Фото: Леся Дяк

ПРИБУТТЯ

Проект «Прибуття» розповідає про сім’ї бійців і волонтерів війни. Ми адресуємо читачам розмови на теми розриву між військовими та цивільними, кризи стосунків та пошуку діалогу у сім’ях солдатів.

Якщо говорити про вимір почуттів, то зона війни в Україні зайняла значно більшу територію, ніж Донецьку і Луганську області. Це наша випроба віднайти цілісність у голосах і портретах людей, чиє життя перекроїла війна.

Під час подорожей Україною цього літа я чула із уст родичів військових розповіді про служіння, смерть і змужніле дитинство… Я вирішила, що потрібно цілеспрямовано записувати і збирати такі історії задля того, аби розірвати ковпак власного обмеженого знання. Тим більше, що відверта особиста розповідь про життя сім’ї тепер…після демобілізації та прибуття воїна на вокзал може відвернути або хоча б полегшити чийсь відчай та ізоляцію.

Сьогоднішній матеріал — про Олесю, наступний — про Дарину.


Олеся, лікар, переїхала зі Cходу до Києва під час бойових дій у 2014 році. Ім’я змінено з метою анонімності на прохання жінки. Чоловік Олесі два місяці тому демобілізувався.

Рішення

Ми п’ять років разом. Було очевидно, що він піде у добровольці. Я знала, кого я собі обрала. Він завжди цікавився зброєю, бойовою технікою. Для нас багато важили національні ідеї. Не влаштовувало те, як люди у суспільстві реагували один на одного. Обурювала байдужість, і те, що немає країни одним цілим. Ми спостерігали за початками революцій у Росії — Манєжною, Болотною. Думали, що там щось зрушиться. Але почалося в Україні. Я зрозуміла його вибір. Невідомо, ким би він себе вважав, якби не пішов на війну і не доклав усіх зусиль. Невідомо, чи була би я з ним, якби він не зробив усе можливе. Я приймаю його рішення.

Спочатку було страшно. Під час активних бойових дій він дзвонив або писав кожен вечір, щоб я знала, що все добре. Іноді їм давали команди вимкнули телефони. І я тиждень не знала, що з ним. Моніторила всі новини. За домом теж важко було встежити, бо не було зв’язку.

Перші півроку мені одній було непросто. Інше місто — чужі люди. Всі незнайомі. Не було з ким поговорити. Навіть подрузі, яка була тут поряд, я не розповідала, де він і чим займається. Боялася, що ця інформація випливе вдома. Це було небезпечно. І в добробатів був незрозумілий статус, коли вони ще не були оформлені як нацгвардія. Мене переслідували флешбеки. Згадувати про домівку важко, але я завжди повертаюсь туди думками.

З перших шести місяців без чоловіка майже нічого не можу згадати із мирного життя. Лише уривки. Я влаштувалася на роботу, щоб набувати досвід. Але яскраво пригадуються тільки моменти, коли чоловік повертався додому.

Відпустки

Перші три дні під час відпусток він майже не розмовляв. Потрібно було заново звикати один до одного. Я, перш ніж ображатися на щось, спочатку з’ясовувала, в чому справа, а тільки потім дозволяла собі реакцію. Судячи з усього, це допомагало.

Я ніколи не тягну його за язик. Коли він буде готовий розповідати мені щось про свій фронтовий досвід, тоді розкаже. Я знаю, що він втратив друзів. Не змушую його говорити на ці теми. Він сам пішов на війну. Він був до цього готовим. Хоча, звісно, до втрати друзів ніколи не можна бути готовим.

Проводи

На вокзалі я ревіла. Він із мене сміявся. Просив припинити, намагався відволікти. Потім я помітила, що йому самому важко, і я стримувала сльози доти, доки не рушав поїзд.

Два тижні після його від’їзду взагалі нічого не хотілося. Я не підтримувала контакту навіть із подругою. Сиділа на місці і стерегла дім. Не хотілося втрачати відчуття, що мій чоловік поруч. Запахи. Я брала його футболку, щоб тримати його запах біля себе.

Підтримка

Дуже мало зосталося людей, яким я справді довіряю. Це мій чоловік і двоє колег із роботи. Як би це не сприйняли мої друзі зі Сходу.

Дуже важко було спілкуватися з юристом з приводу деяких питань. Вона запитувала про моє приватне життя. Я від цього панікувала. Хотілося кудись втекти. Я розуміла, що ця розмова мені потрібна, але відчуття було неприємне.

