Для громадської організації «Центр зайнятості Вільних людей» 2016-ий став другою річницею життя. «ЦЗВЛ Журнал» вирішив розпитати співзасновників про те, як все починалося — історія ЦЗВЛ в обличчях. Нагадаємо, що рубрику «Хроніки ЦЗВЛ» розпочала бесіда з Мариною Лебідь, продовжує — з Іриною Коваль.

Відео: Анна Калініченко

Я знаю Іру років зо два. Заочно, правда. В буденних розмовах Марина (Марина Лебідь — співзасновниця ГО «ЦЗВЛ» і моя подруга) нерідко згадувала Іру — їх єднала спільна справа. Тому, Ірине життя все частіше ставало мені не чужим. Поступово складалося враження, що Іра досить спокійна людина, в конфліктних ситуаціях намагається знайти порозуміння, для команди часто стає неформальною лідеркою та охоче працює там, де є прогресивні ідеї. Не випадково ж, 1 вересня цього року вона розпочинає навчання в Будапешті, аби точніше реалізовувати свої ідеї в Україні. Деякими Іра поділилася в інтерв’ю.

З Ірою ми зустрілися в старому будинку без ліфта, навіть без ліфта в металевій сітці. Ні, не в «хрущовці». Будинок не був схожим на типові архітектурні проекти Радянського Союзу. Думаю, дореволюційна будівля: простора парадна, ажурні балюстради, гвинтові сходи, котрі підіймаються аж до самої гори — до скляної високої стелі, на стінах вікон не має. Знизу приглушене світло додає приємної ностальгії. Інтерв’ю запланували провести, сидячи прямо на сходах. Вони символізують рух, з чим і асоціює себе Іра.

Фото: Світлана Григоренко

Аня (відеооператор) і я прийшли на місце за півгодини. Розпакували, налаштували відеотехніку. Зустріли пару жителів будинку, котрі поглядали на нас з осторогою. І на це вони мали повне право. Ми ж, дійсно, вторглися в їх будинок. Та ще й в суботу, коли люди відпочивають, та ще й у похмуру погоду, коли тільки сидіти в квартирі і читати книги в тиші, на котру ми всерйоз посягали — в будинку гучне відлуння. Згодом прийшла Іра, стрімко зайшла до парадної, посміхнулася, привіталася. Її голос доброзичливий. Тихий. Тихіший, ніж я собі уявляла. Жителям будинку пощастило.

Іра запитала: «Сідати прямо сюди, на сходи?», потім вмостилася зручно (принаймні, так сказала), озирнулася, невербально давши знак про готовність, і ми розпочали нашу бесіду на сходах.

Фото: Світлана Григоренко

— Іра, від Марини Лебідь (попереднє інтерв’ю «ЦЗВЛ Журналу») неодноразово чула відгуки про тебе як про відкриту людину, котра надихає, котра бачить можливості. А як би ти представила саму себе? От, я беру інтерв’ю в Іри Коваль. Хто вона?

— Я досить проста людина, насправді. Мабуть, згодна, що я відкрита, дуже люблю людей і надихаюся людьми. Не знаю, наскільки я надихаю людей. Це, скоріше, можуть сказати про мене інші. А взагалі, я просто люблю життя, рух, зміни, напевно так.

— Іра, в інтерв’ю для інтернет-журналу «the Ukrainians» ти говорила, що зміни, рух — це цінності твого життя. Зі свого досвіду знаю, що зміни приходять, коли я починаю розуміти, що мені бракує або знань, або навиків в тій чи іншій справі. А як до тебе приходять зміни?

— Мені не дуже подобається щось робити з мотивацією «недостатньо» — «You’re Not Good Enough». Про це, зокрема, багато пише Рене Браун — одна з моїх улюблених авторок, яка досліджує зв’язок гендеру і сміливості. Зокрема, що у нашому суспільстві хлопчиків вчать бути рішучими й брати відповідальність. У той час як дівчатка часто почувають себе «недостатньо» розумними, професійними, гідними і т.д., а особливо, щоб працювати на рівних. Тому, замість рішучості схильні до перфекціонізму. Я намагаюся з цим працювати. Але останнім часом у мене стається інакше — виникає ідея і хочеться її реалізувати. Навіть, незабаром я їду на навчання до Будапешту і розумію, що в мене є як мінімум три хороші ідеї, які я хочу імплементувати в Україні. І от ця мотивація, внутрішній драйв — він не з того, що я «недо». Це бажання змін. В такі моменти навпаки потрібно придушувати в собі перфекціонізм. Тому, що коли ти починаєш надмірно сумніватися, ти ніколи не почнеш втілювати.

