Тимчасові Автономні Зони

Вільні анклави у наш час не просто можливі — вони існують. Занепад політичних систем може призвести до децентралізованого поширення експериментальних способів організації дійсності

Автор тексту: Стівен Перл Ендрюс

Піратські утопії

Морські розбійники та пірати у ХVIII ст. створили “інформаційну мережу”, що охопила всю планету, та, незважаючи на всю примітивність та слугування брудному бізнесу, функціонувала вона просто бездоганно.

Ця мережа поєднувала між собою численні віддалені острови, такі собі важкодоступні укриття, де кораблі могли поповнювати запаси води й продовольства та обмінювати награбоване на предмети розкоші та першої необхідності. Деякі з цих островів підтримували так звані “ідейні громади” — справжні міні-суспільства, що свідомо жили поза законом, прийнявши рішення прожити хоча й коротке, але щасливе життя.

Кілька років тому я перечитав величезну кількість вторинних літературних джерел, присвячених цим анклавам, та в результаті прийшов до висновку, що до сьогодні жоден історик не вважав їх вартими аналізу. (Деякі згадки можна знайти у Вільяма Барроуза та пізнього британського анархіста Ларрі Ло, та тут мова не йде про скільки-небудь систематизоване дослідження). Тоді я вирішив звернутися до першоджерел і розробив свою власну теорію, деякі аспекти якої будуть викладені в даному есе. Досліджувані поселення я назвав “Піратськими утопіями”.

Не так давно письменник Брюс Стерлінг, один із представників піджанру наукової фантастики під назвою Кіберпанк, опублікував роман про недалеке майбутнє, котрий базується на припущенні, що занепад політичних систем призведе до децентралізованого поширення експериментальних способів організації дійсності: величезних корпорацій, що перебуватимуть під керівництвом робітників; незалежних анклавів, що займатимуться “інформаційним піратством”; анклавів зелених соціал-демократів; анклавів, що пропагуватимуть антиробочий рух “Zerowork”; анархічних вільних зон і т.д.

Інформаційна економіка, що уможливлює наявність такої кількості різноманітних форм, має назву Мережа, а самі анклави (як і назва книги) — Острови в Мережі.

Середньовічні ассасини вважали “Державу”, що являла собою мережу віддалених замків у гірських долинах, розміщених на відстані тисяч кілометрів одна від одної, стратегічно невразливою до нападів. Інформаційний потік забезпечувався секретними агентами, велися війни з усіма урядами, а найвищою чеснотою вважалися знання.

Через наявність сучасних технологій, включаючи супутники-розвідники, така автономія здається просто романтичною мрією. Більше жодних піратських островів! У майбутньому за допомогою того самого механізму — відсутності будь-якого політичного контролю — весь світ можна буде перетворити на автономні зони. Та наразі ця ідея лишається ні чим іншим, як науковою фантастикою, а отже, чистою вигадкою.

Невже ми, що живемо сьогодні, приречені ніколи не відчути автономію, ніколи не жити в країні, якою керує лише свобода? Невже все, що нам залишається, — це ностальгія за минулим чи майбутнім? Невже ми змушені чекати, доки весь світ стане вільним, перш ніж хоча б один із нас відчує смак свободи?

Що ж, ми виносимо вирок цьому припущенню, коли поєднуємо раціональний та емоційний погляд на проблему. Наш розум наполягає, що неможливо боротися за те, що ти ще не пізнав, а серце не бажає жити в світі, настільки жорсткому, що саме наше покоління з усього роду людського змусив страждати від такої несправедливості.

Говорити, що “я не буду вільним доки всі люди (або всі розумні істоти) не стануть вільними”, означає фактично поринути в таку собі нірвану-оціпеніння, зректися всього людського роду та визнати, що ми програли.

Я вважаю, що зібравши докупи й дослідивши історії про минуле та майбутнє, присвячені “островам у мережі”, ми знайдемо достатньо свідчень того, що “вільні анклави” у наш час не просто можливі — вони існують. Всі мої дослідження та роздуми зосередилися навколо концепції ТИМЧАСОВОЇ АВТОНОМНОЇ ЗОНИ (далі абревіатура ТАЗ).

Попри те, що концепція ТАЗ може до певної міри здаватися узагальнюючою, я не розглядаю її як щось більше за есе, спробу, пропозицію, майже плід уяви. Хоча іноді вам може здатися, що моя мова нагадує висловлювання в стилі секти Рантерів, я не намагаюся сформулювати політичну догму.

Я свідомо відмовився від наведення визначення ТАЗ — я просто говоритиму про нього, зображаючи лише окремі дослідницькі штрихи. Якщо дане поняття увійде у вжиток, його значення буде легко зрозуміти, принаймні, в процесі.

В очікуванні революції

Як так виходить, що світові, “перевернутому догори дном”, в результаті завжди вдається реабілітувати себе? Чому за революцією завжди слідує реакція, як зміна пір року в Пеклі?

Повстанням історики називають революцію, що не вдалася, рух, що не досяг очікуваного результату, поставленої мети, визначеної спільною згодою: революція, реакція, зрада, встановлення сильнішої та ще більш деспотичної влади — колесо крутиться, історія знов і знов повертається до своєї найвищої форми — “чобіт, що топче обличчя людини, — вічно”.

Повстання здатне вийти за межі гегелівської спіралі “прогресу” — своєрідного порочного кола. Латинський еквівалент слова повстання — insurrection — можна пояснити так: surgo — вставати, повставати; insurgo — підніматися. Це самостійна операція. Відмова від жалюгідної пародії на кармічне коло, історичної революційної неспроможності.

Заклик “Революція!” перетворився з сигналу тривоги на отруту, згубну псевдо-гностичну пастку долі, жахіття, в якому, як би ми не борсалися, нам не вдасться вирватися з цієї жорстокої епохи, втекти від цього гніту, від однієї Держави за іншою, щоразу потрапляючи на нове “небо”, де панує черговий злий ангел.

Якщо Історія — це Час, як зазвичай стверджують, то повстання — це момент, що ніби вистрибує за межі Часу, порушує закон Історії.

Якщо Держава — це Історія, як зазвичай стверджують, тоді повстання — це заборонена мить, непробачна відмова від діалектичного руху димоходом вверх і назовні, складного шаманського маневру, здійсненого по відношенню до всесвіту.

Історія стверджує, що Революція — процес постійний, або, принаймні, тривалий, тоді як повстання — тимчасове.

В даному контексті повстання є чимось на зразок “найвищої точки переживання” — протилежністю до того, що ми називаємо “ординарним” переживанням чи досвідом.

На кшталт фестивалів, повстання не можуть відбуватися щодня — інакше вони не були б чимось “неординарним”. Проте такі моменти напруження надають форми й змісту всьому життю. Шаман повертається — проте зміни відбулися.

Вам може здатися, що я просто потверджую неможливість здійснення вищеописаного. А як же анархістська мрія, держава без Держави, Комуна, постійна автономна зона, вільне суспільство, вільна культура? Ми маємо залишити цю надію замість екзистенціалістського acte gratuit? Ідея не в тому, щоб змінити свідомість, а у тому, щоб змінити світ.

Мені це здається цілком обґрунтованою критикою. Та все ж я хотів би навести два заперечення: по-перше, революція досі жодного разу не досягла бажаної мети. У момент здійснення повстання його учасники чітко усвідомлюють здійснення їх мрії, проте як тільки перемога досягнута і повертається Держава — всі ідеали та мрії вже зраджено. Я не перестаю сподіватися, ба навіть очікувати на зміни — та наразі до слова Революція я ставлюся з великою підозрою.

По-друге, навіть якщо ми замінимо революційний підхід ідеєю повстання, що спонтанно проростає з глибин анархістської культури, наша власна актуальна історична ситуація є вкрай несприятливою для такого масштабного починання.

Таке лобове зіткнення з масштабною інформаційною Державою, царством Видовищ та Симуляції було б нічим іншим, як безглуздим стражданням. Вся її зброя спрямована на нас, тоді як у нас на прицілі лише повтор, болюча порожнеча, привид, здатний загасити найдрібнішу іскру ектоплазмою інформації, суспільство, що капітулює, на чолі якого стоїть образ Поліцейського та всепоглинаюче око телебачення.

Варто наголосити, що ми не розглядаємо ТАЗ як єдино можливу розв’язку, що заперечує всі інші форми організації, тактики та цілі. Ми просуваємо цю концепцію, тому що вона здатна забезпечити якісне перетворення, порівнюване з повстанням, та при цьому не обов’язково пов’язана з насильством та стражданнями.

ТАЗ — це наче повстання, яке не безпосередньо конфронтує з Державою, це своєрідна партизанська операція, спрямована на звільнення ділянки (землі, часу, уяви), після чого вона розчиняється і зникає, щоб знову сформуватися в іншому місці та в інший час, поки Держава її не знищить.

Так як Держава пов’язана в першу чергу з Симуляцією, а не з субстанцією, тут свою діяльність непомітно можуть зосередити ТАЗ, певний час досягаючи своїх цілей у відносному спокої.

Вірогідно, деяким невеликим ТАЗ вдалося проіснувати довгий період часу, тому що вони так і лишилися непоміченими, наче гірські поселення, адже вони ніколи не перетиналися з Видовищами, ніколи не виходили за межі того справжнього життя, що є невидимим для агентів Симуляції.

Вавилон сприймає власні абстракції як реальність; таким само чином (через помилку), можуть виникнути й ТАЗ. Започаткування ТАЗ може бути пов’язане із застосуванням тактик насильства та оборони, та їх найбільша сила полягає у їх непомітності — Держава не визнає їх існування, адже Історія не має відповідного визначення.

Як тільки ТАЗ почнуть називати (презентувати, чимось опосередковувати), вони зникнуть, для того щоб згодом з’явитися деінде і там знову ж таки стати невидимими, адже їх не бачить око Видовищ.

Таким чином, ТАЗ являють собою ідеальну тактику для застосування в епоху всюдисущої та всесильної, та водночас порожньої й хворої Держави.

І так як ТАЗ є мікрокосмом “мрії анархіста” про вільну культуру, я не уявляю собі кращого способу досягнення цієї мети, при цьому ще й час від часу відчуваючи певні додаткові переваги.

Наостанок варто зазначити, що реальність вимагає від нас не просто перестати очікувати на Революцію, а й перестати хотіти її. Повстання — так, наскільки можливо часто, навіть за наявності ризику насильства.

Агонія Держави Симуляції буде просто грандіозною, та у більшості випадків найкращим рішенням буде не приймати участі у всьому цьому грандіозному насильстві, забратися геть із території Симуляції, зникнути.

ТАЗ — це фактично табір партизанів: атакуй та тікай. Потрібно тримати в русі все плем’я, навіть якщо це лише інформація в Мережі.

ТАЗ має вміти оборонятися, проте і напади, і оборона повинні, якщо це можливо, уникати насильства з боку Держави, котре вже не має жодного сенсу.

Напади здійснюються на засоби контролю, переважно ідеї; оборона — це “непомітність”, техніки бойового мистецтва; невразливість — наймістичніше мистецтво серед усіх бойових технік. Кочова військова машина воює, але ніхто її не бачить, і рухається далі, доки будуть складені мапи її перебування.

Що ж стосується майбутнього — лише автономна зона може планувати автономію, організовувати її, створювати її. Це самостійна операція. Перший крок є чимось схожим на дзенівське саторі — усвідомлення того, що ТАЗ починається з простого акту усвідомлення.

Психотопологія повсякденного життя

Концепція ТАЗ в першу чергу виникає з критики Революції та розуміння поняття Повстання.

Революція вважає Повстання повним провалом, та нам, з точки зору психології звільнення, повстання здається куди більш цікавою можливістю, ніж усі “успішні” революції буржуазії, комуністів, фашистів і т.д.

Друге джерело виникнення ТАЗ походить зі сфери історичного розвитку — я називаю його “завершення мапи”.

Останній шматочок суші, що не належав жодній суверенній державі, було привласнено у 1899 році.

Наше століття — перше, в якому не лишилося terra incognita, не лишилося фронтирів. Національність — головний принцип світового правління: жоден шматок скелі в південній частині Тихого океану не повинен бути вільним, жодна віддалена долина, навіть Місяць та планети. Це апофеоз “територіального гангстеризму”. Жоден квадратний сантиметр Землі не має бути вільним від контролю з боку поліції та оподаткування… принаймні, в теорії.

“Мапа” — це абстрактна політична сітка, масштабна афера, здійснена методом батога і пряника, до якої нас привчає “Держава-Експерт”, аж доки ми всі не починаємо сприймати мапу як територію — тепер не Острів Черепахи, а США.

Та позаяк мапа — це абстракція, вона не може покривати Землю в масштабі 1:1. Через фрактальну будову реальної земної поверхні на мапі можливо відобразити лише просторову сітку. Величезні простори знаходяться за межами сприйняття вимірювальних приладів. Мапа — не точна, мапа не може бути точною.

Отже, шлях до революції закритий, та відкритий шлях до повстання. На певний час ми зосередимо нашу увагу на тимчасовому “зростанні сили”, уникаючи гострих кутів, пов’язаних зі знаходженням остаточного рішення проблеми.

Тож, мапа закрита, та відкрита автономна зона. Висловлюючись метафорично, у фрактальних вимірах вона виявляється невидимою для картографії Контролю. І тут ми вводимо поняття психотопології (та психотопографії) як “науку” альтернативну топографічним та картографічним дослідженням Держави та її “психічному імперіалізмові”.

Лише психотопографія здатна надати карти дійсності в масштабі 1:1, адже лише людський розум є достатньо складним, щоб моделювати реальність. Проте мапа в масштабі 1:1 не може “контролювати” свою територію, адже вона, фактично, ідентична їй. Її можна використати лише для того, щоб запропонувати, тобто викласти для нас деякі важливі характеристики.

Ми перебуваємо в пошуках просторів (географічних, соціальних, культурних, вигаданих), котрі потенційно могли б перетворитися на автономні зони.

І ми безперестанно чекаємо, коли настане час, щоб ці простори стали відносно відкритими, чи то через неуважність з боку Держави, чи то через те, що лишилися непоміченими з боку картографів, коротше кажучи, з будь-якої причини. Психотопологія — це мистецтво лозошукача в пошуках потенційних ТАЗ.

Проте припинення революції та завершення мапи — це єдині негативні джерела ТАЗ. Варто ще багато чого сказати про її позитивні впливи. Сама лише реакція не володіє енергією, необхідною для того, щоб “маніфестувати” ТАЗ. Повстання мусить здійснюватися заради якоїсь мети.

Перш за все ми будемо вести мову про природну антропологію ТАЗ.

Нуклеарна родина являє собою основну складову одиницю суспільства консенсусу, але не ТАЗ. (“Родини! Як я їх ненавиджу! Це лихо для кохання! “ — Андре Жид).

Нуклеарна родина з її Едиповим комплексом являє собою винахід доби Неоліту, відповідь на “сільськогосподарську революцію” із властивим їй голодом та соціальною ієрархією.

Палеолітична модель є водночас і більш первинною, і більш радикальною — зграя.

Типова кочова та напівкочова зграя мисливців-збирачів складається приблизно з 50 людей. У більш крупних племінних спільнотах зграєва структура зберігається завдяки кланам, таємним групам, мисливським та військовим братствам, жіночим та чоловічим спільнотам, “дитячим республікам” і т.д.

Нуклеарна родина є результатом постійної нестачі (тому призводить до скнарості), тоді як зграя — результат надлишку, її життя полягає в марнотратстві. Родина є закритою як генетично, так і соціально: через владу чоловіка над жінкою та дітьми і через ієрархічну будову аграрного та індустріального суспільства.

Зграя — відкрита, звісно, не для кожного, а для її духовно та тілесно близьких втаємничених членів, що заприсягнулися любити.

Зграя не є частиною ще більшої ієрархічної одиниці. Вона являє собою швидше суб’єкт розширеного споріднення, фрагмент горизонтального візерунку, поєднаного договорами, союзами, схильностями і т.д. (Спільнота американських індіанців до сьогодні зберігає певні риси цієї будови).

У нашому власному пост-видовищному суспільстві чистої Симуляції існує багато сил, котрі, здебільшого залишаючись непомітними, працюють над поступовою зміною нуклеарної родини та поверненням зграї. Поломки в структурі Праці призводять до розхитаної “стабільності” одиниці-дому та одиниці-родини.

Певна “зграя” може на сьогоднішній день включати друзів, колишні подружжя та коханців, людей, що познайомилися на різних робочих місцях, постійних співрозмовників, членів груп за інтересами, за перепискою і т.д.

Нуклеарна родина чимдужче перетворюється на пастку, вигрібну яму культури, випадковий прихований вибух розщеплених атомів.

І очевидним стає той факт, що контрстратегія виникає раптово під час практично неусвідомленого повторного відкриття більш архаїчних і в той же час більш постіндустріальних можливостей, що їх надає зграя.

ТАЗ як свято. Одного разу Стівен Перл Ендрюс запропонував у якості свого бачення анархічного суспільства вечірку, на якій усі владні структури розчиняються у святі. Так само ми маємо тут сприймати Фур’є з його концепцією тілесних відчуттів як основи громадської пристойної поведінки — “обнюхування” та “гастрософії”, і його гімн ницості, яку передбачають запах та смак.

Античне бачення святкувань і сатурналій походить від ідеї, що певні події перебувають за межами “профанного часу” та вимірювальних приладів Держави та Історії. Ці свята буквально заповнюють прогалини в календарі — додаткові дні у високосні роки.

До епохи Середньовіччя близько третини року припадало на свята. Можливо, бунти проти календарної реформи були пов’язані не стільки з “одинадцятьма втраченими днями”, скільки з усвідомленням того, що імператорські вчені змовилися затулити ці прогалини в календарі, в яких зосередилися народні свободи, — державний переворот, нанесення року на мапу, зазіхання на сам час, перетворення органічного космосу на механізований. Загибель свята.

Учасники повстання незмінно відзначають його святкову складову, навіть коли перебувають в епіцентрі озброєної боротьби, небезпеки та ризику.

Повстання — наче свято сатурналій, що вислизнуло (або ж було силоміць викинуте) зі своєї календарної прогалини, зумовленої високосними днями, і тепер здатне вигулькнути де-завгодно і коли-завгодно.

Повстання вільне від часу та простору, та все ж має добре чуття на завершені події та потяг до “генія місця”; наука психотопології здатна встановити місцезнаходження “потоків сили” та “місць з особливою енергетикою” (якщо висловлюватися за допомогою окультних метафор), котрі локалізують ТАЗ у просторі й часі чи, принаймні, допомагають встановити її зв’язок із конкретним місцем та часом.

ЗМІ запрошують нас “відсвяткувати незабутні миттєвості життя”, фальшиво уніфікуючи споживання та видовище, не-подію в своєму чистому вигляді. У відповідь на таку безсоромність ми маємо, з одного боку, численні відмови (сформульовані ситуаціоністами Джоном Зерзаном, Бобом Блеком та ін.), а з іншого боку, появу святкової культури, далекої й навіть прихованої від потенційних менеджерів нашого дозвілля.

Вечірка — це вже “нове суспільство, що зароджується в мертвій шкаралупі старого” (Преамбула установчого документу міжнародної профспілкової організації Індустріальні робітники світу).

«Відстоюйте своє право на вечірку» — це, насправді, не пародія на радикальну боротьбу, а її новий маніфест, пристосований до епохи, що пропонує телебачення й телефони в якості способу “підтримувати стосунки” з іншою людиною, способу “бути там!»

«Сутність вечірки полягає в тому, що люди об’єднують свої зусилля з метою реалізації спільних бажань — їжі, танців, спілкування, еротичного задоволення або отримання насолоди від самого моменту щастя — коротше кажучи, “союз егоїстів”, як у найпростішій формі його назвав Штірнер, або ж, висловлюючись термінами Кропоткіна, задоволення основоположного біологічного потягу до взаємодопомоги»

“Збори племені” в стилі 1960-х років, лісові збіговиська еко-саботажників, ідилічний Белтейн неоязичників, анархістські конференції, танці геїв… Вечірки в Гарлемі 1920-х років, нічні клуби, банкети, прадавні лібертаріанські пікніки — ми повинні усвідомити, що все це вже своєрідні “звільнені зони” чи, принаймні, потенційні ТАЗ.

Чи то відкрита лише для декількох друзів, як звані обіди, чи для тисяч учасників, як масові тусовки, — вечірка завжди “відкрита”, тому що вона ніким не “впорядкована”; вечірка може бути спланованою, проте у разі, якщо вона не “відбувається”, — це провал. Елемент спонтанності тут є ключовим.

Сутність вечірки полягає в тому, що люди об’єднують свої зусилля з метою реалізації спільних бажань, до яких можуть належати гарна їжа та веселощів, танці, спілкування, мистецтво жити, можливо, навіть еротичні задоволення або спільне створення витворів мистецтва, або просто отримання насолоди від самого моменту щастя — коротше кажучи, “союз егоїстів”, як його назвав Штірнер, у його найпростішій формі або ж, висловлюючись термінами Кропоткіна, задоволення основоположного біологічного потягу до “взаємодопомоги”. (Також тут можна згадати батаєвську “економіку витрат” і його теорію культури потлачу).

У визначенні контурів реальності ТАЗ життєво важливою є концепція психічного номадизму (або, як ми жартома її називаємо, концепція “необґрунтованого космополітизму”). Аспекти цього феномену обговорювалися в праці Делеза та Ґваттарі “Трактат про номадологію. Машина війни.”, у “Зміщенні” Ліотара і у різних авторів у збірці під назвою “Оазис” видавництва Semiotext(e).

Тут ми використовуємо термін “психічний номадизм” замість таких споріднених термінів, як “міський номадизм”, “номадологія”, “зміщення” тощо просто для того, щоб об’єднати ці концепції в єдине ціле, щоб згодом дослідити його з точки зору становлення ТАЗ.