В цілому наші з чоловіком стосунки складаються гармонійно, бо ми найближчі один для одного. На вільній землі у нас, один крім одного, нема нікого. Але я з ним теж не все проговорюю. Намагаюся його не навантажувати. Тому що йому потрібен час, аби звикнути. Це інший соціум. Люди. Метро. Тут усе по-іншому виглядає. У мого чоловіка змінилося коло друзів. Він не спілкується з колишніми друзями, які не пішли на війну. Йому здається, що вони застрягли в дитинстві.

З’явилося більше друзів серед тих, хто прикривав спину. Він їм більше довіряє, ніж цивільним. Взагалі мій чоловік інтроверт і заводить знайомства дуже обачно.

Я теж сприймаю життя по-іншому після переїзду. Люди, що не бачили війни, не мають травми, пов’язаної із катастрофою, зациклюються на буденних речах, наприклад, якщо не подарує квіти, образитися чи ні? Або, наприклад, хтось когось зачепив на роботі. Я вважаю такі події несуттєвими. Головне, що ми живі. Я та людина, якою й була, але мене супроводжує досвід тривоги, що я можу вийти на каву, і щось станеться — ліпнина на голову впаде, приміром. В мене є друг, який цього боїться. Я з нього сміялася. А зараз розумію, що ці негаразди більш реальні. Коли ти стикаєшся з катастрофою, то усвідомлюєш, що життя коротке і у нас дуже мало часу.

Буває, що у мене з’являється відчуття загостреної справедливості. Коли якась жінка починає скандал у магазині, так хочеться їй вмазати. Дивлюся на неї і розумію, що її проблема така дрібна. У мене виникає агресія до людей, які не вміють бачити головне. І мені це заважає. Багато сил іде на роздратованість, але зупинити її я не можу.

Русанівська набережна, м. Київ. Фото: Леся Дяк

Перший місяць

Зараз мій чоловік працює. Звичайно йому хотілося б відпочити, але треба працювати, щоб було, де жити, що їсти.

Він звик бути у чоловічому колективі, і після його повернення звичних пестощів немає. Але не тому, що я його не цікавлю, а тому що він не звик. Якось він сказав мені, що я приділяю йому дуже багато уваги. Мені важко було після такої заяви — не торкатися до нього, не жмакати його постійно. Було до біса важко, бо мені завжди хотілося його обіймати. Кортіло плакати, тупати ногами. Але я не робила істерик. Усе стримувала. Сказала йому :«Обіймай мене частіше». На що він відповів: «А навіщо?».

Я дуже раділа, коли він почав танути. Сам узяв мене за руку, пригорнув у метро. Я відчувала таку ейфорію, як на перших побаченнях, коли була підлітком. До ритуалів ніжності стали привчатися недавно. З часом у наше сімейне життя повернувся поцілунок перед тим, як він іде на роботу.

Йому важко, коли навколо багато людей і біганина. Спочатку не хотів нікуди виходити. Пройтися до магазину було цілим подвигом. Я теж не люблю бувати в людних місцях. Два роки я ще тримала себе в руках. А зараз важко. Не так давно мене засмутила репетиція параду. Я запитувала його, чи часто він дратується. Сказав, що набагато частіше, ніж я помічаю. Він це приховує. Якщо у нього щось не виходить, він дратується.

Я багато чого не можу побачити, адже він більшу частину дня проводить на роботі.

Спілкування із психологом

Я проходжу терапію. В мене за перші півроку після переїзду була депресія. Спочатку я звернулася по антидепресанти. Потім пішла до психолога. Почала консультуватися, проговорювати. Мені це допомогло.

Ближче до повернення додому мій чоловік був засмучений. Це відчувалося. Перший місяць після повернення — теж відчувалося. Він був усім невдоволений. Зараз уже краще. Він навіть жартує.

На роботі втомлюється, але це залишає менше часу для суму.

Сни

Зазвичай, коли він прокидається вночі, то перевіряє, чи я на місці. Спить погано. Я теж. Він чує, як я перевертаюся, встаю. Йому сняться або жахи, або тривожна маячня. Він мені про це розповідає.

Знову ж таки, він дуже непроста людина. Я задаю йому навідні питання, але знаю, де є межа, яку не можна переступати. Якщо перейду цю межу, він почне нервуватися.