— Які ідеї ти хочеш реалізувати? Чи це секрет?

— Звичайно, що не секрет. Я звикла робити все відкрито. Іноді, навіть, можу запостити ідею на facebook, і таким чином до мене приєднуються люди, котрі хочуть її втілити.

Одна з ідей — це створити мультикультурний ресторан в Україні. Поки що я не знаю, чи це буде Київ, чи можливо, інше місто, наприклад, Івано-Франківськ. Я свого часу їздила по програмі «Відкритий світ» до США, де вивчала досвід різних організацій, які допомагають біженцям. Одна із таких організацій називалася «International Bazar». Це open space, де працювали біженці з різних країн. Вони готували традиційну їжу, зазвичай fast-food, та пригощали нею місцевих мешканців. Та головне, що це був простір, який давав можливість поспілкуватися з людьми з інших країн. Тобто, створювався «міжкультурний діалог», якого, мені здається, не вистачає в українському суспільстві. Бракує сприйняття «інакшості», бракує міжкультурного та міжетнічного спілкування.

— Наступна ідея?

— Друга ідея — це «Інклюзивна ярмарка кар’єри». Знову ж таки, бачила приклад в іншій країні та захотілося реалізувати такий проект і в нашій. Він пов’язаний із працевлаштуванням, чим і займається ГО «Центр зайнятості Вільних людей». Та основна ідея проекту — створити майданчик для спілкування між соціально-відповідальними компаніями з однієї сторони, та людьми які часто є «виключеними» з ринку праці з іншого. Ми вже працюємо над втіленням ідеї: провели кілька зустрічей представників і представниць різних організацій, котрі працюють із категоріями «внутрішньо переміщені особи», «люди із інвалідністю», «ветерани АТО». На «Ярмарці кар’єри», окрім власне ярмарки з можливостями від компаній, плануємо проводити навчання та різноманітні дискусії, які дозволять переосмислити працевлаштування нашої цільової аудиторії та зробити ринок праці більш інклюзивним.

Про третю ідею, поки що не буду розповідати.

Фото: Світлана Григоренко

— Як ти використовуєш соціальні мережі? Нещодавно через сторінку в facebook ти шукала людину, котра змогла би допомогти донести рюкзак до Нової пошти, знайшла?

— Знайшла. При цьому, це було так класно. Відгукнувся мій добрий знайомий. Він теж був на Подолі в цей час. Я його давно не бачила і розуміла, що іншої нагоди побачитися не буде. Тому, він мені не лише допоміг, але ми ще й класно поспілкувалися.

Стосовно соціальних мереж, як на мене, це можливість дуже оперативно взаємодіяти із великим колом людей, обмінюватися думками, ідеями. Виникає відчуття, що ти не одна і навколо багато однодумців, людей, які, можливо, і різні, але мають змогу дуже оперативно синхронізуватися і вирішувати різні питання. Та якогось рецепту я не маю, я не є фахівчинею з медіа.

— Наскільки я зрозуміла, із того ж самого інтерв’ю «the Ukrainians», що ЦЗВЛ почався із поста Наталії Швайковської в facebook. Потім у мене асоціативно виникла згадка про революції в Північній Африці (Туніс, Єгипет), котрі теж почалися із соціальних мереж. Складається враження, що соціальні мережі стають дієвим онлайн інструментом змін офлайн.

— Вважаю, що соціальні мережі — це один із найбільш унікальних продуктів нашого століття, котрий працює у дуже різних вимірах: як на персональному, так і на суспільному. Ми знаємо, що і Майдан виник із посту в facebook, і ЦЗВЛ виник із посту в facebook, і мої проекти утворилися із посту в facebook.

— Розкажи про пост в facebook з якого почався ЦЗВЛ?

— Це була Наталія Швайковська. Співзасновниця ГО «ЦЗВЛ». Вона не була пов’язана зі сферою HR. Та, саме в неї виникла ідея, до якої приєдналися всі ми.

Це було під час Майдану, і кожен допомагав по-різному. Хтось стояв на площі, хтось збирав ліки, хтось допомагав пораненим. Звичайно, на якомусь етапі ми всі почали себе запитувати: «Як допомагати так, щоб максимально використати свої навички, свій соціальний капітал, свої контакти». І тоді почалася хвиля, коли медпрацівники почали надавати медичну допомогу, люди з медіа почали організовувати нові медійні майданчики і т.д. Тому, для нас, фахівців в HR, теж постало питання: «Як ми можемо допомогти професійно?». І коли я побачила запит Наталі, то зрозуміла, що таким чином зможу більше принести цій ситуації. І відгукнулася. Прийшла на другу зустріч та активно включилася.

— Що було на другій зустрічі?

— Друга зустріч стосувалася вже ВПО. Спочатку ми допомагали учасникам/учасницям Майдану. Але на другій зустрічі майбутнього ЦЗВЛ ми вперше підняли питання Криму. Було вирішено продовжити роботу в якості тих, хто допомагає саме переселенцям. На той момент, переселенці — це були активісти, активістки з Криму, які фактично приїхали на Майдан, але повертатися було вже нікуди. І тоді ми говорили про певну стратегію для нашої організації, бо розуміли, що ЦЗВЛ — це питання не двох тижнів. Нам потрібні складніші інструменти, ніж google-анкета. І ми почали рухатися.

Фото: Світлана Григоренко

— Розкажи про своє волонтерство, будь-ласка.

— Це буде щось схоже, про що розповідала Маринка (посміхається). Бо це було не просто. Ми багато вкладали в Майдан, у волонтерство. До ЦЗВЛ — це було ще ряд ініціатив. І на той момент я вже була досить виснажена. І емоційно, і фізично. Під час Майдану я теж втратила роботу. Ми допомагали іншим, часто самі не маючи засобів до існування. Але, це була така справа, яку більше ніхто не робив, тож ми відчували свою відповідальність. І якось нам світ допомагав. З’являлися друзі, які в моєму випадку почали скидатися грошима на оренду квартири. Ні з того ні з сього з’явився ресторан «Дрова», котрий привозив нам їжу. І ми за рахунок цього виживали. Приходили люди, котрі приносили харчі, допомагали з офісом. Для мене це було важливо, бо це дає віру в людство, і це те, що залишиться зі мною назавжди. У кожної людини, думаю, була якась історія в житті, котра дає дуже сильну надію, енергію. Для мене це був Майдан.

— Голодна, холодна, немає навіть зубної пасти почистити зуби — навіщо тобі був потрібний ЦЗВЛ?

— Не знаю. Думаю, що ми робили те, що мали робити. Мені здається, що я була в досить привілейованому стані, порівняно з тими людьми, котрі приїздили із Криму з величезними сумками по 8–10 чоловік в нікуди. Це було страшно. Були випадки, коли ми навіть вечеряли разом. Якось прийшов чоловік з дітьми. Їм не було куди їхати, а в мене в холодильнику зосталися пельмені, і я запропонувала повечеряти разом (тоді я ще їла м’ясо). Ще у нас залишалася їжа з ресторану «Дрова», і ми ділилися нею з нашими клієнтами.

— А розкажи, будь-ласка, які історії переселенців запам’яталися найбільше.

— — Напевно, з ранніх часів, найважчих часів.

Був чоловік, котрий виїхав до Львову, де його обікрали, забрали документи. І він якимось чином добрався до нас, в Київ. Прийшов і каже: «У мене є гроші лише на мобільному рахунку, і більше нічого». Чоловік був такий скромний, що не міг просто так взяти гроші. Тому, він запропонував: «Давайте ви мені дасте готівку, а я перерахую вам ту саму суму на телефон». Ми розуміли, що він міг бути шахраєм, але повірили йому. І він дійсно виявився доброю людиною.

Ми дали йому кеш, хоча в самих було на той час чи не по 100 гривень в кишені. Він подякував і пішов. І от сиджу в офісі, а приходить мені на телефон повідомлення: «Вам поповнили рахунок на 150 грн». І думаю, для чого він це зробив? Через деякий час чоловік прийшов до нашого офісу. На той час він уже працював, бо наші дівчата йому допомогли влаштуватися на роботу. Приніс нам квітів, якоїсь їжі. І дуже дякував. Говорив, що ми йому допомогли в дійсно критичній ситуації. І сказав, що не міг не повернути ті гроші. Дуже добрий дядько.

Був епізод на тему вільних людей. Коли ми вже після робочого дня проводили чергову зустріч, хтось постукав у двері. Ми, трохи здивовані, обертаємо голови — заходить чоловік і питає: «Добрий день. А ви Центр зайнятості Вільних людей?». Ми говоримо: «Так, а Ви?». «А я Вільна людина», — відповів чоловік.

Була досить сумна історія в період чергування на гарячій лінії. Подзвонила жінка літнього віку. Ми чуємо, що вона ледь не плаче, а на задньому фоні в слухавці чутно вибухи. Стало зрозумілим, що жінка в гарячій точці. Вона просила знайти роботу для свого сина, щоб він поїхав з того місця. Я в неї запитую: «А ви?». А вона: «А що я? Я вже старша жінка, мені тут помирати, напевно». І в цей момент ти розумієш, що в твоїх руках чиєсь життя. І ти от з тією слухавкою, з тією жінкою наодинці і мусиш щось робити. Не можеш просто як оператор колл-центру повісити слухавку і йти додому спокійно спати. Не можеш. Я пам’ятаю, що ми говорили з нею десь близько години часу. Переконувала, що ми їй допоможемо. Я так і не знаю, як склалося її життя: чи виїхала вона з того будиночку, чи виїхав і знайшов роботу її син… Але мені було дуже неспокійно за неї. В той момент зрозуміла, що питання пошуку роботи й віри у власні сили можуть бути питаннями життя і смерті.

Так само приїздили люди, котрі приходили до нас в офіс із сім’ями, із сумками. Ми шукали їм роботу, зв’язувалися з організаціями, котрі допомагали із пошуком житла. Тобто, то було набагато більше ніж просто пошук роботи. Це було про їхнє життя. І їхнє життя не могло не залишити слід в нашому житті.

Фото: Світлана Григоренко

— Чи виправдовується стереотип, котрий склався про переселенців? Адже деякі кияни трималися осторонь переселенців. Наприклад, зустрічала такі оголошення по оренді квартир, де вказували: «без тварин, без дітей, не переселенець».

— Я схиляюся до тієї думки, що всі ми різні. І переселенці теж різні. Я не стану говорити, що всі переселенці хороші, або всі переселенці погані. Немає їх та нас. Є ми. Є люди різних професій, різних життєвих ситуацій, поглядів та переконань. Я абсолютно проти будь-яких узагальнень на цю тему.

— Ти стикалася із дискримінацією переселенців?

— Звісно, так само як інколи відмовляли в пошуку житла, часто відмовляли і в пошуку роботи. Але, коли ми стикалися із таким ситуаціями, то намагалися проговорювати ті страхи та стереотипи. І це стосується будь-якої дискримінації.

— Можеш конкретизувати випадки?

— Ми могли у відповідь запитати роботодавця, що окей, якщо ми знайдемо людину, котра підходить повністю по характеристикам, і це буде людина з Донецьку, чи готові ви її до себе взяти і чому «ні». Давайте про це поговоримо. І от такі уточнюючі запитання сприяють тому, що роботодавець замислюється. Інколи, ми шаблонно щось пишемо. А коли починаємо приводити приклади, задавати питання, то спільно приходимо до того, що той критерій у вакансії не є настільки критичним: чи це чоловік, чи жінка, чи переселенець, чи переселенка. Насправді, це дуже і дуже індивідуально. Тобто, такі діалоги допомагали ситуації і стереотипи розвінчувалися. Роботодавці в більшості випадків погоджувалися говорити. Я вірю, якщо ти до людини із відкритим серцем, то людина у відповідь робить так само. Звичайно, був відсоток тих, хто відмовлялися.

