Сатирическія вирши 1786 года.

О. Сластіонъ

Прилагаемыя ниже сатирическія вирши найдены мною случайно при перетряхиваніи полуистлѣвшаго бумажнаго матеріала, который валялся въ сыромъ углу церковной коморки, старой, нынѣ уже разобранной церкви села Красиловки, Черниговской губ., Козелецкаго уѣзда. Пересматривая тетрадь копій съ ордеровъ духовнаго Березинскаго правленія и указовъ за 1786 г., я наткнулся тутъ на упомянутыя вирши, которыя и были написаны между этими ордерами.

Авторомъ этихъ виршей былъ, по нѣкоторымъ догадкамъ, дьячекъ той же церкви Николай Мазалевскій, умершій въ 1793 году. Содержаніе виршей — сонъ автора, которому его покойный дѣдъ показываетъ муки на томъ свѣтѣ нѣкоего Буркунъ Змира, знавшаго «всю церковну рахубу до шнира». Фамилія «3мира» въ той мѣстности и по нынѣ распространена. Несомнѣнно, наше стихотвореніе относится къ одному изъ предковъ Змиръ, этой дѣловитой и зажиточной нынѣ фамиліи козаковъ. Сатира интересна тѣмъ еще, что написана до Котляревскаго, который конечно много уже засталъ подобнаго и иного рукописнаго и устнаго матеріала и, усвоивъ духъ этихъ народныхъ произведеній, принялся и самъ писать свою знаменитую Энеиду.

Печатаемъ эти вирши, сохраняя правописаніе подлинника, хотя во многихъ мѣстахъ, очевидно, текстъ испорченъ.

Кажуть, що сонъ змутыв; а мнѣ удалося,

Мовъ у око влѣпило, що во снѣ верзлося.

У пятницю увечери напишися кваши,

Да съ своею Педорою лѣгъ бувъ спаты в поддашши,

Ажно той дѣдъ покойникъ приснившись да каже;

Чому твоя Педора эдь (?) припечка не маже?

Завтре, каже, настане свято роковее,

А я злекавшись промовивъ: дакъ кажить якее?

Колижъ, каже, не знаешъ, чимчикуй за мною!

Да правдѣ (?) повювъ мене на гору тропою.

Тамъ же то я набрався великого пуду;

Поки тютюнъ на свѣтѣ, поти тямить буду.

Перше якъ привювъ мене до товстого дуба,

Такъ я з ляку бувъ почавъ спѣвать кривогуба,

Да питаюсь, що за врагъ висить на кодолѣ,

Витрещило очи и зъ лихои долѣ?

Ажно той дѣдъ покойникъ здохнувши тихенько да каже:

Чи ти жъ не тямишъ Эдь (?) гировій враже?

Сей, каже, покойничокъ звався Буркунъ Змира

И знавъ усю церковну рахубу до шнира.

Якъ же, каже, у Спаса обмаль грошей стало,

Дакъ онъ и его продавъ, лишъ у ладъ не припало,

Вѣнъ, каже, сѣромаха въ чѣпчику родився,

Да легенька жъ ему и смерть — силцемъ задавився,

Бо якъ ластовка, такъ онъ, гнѣздо звивши

Да на шійку подъ горло гречи наложивши,

Пустився мовъ соколъ изъ горы спорненько,

Стрепенувся мовъ рибка на удцѣ чудненько.

Разъ, каже, и руками за голля хватився,

Мовъ Борисовъ бикъ рикнувъ да зновъ у низъ пустився.

Треба ему пѣнити (?) з вечера до свѣта.

Душка бачить, що вже ей болшъ не видати свѣта

Кинулась була вгору шукати дороги,

Ажно веровкою моцненько заплелися пороги.

Такъ, каже, вона на часъ поспѣшилась,

Якъ блоха скрозь редно, скрозь штани пробилась.

Заразъ ему потекло до пятъ ручаями;

Нехай своимъ родичамъ снится, янголь зъ нами;

Якъ бы мавъ, каже, у ями землею покрится,

Лючше угадавъ отмовъ (?) сѣть на вѣтрахъ вертѣтся

Й въ день, каже, й въ ночѣ якъ балъ (?) звѣзди лѣчитъ

Хоть би, каже, й тобѣ такая смерть на встрѣчи.

Лишъ же глянувъ я назадъ, ажъ друга прочвара.

Смерть из дѣдькомъ чвалае мовъ воликовъ пара,

На дѣдку кожушина вся на шматки порвата,

Роги в пеклѣ позбивани, хромае до ката,

Ногтѣ з лапъ позлазили, скрежече зубами,

Сизенькій мовъ журавликъ — знать бито кіями.

А смерть, мовъ бубонъ, гола собою, нечвидна,

Боса, простоволоса, изгорбилась бѣдна

Пасокою умазалась, ребра кругомъ знати,

Очей, ушей й носа притьмомъ не видати.

Коссіомъ (?) подпершись, скаче мовъ по купѣ жаба

Лишъ витрещила зуби щербата мовъ баба

Да правда ис подругомъ ненько (?) галасають

А в лементѣ такіе рѣчи промовляють:

Дѣдько каже: ахъ, бѣда, де намъ теперъ дѣться?

Хиба, каже, пойти у болото утопится

А смерть у кулакъ трубечи говоритъ истиха:

Ужежъ намъ не россѣстись отъ такого лиха;

Треба, каже, теперъ о собѣ промишляти,

Якъ бы на свѣтѣ прожить, чимъ душу питати.

Купимъ, каже, повозу да купчовать станемъ

За добиччу по рибу то въ Кримъ по соль грянемъ.