“Смерть Бога”, певною мірою децентралізувавши “Європейський” проект, відкрила плюралістський пост-ідеологічний погляд на світ, здатний “безоглядно” перейти від філософії до племінного міфу, від природничих наук до Даосизму — вперше стало можливим дивитися на світ очима такої собі золотавої комахи, кожна фасетка очей котрої відображає цілком інший світ.

Проте таке бачення було отримане за дорогу ціну: ми живемо в епоху, коли швидкість і “товарний фетишизм” створили тиранічну фальшиву єдність, що приховує культурну різноманітність та індивідуальність, де “жодне місце не гірше за інше”.

Цей парадокс породжує “циганів”, психічних мандрівників, котрих підштовхує цікавість та допитливість, не надто прив’язаних блукачів (насправді невірних “Європейському Проекту”, котрий втратив усю свою привабливість та життєздатність), котрі не прив’язані до конкретного часу та простору і весь час перебувають у пошуку різноманіття та пригод…

Під цей опис підпадають не лише посередні художники та інтелектуали, а й мігруючі робітники, біженці, “безпритульні”, туристи, сім’ї, що подорожують у будинках на колесах, люди, що “подорожують” у Мережі, хоча можуть взагалі ніколи не залишати власної квартири (чи люди на кшталт Торо, котрі “багато подорожували — звісно, в межах Конкорду”), і, нарешті, під цей опис підпадає “кожен з нас”, всі ми, з нашими автомобілями, відпустками, телевізорами, книгами, фільмами, телефонами, змінами робочих місць, “стилів життя”, релігій, дієт і т.д.

Психічний номадизм як тактика, котру Делез та Ґваттарі метафорично називали “машиною війни”, зміщує парадокс із пасивного в активний та, можливо, навіть “насильницький” режим.

Останні спазми та передсмертні хрипи “Бога” тривали так довго (у формі, скажімо, Капіталізму, Фашизму та Комунізму), що досі існує величезне поле для “творчого руйнування”, котре здійснюють пост-бакунінські та пост-ніцшеанські вояки чи апачі, тобто вороги (“апачі” буквально перекладається як “вороги”) старого Консенсусу.

Ці номади практикують військові набіги, вони — пірати, вони — віруси; вони і хочуть, і потребують ТАЗ, табори з чорними наметами під пустельними зірками, приховані від чужих очей укріплені оази вздовж таємних караванних стежок, “звільнені” ділянки джунглів та неродючих пустель, заборонені для входу території, чорні ринки та підпільні базари. Ці кочівники малюють свої стежки під дивними зірками, котрі можуть бути світними кластерами даних у кіберпросторі, або, можливо, галюцинаціями.

Намалюй мапу території, поверх неї — мапу політичних змін, поверх неї — мапу Мережі, особливо контр-Мережі, де головне місце займають приховані інформаційні потоки та їх шляхи; і, нарешті, поверх усього, в масштабі 1:1, мапу творчого уявлення, естетики, цінностей.

І ось ця мережа оживає, починає рухатися завдяки раптовим коловоротам та сплескам енергії, згущенню світла, прихованим тунелям та сюрпризам.

Мережа й Павутина

Наступний фактор, пов’язаний із появою ТАЗ, є настільки масштабним та неоднозначним, що було вирішено виділити його опис в окремий розділ.

Ми вели мову про Мережу, котру можна визначити як сукупність інформації та її передачу. Здійснення певних актів передачі дозволяється та обмежується різноманітними елітами, що надає Мережі ієрархічного характеру. Інші зв’язки та дії є відкритими для всіх, отже, Мережі властивий також горизонтальний, або неієрархічний, характер.

Доступ до військової інформації та даних розвідки закритий, як і інформація про банківські операції, грошовий обіг тощо. Та здебільшого телефонія, поштова система і дані колективного користування доступні для всіх і кожного. Тому всередині Мережі почала розвиватися тіньова контр-Мережа, котру ми називатимемо Павутина (уявімо, що Мережа — це рибацька сітка, а в її розривах та прогалинах павуки протягнули Павутину).

Зазвичай ми використовуватимемо термін Павутина, маючи на увазі альтернативну горизонтальну відкриту структуру обміну інформацією, неієрархічну мережу, а термін контр-Мережа — для того, щоб позначити приховане та нелегальне використання Павутини, включаючи такі дії, як інформаційне піратство та інші шляхи проникнення в Мережу.

Мережа, Павутина та контр-Мережа — складові одного заплутаного комплексу, вони проникають одна в одну в незліченній кількості точок. Ці терміни не визначають окремі ділянки, натомість вони вказують на наявні тенденції.

(Ліричний відступ: Перш ніж звинуватити Павутину та контр-Мережу в “паразитизмі”, котрий ніколи не може бути істинно революційною силою, запитайте себе, що “виробляється” в Епоху Симуляції? І чим на сьогоднішній день є “клас виробників”? )

Очевидно, Ви будете змушені визнати, що ці терміни втратили своє значення. Так чи інакше, відповіді на ці запитання настільки складні, що в концепції ТАЗ вони повністю ігноруються, натомість використовується все, що погано лежить.

0-Stunning Cube Hut Project by Latelier 8000

“Наша природа — культура”, а ми — злодії, мисливці-збирачі у світі комп’ютерних технологій.

Наявні на сьогоднішній день форми неофіційної Мережі все ще, як ми бачимо, доволі примітивні: маргінальні періодичні видання, електронні дошки оголошень, піратські програми, хакерство, телефонне шахрайство, певний вплив на радіо й друковані видання, практично жодного впливу на крупні ЗМІ, зокрема телестанції, супутники, волоконну оптику, кабельне телебачення тощо.

Тим не менш, сама Мережа являє собою складну систему відносин між суб’єктами (“користувачами”) та об’єктами (“даними”), котрі змінюються та еволюціонують.

Природу цих відносин вичерпно дослідили різноманітні автори — від Маклуена до Вірильо. Сотні сторінок у них зайняв “доказ” того, що тепер “знає кожен”. Замість того, щоб їх переказувати, я поставлю питання про те, які можливості для втілення ТАЗ надають ці відносини.

ТАЗ займає тимчасове, але конкретне місце у просторі й часі. Однак зрозуміло, що вона має також займати “місце” у Павутині, хоча це місце зовсім іншого типу — не актуальне, а віртуальне, не безпосереднє, але з можливістю миттєвого доступу. Павутина не лише забезпечує логістичну підтримку ТАЗ, вона також сприяє її виникненню.

Загалом, ТАЗ “існує” в інформаційному просторі так, як вона існує в “реальному світі”. Павутина здатна впакувати великий обсяг часу у вигляді даних, що займе неймовірно мало місця. Ми вже зазначали, що ТАЗ через її тимчасовість неодмінно бракуватиме певних свобод, пов’язаних зі стійкістю та більш-менш фіксованим положенням у просторі.

Та Павутина може забезпечити своєрідну, принаймні часткову, заміну цієї стійкості та фіксованого положення у просторі — вона може забезпечувати ТАЗ інформацією з моменту її виникнення, забезпечувати величезними обсягами простору й часу, перетвореними на дані.

Беручи до уваги нашу вимогу щодо контакту віч-на-віч та потребу в чуттєвих відносинах, а також через еволюцію Павутини, ми маємо чітко усвідомлювати що Павутина — це система підтримки, здатна переносити інформацію від однієї ТАЗ до іншої, захищати ТАЗ та робити її “невидимою” або ефективно діючою, як того вимагає ситуація.

Більш того, якщо ТАЗ — це табір кочівників, то Павутина допомагає зберігати епос, пісні, родовід та легенди цього племені, а також мапи таємних караванних стежок та схеми набігів — потоки племінної економіки.

Вона навіть зберігає саме ті шляхи, якими вони йтимуть, і саме ті сни, які вони бачитимуть як знаки та передвістки.

Burning Man Camp

Існування Павутини не залежить від комп’ютерних технологій. Усне мовлення, паперова пошта, маргінальні мережеві журнали, “телефонні дерева” і без того придатні для створення інформаційної павутини. Найголовніше тут — не рівень технічного забезпечення, а відкритість та горизонтальність структури.

Тим не менш, сама концепція Мережі передбачає використання комп’ютерів. Науково-фантастичний образ Мережі — це кіберпростір (як у “Троні” чи “Нейроманті”) і пов’язані з ним псевдо-телепатичні риси “віртуальної реальності”. Як прихильник кіберпанку я вбачаю саме у “зламі реальності” ключову роль у створенні ТАЗ.

Я погоджуюся з Гібсоном та Стерлінгом у тому, що офіційна Мережа ніколи не зможе покласти кінець існуванню Павутини та контр-Мережі — комп’ютерному піратству, неавторизованій передачі даних, адже вільний потік інформації неможливо заморозити. (Наскільки я розумію, теорія хаосу передрікає, що існування системи тотального контролю неможливе в принципі). Тим не менш, якщо абстрагуватися від усіх спекуляцій щодо майбутнього, ми опинимося перед складним питанням про сутність Павутини та техніки, котру вона застосовує.

Головна мета ТАЗ — уникнення опосередкування з метою отримання досвіду безпосереднього переживання. Саму її суть можна втілити в суфійський термін “грудьми до грудей”, тобто віч-на-віч. Проте сама суть Павутини — це опосередкування. Машини — це наші посланці, зокрема, тіло — це ніщо інше, як перевалочний пункт, з усіма найнеприємнішими конотаціями цього слова.

ТАЗ може визначити власну позицію, здійнявшись над двома протилежними точками зору на Hi-Tech та Мережу як його апофеоз:

1. точкою зору прибічників неопалеолітичної пост-ситуаціоністської ультразеленої позиції, котрі по-луддистськи протестують проти опосередкування та Мережі;

2. точкою зору кіберпанківських утопістів, футуро-лібертаріанців, Хакерів Реальності та їх прибічників, котрі розглядають Мережу як черговий крок у еволюції та вважають, що всі можливі неприємні ефекти опосередкування можливо подолати, принаймні, тоді, коли ми звільнимо засоби виробництва.

ТАЗ погоджується з хакерами, тому що хоче втілитися, зокрема, за допомогою Мережі, навіть за посередництва Мережі. Але вона погоджується і з зеленими, тому що гостро відчуває себе як тіло й відчуває відразу до Кібергнозису, до спроби вийти за межі тіла за допомогою миттєвості та симуляції.

У світлі ТАЗ дихотомія технології та антитехнології виглядає оманливою, як, власне, більшість дихотомій, у яких наявні опозиції являють собою чисті фальсифікації чи навіть галюцинації, породжені семантикою.

ТАЗ хоче існувати в цьому світі, а не в ідеї іншого світу, не в певному уявному світі, народженому оманливою уніфікацією (все зелене або все металеве). Такий світ може бути лише марною надією (або, як казала Королева в керролівській “Алісі в Задзеркаллі”: “Варення завтра або варення вчора, і ніколи варення сьогодні”).

