Cерпень на фургоні

Цей подих останніх днів серпня, які я щороку проводжу у бабусі перед початком школи, не сплутати ні з чим. Сонце ще тепле, але вже не пече по-літньому, і вабить надвір. Я хапаю стару книжку з бібліотеки, пачку цигарок зі схованки у стіні і йду за город. Там буяє виноградник, до якого у бабусі рідко доходять руки, а дарма. Виноград тут величезний, димчато-рожевий і солодкий, як саме літо. Головне — набрати його у поділ сукні так, щоб не луснув, інакше мій злочин буде викрито.
Далі стежка в’ється повз стару шовковицю на лужок із вербами і болотом. Але мене цікавить не він, а покинута забудова неподалік. Лабіринт сірого фундаменту давно заріс молодими деревцями і реп’яхами, проте я знаю, де тут таємний прохід. Моя перша мета — ще одна схованка під бетонним кільцем для колодязя. Тут, у блокнотах різноманітних форм і розмірів, лежать мої найхимерніші записи, яким не місце вдома. Скручуюсь у кільці півмісяцем, запалюю цигарку, перечитую, і вкотре даю собі слово наступного разу їх викинути.
Ну а тепер головне — вилізти на покинутий зелений фургон. Ця задача не з легких — потрібно стати ногою у невелике віконце так, щоб воно не видавилося, і зачепитися однією рукою за ручку збоку так, щоб з іншої не випала книга з цигарками, а із сукні — виноград. Чому я туди лізу — дурне питання. Дах фургону нагрівається на сонці, і в серпні не знайти кращого місця на всю вулицю. Цього разу вдається з мінімальними втратами, здається, випало лише кілька виноградин.
Я розтягуюся на теплому залізі і з насолодою вдихаю насичене травами серпневе повітря. Вітер розкриває книгу саме там, де я закінчила минулого разу. «Вона не могла знати, що довго не матиме ніяких інших слухачів. Вона не могла знати, що марнісінько чекала своїх друзів, що вона занадто довго не була тут і світ тим часом дуже змінився…» Здається, я перечитую цю книгу втретє, бо старенькій бібліотекарці більше немає що мені запропонувати. Сонце лащиться до ніг, виноград тане у роті, а час неначе завмирає. Не потрібно йти до ненависної школи, не потрібно нікому нічого доводити. Все просто — я на старому фургоні, в руках книга, а надворі серпень.
-Гей, це ще що таке? — виводить мене з блаженного стану чоловічий крик.
Я дивлюся донизу і бачу сердитого мужика у шортах кольору хакі.
- Ти чого сидиш на моєму фургоні?
- Бо тут тепло.
- Гм. А це ще що у тебе там? Цигарки?
- Ні, книжка, — майстерно ховаю я пачку під сукню. — А вам ще потрібен цей фургон?
- Звичайно потрібен! У мене там купа речей всередині.
- Але будинок більше не будуєте?
- Ні, гроші скінчилися.
- А ви самі колись залазили сюди нагору? — раптом вирішую спитати те, що цікавить мене насправді.
- Ні.
Чоловік скептично оглядає своє черевце, каже «Ух» і теж опиняється нагорі.
- І дійсно тепло, — каже він, поплескавши по даху. - А читаєш що?
- Міхаель Енде, «Момо».
- Не знаю такого.
- Бо це дитяча казка.
- Ясно.
Мужик вмощується на іншому кінці даху і звішує з фургона ноги.
- Думав, побудую тут будинок своєї мрії, — показує він рукою на лабіринт у хащах. — А воно он як вийшло. З дружиною розлучився, гроші їй віддав, не потрібен тепер мені такий великий будинок. Та й взагалі нічого не потрібно. Може, поїду кудись за кордон.
- У вас же фургон є! І колеса на місці, я перевіряла!
- Думаєш, у моєму віці люди подорожують у фургонах?
- Звичайно! Тільки розмалюйте його у якийсь веселіший колір!
Мужик замовкає і засмучено дивиться на лужок. Мені хочеться його якось підбадьорити й ідея виникає сама собою.
- Я вам залишу книжку і виноград. Ви трохи почитайте, а потім залиште її у кільці там збоку. Думаю, вам стане легше.
Мужик киває, проте я розумію, що він мене не слухав. Я біжу додому, але за виноградником мене перестріває тато.
- Ти що, курила? — сердито принюхується він.
- Ні, ти що, я не курю! Там просто якийсь дядько коло будівлі був.
- Дивися мені! — погрожує пальцем тато.
Через кілька годин я знову навідуюся до фургона і вперше бачу його відчиненим. Мої очі широко розплющуються — всередині не лопати і граблі, як я очікувала, а гори книжок, платівок, якихось старих ламп і фотографій. Серед них сидить засмучений дядько і дивиться фотоальбом. Моя книга — поруч, виноград так і лежить на даху, потече ж. Трохи жаль, що читання на сьогодні накрилося, але йому явно варто побути самому.
Через кілька днів фургон зник разом із дядьком, виноградом і бібліотечною книгою. Я пішла у дев’ятий клас, і він нічим не відрізнявся від восьмого. Тільки на останніх сторінках моїх зошитів з алгебри тепер були не принцеси, а веселий чолов’яга, що подорожував світом у квітчастому фургоні. З кожного міста він викрадав найцікавішу книгу казок, щоб перевезти її у наступне і підкинути на ґанок школи, в якій вчилися найзліші у країні діти.
Якщо Вам сподобалося це оповідання — натисніть кнопку аплодисментів зліва. Почитати інші мої оповідання можна тут: https://medium.com/tag/написалось/latest
