Cерпень на фургоні

Anastasiya Pika
Aug 27, 2017 · 4 min read

Цей подих останніх днів серпня, які я щороку проводжу у бабусі перед початком школи, не сплутати ні з чим. Сонце ще тепле, але вже не пече по-літньому, і вабить надвір. Я хапаю стару книжку з бібліотеки, пачку цигарок зі схованки у стіні і йду за город. Там буяє виноградник, до якого у бабусі рідко доходять руки, а дарма. Виноград тут величезний, димчато-рожевий і солодкий, як саме літо. Головне — набрати його у поділ сукні так, щоб не луснув, інакше мій злочин буде викрито.

Далі стежка в’ється повз стару шовковицю на лужок із вербами і болотом. Але мене цікавить не він, а покинута забудова неподалік. Лабіринт сірого фундаменту давно заріс молодими деревцями і реп’яхами, проте я знаю, де тут таємний прохід. Моя перша мета — ще одна схованка під бетонним кільцем для колодязя. Тут, у блокнотах різноманітних форм і розмірів, лежать мої найхимерніші записи, яким не місце вдома. Скручуюсь у кільці півмісяцем, запалюю цигарку, перечитую, і вкотре даю собі слово наступного разу їх викинути.

Ну а тепер головне — вилізти на покинутий зелений фургон. Ця задача не з легких — потрібно стати ногою у невелике віконце так, щоб воно не видавилося, і зачепитися однією рукою за ручку збоку так, щоб з іншої не випала книга з цигарками, а із сукні — виноград. Чому я туди лізу — дурне питання. Дах фургону нагрівається на сонці, і в серпні не знайти кращого місця на всю вулицю. Цього разу вдається з мінімальними втратами, здається, випало лише кілька виноградин.

Я розтягуюся на теплому залізі і з насолодою вдихаю насичене травами серпневе повітря. Вітер розкриває книгу саме там, де я закінчила минулого разу. «Вона не могла знати, що довго не матиме ніяких інших слухачів. Вона не могла знати, що марнісінько чекала своїх друзів, що вона занадто довго не була тут і світ тим часом дуже змінився…» Здається, я перечитую цю книгу втретє, бо старенькій бібліотекарці більше немає що мені запропонувати. Сонце лащиться до ніг, виноград тане у роті, а час неначе завмирає. Не потрібно йти до ненависної школи, не потрібно нікому нічого доводити. Все просто — я на старому фургоні, в руках книга, а надворі серпень.

-Гей, це ще що таке? — виводить мене з блаженного стану чоловічий крик.

Я дивлюся донизу і бачу сердитого мужика у шортах кольору хакі.

- Ти чого сидиш на моєму фургоні?

- Бо тут тепло.

- Гм. А це ще що у тебе там? Цигарки?

- Ні, книжка, — майстерно ховаю я пачку під сукню. — А вам ще потрібен цей фургон?

- Звичайно потрібен! У мене там купа речей всередині.

- Але будинок більше не будуєте?

- Ні, гроші скінчилися.

- А ви самі колись залазили сюди нагору? — раптом вирішую спитати те, що цікавить мене насправді.

- Ні.

Чоловік скептично оглядає своє черевце, каже «Ух» і теж опиняється нагорі.

- І дійсно тепло, — каже він, поплескавши по даху. - А читаєш що?

- Міхаель Енде, «Момо».

- Не знаю такого.

- Бо це дитяча казка.

- Ясно.

Мужик вмощується на іншому кінці даху і звішує з фургона ноги.

- Думав, побудую тут будинок своєї мрії, — показує він рукою на лабіринт у хащах. — А воно он як вийшло. З дружиною розлучився, гроші їй віддав, не потрібен тепер мені такий великий будинок. Та й взагалі нічого не потрібно. Може, поїду кудись за кордон.

- У вас же фургон є! І колеса на місці, я перевіряла!

- Думаєш, у моєму віці люди подорожують у фургонах?

- Звичайно! Тільки розмалюйте його у якийсь веселіший колір!

Мужик замовкає і засмучено дивиться на лужок. Мені хочеться його якось підбадьорити й ідея виникає сама собою.

- Я вам залишу книжку і виноград. Ви трохи почитайте, а потім залиште її у кільці там збоку. Думаю, вам стане легше.

Мужик киває, проте я розумію, що він мене не слухав. Я біжу додому, але за виноградником мене перестріває тато.

- Ти що, курила? — сердито принюхується він.

- Ні, ти що, я не курю! Там просто якийсь дядько коло будівлі був.

- Дивися мені! — погрожує пальцем тато.

Через кілька годин я знову навідуюся до фургона і вперше бачу його відчиненим. Мої очі широко розплющуються — всередині не лопати і граблі, як я очікувала, а гори книжок, платівок, якихось старих ламп і фотографій. Серед них сидить засмучений дядько і дивиться фотоальбом. Моя книга — поруч, виноград так і лежить на даху, потече ж. Трохи жаль, що читання на сьогодні накрилося, але йому явно варто побути самому.

Через кілька днів фургон зник разом із дядьком, виноградом і бібліотечною книгою. Я пішла у дев’ятий клас, і він нічим не відрізнявся від восьмого. Тільки на останніх сторінках моїх зошитів з алгебри тепер були не принцеси, а веселий чолов’яга, що подорожував світом у квітчастому фургоні. З кожного міста він викрадав найцікавішу книгу казок, щоб перевезти її у наступне і підкинути на ґанок школи, в якій вчилися найзліші у країні діти.

Якщо Вам сподобалося це оповідання — натисніть кнопку аплодисментів зліва. Почитати інші мої оповідання можна тут: https://medium.com/tag/написалось/latest

)

Written by

Journalist, writer, painter, traveller, cynic. World citizen

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade