IV. Устави для знищеня робучої плати
Четверта глава 24-ої частини Марксового “Капіталу” в перекладі Франка подана за текстом в журналі “Культура” (Львів, 1926 № 4–9). Публікація в рамках проекту “Капітал” Маркса українською.
Не досить того, що знадоби продукції розділюются: на однім боці сам капітал (в руках властивців богатирів), а на другім боці сама праця, т. є. люде, котрі нічо не мают на продаж крім своєї праці. Не досить ще присилувати тих людей до того, щоб добровільно себе самих запродували. В дальшім ході капіталістичної продукції виростає вже верства робітників, котра з вихованя, традиції, привички признає вимоги того способу продукованя природними законами, чимось таким, що й бути інакше не може. Впорядкованє видосконаленого капіталістичного процесу продукційного перемагає всі запори; ненастанне повставанє релятівного перелюдненя вдержує довіз робучих рук і попит за працею, значит, і робучу плату на такій висоті, яка кориснійша для підростаючого капіталу; німий примус економічних обставин довершує панованя капіталіста над робітником. Позаекономічна, беспосередна сила входит все ще в уживанє, але вже лиш виїмково. При звичайнім ході діла досить є — лишити робітника під властю „природних законів продукції“, т. є. лишити го в залежности від капіталу, витвореній і навіки забеспеченій самими вимінками продукційними. Але сего не мож зробити в тій історичній хвили, коли капітал і етична продукція інощо зароджуєсь. Підростаюча буржоазія потребує і уживає власти державної, щоб „реґулювати“ робучу плату, т. є. втискати єї в такі границі, які найкориснійші для баришництва, продовжувати день робучий і вдержувати самого робітника в „належитій“ степени залежности. Се також дуже важний причинок до т. зв. первісного нагромадженя капіталу.
Верства наємних робітників, що повстала в послідпій половині 14. віку, становила тоді і в слідуючих столітях тілько дуже незначну часть людности, котрої становище притім міцно обезпечували самостійні ґаздівства по селах, а цехові звязки по містах. По селах і містах не було великої суспільної ріжниці між майстрами а робітниками. Підчиненє праці під капітал було тілько формальне, т. є. продукція сама не мала ще на собі окремої капіталістичної ціхи. Попит за наємною працею змагався прото дуже швидко за кождим нагромадженєм капіталу, — між тим рук готових найматися до праці прибувало дуже поволи. Велика часть витворів суспільних, що пізнійше стала фондом вбільшуючим капітал, тоді переходила ще в руки робітника для єго власного зужитку.
Праводавство про наємну працю, згори вже вицілене на визискуванє робітника і в своїм розвитку йому завсігди однаково неприхильне, почалося в Англії від виданя „Устави робітницької“ (Statute of Labourers) Едвардом III., 1349. Рівночасно видано в Франції Указ 1350 р. в імени короля Жана. Англійські і французькі устави виходят рівнобіжно і зовсім однакі що до змісту.
Устава робітницька зістала видана за про голосні наріканя послів. „Давнійше“, каже наївно оден Торі, „жадали бідні такої великої плати за роботу, що промисл і богацтво були загрожені. Тепер плата така низька, що знов грозит промислови й богацтву і то може ще небеспечнійше ніж тоді“. Установлено правну тарифу платну для міст і сіл, за роботу (в рукоп. „робуту“) на дни й від штуки. Сільскі робітники повинні винайматися на рік, міські „с прилюдного торгу“. Під карою тюрми заборонено платити висшу плату від означеної в уставі; а хто бере більшу плату, того кара виносит більше, ніж сама плата. Так само ще в розд. 18 і 19. устави о учениках ремісницьких, виданої за Єлисавети, грозится карою 10 день тюрми тому, хто платит більше, а 21 день тюрми тому, хто бере більшу плату від правом приписаної. Устава з р. 1360. заострила кари і навіть дала майстрам право силувати робітників мусом до праці за таку плату, яка означена в тарифі. Всякі звязки, угоди, присяги і т. д., котрими взаїмно сполучилися теслі з мулярами, узнані неважними. Стоваришеня робітницькі караются як тяжка провина від 14. віку до 1825, в котрім скасовано устави протів стоваришень. Дух „Робітницької устави“ з р. 1349 і єї потомків просвічує ясно й с тих устав протів стоваришень. Се тота сама засада: держава приписує, кілько мож найбільше платити робітникови, але хрань боже, щоб хоть натякнула на те, кілько мож йому найменьше платити!