ТАЗ “утопічна” в тому значенні, що вона являє собою максимальну інтенсифікацію повсякденного життя, чи, як сказали б сюрреалісти, проникнення Прекрасного в життя. Але вона не може бути утопічною в буквальному значенні слова, бути ніде, бути “місцем, якого немає”.

ТАЗ є. Вона перебуває на перетині великої кількості сил, наче якесь язичеське “місце сили”, що знаходиться на перетині таємничих ліній, які помічає лише знавець у начебто незначущих особливостях ґрунту, ландшафту, потоках вітру, води, міграціях тварин.

Просто сьогодні не всі лінії проходять через цей час і простір. Деякі з них існують лише “всередині” Павутини, навіть якщо вони й перетинаються з реальним простором і часом. Деякі з цих ліній є “незвичайними”, тобто не існує термінів, за допомогою яких ми могли б описати їх існування.

Ці лінії краще досліджувати в контексті теорії хаосу, ніж у межах соціології, статистики, економіки і т.д. Сплетення силових ліній, в якому втілюється ТАЗ, дещо схоже на хаотичні “дивні точки тяжіння”, котрі, скажімо так, існують між вимірами.

ТАЗ за самою своєю природою використовує будь-які придатні засоби для того, щоб реалізувати себе, чи то в печері, чи то в космічному місті L5. В обох місцях вона житиме — зараз або якомога раніше, якою б підозрілою та застарілою не здавалася її форма.

Вона виникає раптово, незважаючи на пануючу ідеологію, ба навіть антиідеологію.

Вона використовуватиме комп’ютер, тому що комп’ютер існує, але вона вдається й до сил, настільки далеких від відчуженості та симуляції, що здатні гарантувати ТАЗ деяку міру психічного палеолітизму, одвічно шаманського духу, котрий “заразить” собою навіть саму Мережу (в цьому для мене й полягає істинне значення Кіберпанку).

Оскільки ТАЗ — це інтенсифікація, надлишок, потлач, життя, віддане життю, а не лишень виживанню (соплива прикмета 1980-х), вона не може обмежуватися лише рамками Технології або Антитехнології. Вона суперечить сама собі як справжні ненависники домовиків, адже вона хоче бути — будь-якою ціною, ціною “досконалості”, ціною остаточного знерухомлення.

Множина Мандельброта і її комп’ютерна графічна модель дають нам наочне уявлення про фрактальний всесвіт — мапи всередині мап всередині мап і т.д., доки вистачає обчислювальної потужності. Навіщо потрібна ця мапа, котра фактично прагне до відповідності 1:1 до фрактального виміру? Що з нею робити, окрім як захоплюватися її психоделічною елегантністю?

Якщо уявити собі мапу інформації — картографічну проекцію Мережі у всій її цілісності, нам доведеться включити в неї всі риси хаосу, що вже почав проявлятися, скажімо, в паралельній обробці даних, телекомунікаціях, системах електронних платежів, вірусах, хакерських атаках і т.д.

Топографічне представлення кожної з цих “ділянок” хаосу нагадує множину Мандельброта — ті ж самі “півострови”, нанесені на мапу або приховані в мапі аж до ілюзії “зникнення”. Ці “письмена”, частина з яких зникає, а інша частина написана поверх інших таких само, демонструють сам процес компрометації Мережі самої себе. Вона вже не є цілісною в самій собі, вона абсолютно неконтрольована.

Іншими словами, множина Мандельброта чи щось схоже на неї може стати в пригоді під час “побудови” (у всіх значеннях цього слова) контр-Мережі як хаотичного процесу, “творчої еволюції”, як його називав Пригожин. Кожна “катастрофа” в Мережі — це силовий вузол Павутини, контр-Мережі.

Мережа руйнується хаосом, тоді як Павутина завдяки йому процвітає. Чи то шляхом звичайнісінького комп’ютерного піратства, чи то за допомогою розвитку складних відносин із хаосом хакери Павутини, кібернетики ТАЗ знайдуть шляхи отримати користь від розладів, аварій та розривів у Мережі (здатність створювати інформацію з “ентропії”).

Бріколер, лахмітник, збирач інформаційних черепків, контрабандист, шантажист, ба навіть кібертерорист — хакер ТАЗ працюватиме на еволюцію прихованих фрактальних зв’язків. Ці зв’язки та різноманітна інформація, що циркулює по та між ними, сформують “місця сили” для появи ТАЗ власною персоною. Це нагадує крадіжку електрики в енергетичного монополіста з метою освітлення закинутого будинку, зайнятого безпритульними.

Тому Павутина паразитуватиме на Мережі для того, щоб створювати ситуації, котрі сприятимуть появі ТАЗ. Та ми можемо розглядати цю стратегію і як спробу, спрямовану на конструювання альтернативної та автономної Мережі, “вільної” та непаразитичної, Мережі, котра слугуватиме основою для “нового суспільства, що виникає зі шкаралупи старого”. Висловлюючись практичною мовою, контр-Мережу і ТАЗ можна розглядати як вищі цілі, а теоретично — як форми боротьби за створення іншої реальності.

Висловивши цю думку, ми всі маємо розвіяти певні сумніви з приводу користі комп’ютерів, відповісти на деякі запитання, в першу чергу, стосовно Персонального Комп’ютера.

Комп’ютерні мережі, електронні дошки оголошень та інші приклади електронної демократії досі були переважно різновидами хобі. Багато хто з анархістів та лібертаріанців були переконані, що ПК може стати знаряддям звільнення та самозвільнення, проте вони не досягли зазначених цілей, не досягли жодної свободи.

Мене майже не цікавить поява гіпотетичного класу приватних підприємців, що займатимуться обробкою даних та текстів як фрілансери, котрі скоро зможуть працювати безпосередньо в своїх квартирах над шматком якогось безглуздого корпоративного чи бюрократичного проекту.

Більш того, не обов’язково володіти надчутливим сприйняттям, щоб передбачити, що в цьому класі з часом з’явиться власний нижчий клас, такий собі люмпен-пролетаріат, — скажімо, домогосподарки, що забезпечують свої родини “вторинним доходом”, перетворюючи власні будинки на електронні потогінні конвеєри, маленькі тиранії Праці, де в ролі “боса” виступатиме комп’ютерна мережа.

Крім того, мене не вражає та інформація й той сервіс, котрий пропонують сучасні “радикальні” мережі. Кажуть, що десь там існує “інформаційна економіка”. Може й так, але інформація, котру продають на “альтернативних” дошках оголошень, цілком складається з чатів, балачок та техномаячні. То що, це і є економіка? Чи ж це лишень спосіб згаяти час для ентузіастів?

Ну добре, ПК спричинили чергову “революцію книгодрукування” — це дуже добре, розвиваються маргінальні мережі — це теж добре. Тепер я можу вести телефонні розмови з шістьма абонентами водночас. Проте які зміни це все спричинило в моєму повсякденному житті?

Чесно кажучи, я володію вже достатнім обсягом даних, що збагачують моє світосприйняття, завдяки книгам, фільмам, ТВ, театру, телефону, пошті, зміненим станам свідомості тощо. Чи дійсно я потребую ПК для того, щоб отримати ще більше таких даних? Ви пропонуєте мені таємну інформацію? Ну… можливо, я зацікавлений — та мені потрібні надзвичайні таємниці, а не просто ніде не вказані номери телефонів і поліцейська та політична маячня.

Я хочу, щоб комп’ютери забезпечували мене інформацією, пов’язаною з реальними благами — “всім гарним, що є в житті”, як зазначено у Преамбулі установчого документу міжнародної профспілкової організації Індустріальні робітники світу. І оскільки тут у розповсюдженні дратуючої інтелектуальної дурні я звинувачую хакерів та користувачів електронних дощок оголошень, я спущуся з барокових небес Теорії та Критики і поясню, що саме я розумію під “реальними благами”.

Почну з того, що як з політичних, так і з особистих міркувань я прагну отримувати гарну їжу, кращу за ту, котру я отримую від Капіталізму, — їжу без домішок, таку, що має відчутний природний запах. Щоб ускладнити гру, уявіть, що їжа, яку я хочу споживати, є нелегальною — скажімо, свіже молоко або вишуканий кубинський фрукт мамей, ввіз котрого в сирому вигляді до США заборонено, через те що його насіння галюциногенне (принаймні, мені так казали).

Я не фермер. Уявімо, що я імпортер рідкісної парфумерії та афродизіаків, і більша частина моїх запасів також нелегальна. Або я хочу продавати послуги з обробки текстів про вирощування органічної ріпи, але відмовляюся повідомляти про угоди податкову інспекцію (як вимагає закон, хочете вірте, хочете ні). Або, можливо, я хочу зустрічатися з іншими людьми для отримання добровільних, але нелегальних взаємних задоволень (так вже намагалися робити, але на всі дошки оголошень, присвячені жорсткому сексу, здійснили наліт, тож яка користь від підпілля з такою нікчемною безпекою?)

Коротше, вважайте, що мене вже просто нудить від наявної купи інформації. Якщо вірити вам, комп’ютери наразі вже здатні полегшити задоволення моїх потреб у їжі, наркотиках, сексі та ухилянні від податків. Так в чому ж річ? Чому це не відбувається?

ТАЗ з’являлися, з’являються і з’являтимуться за участі та без жодної участі комп’ютерів. Проте для того, щоб ТАЗ реалізувала весь свій потенціал, процес її існування має менше нагадувати мимовільне горіння і більше — життя “островів у Мережі”.

Мережа, чи навіть швидше контр-Мережа, стає невід’ємною складовою ТАЗ, тим самим доповненням, котре примножує її потенціал, дозволяє їй здійснити “квантовий стрибок” (дивно, що цей вислів почав означати великий стрибок) на новий рівень складності та значущості. ТАЗ має з цього моменту існувати в світі чистого простору, в чуттєвому світі.

Існуючи на межі, ледь вловима, ТАЗ має поєднувати інформацію та бажання, щоб бути пригодою, “хеппенінгом”, щоб заповнити собою простір власної долі, наситити саму себе власним становленням.

Можливо, представники Неопалеолітичної Школи мають рацію, коли стверджують, що всі форми відчуження та опосередкування мають бути знищені для досягнення наших цілей, або, можливо, анархії можливо досягнути лише у відкритому космосі, як вважають деякі футуро-лібертаріанці. Проте ТАЗ прагне не прив’язувати себе до “було” і “буде”.

ТАЗ зацікавлена в результатах, в успішних нападах на загальноприйняту реальність, у проривах до більш інтенсивного та наповненого життя.

Якщо комп’ютер не можна використовувати в даному проекті, тоді ми переступимо через комп’ютер. Втім, моя інтуїція підказує мені, що контр-Мережа вже з’являється, можливо, вже існує — та я не можу цього довести.

Я ґрунтував свою теорію ТАЗ значною мірою саме на інтуїції. Звісно, Павутина включає некомп’ютерні форми мережевої роботи, такі як самвидав, чорний ринок тощо, та бажання працювати з усім потенціалом неієрархічної інформації логічно приводить нас до комп’ютера як ідеального знаряддя.