Фото: Світлана Григоренко

— Чим для тебе був Майдан?

— Я не візьмусь аналізувати політичну ситуацію, але Майдан для мене був радше позитивним явищем з точки зору об’єднання людей, прояву гуманності, прояву відповідальності на такому масовому рівні. Звісно, на Майдані було й те, що для мене є чужим: зокрема, прояви радикальності. Але це було очікувано, адже Майдан став відображенням українського суспільства. Майдан дав мені відчуття відповідальності за простір. Для мене Київ — я сама не місцева — вперше став домом після Майдану. Я відчувала, що можу щось змінити і це неймовірне відчуття. Мені здається, що після Майдану відбувся зсув свідомості, здається, що ми перейшли на новий рівень.

— Думаю, що після подій «майдан-війна-анексія» люди більш стали самоорганізовуватися, навіть не побоюся сказати, що відчувається сплеск волонтерства, чи так це, як ти вважаєш?

— Мене дуже надихало в ЦЗВЛ те, що приходили люди, котрі ніколи не волонтерили. Я раніше працювала в HR, а це бізнесовий напрямок. Тому, для мене волонтерство завжди існувало окремо від бізнесу. Правда, коли на співбесіді я розповідала про свій досвід волонтерства, бо він у мене був і до Майдану, то на мене дивилися з подивом і часто не розуміли, для чого воно мені: воно ж не впливає на кар’єру, грошей не приносить. What for? І мені здається, що лише під час Майдану люди вперше зрозуміли волонтерство. В ЦЗВЛ почали приходити фахівці, котрі ще вчора були в бізнесі, а сьогодні волонтерили на гарячих лініях, їздили в місця компактного проживання. У всіх них прокинувся той вогник. Життєдайний вогник.

— Як втримати цей вогник?

- Мені здається, що він не гасне. Це зерно, котре вже проросло. І надіюсь, що це не одноразове явище.

— Знаю, що певний час ти працювала в Індії. Як в Індії з волонтерством?

— Ніколи над цим не думала. Але в Індії мене вражав їх патріотичний дух, в хорошому розумінні. До речі, Індія — це одна із тих країн, де народилося соціальне підприємництво. І в Індії багато бідних. Якщо Європа більш орієнтована на комфорт, то в Індії ще багато проблем, з якими потрібно працювати. Коли індуси роблять бізнес, то думають: «А чи будуть мати доступ до нього найбідніші верстви населення». Якщо ти робиш бізнес в Індії, то обов’ясково включаєш тих, хто живе за менше долара в день — так звайний «bottom of the pyramid». І навіть, якщо ти працюєш в хорошій компаніїї — я працювала в ІТ-компанії — то все одно ти їздиш на роботу і проїжджаєш через міст, під яким сотні людей живуть в коробках, купаються прямо на вулиці, смажать їжу на вогні. Воно все в тебе перед очима. Ти не можеш просто працювати, не думаючи про цих людей і про ті проблеми, які навколо. Тому, Індія — країна контрастів. З одного боку вулиці — супер «лакшері» клуб, а з іншого — «слам» і смітник. І такі контрасти не дають тобі змогу дисоціюватися від проблем.

— Давай поговоримо про державні установи та низові ініціативи. Зрозуміло, що самоорганізація виникає тоді, коли держструктури не задовольняють потреб суспільства. Чому не задовольняють?

— Мені пригадалася аналогія із книги «Стратегія блакитного океану». Є такі поняття, блакитний та багряний океан. В нашій ситуації, блакитний океан — це середовище вільне від корупції, з ефективним процесами, культурою, і правилами взаємодії. Але є і багряний океан. Скажімо, це наші державні органи, в яких багато корупції, в яких нераціонально поставлені процеси. І для того, щоби його «очистити» потрібно неймовірно багато зусиль і не факт, що вдасться. От у мене такі ж відчуття щодо державного сектору. Ми теж мали досвід роботи із державним центром зайнятості, і ми не відкидали цю можливість. Ми намагалися впливати, допомогти їм стати кращими. І ми, безперечно, співпрацювали. Але зіштовхувалися із сильним опором. Бо багряному океану зручно бути багряним. Врешті, вирішили, що маючи обмежені ресурси та час, набагато легше створити щось своє: ефективне, нове, робити так, як ми це бачимо, як відчуваємо. Та я впевнена, що нам потрібна робота в обох напрямках. Потрібні державні органи, потрібно займатися і міняти ту систему зсередини.

— Ти із Західної України. Можеш розказати про конфлікт між жителями Західної України і переселенцями?

— Звичайно. Коли ти живеш десь там в селі на Закарпатті, ти зовсім по-іншому сприймаєш ситуацію. Це ми тут, у Києві, беремо ситуацію у свої руки, змінюємо політичну систему. А люди там — вони продовжують жити своїм життям: їм або добре, або погано. І якщо приїздить хтось, то жителям Заходу стає не так комфортно, як було раніше. Для них це стає загрозою. Конфлікт звучав так: «От наші хлопці помирають (із Заходу), а їхні чоловіки (зі Сходу) замість того, щоб іти воювати, приїжджають сюди і поводять себе неприйнятно». Адже, переселяються люди, які мають інші звички, які звикли працювати на шахті, а не в селі. Їм складно отак просто прийняти інакший спосіб життя. Було кілька випадків, коли давали людям хату і свійських тварин, а вони спивалися в кабаках, бо їм було важко інтегруватися. Жителям Західної України дуже важко зрозуміти переселенців, не бувши в тій ситуації, не розуміючи їх травму. І в той же час люди, котрі приїздять — їм тамтешнє життя може видатися складним.

Фото: Світлана Григоренко

— Ти любиш бути наодинці?

— Звичайно. Я в якійсь мірі інтроверт і екстраверт. Мені дуже важливе соціальне життя, але також важливо мати простір для себе, для того, щоб бути з собою, розмірковувати, медитувати.

— А самотності боїшся?

— Ні, не боюся. Хоча, я так сказала через те, що маючи стільки чудових людей поряд, не думаю, що мені колись доведеться бути самотньою. Не думаю, а отже і не боюся.

— Неодноразово бачила тебе на фестивалі документального кіно «Docudays». Які стрічки сподобалися на цьогорічному фестивалі?

— Це мій улюблений фестиваль. З останнього що запам’яталось — кінострічка «Як змінити світ» про історію Грінпіс. Ми також влаштовували спільний проект — кінопоказ стрічки про біженців в «Будинку Вільних Людей» до Всесвітнього дня біженців.

— Хотіла би знімати документальне кіно?

— Кіно, мабуть, ні. Але, якби я обирала професію ще раз, то можливо, пішла вчитися на журналіста-міжнародника, який їздить по гарячим точкам і документує події. Чомусь мене притягує тема конфліктів. Не тому, що конфлікт це добре, конфлікт — це страшно. Та, я під час конфліктів відчуваю якийсь особливий спокій і можу мобілізуватись, допомагати іншим. А тому вбачаю в цьому свою місію.

— Про що напишеш книгу?

— Про досвід, який ще попереду.

Фото: Світлана Григоренко

Якось в facebook я познайомилася із дівчиною, графічною дизайнеркою. В переписці вона мені видалася досить прагматичною, без сентиментів. Її речення були короткими: іменник та дієслово, іменник та дієслово.

І от знайшлася нагода з нею зустрітися офлайн. Домовилися сходити в кіно на стрічку Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Їду в маршрутці, телефонує мені моя знайома. А я запізнююсь. Підіймаю з побоюванням слухавку і очікую суворий тон, невдоволений настрій. У відповідь: «Свєт, привіт. Я вже в кінотеатрі. Розумію, що запізнюєшся, то я можу купити квиток тобі. Купити?». Чую милозвучний голос.

Неочікувано було. Не збіглося.

З Ірою збіглося.


Бажаючі можуть приєднатися до команди ГО “ЦЗВЛ”: сайт, Fаcebook, e-mail — czsl.staff@gmail.com, тел. — (067) 507 09 30.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.