Я, правда, супятився, ставъ дѣда питати,

Водкуль имъ лихо се стало, чи можно се знати…

Може ихъ гонять на ліюдъ Днѣпра полонити,

Либо во армію до Криму воловъ гонити,

Ой, нѣтъ, каже, голубе, не тая причина:

Ихъ, каже, побила отце лихая година,

Що ихъ батько анциперъ якъ узявъ насѣку(?)

Атаманську й хотѣвъ пановать до вѣку,

Да всюди по шляхахъ караули разставивъ,

Тузавъ народъ хрестянскій, бѣди всѣмъ набавивъ

Було, каже, по сто душъ в одонъ кусъ глотае,

Мовъ косарь з вагана галушки матае.

Що богъ сѣявъ — смерть жала, а нунъ жравъ истиха.

Великого повенъ свѣтъ натоливъ (?) бувъ лиха;

И такъ уже въ его стала була губа ласа,

Що отважилась була углонуть и Спаса.

Якъ же взяли по зубахъ хрестомъ плазовати,

Дакъ мусивъ вунъ усе добро до щенту вертати.

Бачать его молодцѣ, що беда куриться,

Мусили, якъ отъ жару блохи розлетѣтся.

А смерть була у грубѣ сховалася с тривоги, —

Дакъ Ева, еи понявши, вывела за роги,

Якъ узяла нусцями (?) по ребрахъ мѣсити,

Дакъ дѣдко пожалѣвши хотѣвъ боронити.

Ну жъ Адамъ учепившись налигачемъ бити,

Поти бивъ, поки роги мусили злетѣти.

Отто вони эдь (?) по туй холозѣи плачуть,

А хрестяне въ небѣ пьють, гуляють, скачуть.

Я, правда, загладився такой дивовижи,

Ажно зза гори мелькають в ярмахъ волики рижи,

Отто я думавъ, що Христосъ съ плугомъ йде орати.

Толко жъ дудка заграла, ну, я ставъ гадати:

Може, каже, перезва до свата котится.

Ажно янголія возами тащиться.

А се, реку, яка манѣя, спитався,

Ажно, каже, великдень в гостѣ к намъ припхався;

Вунъ, каже з Русалиму мався давно бути,

Да лихая халепа якъ узяла дуты,

Отто вунъ на тумъ боцѣ ожидавъ дороги,

Ажъ покуль не грянули Днѣпровіе пороги.

Я, правда, догадався, що те свято буде,

Якъ жунки красять яйця, паски лѣплять люде,

Да спитавшись збоку, почавъ познавати

В якомъ возѣ панъ великдень зволить пробувати;

Ажно гляну на передъ, седить у чимлѣтѣ (?),

Крашанками, якъ цвѣтомъ, укруги укритій.

На юмъ жупанъ съ китайки, у бока гаманъ зяе,

Ковбасою волики стиха поганяе,

Чижмачки боброви, онучки шовкови,

У вигулярнуй шапотцѣ й ермолукъ новій,

Персніовъ повно на рукахъ, мае корогвою;

Якъ ясна зоря — такъ пригожъ собою

Да на всѣхъ поглядае окомъ веселенькимъ

Й пѣсенку голосомъ спѣвае техенькимъ:

Нащо, каже, ти Юдо квапився на гроши,

Щобъ тобѣ вкругъ потилицѣ обйили воши,

У користь, каже, не привювъ й не вспѣвъ пропити,

Лишъ ти мусишъ за той торгъ у пеклѣ горѣти,

Будуть тобѣ й з плечей полоссье здирати,

Щобъ у кожиницяхъ Иродъ могъ по пеклу скакати,

Припадае тобѣ из нимъ у однуй сутязѣ

Смолу возить до пекла, эдь (?) замуляишъ вязи.

Той, каже, гнався за славою, якъ за зайцемъ,

А ти, бачу, удавився грошоввмъ окрайцемъ.

Я, правда, те все почувши заразъ схаменувся,

Да пудъ редномъ лежечи и зо сну прочнувся,

Ну Педору локтями под боки торкати:

Годѣ, реку, намъ хропти, — пора уже уставати, —

Уже, бачу, намъ завтра квашѣ не наварити

Лишъ треба хочъ гречану паску замѣсити

Вона, правда, изо сну стала промовляти:

Я, каже, ще вчора думала учиняти,

Бо недарма всѣ люде к млинамъ потурили,

Знать на Паску борошна молоть захотѣли;

Моя й мати не разь то було звягае (?),

Що Великдень млиновимъ колесомъ выежжае;

Колядки, каже, тогдѣ угадати,

Якъ свиньи отъ ножа стануть голосати,

Лишъ, Охрѣме, клопотъ намъ безъ сала —

Шити, — билити черга намъ припала.

Эдь же, реку, коли-бъ дѣдъ покойникъ зараннѣ приснився,

Тобъ я й ноччю збоку де-небудь поживився,

А теперъ лишъ мушу у людей прохати,

Да то зайшовъ й до васъ ковбасъ добувати:

Позичте й намъ, эдь и наша поросна;

Якъ наведе свинья кобановъ — будуть съ ковбасъ кросна

Сюлькижъ сего що зелять и з осмину полови,

Да вже жъ буде й сала якъ коробъ здоровій;

Половину оставлю, а другу зменяю,

Тютюну и горѣлки до ката надбаю, —

Тогдѣ попрошу й васъ панове-молодцѣ на ведерце браги,

А теперъ и ви ко мнѣ не будьте тужави.

Якъ витрещить очи на мене ваша ласка,

То в мене при полѣ буде й сало й ковбаска,

А ми с Педорою смелемъ то смачненько, —

Скажетъ: хто давъ, нехай той святкуе легенько.

Сообщилъ О. Сластіонъ.

Сатирические вирши 1786 года /Мик. Мазалевського ?/ // КС. т. 67. — 1899. — нояб. — Док. — С. 69 — 74.