Отже, я чекаю на мить, коли хакери доведуть, що я маю рацію, що моя інтуїція мене не підвела. Ну, де моя ріпа?

«Пішли до Кроатоанів»

Ми не маємо бажання надавати жодне визначення ТАЗ чи встановлювати догми стосовно шляхів їх створення. Натомість ми стверджуємо, що ТАЗ вже створювалися, будуть створюватися і створюються зараз.

Тим не менш, вельми важливо та цікаво поглянути на минуле та сьогодення якої-небудь ТАЗ і порозмірковувати про те, як потрібно чинити в майбутньому.

Зібравши докупи декілька типових прикладів, ми зможемо встановити весь комплекс дій, можливо, нам навіть вдасться розгледіти певний “архетип”. Замість того, щоб звертатися до енциклопедій, ми скористаємося технікою раптового фотографування, складемо з наших знімків мозаїку, починаючи з XVI та XVII ст. та поселень у Новому Світі.

Відкриття “нового” світу первинно мислилося як окультна операція. Маг Джон Ді, духовний радник Єлизавети І, очевидно, винайшов концепцію “магічного імперіалізму” й заразив своїми ідеями ціле покоління.

Річард Гаклюйт і Волтер Релі були захоплені його ідеями, і Релі використовував свої зв’язки з так званою “Школою ночі” (групою видатних мислителів, аристократів та знавців) для просування таких починань, як дослідження нових територій, колонізація та картографія. Шекспірівська “Буря” стала своєрідною пропагандистською п’єсою для нової ідеології, а Колонія Роанок стала першим практичним експериментом.

Алхімічні переконання Нового Світу були пов’язані з концепцією першоматерії, “царством Природи”, невинністю та всемогутністю (“Virginia”), хаосом та зародженням, котре знавці мали перетворити на “золото”, тобто як на духовну досконалість, так і на матеріальне багатство.

Та в той же час це алхімічне бачення до певної міри живилося і пошаною до зародження нового, таємною симпатією до нього, прагненням до безформної форми, символом якої був “Індієць”: “Людина” у природному стані, не зіпсована “урядом”.

Калібан, Дика Людина, подібно до вірусу розповсюджувався в череві машини Окультного Імперіалізму; ліс/звір/людина з самого початку були наділені магічною силою маргінальності, презирства та вигнання. З одного боку, Калібан огидний, а Природа — це “дика пустеля”, з іншого — Калібан шляхетний і нічим не скутий, а Природа — Едемський сад.

Такий дуалізм, властивий європейській свідомості, з’явився ще до дихотомії Романтизм/Класицизм, він вкорінений у Високій Магії епохи Відродження. Відкриття Америки (Ельдорадо, Джерело Вічної Молодості) кристалізувало цей еліксир, і в осад випали практичні схеми колонізації.

У початковій школі всім нам розповідали, що перші поселенці в Роаноці зазнали невдачі. Колоністи зникли, залишивши лише загадкову записку: “Пішли до Кроатоанів”. Пізніше на повідомлення про “сірооких індіанців” почали дивитися як на легенди. Підручник натякає, що індіанці вбили беззахисних поселенців.

Але “Кроатоан” — зовсім не міфічне Ельдорадо: таку назву дійсно мало сусіднє плем’я дружніх індіанців. Очевидно, поселенці просто перебралися з узбережжя на Великі Похмурі Болота і змішалися з племенем. І сіроокі індіанці існували насправді — вони є й зараз, і вони продовжують іменувати себе Кроатоанами.

Зникла колонія Роанок

Отже, найперша колонія Нового Світу вирішила розірвати договір із Просперо (Ді/Релі/Імперія) та піти з Калібаном до Диких Людей.

Вони здалися, стали “індіанцями”, “своїми”, надали перевагу хаосу над жахливим служінням лондонським плутократам та інтелектуалам.

Коли там, де була “Земля Черепахи”, запанувала Америка, Кроатоани лишилися в її колективному невідомому. За межами фронтиру все ще превалювало царство Природи (тобто відсутність Держави), і в свідомості людей постійно жевріла можливість здичавіння, спокуса покінчити з Церквою, фермерством, освітою, податками — коротше, всіма тягарями цивілізації — і, так чи інакше, “піти до Кроатоанів”.

Більш того, коли Англійську громадянську війну зрадив спочатку Кромвель, а потім Реставрація Стюартів, хвилі протестантських радикалів добровільно чи мимоволі потекли в Новий Світ (котрий відтепер перетворився на тюрму, місце заслання). Антиномісти, фемілісти, квакери, левелери, дігери та рантери потрапили під окультну тінь дикості й кинулися в її обійми.

Енн Хатчінсон і її друзі — найвідоміші (тобто такі, що належать до найвищого класу) з антиномістів — зазнали невдачі й потрапили на гачок політики колонізації узбережжя. Та цілком зрозуміло, що існувало ще й радикальне крило руху. Ті випадки, котрі Готорн згадує в своєму “Травневому дереві Меррі-Маунта”, є цілком достовірними з історичної точки зору. Схоже, екстремісти вирішили всі разом відмовитися від християнства й навернутися в язичництво.

Якби об’єднання з їх індіанськими союзниками мало успіх, як наслідок могла б виникнути синкретична антиномістсько-кельтсько-алгонкінська релігія, щось на зразок північноамериканської Сантерії у XVII ст.

Сектанти відчули себе набагато краще там, де влада на Карибських островах функціонувала абияк і потопала в корупції, де зіткнення інтересів європейських держав-суперників призвело до того, що велика кількість островів не були заселені, а на деякі ніхто навіть не претендував.

Зокрема, Барбадос і Ямайка були заселені екстремістами, і я впевнений, що левелери та рантери зробили свій внесок у створення буканьєрської (піратської) “утопії” на Тортузі. Саме тут вперше завдяки Ексквемеліну ми можемо трохи глибше дослідити вдалий прототип ТАЗ, що існував у Новому Світі.

Рятуючись від жахливих “переваг” імперіалізму, таких як рабство, кріпосне право, расизм, нетерпимість, від примусової військової служби та роботи на плантаціях, де люди падали замертво, буканьєри пішли стопами індіанців: одружувалися з місцевими жінками, вважали негрів та іспанців рівними собі, не визнавали національностей, обирали своїх капітанів демократичним голосуванням і поверталися в “царство Природи”.

Проголосивши стан “війни з усім світом”, вони почали займатися піратством, укладаючи спільні договори, що називалися “Угодами” і були настільки егалітарними, що гарантували кожному членові команди цілу частку, а капітану лише на чверть або на половину більше цілої частки. Тілесні покарання були заборонені — сварки залагоджувалися спільним голосуванням і в межах дуельного кодексу.

Абсолютно невірно вважати піратів такими собі морськими розбійниками з великої дороги чи тим більше ранніми капіталістами, як це робили деякі історики.

Пірати були, по суті, “соціальними бандитами”, хоча фундаментом подібних спільнот були не традиційні селянські громади, а “утопії”, створені ex nihilo in terra incognita, анклави повної свободи, що заповнила білі плями на карті.

Після падіння Тортуги буканьєрський ідеал продовжував жити протягом усього “Золотого віку” піратства (приблизно 1660–1720 рр.) і породив, наприклад, поселення в Белізі, засновані буканьєрами.

Згодом події було перенесено на Мадагаскар — острів, який досі не був зайнятий жодної імперією і складався з карликових тубільних “королівств”, очолюваних вождями племен, які були щасливі піти на союз із піратами. Там Піратська Утопія досягла своєї вищої форми.

Як вважають деякі історики, оповідання Даніеля Дефо про капітана Міссьона і заснованої ним Ліберталії могло бути літературною містифікацією, створеною для пропаганди теорій радикальної партії вігів. Однак ця історія була включена в Загальну історію піратів (1724–1728), більша частина якої до сьогодні розглядається як достовірне й точне джерело.

Більш того, історія капітана Міссьона не була спростована в ті часи, коли книга вперше з’явилася, і були ще живі матроси мадагаскарської піратської флотилії. Вони, схоже, вірили у всю цю історію, безсумнівно, тому, що своїми очима бачили піратські анклави, дуже схожі на Ліберталію. А до неї звільнені раби, тубільці й навіть споконвічні вороги, такі як португальці, запрошувалися на рівних.

Захоплення кораблів работоргівців із подальшим звільненням рабів було основним заняттям піратів. Землею володіли спільно, представники обиралися на короткі строки, здобич ділилася порівну; доктрини свободи були набагато більш радикальними навіть за ті, що містилися у памфлеті “Здоровий Глузд”.

Ліберталія проіснувала недовго, і Міссьон загинув, захищаючи її. Проте більшість піратських утопій з самого початку створювалися як тимчасові; насправді, справжніми “Республіками” піратів були їхні кораблі, які в морі керувалися “Угодами”.

«Європейський проект не може визнати й зрозуміти існування Дикої Людини — зелений хаос все ще загрожує імперській мрії про порядок»

Анклави на узбережжях зазвичай взагалі не мали жодних законів. Останній за часом класичний приклад — Нассау, столиця Багамських Островів, поселення на узбережжі, яке складалося з хатин і наметів. Його жителі любили вино та жінок (хлопчиків, вірогідно, також, якщо вірити праці Берджа “Гомосексуалізм і піратство”), пісні (пірати надзвичайно захоплювалися музикою і, бувало, навіть брали в рейси музичні колективи).

Їх святкування закінчилися в ніч, коли британський флот з’явився на Багамах. Чорна Борода та “Каліко Джек” Рекхем зі своєю командою жінок-піратів перебралися на менш гостинні береги й обрали важку долю, тоді як інші смиренно прийняли королівську амністію і кардинально змінили свій стиль життя.

Але традиції буканьєрів відродилися як на Мадагаскарі, де піратські діти-напівкровки взялися захоплювати тубільні королівства, так і на Карибах, де раби-втікачі та змішані чорно-біло-червоні групи розвивалися в горах і глушині, знані як “Марони”. Маронська спільнота на Ямайці все ще утримувала певний ступінь автономності і зберігала старий уклад, коли Зора Ніл Херстон відвідала їх у 1920-х роках (див. “Скажи це моєму коню”). Марони Суринаму досі сповідують африканське “язичництво”.

Протягом усього XVIII століття у Північній Америці виникла безліч так званих “Ізольованих трирасових громад”. Цей термін був вигаданий рухом Євгеніки, котрий здійснив перші наукові дослідження цих спільнот. На жаль, “наука” служила лише прикриттям для переслідування “напівкровок” і бідноти, а “рішення проблеми” зазвичай полягало у примусовій стерилізації.

Ядро таких громад незмінно складалося з рабів-утікачів і кріпаків, “злочинців” (тобто злиденних), “повій” (тобто білих жінок, одружених на небілих чоловіках) і членів різноманітних тубільних племен. У деяких випадках, наприклад, як це сталося з індіанськими племенами Семінолів і Черокі, традиційна племінна структура увібрала в себе новоприбулих; в інших випадках утворювалися нові племена.

