Спогади про М. Лисенка [фрагмент]
Опанас Сластіон
… видно було ширших обріїв нашої майбутности… Здавалось, усе навіки скам’яніло… Спиратись, надіятись було ні на кого: наші старі проводирі були духові раби московської державности; ні порад, ні захисту ми від них не бачили. Між нами була стіна непорозумінь; особливо через їхній опортунізм… Були ми самотні, як сироти, темні та бідні, як старці. Навкруги нас носились якісь болотяні гази отрутні, безвиглядна неможлива плутанина поглядів, напрямків, настроїв, безупинне хитання то в той, то в инший бік — оце була та страшна атмосфера, те гниле болото, в якому даремно борсались і без того кволі та приголомшені всякими сподіваними й несподіваними репресіями українофіли. Правду кажучи, сей хаос, ся гнила, задушлива трутизна була почасти їхніх же рук діло. Не кажучи вже про загальну млявість, боязкість і ховання українофілів, досить пригадати хоч те, що на наших очах робилось. От ренегатство — для нас безсумнівне — Куліша, що своєю ганебною «Исторіею возсоединенія Руси» зразу став прихильником російського централізму, нищив опрічність української ідеї й вихваляв найлютіших катів України, Петра та Катерину, а згодом у не менш ганебній «Крашанці» признавав для України лише польське панування і зрікався й самого українства. Сі надумані праці наробили й тоді, й надалі величезної шкоди, ставши доброю стежкою до того поганого болота, з якого потім, згодом, поплазували, мов чорні гади, безліч отих, різної масти шпигів, «тоже малороссов» як відомий Статковський і сотні инших «общеросів» та навіть і українських письменників, як Ц. Б — о, що ловили на патріотичний гачок спантеличену молодь, отих невиразних нічних гієн — землячків, найбільше з галичан, що всюди спритно пролазили в молоді студентські українські гуртки і часто видавали їх головою «недреманному оку» державного поліцая… Звідси найбільше й пішов той повний брак якоїсь потенціяльної здатности, ідейного ледарства, юродства і для безпечности прикидання дурниками, як С. В — й. Се була чи не найвиразніша ознака наших часів. Додали куті меду ще й статті М. П. Драгоманова у Львівській «Правді». Розуміється, писались то вони з благою метою і мали на увазі не зовсім те, чим російська преса почала колоти очі ненависним українофілам — де ж таки М. П., намилувавшись російською літературою й культурою, прямо взиває себе «панрусистом», а українців ганьбить за їх малу знайомість з російською літературою, і се тоді, коли ніхто й не мислив виступати проти тієї літератури. Все, що було тоді українського, виплекалось виключно на тій літературі і вважало її, се ж відомо, більш своєю, ніж дійсно українську — ми часто чули, як дехто з українофілів казав, що російська література ще більше наша, бо на нашій давній основі й нашими силами, нашими ученими і літератами вона вироблена, що на ту спільну ниву пішло дуже багато українських з походження письменників, а завершив і закінчив той довгий історичний процес наш же великий земляк М. Гоголь.
Пізніше не мало нашкодив М. Ів. Костомаров своєю пізньою відповіддю Московському журн. «День», де задовольнився правом української літератури лише «для домашнего обихода», а ще краще додала, милостива згода ліберального російського історика слов’янських літератур Пипіна, на ролю укр. літератури, як підготовчої до російської, т. ч. виходило у ліберала Пипіна, що русифікація для нас однаково необхідна, те саме, що й «для домашнего обихода». Була потім іще одна варіяція необхідности укр. літератури — «для глухого хутора», се вже йшло від когось з Харківських учених… Нижче вже цього minimum’у українофільська фантазія не зважувалась шукати.
Все це було в унісон безупинним наскокам і планам Московських, Київських та Петербурзьких рептилій і утворило якийсь справжній каз навкруги нас і якщо ми якось удержались на поверхні того шумовиння й не попливли оцим сміттям-пливом у широку річку, що по їй він плив у петербурзьке болото землячків-общеросів, то в значній мірі це сталось дякуючи тому, що вже ми дещо чули і знали про отих нових людей, що сиділи там десь, у Києві, і робили своє українське діло. Нарешті ми почули, що з Києва приїхав до Петербургу М. В. Лисенко вчитись гармонії, що се людина молода, надзвичайно лагідної вдачі, що до його можно звернутись цілком сміло й спокійно у будь-якій, а особливо в українській справі: він і порадить, і допоможе. Вже одно те, що він сам мистець-художник, радувало нас; він же етнограф, значить скільки у нас буде спільного… Він записуватель наших пісень, а ми ж їх знаємо дуже багато… Правда, все ж таки були ми аморфна маса, якій бракувало ідейного кришталізування… Отже якраз сподіванки наші справдились і той перший дорогий кришталь і кинув у нашу гущу незабутній М. В. Се мало для декого з нас величезне значення на все будуче життя.
Маємо дякувати тому, що доля звела нас, молодих, з людьми про яких раніше й не чувано було, з людьми зовсім нового типу, людьми, що сміливо зважувались боронити свої переконання, що вже самі почали будувати чарівний світ майбутнього і отой безмежний кришталевий палац у йому — «Українського відродження». Ані єдиною цеглиночкою сі люди не поступались на підтримку отого чужого нам «алтаря отечества», на якому ще так міцно держався страшний колос царського абсолютизму. На червоному прапорі сих нових людей красувався вже огненний Шевченківський лозунг «борітеся — поборете!» О, се нам, пригнобленим, засміяним недобиткам, було добре зрозуміло і ми безоглядно пішли за ними…
Ми були певні того, що сі нові люди, а між ними один, — також мистець, як і ми, і тому найбільше нам зрозумілий і бажаний, — що сі люди мають для своєї діяльности широко розроблений науковий план-програму, у який входять всі галузі народнього життя, починаючи з його історії й кінчаючи фольклором. У них усе передбачено… Чи в своїх промовах, чи в принципіяльних змаганнях вони вміють чудово аргументувати і довести те, що ми найгарячіше відчуваємо в своїх серцях…
Був між нами один далеко старший від нас товариш український пейзажист киянин Н. Н. Сакс, — здається живий ще; от через цього Сакса ми поволі й познайомились з киянами — ідейними українцями — дехто з них жив тут таки, в Петербурзі, на засланні, за свої українські симпатії. В-осени 1874 року Сакс привіз із Києва невеличке замовлення — була пропозиція: чи не взявся б хто з нас, молодих художників, намалювати ілюстрації до двох сатиричних пісень: «Хома та Ярема» і «Дворянка». Сі ілюстрації були потрібні для чарівного ліхтаря при співах кобзаря Остапа Вересая. Про Вересая ми вже чули, що він у Києві має великий поспіх… Найкраще між нами малював наш товариш П. Д. Мартинович — очевидно йому треба було виконувати те замовлення. Він зробив ті рисунки при мені, бо жив я поруч, у другій кімнаті… А тим часом я випадково побачив у книгарні Бортневського («тоже малоросса») нову книжку з фотографічним портретом кобзаря Остапа Вересая. Я був дуже здивований сією новиною і положив неодмінно заощадити гроші й купити її… Тижнів через два я купив книжку «Кобзарь Остапъ Вересай и исполняемыя имъ народныя пѣсни».
Ми захоплювались і рефератом О. О. Русова, і розвідкою М. В. Лисенка. Ми з побожністю роздивлялись на ноти пісень і думи, записаної М, В., і довідались тут про окремішність украінської пісні та музики. Се відкриття нас дуже тішило і мануло побачити на власні очі таких знаючих учених людей, що навіть пишуть про любу нам Україну. Від них можна було довідатись про безліч питань, які настирливо лізли кожному з нас у голову. Замовлення, що йшло з Києва, було передане через учителя гімназії О. О. Русова, що жив тоді на Літейному проспекті (55), — до його й виряджено П. Д. Мартиновича, а Сакс порадив йому взяти свої ілюстрації до «Енеїди», щоб показати їх Русову й тим забезпечити йому спокій, що замовлення буде виконане добре. Ми багато сподівались од наслідків тої візити, і вона вийшла на дуже добре. О. О замовив шість рисунків. У Русова познайомився Мартинович з Гольдштейном, дуже лагідною людиною, що служив тоді учителем гімназії, там же згодом познайомився він з М. В. Лисенком. Ми всі завидували сьому щастю, знали, що воно вже близько нас і ми всі певно будемо знати М. В., або хоч бачитимемо його. Суботами у Русових були журфікси, на них запрошено бувати й Мартиновича, і він уже інформував нас, про що там говорилось… Наближалось «різдво»… М. В. зібрав невеличкий хор з шести чоловіка, щоб розучивши декілька колядок піти до М. Ів. Костомарова (він жив тоді на 6-тій Лінії, проти Андріївського ринку) колядувати. Хор складався з О. О. Русова, Гр. Ст. Вашкевича, Гольдштейна, студента Давидовича, П. Д. Мартиновича та самого диригента М. В. Лисенка. В свій час колядки одбулись. Старий був надзвичайно задоволений і всяко вітав колядників.
Тієї ж зими вже після нового року (1875) приїхав до Петербургу на запросини Географічного Товариства і сам Кобзар Остап Вересай, — він тоді прожив до ранньої весни в Петербурзі, співаючи по різних вельможних панах та князях і добренько собі заробляючи. Співав він тоді на роковинах Шевченка, а жив увесь час у видатного українського громадянина, артилер. полковника Вас. Вікт. Козловського, що саме тоді вигадав свій дивовижний «Цыфрарь», на якого ми всі багато дивувались, мало розуміючи, що то за машина така. Тут на Вознесенському Проспекті у Козловського і жив Вересай з своєю бабою, високою огрядною жінкою, що на парадних виходах звичайно надівала довгу білу свиту, білу намітку й картату плахту. Я та Мартинович були її чичероне по Петербурзі, а походить і побувать усюди вона любила, — може тому, що всюди за нею товпились цікаві і часто вихваляли її. Дійсно, вигляд у неї був дуже інтересний. Нігде по виставках з нас грошей не брали і баба Вересайка поводилася стримано і поважно. Спокійно і з королівською погордою дивилась вона на різних «тоже малороссов», що так часто звертались до неї по-російськи, і не відповідала їм… В Академії Мистецтв саме тоді весною оглядала виставку депутація Холмщаків із 80 душ, що приїхали дякувати цареві за «воссоединение с православием» хоч, те «воссоединение» й боком їм вилазило, бо добуто його й різками й тюрмами, і навіть смертями декого з них. Холмщаків, що тоді всі були у своїх мальовничих костюмах, водили якісь приставлені до них чиновники і не дуже дозволяли з ними в розмову заходити, а проте видовище було оригінальне! за ними теж ходила ціла юрба. Ми з нашою бабою Вересайкою зразу ж побили рекорд зацікавлення, юрба пересунулась до «білої королеви», цілком залишивши Холмщаків…
Вересай з жінкою дуже нудились у новій незвичній для них городській та щей столичній обстанові і нарешті зажадали, щоб у їхній кімнаті був зроблений самий настоящий український «піл», бо сидіти на стільцях се ціла мука. «Піл» зараз же зроблено і на тому полу, між різних ряден, кожухів, торбин і ще якогось лахміття і проводили вони цілі дні. Тут не раз навіщав їх і М. В., і багато инших українців. Стара була амбітна людина і коли старого возили куди-небудь до якихось великих панів, непремінно вимагала, щоб і її брали туди, — вона ж буде там дома розказувати про всі дива та може й грошенят більше дадуть…
Ще раніш у Географічному Товаристві відбувся дуже урочисто і спів Остапа Вересая, і реферат проф. Ореста Міллера… Спів, чудовий високий тенор, зробив велике вражіння на присутніх, мене в деяких місцях прямо таки морозом обсипало. Кобзар був у добрім гуморі і, підбадьорений М. В. Лисенком, чудово проспівав думу «про трьох братів». Після співу, вдячне громадянство накидало йому цілу тацю грошей — було тій Вересайці клопоту, щоб сховати їх… Так воно бувало й по инших співанках…
На масляній неділі співав Вересай у «Соляному городку» на «общедоступном концерте» знамениту псальму «Нема в світі правди», а потім «Щиглеве весілля», та «Дворянку». Виводив його на сцену О. О. Русов, а М. В., як звичайно, підбадьорував старого. Коли кінчився перший спів і залунали голосні оплески, Вересай знервувався, його се завжди неприємно вражало: «навіщо воно»… Він насупившись сказав: «а вже мені оці галочки!..» А згодом вийшло так, що й він сам плескав у долоні відомій чудовій артистці Каменській за її виконання українських пісень.
