кров свою за вельможну герцоґську родину. Увесь зрабований ґрунт повіту поділила герцоґиня на 29 великих аренд для випасаня овець; в кождій аренді осіла тілько одна родина, переважно англійські наємні арендаторі. 1825 р. замісць 15000 Ґелів на їх ґрунтах жило вже 181000 овець. А родини, вивержені на морський беріг, старалися жити риболовством. З них поробилися земноводяні, і вони жили, як каже писатель, на половину в воді, а на половину на березі, тілько що ні ту ні там не могли найти достаточного прожитку.

Але небораки Ґелі му сіли ще раз відпокутувати свою романтичну наклінність для „великих мужів“, т. є. для начальників повітових (Clanchef). Запах риб, котрими прокормлювались земноводяні Ґелі, ударив великим мужам в ніс. Вони завітрили тут щось зисковного і заарендували морське узберіжє великим льондонським гендлярам риб. Ґелів другий раз вигнано на штири вітри.

Аж вкінци одну часть пасовиськ назад перемінено в місця для польованя. Звісна річ, що в Англії нема правдивих гір. Дичина в маґнацьких парках, се констітуційна домашна худоба, товста, як льондонські ольдермени. Шотляндія, се затим послідне місце для „шляхотного занятя“ — стрілецтва. „В шотляндських горах“, каже Сомерс 1848, „ліси дуже стали обширні. Ось з одного боку від Ґейка маэте новий ліс Ґлєнфшай, а з другого боку також новий ліс Ордверікай. Поряд з ними бачите Блік-Моунт, огромну пустиню, свіжо заложено. Від сходу до заходу, від околиць Обердіна аж до урвищ Обена тягнутся тепер без перерви ліси. А й по других частях Шотландії находятся нові ліси, як ось в Льоч Орчейґ, Ґлєнджеррі, Ґленморістен і др… Переміна ґрунтів в овечі толоки прогнала Шотляндців на неврожайні пустарі. Тепер серни та лиси починают витискати овець, а Шотландців кидати ще в страшнійшу нужду… „Ліси для дичини“, а народ(и) не можут істнувати побіч себе. Або одні, або другі мусят уступити місця. Нехай тілько число і розмір польовань в слідуючих 25 роках зможеся так, як в минувших, то певно не здиблете й одного Шотляндця в єго ріднім краю. А се змаганє між шотляндськими маґнатами походит по части з моди, панської бути, забагів на польованє і т. д., а по части вони займаются дичиною для зиску. Бо кусень гористого простору, затичений для польованя нераз далеко більше дає зиску, ніж колиб був толокою. Той, кому забаглося иольованя і шукає такого обшару, платит за него тілько, накілько статчит его кішеня, — (а се вже певно, що бідному чоловікови не до польованя!)… Відти то сплило на шотляндські гори тілько недолі, кілько єї сплило на Англію ізза політики норманських королів. Оленям віддано огромні простори до волі, а людей зігнано в тісні і чим раз тіснійші закамарки… Одну вільність за другою видирано народови… І притиск той ще день-денно змагаєся. Властивці з засади і загалом вимітают і виганяют народ, мов сіно косят, — мов ті австральські та американські осадники відвічні ліси витинают, і тота операція поступає чим раз далі, спокійно, с холодною розвагою та обрахунком.

Рабунок дібр церковних, злодійське загарбуване державних 
а з беззглядною жорстокістю переведена переміна феодальної та окружної (Clan-) власности в новійшу приватну власність, — ось які іділлічні були способи первісного нагромаджепя капіталу. Нони здобули ґрунт для капіталістичного рільництва, втяглії землю в обсяг капіталу, а міському промислови достатчили потрібних „рук“, т. є. вольного і голого пролєтаріяту.