Так, Марони з’явилися на Великих Похмурих Болотах і проіснували там протягом XVIII і XIX століть, приймаючи в свої ряди рабів-утікачів та являючи собою, по суті, залізничну станцію американського підпілля і слугуючи релігійним та ідеологічним центром повстань рабів.

Їхньою релігією було Худу — суміш африканських, тубільних і християнських елементів, і, якщо вірити історику X. Лімінг-Бею, старшини цієї віри і лідери Маронів Великих Похмурих Боліт іменувалися “Небесним Сяйвом Сьомого Пальця”.

Рамапоги північної частини штату Нью-Джерсі (їх помилково називають “білими Джексона”) демонструють ще один романтичний та архетипний родовід: їх предками були звільнені раби голландських найманців, різноманітні клани Делавер та Алгонкін, обов’язково “повії”, “Гессенські солдати” (так називали загублених британських найманців, колишніх лоялістів і т. д.) і місцеві бандити на кшталт Клодіуса Сміта.

Деякі з цих груп заявляють про своє ісламське походження, наприклад Делаверські Маври і Бен-ізмаїліти, які мігрували з Кентуккі в Огайо в середині XVIII століття. Ізмаїліти практикували багатоженство, ніколи не вживали спиртного, виступали як бродячі музиканти, одружувалися на індіанках, переймали їх звичаї і були до такої міри віддані номадизму, що будували будинки на колесах.

Кожного року вони кочували у трикутнику прикордонних міст, наче Мекки і Медини. У XIX столітті деякі з них стали прибічниками анархістських ідеалів і мішенню особливо жорстоких погромів, здійснених прихильниками Євгеніки в рамках негласної програми “порятунку шляхом знищення”. Деякі з ранніх євгенічних законів були прийняті на їх честь.

Як плем’я вони “зникли” в 1920-х роках, але, ймовірно, поповнили ряди ранніх “чорних ісламських” сект, таких як Храм Мавританської Науки. Я і сам ріс на легендах про “Каллікаків”, що населяли Соснові Пустища біля штату Нью-Джерсі (і, зрозуміло, на книгах Лавкрафта, скаженого расиста, захопленого ізольованими громадами).

Джерелом цих легенд були спогади місцевих жителів про наклепницькі чутки, що їх розповсюджували прихильники Євгеніки, штаб яких розташовувався у Вайнленді, Нью-Джерсі, і які проводили свої звичні “реформи”, спрямовані проти “змішання рас” і “розумового виродження” в Пустищах (наприклад, публікуючи фотографії Каллікаків, грубо відретушовані, щоб представити їх якимись монстрами чи виродками).

Зібрання маврів біля Morish Science Temple в Чікаго, США, 1928

“Ізольовані громади”, принаймні, ті, що зберегли свою ідентичність до XX столітті, впевнено відкидали і культуру мейнстріму, і чорну “субкультуру”, до якої їх воліють відносити сучасні соціологи.

У 1970-х, натхненні індіанським ренесансом, деякі групи, включаючи Маврів і Рамапогів, намагалися домогтися від Бюро у справах індіанців визнання їх індіанськими племенами. Вони отримали підтримку від тубільних активістів, але в офіційному статусі їм було відмовлено. Адже якби вони перемогли, то, крім усього іншого, їх перемога створила б небезпечний прецедент для всіх типів знедолених, від “білих Пейотистів” і хіпі до чорних націоналістів, арійців, анархістів і лібертаріанців: довелося б надавати “резервацію” всім і кожному!

“Європейський проект” не може визнати й зрозуміти існування Дикої Людини — зелений хаос все ще загрожує імперській мрії про порядок.

Насправді, і Маври, і Рамапоги відкинули “діахронічне”, або історичне, пояснення свого походження і вважають за краще “синхронічну” самоідентифікацію, що базується на “міфі” про усиновлення індіанцями. Простіше кажучи, вони самі назвали себе “індіанцями”.

Якби кожен, хто захотів “бути індіанцем”, міг досягти цього єдиним актом самоназивання, уявіть, який міг би розпочатися повсюдний перехід у Кроатоани.

Ця стара окультна тінь все ще блукає нашими лісами (площа яких, до речі, сильно збільшилася на північному сході країни за час, що минув з XVIII і XIX століть, оскільки величезні території, що раніше були зайняті фермерськими господарствами, знову поросли чагарником. Торо на своєму смертному одрі мріяв про повернення “… індіанців … лісів … “ — повернення принижених).

Маври і Рамапоги, звичайно, мали важливі причини матеріального характеру, щоб вважати себе індіанцями: врешті-решт у них були індіанські предки, — але якщо ми розглядатимемо їх самоназивання і в аспекті “міфічному”, і історичному, то виявимо прямий зв’язок із нашим пошуком ТАЗ.

У племінних суспільствах існує те, що деякі антропологи називають Mаnnenbunden — тотемічні суспільства, що ідентифікують себе зі світом “Природи” і стають перевертнями, практикують перевтілення у тварину-тотем (вовкулаки, ягуари-шамани, люди-леопарди, відьми-кішки і т. д.).

У контексті колоніального суспільства (на що вказує Тауссіг у своїй роботі “Шаманізм, Колоніалізм і Дикі Люди”) сила перевертня бачиться як притаманна тубільній культури в цілому, тому найбільш пригнічений сектор суспільства парадоксальним чином набуває сили, черпаючи її в міфі про свої таємні знання, яких колонізатор боїться і прагне водночас.

Тасманські аборигени, 1850

Тубільці дійсно володіють певними таємними знаннями, але, відповідаючи на імперське сприйняття тубільної культури як свого роду “духовної дикості”, тубільці все більш і більш виважено підходять до усвідомлення себе в цій ролі. Навіть коли вони маргінали, їх маргінальність випромінює ауру магії.

До приходу білої людини вони були просто племенами. Тепер вони “охоронці Природи”, жителі “царства Природи”. І ось нарешті колонізатора спокусив цей “міф”. Коли американець хоче вирватися й повернутися до Природи, він неминуче “стає індіанцем”.

Радикальні демократи Массачусетсу (духовні спадкоємці радикальних протестантів), які заснували Партію чаювання та вірили в те, що всі уряди можна знищити (весь район Беркшир тоді оголосив себе в “царстві Природи”!), переодягалися Мохоками.

Так колоністи, котрі несподівано виявили, що стали маргіналами по відношенню до своєї історичної батьківщини, взяли на себе роль маргіналізованих тубільців, прагнучи таким чином (по суті) долучитися до їх окультної сили, до їх містичного сяйва.

Мрія “стати індіанцем” може бути простежена в американській історії, культурі та свідомості на безлічі прикладів від “Трапперів” до бойскаутів.

Образ сексуальності, пов’язаний із “трирасовими” групами, також підтверджує нашу гіпотезу. “Тубільці”, звісно, завжди розпутні, але расові зрадники й відступники просто повинні бути схильними до різноманітних збочень. Буканьєри були геями, Марони і “Траппери” були напівкровками, “Джуків і Каллікаків” звинувачували в блуді та інцесті (що призводило до мутацій на зразок полідактилії). Їх діти бігали голими і відкрито мастурбували і т. д.

Повернення в “Царство Природи” парадоксальним чином дозволяє практикувати будь-які “протиприродні” дії, принаймні, так вважали Пуритани і прибічники Євгеніки.

І оскільки багато людей, перебуваючи під постійним гнітом і живучи в моралізаторському і расистському суспільстві, таємно мріяли про те, щоб чинити ці розпусні дії, вони вбачали в них певну маргінальність, тим самим переконуючи себе в тому, що вони самі залишаються цивілізованими і чистими.

Насправді деякі маргінальні спільноти відкидали загальноприйняту мораль (наприклад, пірати) і, без сумніву, робили багато чого з того, про що мріяли громадяни, пригнічені цивілізацією. (А ви хіба ні?)

“Здичавіння” — це завжди еротичний акт, акт оголення.

Перед тим як закрити тему “трирасових ізольованих груп”, я б хотів нагадати вам, з яким ентузіазмом Ніцше ставився до “змішання рас”.

Перебуваючи під враженням від їх сили і краси, він запропонував міжрасове схрещування не тільки як рішення проблеми раси, але і як основоположний принцип для народження нового людства, вільного від етнічного та національного шовінізму, вірогідно, праобраз “психічних номадів”.

Мрія Ніцше, схоже, так само далека від нас сьогодні, як була далека від нього самого. Шовінізм і досі править світом. Змішані культури досі живуть у злиднях.

Проте автономні зони Буканьєрів і Маронів, Ізмаїлітів і Маврів, Рамапогів і “Каллікаків” продовжують існувати, або ж продовжують існувати їхні історії як свідчення феномена, який Ніцше міг би назвати “Воля до Влади як Зникнення”. Ми повинні повернутися до цієї теми.

Музика як організаційний принцип

Однак наразі звернімося до історії класичного анархізму в контексті концепції ТАЗ.

До того як відбулося “завершення мапи”, вагома частка антиавторитарної енергії йшла на створення “ескапістських” комун, таких як “Нові часи”, різних фаланстерів і т. д. Цікаво, що деякі з них створювалися не “назавжди”, а лише до тих пір, поки проект виправдовував себе. За соціалістичними/утопічними стандартами ці експерименти не вдалися, і тому нам мало про них відомо.

Коли втеча за фронтир виявилася неможливою, в Європі почалася ера революційних міських Комун. Паризька, Ліонська, Марсельська комуни не проіснували достатньо довго, щоб набути будь-яких стійких властивостей, і тепер можна лише здогадуватися, чи переслідували вони подібну мету.

На наш погляд, головна причина привабливості цих утворень криється в дусі комун. У ці й наступні роки анархісти почали практикувати революційний номадизм, рухаючись від повстання до повстання, прагнучи зберегти в собі відчуття духовного піднесення, яке вони відчували під час цих повстань.

Насправді ж, деякі анархісти штірнерсько-ніцшеанського спрямування почали розглядати цей процес як самоціль, як спосіб постійно відкривати для себе все нові й нові автономні зони, які з’являлися під час або по закінченню воєн та революцій (порівняйте з “зоною” Пінчона в його “Веселці гравітації”).

Вони заявляли, що якби яка-небудь соціалістична революція увінчалася успіхом, вони першими стали б противитися їй. Відчуваючи потребу в загальній анархії, вони не збиралися зупинятися.

У Росії в 1917 році вони з радістю вітали вільні Ради (Совєти): їх мета була досягнута. Але як тільки більшовики зрадили ідею Революції, анархісти-індивідуалісти першими повернулися на стежку війни. Звичайно, після Кронштадта взагалі всі анархісти засудили “Радянський Союз” і рушили на пошуки нових заколотів.

Махновська Україна і анархістська Іспанія були націлені на тривале існування і, незважаючи на витрати, пов’язані з безперервною війною, до певної міри досягли успіху в цьому контексті: вони не існували “довго”, але були успішно організовані й могли б існувати і надалі, якби не зовнішня агресія.

Тим не менш серед всіх експериментів міжвоєнного періоду я оберу для нарису Вільну державу Фіуме, яка є маловідомою, і якій не судилося довго жити.

Габріеле д’Аннунціо

Габріеле д’Аннунціо, декадентський поет, художник, музикант, естет, розпусник, безрозсудно сміливий випробувач перших аеропланів, чорний маг, геній і хам, вийшов у відставку після Першої світової війни, маючи під своїм командуванням маленьку армію, що отримала назву “Ардіті”.

У пошуках пригод він вирішив захопити місто Фіуме в Югославії і подарувати його Італії.

Після некромантської церемонії зі своєю коханкою на кладовищі у Венеції він відправився завойовувати Фіуме і досяг цього без особливих труднощів. Але Італія відкинула його щедру пропозицію, а прем’єр-міністр назвав його дурнем.

Розсердившись, д’Аннунціо вирішив проголосити незалежність і подивитися, скільки він зможе протриматися. Він і один з його друзів-анархістів написали Конституцію, яка проголошувала музику основою існування держави.

Флот (набраний з дезертирів і міланських портових анархістів-юніоністів) називав себе Ускокі, на честь давно зниклих піратів Адріатики, які колись жили на місцевих прибережних островах і полювали на венеціанські й османські купецькі кораблі. Сучасні Ускокі провели ряд успішних набігів: кілька багатих італійських торгових суден несподівано забезпечили республіці майбутнє: у їхніх сейфах виявилися гроші!

Художники, богема, авантюристи, анархісти (д’Аннунціо листувався з Малатестою), вигнанці й біженці, гомосексуалісти, денді з військової середовища (уніформою республіки були чорні мундири з піратським “черепом і кістками” — згодом цей символ був вкрадений СС) та химерні релігійні реформатори всіх напрямків (включаючи буддистів, теософів і послідовників Веданти) натовпами повалили у Фіуме.

Де Амбріс і Д’Аннунціо пишуть Конституцію

Свято не припинялося ні на мить. Щоранку д’Аннунціо читав зі свого балкона вірші й маніфести, кожен вечір давали концерт, потім феєрверк. В цьому й полягала вся діяльність уряду.

Через вісімнадцять місяців, коли вино і гроші скінчилися, а італійський флот, нарешті, проявив себе і випустив пару снарядів по Міському палацу, ні в кого вже не було енергії чинити опір.

Д’Аннунціо, подібно до багатьох італійських анархістів, згодом звернувся до фашизму — Муссоліні (сам колишній анархіст-синдикаліст), по суті, особисто підбив поета стати на цей шлях. Коли д’Аннунціо усвідомив свою помилку, було вже надто пізно: він був дуже старий і хворий. Але Дуче все одно його вбив — скинув з балкона і зробив з нього “мученика”.

Що стосується Фіуме, то, хоча йому не вистачало серйозності вільної України або Барселони, його приклад може пролити світло на деякі аспекти нашого дослідження. До певної міри це була одна з останніх піратських утопій (або це єдиний відомий сучасний приклад). З іншого боку, схоже, що це була фактично перша сучасна ТАЗ.

Я думаю, що якщо ми порівняємо Фіуме з паризьким повстанням 1968 року (а також з італійськими міськими повстаннями початку сімдесятих), з американськими контркультурними комунами і впливом анархістів та нових лівих, ми обов’язково знайдемо певні подібності.

Тут можна зазначити, наприклад, важливість естетичної теорії (порівняйте з ситуаціоністами), також те, що можна назвати “піратською економікою”, тобто принципи красивого життя на основі надлишку сучасного виробництва; певна схожість є навіть у популярності яскравої військової форми, концепції музики як революційної сили і, нарешті, в загальному для всіх цих явищ дусі непостійності, готовності змінюватися, рухатися, перебиратися на інше місце, в інші університети, гірські вершини, гетто, заводи, конспіративні квартири, занедбані ферми або навіть на інші рівні реальності.

Ніхто не намагався оголосити ще одну Диктатуру пролетаріату ні у Фіуме, ні у Парижі, ні у Міллбруці. Світ або змінюватиметься, або ні. Тим часом давайте продовжувати рухатися і жити насиченим життям.

Мюнхенська Радянська Республіка 1919 року також демонструвала деякі риси ТАЗ, незважаючи на те, що, подібно до більшості революцій, її початкові цілі не розглядалися як “тимчасові”.

Служба в уряді Густава Ландауера на посаді міністра культури і Сильвіо Гезеля на посаді міністра економіки, а також інших антиавторитарних і вкрай лібертаріанських соціалістів, таких як поет і драматург Ерік Мазам, Ернст Толлер і Рет Марут (письменник, відомий як Б. Травен), додала Республіці добре відчутний присмак анархізму.

Ландауер, котрий провів роки тюремного ув’язнення за роботою над масштабним синтезом концепцій Ніцше, Прудона, Кропоткіна, Штірнера, Майстера Екхарта та інших радикальних містиків, філософів епохи романтизму, знав, що Радянська Республіка приречена. Він лише сподівався, що вона проіснує достатньо довго, щоб її зрозуміли.

Курт Айзнер, засновник Республіки, що загинув мученицькою смертю, дійсно вірив у те, що поети і поезія створять основу для революції. Планувалося відвести значну частину Баварії під експеримент з побудови анархо-соціалістичної економіки та суспільства.

Баварська Радянська Республіка, 1919

Ландауер розробив ряд пропозицій для системи Вільних Шкіл та Народного Театру. Підтримка Республіки походила здебільшого з найбідніших околиць Мюнхена, де проживала богема і робітничий клас, а також від таких груп, як Вандерфогель (неоромантичної молодіжний рух), єврейських радикалів (на кшталт Бубера), експресіоністів та інших маргіналів.

Тому історики називають Мюнхенську Радянську Республіку “республікою кафе” і применшують її значення в порівнянні з марксистським і спартакістським впливом на німецьку післявоєнну революцію.

Ландауер, обставлений комуністами і в результаті вбитий солдатами, що перебували під впливом окультного фашистського Товариства Туле, заслуговує на те, щоб ми згадували його як святого. Натомість навіть сьогоднішні анархісти не розуміють його і вважають за краще засуджувати за те, що він “продався соціалістичному уряду”.

Якби Мюнхенська Радянська Республіка проіснувала хоча б рік, ми б плакали при згадці про неї, але до того як зів’яли перші квіти тієї Весни, дух поезії було розтоптано, і ми забули її.

Уявіть, як це було — вдихати повітря міста, в якому міністр культури тільки що передбачив, що незабаром школярі почнуть вивчати на пам’ять вірші Волта Вітмена. О, де моя машина часу …

Воля до влади як зникнення

Фуко, Бодрійяр та інші тривалий час займалися обговоренням різних варіантів “зникнення”.

ТАЗ — це у певному сенсі тактика зникнення.

Коли теоретики говорять про зникнення Соціального, вони почасти мають на увазі неможливість “Соціальної революції” і почасти — неможливість “Держави” — безодню влади, кінець владного дискурсу.

Запитання, яке повинен ставити собі анархіст, має бути таким: то навіщо тоді йти на лобове зіткнення з “владою”, яка втратила весь свій сенс і стала чистою симуляцією?

Таке зіткнення призведе до небезпечних і жахливих спалахів насильства з боку пустоголових придурків, у яких залишилися ключі від всіх арсеналів і в’язниць. (Ймовірно, це лише грубе американське спотворення піднесеної та тонкої франко-німецької теорії. Навіть якщо так, що з того? Хто сказав, що розуміння ідеї необхідне для її застосування?)

Наскільки я розумію, зникнення — це цілком логічний радикальний шлях для нашого часу, і зовсім не лихо і не смерть радикального проекту.

Моя інтерпретація цієї теорії, на відміну від нездорових нігілістичних потрактувань, пропонує прийнятну стратегію для постійної “революції в повсякденному житті”: ця боротьба не припиниться навіть із припиненням будь-якої політичної чи соціальної революції, тому що ніщо, за винятком кінця світу, не може покласти край повсякденному життю або нашим надіям на краще, на Прекрасне.

І, як сказав Ніцше, якби світ міг прийти до свого кінця, логічно, що він вже прийшов би до нього; а раз не прийшов, значить — не може. Або, як сказав один суфіст, скільки б ми не пили забороненого вина, ми заберемо цю нестерпну спрагу з собою у вічність.

Зерзан і Блек, незалежно один від одного, відзначили так звані “елементи Відмови” (термін Зерзана), які до певної міри можуть розглядатися як симптоми радикальної культури зникнення, частково несвідомого, але почасти й усвідомлюваного.

Вони впливають на набагато більшу кількість людей, ніж ліві чи анархістські ідеї. Ці жести відмови здійснюються проти інститутів влади, і в цьому сенсі вони є “негативними”, але кожен негативний жест потенційно містить в собі й “позитивну” складову — тактику, що дозволяє швидше заміняти, ніж відкидати знехтувані інститути.

Наприклад, негативний жест, спрямований проти шкільної освіти, полягає в “добровільній неграмотності”. Оскільки я не поділяю ліберального культу грамотності в ім’я облагороджування суспільства, я також не можу цілком розділити атмосферу задушливого страху, яка панує навколо цього феномену: мені подобаються діти, які викидають книги разом зі сміттям, який в них міститься.

Проте є й позитивні альтернативи, які використовують ту ж само енергію зникнення. Домашнє навчання і навчання в підлеглих у майстра, як і прогули офіційних занять, дозволяють уникнути шкільного катування. Хакерство — ще одна форма “навчання”, що демонструє певні риси “невидимості”.

Коли люди масово не ходять на вибори, вони демонструють негативний жест, спрямований проти політики. “Апатія” (тобто здорова нудьга, спричинена спогляданням стомлюючої Вистави) утримує понад половину нації від участі у виборах; анархізм ніколи не міг досягти подібного! (Так само жодному анархізму не снилася недавня невдача з переписом.)

Є й позитивні паралелі: неформальні “мережі” як альтернатива політиці використовуються на багатьох рівнях життя суспільства, і неієрархічні об’єднання здобувають популярність навіть за межами анархістського руху, просто тому, що вони діють. (ACT UP і Earth First! — приклади таких організацій. Ще один приклад, хоч і досить дивний, — Клуб Анонімних Алкоголіків).

Відмова від роботи може приймати форми абсентеїзму, пияцтва на робочому місці, саботажу і цілковитої неуважності, та крім того вона може породити нові способи протесту: самозайнятість, участь у “тіньовій” економіці, шахрайство та інші кримінальні операції, вирощування марихуани на продаж і т. д. — все це більш-менш “невидимі” дії, в порівнянні з традиційною лівою тактикою, наприклад, масовим страйком.

Відмова від церкви? Ну, “негативний жест” тут, вірогідно, полягає в тому, щоб… дивитися телевізор. Але позитивні альтернативи включають всі можливі неавторитарні форми духовного життя, від “позацерковного” християнства, до неоязичництва.

“Вільні релігії”, як я люблю їх називати, — це невеликі авторські напівсерйозні культи, на виникнення яких вплинули сучасні прототипи Дискордіанізму та Анархо-Даосизму. Їх можна знайти всюди в маргінальній Америці. Вони пропонують “четвертий шлях” за межі масових конфесій, євангелічних телевізійних фанатиків, несмаку і комерціалізованості “Нью-ейдж”.