Нам стало відомо, що М. В. надумав дати в Петербурзі декілька словенських концертів по широкій і цікавій програмі; розуміється, перевага в ній буде віддана українським пісням і музиці, виступатиме між иншими й кобзар Остап Вересай — чудо невидане в Петербурзі. До того ж буде величезний хор і в той хор уже можна записуватись. Зараз же нас 5 чи 6 чоловіка пішло на той запис. М. В. зробив на мене дуже приємне вражіння. Се був, очевидно, ще дуже молодий чоловік, не дивлячись на свою досить велику розкішну темно-каштанову бороду, з ясними очима, доброю лагідною усмішкою на красивих рожевих устах. Він нас зараз же перевірив і призначив, кому в якій партії співати. Мене призначив до перших басів і, хоч я зовсім не знав нот, та проте все ж він дуже ласкаво обійшовся зо мною, — мабуть його хтось попередив з товаришів про мою несміливість та соромливість. Він показав мені товаришів по партії і ми почали вчити її… З Малого Проспекту і 11-ої лінії до самого Городка, що аж за Літнім Садом, не менше як шість верстов. Проспівавши від 8 до 11-ої вночі, ми ледве доволікали ноги до домівки, а проте з якою радістю ми знов туди бігли через день, у той чарівний «Соляний Городок» з його колосальними залями, авдиторіями, виставками, музеями, величезними картинами і т. и. і нашим великим помешканням для співанок.
М. В. був надзвичайно точний у своїх обов’язках і майже завжди перший приходив на співанки, а поки ще не всі зібрались, брав нас по черзі кожного на інтимну добру бесіду, а як він мабуть умисне вживав літератературної галицької мови, то часто не всяке слово я міг і розібрати… Я якось виказав йому свій жаль і бажання краще познайомитись з мовою, то він мені порадив і дав адресу, щоб я виписав собі львівський журнал «Правду», з того часу я його став регулярно й одержувати, не зважаючи на те, що він часто приходив або з вирізаними сторінками, або й з великими масними плямами друкарської фарби серед статтів, що торкались українського питання. Я все ж таки умудрявся прочитувати ті місця по декілька раз, стараючись вичитати щось цікаве, нове та пожиточне для себе, читав на вилиск за світом і майже завжди розшифровував чорні плями цензорського усердія.
М. В. зразу ж став нашим справжнім куміром — він завжди жартами та різними дотепами умів нас зацікавіти освітленням якихось сучасних подій та тяжкого стану українства. Він так зручно вмів нас заінтригувати та направити на різні наші сільскі спогади, що ми вже мало його соромились і охоче співали йому українських пісень, які він часто тут же й записував. Він не раз казав нам про нашу стародавню багату культуру і сучасний стан пригноблених парій і з великою конспірацією дав одному з нас дивовижну і страшну на той час річ: нелегальне видання двохтомового празького «Кобзаря Шевченка». І боязько, і радісно було нам тоді читати сю огненну книгу… Як ми ховалися з нею, як переховували її! І тільки в найтіснішому гуртку з усякою конспірацією, майже пошепки, читали її, виучували і дещо співали з неї. Перед цим може за рік я схотів дістати собі Кобзаря, ради сього я обійшов не тілько всіх Петербурзьких книгарів, але й старі магазини-склади. У Кожанчикова мені сказали, що „Кобзарь” книжка дуже небезпечна і цілком заборонена для продажу, а тому якщо де випадково я натраплю у букіністів, то за примірник треба дати не менш, як 25 рублів. Се були такі величезні гроші, що зібрати їх я ніяк не міг, і тому з жалем залишив свої пошукування, а от тепер, дякувати М. В., ся напівмітична книжка у нас в руках!… Се не те, що якесь обстрижене Кожанчиківське видання, але справжнє закордонне видання, і чого в йому тілько немає, та се ж также диво, таке щастя, що його й описати неможна! Після читання ми як у чаду! Се ж дав нам наш новий провідник, наш духовий батько, отой виключний музичний талан, розумний і добрий порадник у наших питаннях про мистецтво. Я почув себе так, ніби вдруге народився…
Збираючись читати, ми зачинялись у малесенькій хатці в П. Д. Мартиновича. Він обережно доставав оті чудові пророчі книжки і виразно сторінка за сторінкою, читав їх, часто проймаючись високим патосом самого автора… З яким душевним хвилюванням, з якою побожністю читали ми, — дух наш захоплювало!… Так от воно що, так от воно як, так от хто ми, і от які кривди нам заподіяно, от як нас нівечено і майже знищено… Одчай бере! Але наш поет-пророк ясно бачить будучину і кличе нас не падати духом: «Борітеся — поборете»! Яке щастя, що у тому безсмертному «Кобзареві» ми находили найясніші відповіді на всі наші болючі питання й сумніви… Як він нас підтримував, як піднімав наш дух! — Тут було все так просто, так огненно-палко висловлено і таким дивним віршем — усі наші найболючіші питання, всі сумніви розтоплювались «як віск од лиця вогню». Ми, начитавшись «Кобзаря», лише підморгували один одному… Навіть та гірка дійсність, що Україна не має й натяку на якісь загально-людські права, автономію абощо, і це вже не мучило нас, не збивало з позиції, як п. п. професорів-українофілів, пригнічених колосальною тінню велетня на глиняних ногах… Пригнічений дух і хороблива фантазія неминуче творять собі страшні привиди і сам пригнічений найбільше й боїться їх… А в нас, молодих, був свій таємний дорогий талісман, свій нехибний оракул і надхненний великий пророк, слова якого палили душу і дійсно стояли на сторожі коло нас, малих, захищали нас і не давали хилитись у якийсь бік. Стежка наша стала ясна і вела вона на широкий шлях майбутнього, вільного національного життя. В це ми в глибинах наших душ вірили непохитно. От що, з запомогою нових людей, дав нам «Кобзарь Шевченка». Ніякі українофільскі авторитети вже не застували нам тепер широких обріїв май-бутности України — ми знали те, що знали, і тільки вряди-годи, якимись натяками, усміхом та веселим підморгуванням даючи одно одному лише нам зрозумілі підбадьорливі знаки, що заміняли нам усякі довгі речення. Се ж усе казав нам «новозавітний пророк Тарас» він же оттут всього 13 років тому як жив, — усі його добрі знайомі — знайомі й наші, ми їх трохи не що-дня бачимо, згадуємо його, чуємо иноді різні рисочки й подробиці його життя і характеру…[1]
[1] Так у Ол. Гр. Тиші-Тищинського стріли ми раз одну стареньку особу, що служила колись у М. Ол. Марковички (Марка Вовчка) за няню, вона розказувала про її норови та примхи і як вона крутила всіми тими, що за нею упадали… Раз. випадково, одночасно зійшлись у неї Тургенев, Шевченко та Куліш. Між різними жартами М. Ол. й каже: «Ой хочу яблучок», а було се весною, «Але ж яких?» — «Таких рожевеньких, таких пахученьких — от як з райського дерева»… Чогось скоро всі порозходились — кожен мав якісь неодкладні праці, але через пів години один по одному, а Тарас найперший, попривозили їй кожен по кошику тих яблучок — тоді вже почали сміятись, як один одного хотіли обдурити.
Ось М. І. Костомаров, Д. Л. Мордовець, Г. Ченстоховський, Г. С. Вашкевич, Д. С. Каменецький, проф. Прохоров, що на своїх лекціях згадує часто Шевченка, як свого вчителя, що завжди звав його «нескінченим», — старий приятель Тараса, теж Тарас, Михайлов, що завжди позував Шевченкові, проф. О. Ів. Рубець, проф. Мікєшин, дехто, та майже всі, наші старі професорі, більшість наших натурщиків, учень його проф. Орловський… Та хіба після піввіку пригадаєш усіх!… Все се наче отут недавно, учора діялось, а от же й кімната Тарасова стоїть так, як і була, а на сьому місці він умер, отут лежав на своїй широкій полосатій отоманці. Ось і антресолі, на них він підіймався що-вечора спати. Добре, що кімната бережеться і її не займано після його смерти…
Співи, збори, репетиції, йшли добре. Ми вже самі були певні, що «Слов’янські концерти» вдадуться як-найкраще. М. В. положив на них дійсно дуже велику працю і наслідками її, здається, був задоволений…
Як ось уже ранньою весною вийшла великого формату, у 8 ст. брошура з таким заголовком: «Пѣсни, предполагаемыя къ исполненію въ первомъ этнографическо-славянскомъ концертѣ въ Воскресенье 16-го марта 1875 года въ залѣ Соляного Городка въ С. П. Б. (Великорусская, Малорусская, Польская и Сербская музыка) при участіи Малорусскаго Кобзаря Остапа Вересая, артистки импер. театровъ г-жи Каменской, пѣвицы г-жи Чуйко, піаниста Н. В. Лисенко, мужского и женскаго хоровъ любителей подъ управленіемъ Н. В. Лисенко. Пѣніе Вересая будетъ сопровождаемо туманными картинами съ композицій г-на Мартиновича)».
Цікава програма концерту зібрала силу-силенну народу, багато було й тих слов’ян, що їхні пісні тут співались, а що вже українофілів та «тоже малороссов», то й казати нічого… Концерт, як і треба було сподіватись, пройшов з небувалим поспіхом. М. В. так і сяяв від повного задоволення, а оваціям, здається, й кінця не було… Та ще врізався мені в пам’ять такий факт: Вересай увесь час сидів за сценою, слухаючи виконання різних номерів, але коли вийшла Каменська, дивний могутній контральто, і проспівала спершу «Закувала зозуленька», а далі «Утоптала стежечку через яр», старий не видержав і підвівшись з свого стільця, якось незграбно, кудись у просторінь, почав плескати у долоні; а я йому: «А що діду Остапе, уже вам „галочки“ не обридають а й самі залюбки плещете?» Дід не слухав, а потім: «Так то ж як мені, а сій плескав би поки й долоні заболять…» Успіх концерту був величезний… Рецензії були більш ніж прихильні, а злоба рептилій нагадувала цілий вовчий хор… Тим часом репетиції продовжувались і вийшла й друга брошура й об’яви на другий концерт. Ось її заголовок:
«Второй Этнографическо-Славянскій концертъ въ залѣ Соляного Городка въ С. П. Б…. Апрѣля 1875 г.
