Котики

Є в мене список речей, які надихають. І серед них котики. Не ті тваринки-няшки, а ті, що в чагарях розпускаються ранньої весни. Це дуже класний спогад, традиція. Коли ми із сусідкою-подругою ходили по котики. Треба було з головної вулиці звернути у Вуличку (не виключено, що вона так і називалася). Спуститися до річки, потім наліво до мосту, вгору за течією. Зараз там уже добряче забудовано, впритул до води, а раніше – ледь чи не дикі пейзажі. Ближче до болітця, втім, вони ще збереглися. Від мосту річка текла рівним штучно проритим каналом, потім переходила в струмок, що губився в хащах, далі розливалася в широке болітце з очеретом, а потім (але це вже майже в селі) знову ставала просто річкою. Тобто навпаки – ми ж бо йшли проти течії.

Мене ось зараз дивує: як на цьому маленькому клаптику вміщалася така кількість колоритних місцинок. Свіжоскопані брили ґрунту на березі каналу з контрасними білими спіральками прадавніх равликів. Невеличкі, захаращені лозами ярки, в глибині яких ховалася річка-струмок. Плавні вигини схилів з неправдоподібно розкішними деревами, немов уставлениними у фотошопі (влітку ми влаштовували там пікніки). І, власне, зарості, зарості, хащі під кручею, на якій стояли поіржавлені гаражі. Пробравшись крізь них, нарешті знаходили те, за чим ішли. Блискучі олов’яні краплинки бруньок на стрімких відполірованих гілках. Такі непримітні здаля, такі делікатні.

Не знаю, як ми завжди вгадували, що вже їхній час. Іноді вони розпукали, коли вже геть зійшов сніг. Іноді його клапті були ще де-не-де, а на них сліди, як ми гадали, зайця. Хотіли його побачити, але так і не вдалося. Зате одного разу за нами пішла велика собака, певно, щось від породи коллі було в її крові – такий ніжний погляд, шляхетна і цілком ненав’язлива. Подруга назвала її Найда, і вона супроводжувала нас, шерсть біло-руда, як білий сніг і руді торішні висохлі бур’яни навколо. Ми вже всерйоз подумували, чиїх батьків удасться уламати взяти Найду, як вона зникла так само несподівано, як і з’явилася.

А ще за болітцем, хоча швидше це зовсім не болітце, а просто такий розлив річки, є кладовисько. Воно теж на якійсь кручі, коли на нього дивишся – вирізняється на горизонті. І якийсь дивний гул. Це зараз я підозрюю, що це шум об’їзної. А тоді мені здавалося, що так звучить цвинтарна тиша.

У цьому ж болітці-розливі брат якось руками впіймав щуку: вона запливла на мілину і заплуталася в траві – отаке рибацьке щастя!..

Може, я вигадую і це не була ніяка не традиція. Ми сходили раз чи два. Одного разу шукали сліди зайця. Іншого зловили з братом щуку. А якось з нами була та собака. Влітку ще ходили на пікніки: так добре смакували звичайні бутерброди і компот із пластикової пляшки в тіні фотошопних дерев. Втім, яка різниця: сріблясті котики з гладенькою, немов прилизаною мамою-кішкою шерстю просто є в моєму списку речей, що надихають.

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Karolina P’s story.