Морозівський кар’єр: “Ану марш на*уй звідси!”

Місце, де я толком так і не побував.
У квітні 2013-го, надивившись у ЖЖ звітів про цей затоплений кар’єр, ми теж вирішили туди навідатись. З велосипедами. День відправки був похмурим і дощ ішов саме так настирливо і дрібно, якраз аби підказати нам, що ідея це не найкраща . Але він нас не зуинив, а тільки підбадьорив.
Дизелями ми дістались Знам’янки, а звідти під дощем покрутили
в напрямку Морозівки і кар’єру. Дощ часом припинявся, але тільки для того щоб знову густо пуститись дрібними краплями. Одну з таких хвиль ми перечекали в альтанці, котру хтось дбайливо спорудив біля дороги. Їли сало та цибулю і запивали то кавою.

Нарешті на обрії завидніла смужка бірюзи обрамлена прекрасно спотвореним ерозією берегом. Так! Це він. Затоплений вугільний кар’єр. А оті коричневі, недоїдені часом та іржею скелети — то ж саме те, що нам потрібно. Екскаватори! Роторні гіганти і їхні менші побратими, один з яких дістався сюди десь чи не з Ельзасу, як трофей, чи репарація.

Але гаразд… То на десерт. Поки ми болотом пробираємось трохи вглиб вздовж яру з сліпучою бірюзою води. От якісь будови. Пси…
І чоловік…
– Шо ви тут робите?! Їдьте звідси, поки цілі!
Дивне вітання, проте ми звикли.
Так і так. Приїхали подивитись і всьо таке.
– Нє, пацани. Це ви зря. Там зараз донєцкі пиляють то всьо на метал і не дуже хочуть шоб хтось це бачив, чи фотографірував. Тим паче, шо тут уже такі як ви були і повиставляли то в інтернет.

Мужик був цілком незлий насправді і годився до балачки. Поросказував нам трохи, попоказував. Хвалився, шо його собака (отой сірий Барбос) вміє сміятись. І той дійсно розтягував посмішку, показуючи зуби і часом, навіть, невідомо чому заходячись сміхом і видаючи характерні звуки. Шкода, я не зняв того на відео.А тоді ще й дозволив мені вилізти на оглядову вишку.

Ми ще зайшли до мужика в хибару. Подивились на закам’янілий мільйон років тому шмат дерева. Потеревенили. Посміялись із того, як сміється пес… і давай рушати далі. Дядько наполегливо радив нам не спускатись до екскаваторів. І навіть потелефонував ще одній парі сторожів, котрі стояли біля маленького монстра, аби ті нам його показали без кіпішу. Типу (!) ми його родичі. І всьо без паліва.
- А тоді луче їдьте.
Ми подякували і на знак поваги я ще хотів залишити дядькові пачку цигарок, проте він її не взяв. Поїхали в зворотньому шляху, традиційно сподіваючись, шо оці всі історії про донецьких із пістолєтами — то традиційні казки, аби злякати публіку типу нас.

Колеги-сторожа мирно собі бухали у будці, поки ми наближались до довіреного їм об‘єкта. Потім повилазили і почали за нами просто спостерігати. До балачки не годились.
І якось раптово вони забикували!
– Так всьо! Ану марш нахуй звідси!
Я аж розгубивсь. Почав шосьбуло їм говорити,
але один з них діставав уже з нагрудної кишені мобільник і підкидав:
– Та вам зараз піздєц! Я тільки подзвоню і всьо! Ті з вами гратись не будуть.
Ми неохотно позадкували. Я говорив шось типу: “Мужики, та ви чьо…”
– Всьо! Іди нахуй разом з ними! Нам проблєми не нада.
Кричав той, шо вимахував телефоном і вже набирав номер.
Ми таки поїхали. Я ще розвернувся і зафотографував їх.

Не пам’ятаю, чи ми злякались, чи таки побачили, шо біля скелетів роторників хтось таки хоботиться, та все ж вирішили їхати з цього прекрасного місця, так і не познайомившись із металевими гігантами. А мало бути [хоча б приблизно] отак:

http://general-kosmosa.livejournal.com/44212.html
http://dcfc-lad.livejournal.com/31234.html
Та попри все, пригода таки вдалася. Назвали ми її бомж-вело-треш-тріп.
Мокрі, з грязними пиками та одягом, ми заїхали на автомийку позмивати бруд із великів, аби вони чистенькі стояли в дизелі.
Ніхто не шкодував про вилазку. Хіба про її неповноту.

Пізніше, у знайомого в ЖЖ я прочитав, що по ньому таки стріляли. Він підбирався з іншого боку розрізу. Таке…
Цікаво, чи є ще зараз там на що подивитись?..