A. Великорусскія, Маравскія, Чешскія и Славянскія народныя пѣсни.
B. 6 №№ изъ малороссійской оперы „Різдвяна ніч” (Ночь на Рождество), либретто по Гоголю составлено г. Старицкимъ, музыка Лисенко.
C. Арій, изъ русскихъ оперъ, инструментальныя соло и проч.
При участіи артистовъ импер. театровъ г-жи Каменской, г-жи Косецкой и г. Барцала; пѣвицъ г-жи Горской и О’Конноръ, артиста кіевской оперы г. Стравинскаго; г. г. Габеля и Линдфорса; мужескаго и женскаго хоровъ любителей подъ управленіемъ г-на Лисенка)».
3 сими концертами зв’язані у мене ще й такі спогади. Підчас денних репетицій якось ми умовили Вересая знятись разом з жінкою, а фотографія була тут таки ж, в одному з помешкань Соляного Городка, і тому се було найлегше зробити (ті фотографії зостались у мене й досі, вони нігде ще не надруковані). Дід Остап спитав мене: «Ну як же ото воно, що так швидко робиться: хтось візьме в руку таке маненьке і непремінно вгадає — каже: Оце ти, діду, а це твоя баба — як то воно так?» Пояснити сліпому трудно, а проте мені хотілось задовольнити старого і я почав, нагадавши йому, що він же знає, що як баби білять полотно, то воно від сонця стає білим, дід кивнув головою, що він се знає. «Отже, діду, є й такі речі, що чорніють на сонці». «Хіба є?». — «Так от тим, скажемо, що чорне, та як побризькати по білому полотну або по бомазї та виставить на сонце, то воно ж почорніє.» — Дід насупив брови, я почав далі і мені здавалось, що я таки зумію йому розказати ввесь немудрий процес, але дід якось раптом зло крикнув: «Годі, не треба, не хочу я того знати, не хочу!» Я переконфужено замовк і вже не займав старого… Він почав тихенько перебирати струни і се його очевидно заспокоювало. Зате вже баба Вересайка була завжди з нами. Скільки ми з нею поповештались по тому Петербурзі!…
Нарешті Вересая закликано в Зимній Палац, де він співав думи великим князям, і його нагороджено золотою табакеркою. Про це писали газети.
Охранительна преса не могла промовчати такого бучного виступу українства і підняла цілу бучу, особливо лютувала Москва: «Русскій Вѣстникъ» — у статті «Современное украинофильство» землячка проф. Гогоцького — між иншим писав, що українофільство знов підіймає голову, щоб занапастити розвій руського государства і щоб усе слов’янство довести до загину(?!), бо ще у 1873 році в Києві заведено відділ Географічного Товариства, котре вже розпочало свої роботи з етнографії, географії і статистики південного краю… Мало їм сього: вони видають пісні українського люду [1],
[1] Натяк на тільки що видані «Историческія пѣсни малорусскаго народа» Антоновича і Драгоманова.
неначе б то й справді треба так нікчемно переводити час… Про Вересая теж, що його «витягли» в самий Петербург і т. д…. Якось одночасно тут усе заплуталось. «Кіевскій Телеграфъ» став нарікати на український націоналізм, як на велике лихо [2]
[2] Після того 13 душ співробітників заявило в печаті, що вони виходять з «Кіевскаго Телеграфа». Вийшов бучний скандал, бо вийшли такі значні громадяне учені й письменники, як В. Б. Антонович, В. Л. Беренштам, Ф. К. Вовк, М. П. Драгоманов, П, І. Житецький, М. І. Зібер, О. В. Класовський, І, П. Новицький, К. Р. Овсяний, А. Д. Ушинський, Г. Г. Цвітковський, П. П. Чубинський, Я. М. Шульгин і проф. Романович-Славатинський.
Куліш став ганьбити Костомарова, Шевченка, Максимовича, одно слово, свої, і чужі піднялись на українофілів навіть і нового типу. І от на велику нашу дивовижу, на цілі купи отієї безоглядної брехні, злоби, гадючого сичання та всяких нахвалок та обвинувачень виступив М. В. Лисенко у ліберальному «Голосі» з належною відповіддю «Русскому Вѣстнику». Стаття була з приводу обох концертів М. В. і співу кобзаря О. Вересая, але тут же М. В. боронив права української мови, стояв за розвій її літературних форм і т. и. За цей сміливий виступ, у наших очах він став героєм із героїв, бо хіба ж було кому підняти свій голос у загальній справі?
Після сього йде велика перерва у моїх спогадах про М. В. Він потім виїхав з Петербургу і, якщо коли його приходилось бачити, то ті зустрічі були випадкові і, крім приємних спогадів, особливого нічого не вели за собою.