Багато чого я не дізнаюся. Тому що він теж за мене хвилюється. Він бачив, як я переймалася і що відбувалося зі мною в емоційному плані. Про деякі моменти із воєнних буднів я зможу дізнатися пізніше, коли заспокоюсь. Або не дізнаюся ніколи. Він не розкаже, аби я не турбувалася. Мене там не було. Я не зможу цього зрозуміти.

Мені сниться, що я приїжджаю додому і не можу поїхати до Києва. Я просто навідувалася туди. Побачила все, і мене накрило. Я дуже боялася повернутися до колишнього життя.

Мені часто снилися жахи, що я не можу потрапити до свого чоловіка. Ніби ми разом, а потім нам доводиться розлучатися. Ці сни для мене найстрашніші.

Дуже часто зринають образи колишнього життя. Я раніше не надавала ніякого значення тим картинам, які я бачила — фасад лікарні, парк.

Був такий момент, коли дівчина,що продавала каву, здалася мені схожою на мою подругу, з якою ми роз’їхалися. Ми разом вчилися. Міміка, ріст, повнота. Я хвилин п’ять усвідомлювала, що це не моя подруга, що це дівчина, яка продає каву.

Насправді багато чоловіків із наших регіонів стали добровольцями. Іноді вони це не афішують. Батьки дізнаються, коли сина привозять двохсотим. Син обманює їх, що поїхав і влаштувався на роботу. Це окреме питання, які хвилювання переслідують добровольців родом зі Сходу. Їх ще й додому тягне.

Іноді мені хочеться все розповісти. Поговорити із близькими людьми. З тією подругою, що з нею я сплутала продавчиню кави. Хотілося б розказати їй, чому в моєму житті сталося саме так.

Мрії

Я мрію про спокій, впевненість у завтрашньому дні. Хочу, щоб чоловік завжди був поруч. Щоб не було таких ситуацій, коли доведеться схопити три сумки і поїхати кудись.

Також мрію про розвиток у своїй кар’єрі, про дітей, коли все стане усталеним. Але незрозуміло, коли ми будемо до цього готові.

Є така особливість, що я перестала планувати більше, ніж на якийсь період. У мене немає планів на 20 років, тільки на найближчий рік. Де ми будемо жити, в Києві чи іншому місті — таких планів немає.

Місце

З чеканням у мене асоціюється Русанівська набережна. Я ходила там пішки після того, як проводила свого чоловіка на вокзал. Щоб заспокоїтись, я брала каву, дивилася на Дніпро біля альтанки. Там видно, як сонце сідає. Я просто залипаю, дивлячись на захід сонця.

Русанівська набережна, м. Київ. Фото: Леся Дяк

Також мрію про розвиток у своїй кар’єрі, про дітей, коли все стане усталеним. Але незрозуміло, коли ми будемо до цього готові. Є така особливість, що я перестала планувати більше, ніж на якийсь період.

Рекомендації

Я даю поради тим жінкам, які готові щось робити і допомагати своїм чоловікам впоратися із поствоєнними станами:

— Дізнаватися якомога більше. Коли знаєш, тоді легше. Це дозволяє інтерпретувати його поведінку. Терпіння — це дуже важливо. Через якийсь час все полагодиться, якщо обоє будуть уважними і спостережливими.

— Не обов’язково кожному, але відпрацювати бойовий досвід із психологом. Якщо це хвилює настільки, що заважає нормально жити, потрібно плавно підвести до консультації спеціаліста. Задавлені, не пережиті емоції коли-небудь вилізуть на поверхню.

— Не дратуватися. Демонструвати емоції більш звичні для мирного соціуму. Дати йому відчуття безпеки для вас двох. Щоб не було такого, що пішла невідомо куди і пропала, щоб не виникало ніяких питань щодо невірності. Деякий час потрібно потерпіти. Потім обговорити. Бути чесними один з одним. Важливий момент, який мене турбував, як дотриматися межі між терпінням і потуранням. Зі свого досвіду я не можу дати відповіді. Але виникають ситуації, коли я задумуюся, чи варто висловити незадоволення.

— Під час вивчення теми посттравматичних стресових розладів я занотувала тезу, що сім’я повинна бути опорою. Що ось він повернеться. Його тут чекають.

Одного разу мати мого пацієнта дуже плакала. Я порадила їй зберігати спокій і не показувати цих емоцій, тому що вони засмучують у першу чергу її сина. Не завжди можна дозволити собі бути тією, що плаче у своє плаття. Це відповідальність.

Я дуже емоційна людина, але ці всі події навчили мене, як зібрати себе в кулак.

Русанівська набережна, м. Київ. Фото: Павло Сусляков

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.