В 16. віці, як звісно, положінє робітників дуже погіршилося. Правда, грішми плачено більше, тількож що ціна грошей стала меньша, а ціна товарів без міри більша. На ділі затим і плана вменьшилася. А прецінь устави для єї зниженя трівают далі порівно з обрізуванєм вух та пятнованєм тих, „котрих ніхто не хоче взяти на службу“. Єлисаветина 5 устава про учеників ремісницьких, уст. 3. надає мировим судям власть становити де в яких реміслах плату і змінювати ї відповідно до пори року і ціни товарів. Яков I ростягнув ту саму реґуляцію робітницької плати на ткачів, подільників і на всі можливі розряди робітників, Джордж II ростягнув устави протів робітницьких товариств на всі мануфактури. В властивій порі мануфактуровій капіталістична продукція була вже досить сильною, щоб правну реґуляцію робучої плати зробити непотрібною, а то й неможливою, але все такі ще на всякий злучай не закидувано того перестарілого оружя. Ще 8. устава Джорджа II заказує давати кравецьким челядникам в Льондоні і околици більше понад 2 шіллінґи і півосьма пенса денної плати, окрім хіба в разах загальної жалоби. Ще 13 уст. Джорджа III, розд. 68. повіряє мировим судям реґульованє робучої плати у виробників шовку. Ще 1796 тре було двох декретів висілих судів для рішеня, чи накази мирових судьїв що до робучої плати мают вагу і для нерільничих робітників. Ще 1799. потвердила ухвала парляменту, що плата копальників шотландських уреґульована уставою Єлисавети і двома шотландськими актами з р. 1661 і 1671. А який між тим переворот доконався у всіх обставинах, доказала подія нечувана в англійській палаті панів. Ту, де від звиш 400 літ фабриковано устави виключно о тім, понад яку міру не може ніяк переступити робуча плата, — ту поставив 1799 Уайтбрід внесок устави, яка може бути найменьша плата для робітників рільничих… Хоть Пітт супротивлявся тому внескови, то прецінь і сам признав, шо „положінє вбогих страшенне (cruel)“. Вкінци 1813 скасовано устави про реґуляцію плати. Вони стались смішним недоріцтвом, відколи капіталіст порядив у своїй фабриці після власних приватних прав, а плата рільничого робітника давно впала понизше мінімум конечного до прожитку, і мусіла до висоти того мінімум доповнюватися с „податку на бідних“. Постанови „Устави робітницької“ що до згоди між майстром а наємним робітником, що до вимовленя терміну і т. д., постанови дозволяючі тілько цівільну скаргу на недодержуючого умови майстра, а крімінальну скаргу на недодержуючого умови робітника, — ті постанови стоят ще й доси в повній силі. Нелюдські ухвали супротів стоваришень скасовано 1825 з ляку перед грізною поставою пролєтаріяту. Парлямент зніс їх дуже нерадо, той сам парлямент, що сам довгі столітя с цинічним безвстидством виступав як неустаюче стоваришенє капіталістів супроті робітників.
Сейчас в початках революційної бурі поквапилась французька буржоазія інощо здобуте право стоваришень знов видерти робітникам. В декреті с 14. червня 1791 оголосила вона, що всі робітницькі стоваришеня, се „замах на свободу і признані права чоловіка“, за котрий накладаєсь кара 500 ліврів і позбавленє на рік актівних прав горожанських. Се право, котре конкуренційну боротьбу між капіталом а працею силою поліційно-державною втискає в такі границі, які вигідні для капіталу, перетрівало революції та зміни пануючих. Навіть террорістична управа єго не ткнула. Аж зовсім уже недавно вичеркнуто єго с карної устави. Нічо нема цікавійшого, як повід до того горожанського замаху державного. Шапелье, справоздавець в тім ділі, каже: „Хоть воно й пожадана річ, щоби плата робуча піднеслась вище, ніж як тепер стоїт, — щоб той, хто ї побирає, не стояв в такій безвихідній залежности, в яку втискає го недостача конечного прожитку і котра майже тілько важит, що залежність невільника“, — то прецінь не сміют робітники порозуміватися о своїх справах, не сміют спільно лучитися і вменьшувати через те свою „безвихідну, майже невольничу залежність“, — не сміют сего всего, бо через те „нарушилиб свободу своїх колишних майстрів, а теперішних предприємців“ (свободу держаня робітника в неволи!), „і позаяк стоваришенє робітників супротів самовладства давнійших майстрів цехових, се — згадайте що? — се як раз привернене тих давних цехів, знесених французькою констітуцією“. (Гл. Buchez et Roux: „Histoire Parlamentaire“, т. X, стор. 195.)