Можна сказати, що головний крок до відмови від ортодоксальності полягає в конструюванні “приватної моралі” в ніцшеанському сенсі: духовності “вільних духом”.

Негативна відмова від дому — це “безпритульність”, яка в більшості випадків розглядається як нещастя, адже ніхто не хоче бути примушеним стати номадом. Але “ безпритульність” може бути й певною мірою чеснотою, пригодою — як це відбувається в широкому міжнародному русі сквоттерів, сучасних сезонних робітників.

Негативна відмова від сім’ї — це, звичайно, розлучення або інша форма припинення зв’язків. Позитивна альтернатива походить від усвідомлення того, що життя може бути щасливішим без нуклеарної родини, і нехай існують усі можливі варіанти — від неповної родини до шведських сімей або груп коханців.

“Європейський проект” веде відчайдушний ар’єргардний бій, щоб захистити “родину” — едипальне нещастя лежить в серці Контролю. Альтернативи існують, але їм доводиться ховатися, особливо в умовах, що панують з часів Війни проти Сексу 1980–1990-х років.

У чому полягає відмова від мистецтва? “Негативний жест” тут — це не дурний нігілізм “бунту проти мистецтва” і не спотворення відомих полотен, а майже повсюдна нестерпна нудьга, яка охоплює більшість людей при одному згадуванні про мистецтво.

Але в чому може полягати “позитивний жест”? Чи можна уявити естетику, яка не зацікавлює, яка викидає себе з Історії та навіть з ринку або принаймні має таку тенденцію, яка прагне замінити репрезентацію присутністю? Яким чином присутність можна відчути через репрезентацію?

“Лінгвістика Хаосу” відстежує присутність, яка постійно вислизає від жорсткого порядку мови і знакових систем; невловиму присутність, швидкоплинну, latif (“витончена” у термінах суфійської алхімії) — Дивний Атрактор, навколо якого нагромаджуються меми, хаотично формуючи нові несподівані структури.

Таким чином, у нас є естетика межі між хаосом і порядком, естетика маргінального, область “катастрофи”, де розпад системи — те ж саме, що просвітлення.

Зникнення художника є “витісненням і реалізацією мистецтва”, висловлюючись термінами ситуаціоністів.

Але звідки ми зникаємо? І чи побачать і почують про нас коли-небудь ще? Ми пішли до Кроатоанів — яка наша доля? Все наше мистецтво складається з прощальної записки для історії — “Пішли до Кроатоанів” — але де це і що ми будемо там робити?

Перш за все: ми не говоримо про те, щоб буквально зникнути зі світу і його майбутнього, про втечу назад у печери, в палеолітичне “суспільство первісного відпочинку”, про вічну утопію, про притулок у горах, про острів, про постреволюційну утопію (і про революцію в цілому), ми не говоримо про “Вону”, про анархістську космічну станцію, і ми не приймаємо бодрійярівський варіант “зникнення” як занурення в тінь мовчазної більшості, в іронічний гіперконформізм.

Я не маю нічого проти Рембо, який тікає від мистецтва в яку-небудь Ефіопію, але ми не можемо створити естетику, навіть естетику зникнення, за допомогою одного лише акту неповернення.

Сказавши, що ми не представляємо авангард, і що авангард не існує, ми написали свою записку “пішли до Кроатоанів”. Тепер питання в тому, як побачити риси “повсякденного життя” в Кроатоані, особливо якщо ми не можемо сказати, що Кроатоан існує в часі (кам’яній добі або в післяреволюційний час) або просторі, ні в якості утопії, ні в будь-якому забутому містечку на Середньому Заході Америки, ні в Ефіопії?

Де і коли існує світ безпосередньої творчості? Якщо він може існувати, то він вже існує, але, можливо, лише як різновид альтернативної реальності, яку ми досі просто не зуміли осягнути. Де нам шукати насіння — паростки, що пробивають асфальт із того світу в цей? Де правильний напрямок для пошуків, палець, що вказує в небо?

Я вірю чи, принаймні, хочу припустити, що єдине рішення проблеми “придушення і реалізації” мистецтва лежить у появі ТАЗ. Я не приймаю критику, коли мені кажуть, що ТАЗ сама по собі лише твір мистецтва, хоча й оздоблений належним чином.

Я вважаю, що ТАЗ — це єдино можливий “простір” і “час”, де акт мистецтва може відбутися заради задоволення творчої гри і як данина тим силам, які сприяють появі ТАЗ.

Мистецтво в Світі Мистецтва стало товаром, але ще глибше лежить сама проблема репрезентації і можливості відмови від будь-якого опосередкування. Всередині ТАЗ мистецтво як товар стає просто неможливим; натомість воно перетворюється на умову життя.

Складніше подолати опосередкування, але зняття бар’єрів між художником і “користувачем” мистецтва призводить до виникнення умов, в яких, як зазначає Ананда Кентиш Кумарасвамі “художник — це не якийсь особливий різновид людини, навпаки, кожна людина — це якийсь особливий різновид художника”.

Наостанок підкреслимо, що зникнення — це не обов’язково “катастрофа”, хіба що в математичному сенсі “раптової зміни топології”. Всі позитивні жести, зображені тут, так чи інакше надають ТАЗ певну ступінь невидимості замість традиційного революційного зіткнення.

Нові ліві не вірили у власне існування, доки не побачили себе у вечірніх “новинах”. Нові автономії, на відміну від них, швидше проникнуть у медіа і використають “їх” зсередини або просто ці автономії взагалі ніколи ніхто не побачить.

ТАЗ існує не тільки за межами Контролю, а й за межами визначень, уникаючи розглядання й називання як актів поневолення, перебуваючи за межами розуміння та бачення Держави.

Щурячі нори у Вавилонській вежі інформації

ТАЗ стане свідомою радикальною тактикою за наступних умов:

Психологічне звільнення. Це значить, що ми повинні реалізувати (зробити реальними) моменти і місця, в яких свобода не тільки можлива, а й дійсна.

Ми повинні знати, де і як нас дійсно пригнічують, а також як ми пригнічуємо самих себе або потрапляємо в полон фантазій та ідей, які пригнічують нас.

Приміром, праця є для нас набагато більшою мірою джерелом нещастя, ніж законодавча політика. Відчуження набагато більш небезпечне для нас, ніж неефективні вмираючі ідеології. Психологічна залежність від “ідеалів”, які насправді виявляються ні чим іншим, як проекціями нашого обурення і комплексу жертви, ніяк не допоможе нам рухатися вперед.

ТАЗ — це не провісник певної недосяжної Соціальної Утопії, для якої ми маємо пожертвувати власними життями, щоб діти наших дітей могли вдихнути трохи повітря свободи. ТАЗ повинна бути сценою нашої автономії тут і зараз, але це можливо здійснити лише за умови, якщо ми усвідомимо себе як вільних істот.

Контр-Мережа має розширюватися. В даний час вона відображає швидше абстракцію, ніж реальність. Фензини та електронні дошки оголошень здійснюють обмін інформацією, яка є складовою фундаменту ТАЗ, але занадто мала частина цієї інформації стосується конкретних речей і послуг, необхідних для автономного життя.

Ми не живемо в Кіберпросторі. Думати, що це так, означає впадати в Кібергнозис, хибно намагатися піднестися над тілом. ТАЗ — це фізичне місце, і ми або знаходимося в ній, або ні.

Всі почуття мають бути враховані. Павутина в деякому сенсі подібна до шостого чуття, але в такому випадку воно має бути додане до решти: інші чуття не повинні відніматися від нього, наче в якійсь жахливій пародії на містичний транс.

Без Павутини повна реалізація всього комплексу ТАЗ буде неможлива. Але Павутина — це не самоціль. Ця зброя.

Якщо влада “зникає”, наша воля до влади повинна бути волею до зникнення.

Апарат Контролю — “Держава” — повинен (принаймні, ми так вважаємо) продовжувати водночас і розчинятися, і кам’яніти, він повинен продовжувати дотримуватися поточного курсу, коли істерична жорсткість все більше прикриває порожнечу, безодню влади.

Ми вже обговорювали питання про те, чи може ТАЗ розглядатися “лише” як твір мистецтва. Але ви, ймовірно, також захочете знати, чи не є вона лише жалюгідною щурячою норою у Вавилонській вежі інформації або лабіринтом тунелів, пов’язаних між собою, але призначених тільки для безперспективного в економічному сенсі піратського паразитизму?

Я відповім вам, що краще я бути щуром у стіні, ніж щуром у клітці, але я також стверджую, що ТАЗ перевершує всі ці категорії.

Світ, для якого ТАЗ закладає основи, нагадує світ-провидіння швейцарського автора під псевдонімом “Р. М.” в його фентезі- романі “Боло’боло”. Можливо, ТАЗ — це “прото-боло”. Але оскільки ТАЗ існує тут і зараз, вона символізує набагато більше, ніж повсякденність негативізму або контркультурний ескапізм.

Ми говорили про святковий аспект, який є неконтрольованим і базується на спонтанному самовпорядкуванні, нехай навіть і короткотривалому.

Це таке собі “осяяння”, пікове переживання як у соціальному, так і в індивідуальному контексті.

Звільнення — це усвідомлена боротьба. У цьому суть ніцшеанського “самоподолання”. Дану тезу можна також співвіднести з його концепцією блукання. Це передумова загального “зсуву” в ситуаціоністському значенні слова і “зміщення” в ліотарівському визначенні.

Ми можемо передбачити цілком нову географію, певний різновид мапи пілігрима, на якій замість святих місць позначені пікові переживання і ТАЗ: справжня наука психотопографіі, яку, можливо, слід називати “геоавтономією” або “анархомансією”.

ТАЗ включає в себе певні аспекти здичавіння, виходу з прирученого стану у стан дикості, “повернення”, яке в той же час є кроком вперед.

ТАЗ також вимагає “йоги” хаосу, проектування “більш високих” порядків (свідомості чи просто життя), що досягається “серфінгом по фронту хвилі хаосу”, складною динамікою.

ТАЗ — це мистецтво жити в постійному повстанні, в дикому, але приємному стані, бути спокусником, а не ґвалтівником, контрабандистом, а не кривавим піратом, танцюристом, а не есхатологом.

Припустімо, що ми відвідали вечірку, де на одну коротку ніч була створена республіка здійснених бажань. Чи не повинні ми визнати, що політика цієї ночі має для нас більше реальності і сили, ніж, скажімо, всі дії уряду Сполучених Штатів?

Деякі згадані нами “вечірки” тривали два або три роки. Хіба вони не варті того, щоб про них мріяли, щоб за них боролися?

Вивчаймо невидимість, роботу в мережі, психічний номадизм — і хто знає, чого ми досягнемо?

Весняне рівнодення, 1990

Стівен Перл Ендрюс, для журналу «Наука суспільства»

Переклад Ольги Кравченко

Шукаєте більше цікавих історій про місцеву економіку? 
Підписуйтесь на Medium та Facebook