Сумний клоун

В одному американському телешоу, якось озвучили, що людина не може відчувати себе спокійно до поки не зрозуміє та не прийме власну «етикетку». Перефразовуючи творців того самого горезвісного шоу, можна сказати, що або ти навісиш на себе бірку, яка чітко показуватиме цьому грішному світу хто ти є, або готуйся посипати собі голову попелом та гірко плакати в куточку, тому що за тебе це зробить соціум.

Звісно, зараз знайдуться ті, хто буде заперечувати кожне слово. Адже, ми ж всі тут такі унікальні та незрівнянні і ціни нам нема в базарний день. Правда от вчора чогось на чоловіка у потріпаному жакеті біля магазину глянули презирливо і кинули через плече «алкаш», чи про дівчинку у леопардовій сукенці подумали, що вона ще та дурепа, нормальна ж таке з рожевими чобітками не вдягне. Так? А он гляньте, сім’я у якої п’ятеро дітей на майданчику гуляє, ну очевидно ж, що на 100% сектанти. Правда? Але ж то не етикетки скажете ви, то так до слова прийшлось. Всі ж так говорять, і немає тут нічого страшного.

Немає нічого страшного, коли вчителька у першому класі каже хлопчику, що він дебіл, бо той не дуже охайно написав свої перші літери. Чи коли група старшокласників висміє дівчинку з паралельного класу обізвавши ту «коровою». Чи коли жінку, яка до двадцяти п’яти не вийшла заміж, позаочі називають старою дівою (серйозно, ми й досі застрягли у дев’ятнадцятому сторіччі?). Тут, немає нічого страшно! Нічого може й не має, а от страшно часом стає.

Стільки таких етикеток ми з вами назбируємо за своє життя? Скільки з них приймаємо, від скількох намагаємось втекти? І скільки з них справді відображають хто ми є?

Я теж маю таку етикетку, хоч вона і бісить неймовірно, але треба бути відвертою сама з собою, я дозволила соціуму приклеїти її мені на лоба. Я людина-клоун, сказала і навіть полегшало. От чесно, така собі «Весела та кмітлива», яка і мініатюру покаже, і свіженьким анекдотом побавить, і навіть станцює для азарту колективу. Роззирніться навколо, впевнена у вас в компанії теж такі найдуться. Звісно, це не найгірше, що може бути. Декому так не щастить по життю, що бірка «лузер» та «невдаха» чіпляється до них з молодших класів школи. Але, якщо розібратись, то від таких щасливчиків хоч не чекають багато і спокійно можна час-від-часу сховатись у власній мушлі і помедитувати на сопливі фільмі з Річаром Гіром. А, от якщо ти зарекомендувала вже себе саморобним Джимом Керрі місцевого посолу, то будь ласкава влаштовуй бразильський карнавал 24/7. І тут ніби і жалітись нема чого, погодьтесь така людина завжди бажаний гість у компанії. Але інколи, дуже кортить взяти велику таку бензопилку і на найближчій пиці, яка знову дивується, а чого це ти не посміхаєшся, красивий каліграфічним розчерком вивести «Досить».

Досить етикеток та шаблонів, досить рамок та правил, досить впевненості, що по тому як говорить, чи як веде себе людина, ти можеш судити хто вона. Бо незчуєшся, як той кого ти 11 років школи презирливо називав «лузером» примчить на зустріч випускників у новенькому джипі, а ти, зі своєю потріпаною етикеткою «золотого хлопчика-зайчика», поїдеш додому на роздовбаному трамваї. Може, звісно, творці того американського шоу в чомусь і були праві, адже безперечно такі етикетки допомагають цьому хаотичному та розхитаному соціуму хоч якось функціонувати. А може, мені все таки варто позбутись підписки на Netflix, надягти сукню по-темніше, підвести очі чорним і сходити на таку омріяну зустріч готівської тусівки? Я вже он і декілька анекдотів на цю тематику вивчила.

А, взагалі, будьте відверті з собою — це найкрутіша етикетка.

Завжди ваша,

Книжкова Відьма