Мабуть чи не в 1898 році заклавсь у нас у Петербурзі Клуб Українських Художників. На його устаткування прислав Є. X. Ч-о 200 карбованців і ми почали існувати. Були тут товариші трохи молодші від того товариства, до якого належав я. Це було вже після реформи старої Академії. Між новими товаришами був я найстарший і мене вибрали головою. Щоб якось реально виявити своє існування, почали ми з того що придбали дещо з української одежі — якийсь сіряк з відлогою, шаравари, чоботи, — се для того, щоб мати під руками натуру, коли вона буде потрібна для якихось картин, бо більшість членів була вже на виході, вони мали писати картини на академічний конкурс, що після його призначаються закордонні пансіонерства. Товариші ті — Ф. С. Красицький, Ф. П. Булавенський, Шарварок, Чупруненко, Андріолеті й ще хтось. Виникло наше товариство випадково: запрохав мене якось І. Є. Рєпін проспівати для його учнів одну-дві думи, — він надзвичайно захоплювався ними й хотів, щоб і його учні почули, як вони співаються, — було тих учнів мабуть чоловіка з 30. Після співу українці зараз же зо мною перезнайомились і справу швидко налагоджено, бо малось тоді видавати альбоми української старовини, але згодом усе діло розклеїлось і ми прийнялись за друге — почали випускати невеличкі бюсти українських поетів та письменників. Видали Шевченка в п’яти відмінах, далі Котляревського, Куліша, і коли приступили до М. В. Лисенка, то я вже виїхав з Петербургу до Миргороду. Знаю, що на прохання, щоб М. В. знявсь у фотографії аж з усіх чотирьох боків, він це зробив і прислав туди. Бюст М. В., як і попередні, виліпив Ф. П. Булавенський, а другий скульптор Андріолеті виліпив лише медальйон Шевченка. На жаль з чотирьох фотографічних знімків зостався зараз тільки один, той, що знято з потилиці. Незабаром після мого виїзду і клуб наш закрився, бо майже всі члени його теж повиїздили з Петербургу.
У 1902 р. М. В. Лисенко поїхав по Україні з своїм добре вишколеним музьким хором, що складався з 36 душ хористів, та з двома солістами: Н. П. Свириденком, баритоном імпер. моск. опери, та Е. К. Горянським, тенором Моск. приватн. опери. Роблячи те турне, завітав М. В. до нас у Миргород — саме перед тим одкрилась залізна колія, то, скажемо, їхавши з Києва на Полтаву — легко було зупинитись і в Миргороді. Приїзд сюди якогось відомого хору або хоч поганенької трупи був на ті часи випадком незвичайним, що зразу б сколихнув усю округу. Так воно й було; обиватель валом повалив слухати ніколи ще до того нечуваних у Миргороді «концертів». Самий концерт мав відбутись у великій скляній залі мирг. худ. пром. школи 23 червня. Отже, перш за все, треба було знайти якийсь притулок для хористів і зараз же добре нагодувати всю молоду братію, а в Миргороді це діло не дуже просте та легке. Через усякі земські знайомості хор удалось помістити у т. зв. «школі Данилевського» — тепер торгово-промислова. Аби швидче нагодувати свій хор, М. В. вийшов на вулицю і просто — привітно закликав прохожих молодичок: «Ой ви сестрички-молодички, будьте добренькі та ласкавенькі, зваріть моїм діткам галушечок, а то он дивіться, які ж молодці, а охляли й голосу не зведуть, а їм же співати треба». Молодички шуткуючи відмовлялись: «Та ми таких наваримо, що ваші молодці й їсти не схотять, позвикали там по Киевах пундики їсти, а тут тобі самі галушки, та ще може у вас і сала немає»… Проте, очевидно шкодуючи «добрих молодців», на обопільне задоволення, згодились і в решті «дітки» з молодичками «набревкались» галушечок над усяку міру.
У неділю 23 червня відбувся з величезним художнім і матеріяльним успіхом і самий концерт. М. В. був дуже задоволений і на другий день, на свято «Івана Купала», відбулась величезна „польова каша”, якою миргородці хотіли пошанувати М. В. з його хором і солістами. Сталось се за «планом трьох докторів» (слова М. В.). Відомий миргородський землевласник і урядовець Г. О Ярошенко запропонував устроїть оту кашу на його семидесятинній мальовничій «Васильківщині»: там безліч дерева, чудових куточків, довжелезна перетика, всюди струмочки, а трави, трави, — ціле море! Там біля перетики й варилась та знаменита каша. Один з трьох докторів І. А. Гиренко, як славнозвісний на всю округу кашовар і був приставлений на сю відповідальну ролю. Инші два докторі: О. І. Ксензенко (небіжчик) та Ів. Ів. Рубцов, що й досі радо згадує М. В., як свого знайомого, і з щоденника котрого оце й користуюсь для описання того концерту й каші і деякими датами й подробицями, мали завдання поставити сю справу у великому маштабі — «сочинить пир на весь мир!» Зважаючи на те, що мало бути багато молоді — хору ж 36 душ та наших старших учнів не менше, то треба ж було добути не менше й дівчат, та мала бути чи не більша половина тих, що були на концерті, то вже складалось на ціле городське гуляння. Почалась небувала складчина: несли на ту «Васильківщину» що хто міг, і нанесли того добра стільки, що його й зосталось багато; кажуть, і на другий день ще їли. Миргородці уважали М. В. до якоїсь міри ніби за свого, бо тут у двох верстах, у хуторі «Трудолюбі», що належав колись відомому
Ломиковському, жив родич М. В-а А. Д. Старицький. Той Старицький найбільше й спричинився до успіху концертів М. В-а, він заохочував усе окружне панство і воно посунуло в Миргород і розкупило всі дорогі квитки. Були тут і инші знайомі М. В. Все це робило сприятливу атмосферу, тому й хотілось миргородцям догодити М. В-у.
За «планом трьох докторів» для танців було запрохано місцеву «троїсту музику»; се зразу ж виказало й майбутній характер танців — вони мали бути лише національні, як «метелиця» різні »козачки» то-що, а се в свою чергу, спонукало молодь убратись у національні костюми. Вся ота барвиста, молода зграя веселої, сміхотливої, захопленої своїм щастям молоді, на темному фоні зеленої «Васильківщини», робила таку чарівну яскраву картину, якої неможна забути ніколи… Доктор Гиренко за допомогою цілого штату молодичок та різних добровольців урочисто приступив до казанів і почався важливий процес варіння настоящої «польової каші». Молодь з усіх боків тягла цілі купи сушняку та хмизу, Другі несли силу різного посуду, ложок, виделок, ножів і всього іншого, що треба при такій каші, коли доводилось ушанувати багато дорогих гостей. Тим часом, хор почав співати пісню за піснею, а далі почалися й танці. Особливо відзначилась одна місцева матушка М-а, що танцюючи перебрала мабуть усіх «діточок» М. В-а. Та й «дітки» не дрімали — більша половина їх уся розібралась по величезній леваді парочками — хто в лісок, хто в перетику, а хто й просто чудову траву толочив.
