Не моє тіло

Про розлади харчової поведінки

Розлади харчової поведінки це якась така тема, яка не часто обговрюється в соцмережах, та й загалом рідко звучить поза професійними середовищами. А дарма: це досить поширений спектр захворювань, а окрім іншого ще й дуже небезпечний. Серед всіх психічних захворювань у нервової анорексії найвищий показник рівня смертності, а також один з найбільших показників кількості супроводжуючих розладів (як психічних, так і соматичних).

Ось вам трохи статистики:

Щороку 0,5% хворих на нервову анорексію помирають. Оскільки цей показник кумулятивний, то протягом наступних 20–30 років 10–15% хворих анорексією помруть від цього захворювання.
Feighner, Cantwell та колеги дослідили, що 45% підлітків з нервовою анорексією через 5 років після початку захворювання страждали на важку дересію.
Проведене Kennedy та колегами дослідження показує, що 43% жінок з нервовою анорексією страждали на важку депресію.

Отож, хворих розладами харчової поведінки багато, ця хвороба небезпечна і потребує лікування. І важливо те, що будь-хто з нас може бути знайомим із людиною, що страждає анорексією чи булімією, і навіть не здогадуватись про це. Тож, я думаю, не зайвим буде трішки зорієнтуватись що воно таке, ті розлади.

Якщо коротко, виділяють, згрубша, два їх види: анорексія і булімія.

Анорексія може бути зумовлена ендокринологічними чинниками і тоді психіатрія та психотерапія тут нідочого. Але тут ми говоримо про нервову анорексію, тобто таку, що викликана психогенними чинниками.

Тож, нервова анорексія — це критичне зниження маси тіла у зв’язку із постійним обмеженням себе в їжі. Часто анорексія починається ще у підлітковому віці, тоді коли підлітки починають дорослішати, цікавитись протилежною статтю та прагнути відповідати нав’язаним масмедіа стандартам. З’являється страх бути товстим; переконання у власній повноті, навіть за умови що вага людини є у межах норми або й нижча; не визнання небезпеки занадто низької маси тіла.

При цьому розладі людина припиняє вживати їжу, в неї зменшується апетит, маса тіла весь час знижується. Часто з метою схуднути аноректики застосовують проносні та сечогінні засоби. При застосування таких препаратів вони часто суттєво перевищують дозування ліків, що може мати справді тяжкі наслідки, оскільки при надмірних випорожненнях з організму виводиться не лише вся рідина, але й життєво необхідні мікроелементи (наприклад, необхідний для роботи серця калій).

Нервова булімія характеризується дещо іншою психо-динамікою, ніж анорексія і суть її полягає в надмірному апетиті у пацієнтів. Такі пацієнти поглинають багато їжі, але одразу після прийому їжі вони викликають у себе блювоту, позбавляючись усього вмісту шлунку, оскільки їм, як і аноректикам, властива надмірна стурбованість власним тілом, його розміром та масою.

Часто анорексія та булімія поєднуються в один розлад харчової поведінки, коли людина прагне схуднути, харчується нормально, проте безпосередньо після їжі позбавляється всього, що було поглинуто.

Хворі з розладами харчової поведінки блюють після їжі так часто і так багато років поспіль, що оточуючі можуть не помічати жодних ознак блювання. Ні почервоніння очей, ні сльозливість чи інші ознаки, характерні людині після блювання, не видають таких хворих. Тому виявити їх часто є великою складністю.

Але найважливіше, що я хотіла б вам тут сказати це те, що хворі на ці розлади справді страждають. Вони не просто “дурочки, стурбовані власним тілом”, вони мають багато різних внутрішніх переживань, які заважають їм нормально жити та будувати своє життя. Ці страждання не помітні для оточуючих, гарно замасковані, замальовані і заклеєні, але вони важкі та глибокі.

Тож, якщо у вас є підозра, що хтось із ваших близьких страждає розладом харчової поведінки, або ж ви самі маєте подібні переживання — не гайте часу, зробіть все, аби отримати допомогу.

Що можна зробити?

  • Спробувати поговорити про переживання того, хто страждає, спробувати зрозуміти його переживання
  • Не насідати, не змушувати до жодних зізнань, не сварити та не ставити ультиматуми
  • Знайти кваліфікованого психолога, психотерапевта, психіатра та звернутись до них по допомогу.

Маєте питання? Пишіть мені (kristina.miroshnykova@gmail.com) і я спробую на них відповісти. Правильно поставлене запитання — це вже шлях до відповіді.