На хвилинку загальний веселий настрій було перепинено: в самий розпал пікніку в’їздить на «Васильківшину» якась «ряжена» кавалькада, — роздивившись, ми побачили, що то були ексцентричні над усяку міру багаті панночки Вульферт та ще якісь з ними. Усі вони були передягнені у музькі офіцерські костюми й ото приїхали з свого маєтку, верстов за 12 — подивиться на славного українського музику М. В. Лисенка. В’їхавши серед присутніх, вони, очевидно, задля більшої пихи, звернулись до М. В. по-французьки. Той відповів їм тією ж мовою, прочитавши при цій оказії добру нотацію, що, мов, не годилось би таким хорошим панночкам робити таке неестетичне передягання й удавати з себе пародію на музькі фігури… Панночки переконфузились, хвисьнули своїх дорогих скакунів і під загальний сміх молоді понеслися з «Васильківщини»… «Наскочила коса на камінь» казали хористи… Одначе присутні швидко забули цю комічну пригоду і пікнік тягся далі… Може й чухав потилицю власник левади за ту чудову траву, що її без жалю толочила молодь різними своїми грищами, та вже нічого робити; мусів бути такий же радий і веселий, як і ми всі… Пізніше, коли вже зайшло сонце і на леваді стало вогко, там зосталась сама молодь. їй се байдуже, та без лишніх очей може й багато цікавіше…
Вийшло так, що увечері зібрались у мене: прийшов М. В. з солістами, прийшли докторі і ще дехто і несподівано відбувся цілий чудовий концерт. М. В. був у доброму гуморі — він багато грав своїх музичних речей, а обидва солісти співали свої улюблені номері. У відчинені вікна з темного саду дивилось-слухало, ховаючись од наших очей, чимало молодих панночок. Уже пізно вночі скінчився наш безпрограмовий концерт і чудово удався він через те, що програма творилася сама собою — від настрою нашого — всіх учасників її.
Розказавши про концерт М. В. і про свято Купала, яке йому влаштували миргородчане, не можна ж не згадати й про добрі реальні від того концерту наслідки. Треба зазначити, що концерт взагалі відбувався перший раз у Миргороді і ніхто з тутешніх давніх мешканців до того ще не чув, що то воно таке за «солісти» виступатимуть у тому концерті, — всі знання й спостереження в сій галузі були лише в церкві… Було в нашій промисловій школі двоє старших учнів, що вже були у V-му вихідному класі, обоє вони мали добрі голоси, любили співати і через те товаришували собі; в одного з них — дужого, рум’яного, чорнявого хлопця В. С. Козакова був добрий баритон, а у другого чорнявого, слабовитого, блідого — тенор. Обидва вони мої учні і тому коли ми иноді бачимось, то нам є що згадати… Жартома директор школи прозвав обох товаришів «птицы певчие». Так вони собі й ішли у нас під тим назвиськом. Бідолашний баритон підчас концерту М. В. як раз лежав хворий і яке ж горе було йому, що не почує концерту такого великого маестро як М. В. Лисенко! Се може тільки той уявити собі, хто опинився б цілком в його умовах — це розуміли всі і сам директор, а тому, за спільною порадою, зробили на другому поверсі нашої великої скляної залі, на великому, одкритому в середину вікні її, ліжко, — таке, що можна було, лежачи там, чути ввесь той концерт. Привезли хворого і положили його на тому вікні-ліжкові. Тут він і пролежав увесь час і наслухався того що й усі… Друга «птица певчая» була щасливіша і прослухала той концерт при звичайних умовах, але наслідки були однакові і обидві «птицы певчие» так захопились справді дивними співами, так зачарувались ними, що ніби переродились до нового життя — служіння мистецтву. Вони обидва рішуче заявили, що не зважаючи ні на що, їдуть туди, де буде М. В. і хоч яку страшну нужду терпітимуть, але таки вивчаться співати: може М. В. їм там ще й допоможе якось або й просто час од часу даватиме їм поради.
Се був такий пристрасний вибух гарячого бажання, пориву, що трудно собі уявити — не можна було їх урезонити, заспокоїти, що от же через якісь 2–3 місяці вони кінчають школу, одержать атестати і тоді гуляй душа без кунтуша… Куди там!.. «Птицы певчие» уже знайшли свою захмарну повітряну стежку і вже на крилах променистих летіли нею до недосяжного щастя, до необмежених надій…
Зараз же обидва узялись за найстаранніше, найенергійніше пошукування хоч невеличких коштів, аби летіти туди, у той чорівний далекий Київ. Та не так склалось, як жадалось: баритон знову захворів, і сього разу на тяжку хворобу, котра два роки не випускала його з своїх пазурів, і він майже оглух… Тепер, коли ми иноді стріваємось і згадуємо оте минуле, то В. С. удає, ніби йому воно й байдуже. Отже, одно діло казати, а друге в серці переживати — се ми розуміємо… Таким чином, одного з двох товаришів, що мав усі шанси бути видатним співцем, доля знівечила — після всіх отих мрій і заходів треба сидіти на якійсь інструкторській посаді по кооперації — що тут спільного з мистецтвом?.. І коли він тепер вряди-годи і виступає на концертах, то лише на місцевих. Що ж до тенора, то тут вийшло так, що певно й сам не думав. Напруживши всі свої сили, заробив таки він дещо, та з різними запомогами добрався таки до того Києва і почав там учитись, а згодом поступив таки в школу до М. В. Лисенка. Збулось сподіване! У тій школі побачив його европейськи-відомий український оперовий співець Мишуга; він визвався його систематично вчити, за своєю методою постановки голоса, і наслідки були блискучі. Тоді Мишуга взяв його і повіз за кордон побачити та послухати найкращих оперових співців. Кияне повинні добре пам’ятати цю нашу «птицу певчую», бо ще зовсім недавно він був там чи не прем’єром Київської опери, а зараз дійсно прем’єром Московської державної опери. Москвичі ним пишаються як своїм артистом, — се ж тепер славнозвісний Михайло Венедиктович Микиша.
Оце наслідки того концерту М. В., що він дав його тут у Миргороді. Приємно бачити, коли М. В. Микиша приїздить до нас у Миргород — він завжди дає свій «концерт» у тій же скляній залі і вона, розуміється, переповнена всім городом, що знав його як бідного, нужденного селянського хлопчика, котрий тепер он веде свою стару матусю селянку і садовить її у першому ряді, аби вона почула й побачила, як шанують і поважають її прославленого сина… А товариші, ото рубаки, — правду у вічі рубають: «Великий ти артист, Михайле, ну, ас…. вибачай, ще більша — проміняв свою Україну для лакомства московського, для розкоші нещасної»… Що ж, у всякого своє, а грубому народу простити можна…
А проте мистецтво — могутня мова самої природи, якою вона промовляє до всесвіту, через те воно й дороге і зрозуміле нам і в Москві, і на Україні.
Вертаючись з свого турне по Україні, М. В. знов заїхав у Миргород і 14-го липня знов дав свій концерт у тій самій скляній залі худ. пр. школи. Людей так само було сила і співи хору й солістів були теж чудові. На другий день у неділю, хор М. В. співав обідню у Воскресенській церкві. Народу було так багато, що хор мусів співати вгорі на хорах і мучився там від страшної задухи. М. В. доручив керівництво комусь із досвідчених співців, а сам мусів поїхати в «Трудолюб» до свого родича А. Д. Старицького. Співалась обідня з творів як старих, так і нових українських композиторів. Особливо дивувала нас усіх октава високого, сухорлявого співака, котрого тут зразу ж прозвали «Туча»: се тому, що співаючи «Ой нема нема ні вітру ні хвилі» (М. В.), в кінці слів: «розвій нашу тучу, нашу тучу» він такою феноменальною октавою ревів їх, що всі переглядались між собою. Так ото й тут «Туча» показав себе як-найкраще. Чи не було й на сей раз таких наслідків, як і після першого концерту? Е, було б уже забагато — кожного разу та й по Микиті! Що ж до меншого маштабу, то, розуміється, сумніватись не доводиться: ніяка виявлена сила, певна річ і сила мистецтва, даром ніколи не пропадає.
Була вже в мене така звичка: коли б я ні приїздив у Київ, то завжди заходив до М. В. і до Євг. Харл. Чикаленка. Там було так добре, так тепло і я вже там певно довідувався про стан речей на тернистому шляху українського відродження… Раз, пригадую — се було зімою 1903 р. прийшов я до М. В. на Маріїнсько-Благовіщенську вулицю і здивувався — у кватирі робилось щось надзвичайне: не дивлячись на добрий мороз двері з кватирі були відчинені на сходи; відтіля йшла пара, чулось якесь гудіння десятків людей. Одні люди виходили, другі входили в кватирю, все це були студенти та молоді панночки. Одно слово, було це якесь, як мені здалось, необережне зібрання, що могло бути небезпечним у ті часи, се було занадто необачно. Утисся й я у кватирю М. В. і скоро побачився з ним. М. В. дуже радо стрів мене, але я швидко спостеріг, що на мене тут мають якісь плани: Євг. Харл. Чикаленко почав шептатись з М. В., а той якось конспіративно почав перемовлятись з кимсь із молодих студентів, очевидно кудись їх посилаючи… «Будемо вас прохати заспівати нам думу» каже мені М. В. Я хоч і часто співав їх, навіть иноді й прилюдно, але завжди перед тим хвилювався, чи вийде ж воно так, як я сам собі співаю? Найчастіше не виходило і тому я не люблю прилюдно співати. Євг. Харл., що часто мене чув ще в Петербурзі і захоплювався тими думами, зараз же пристав до М. В. і пішла на мене уже спільна атака — я все ще вагався… М. В. заглянув мені своїм чарівним поглядом через очі у саму душу і сказав: «О. Ю., се треба зробить. Дивіться на сю молодь, — вона ж іще не чула нічого подібного. Подумайте, яке се на неї вражіння справить. Се треба зробити, О. Ю., подумайте — се ж пробудить молодь, їй треба дати й духової їжі, бо вона часто тут їсть аби-що». Після цього я вже не міг більше сперечатись і згодився. Я зразу зрозумів, що Євг. Харл. захоплювався співом як чутливий художник, а М. В., крім того, на перший план ставив виховниче значіння співу. Йому хотілось загітувати, розбуркати приспані або ще зовсім не розбуджені почуття. Я зразу зрозумів, що він, як отой літописний Овлур, хоче дати оцій прекрасній молоді «поухати» — «Євшан зілля». Я відчув усю важливість його намірів і мені наче справді передалось його ідейне захоплення. Я відповів: «Буду, буду і сам хочу». Молодь одно по-одному дізналась, у чому справа, піднявся настрій очікування, мене всяко підбадьорували — якісь панночки загодя дякували, жаліючись, що вони ніколи ще не чули українських історичних дум… Незабаром вернулись послані з гітарою: я завжди неважно грав на бандурі і часто, співаючи дум, імітував бандуру на гітарі, так що це мені…
Сластіон Опанас. Микола Віталієвич Лисенко. Спогади. // М. В. Лисенко у спогадах сучасників.- К., 1968.
