Гуманізм. Розвиток поняття.

Моє невелике дослідження розвитку цього явища, розроблене в рамках курсу з етики. Коли я сдавав цю роботу, мав великі сумніви щодо приналежності Палами та Варлаама до умовних “перипатетиків” чи “платоністів”. Ясність внесла чудова стаття, якаа вийшла в “Логіко-філософських штудіях” т.16 №1–2 у 2018 році (секція “Візантійська логічна традиція”). Зрозумів, що мав спільне міркування з Лосєвим та Флоренським. Мені звісно хотілося б “тождемудрствовать” з Успенським, але так теж непогано.

Вступ

В якості робочого визначення візьмемо таке. Гуманізм — етичний принцип, що визначає людину (людство, людяність) в якості найвищої цінності. Етичний принцип — фундаментальне нормативне ствердження, що є ортогональним ядром етичного вчення. Етична цінність — властивість, втрата якої завжди оцінюється морально негативно.

Технічні питання. Може здатися, що робота виконана машинним перекладом, настільки вона погана написана. Це нормально. При історичному розгляді питання декотрі розділи є перенасиченими сторонніми фактоїдами (Ренесанс, Середньовічя), деякі майже не проработано (Новий Час, “некласична філософія”, еллінизм), а деякі відсутні (Інтегральний гуманізм Марітена).

Актуальність проблеми

Сучасний світ наповнено великою кількістю технічних приладів, символів, текстів, знаків. На тлі цих технологічних та організаційних мегакомплексів людина здається мікроскопічною. Щоб не стати тупими машинами бажання на поверхні Тіла капіталу треба вивчати антропологію.

Античність

Першим гуманістом можна вважати софіста Протагора (“людина — міра всіх речей”), якого вигнали з Афін за атеїзм. Класична драматургія, олімпіади, література, культ героїв та ін. підкреслювали антропоморфність богів та близькість людей до них. В класичній латині, словом humanitas перекладали два дуже різні грецькі слова — παιδεία (освіта та навчання мистецтвам) та ϕιλανθρωπία (людинолюбство). Втім, римський граматик Авл Гелій (II ст. в.Р. Х.) доводить посиланнями на Цицерона та Варона, що лише перший переклад є коректним. Його формула: гуманізм в республіці — παιδεία, гуманізм в імперії — ϕιλανθρωπία. Цицерон називав гуманізмом грецький ідеал виховання через освіту, що є обов’язковим для знатних римлян способом життя. Завдяки стоїкам, поняття розширилося й на інші верстви, воно стало означати розсудливе ставлення до оточуючих, незалежно від їхньої освіти.

В ідеалістичній філософії Платона лише ἄνθρωπος τέλειος, досконала людина, внутрішня людина, світова душа, світлова людина є реальною, а індивід не має власного буття, це майже ілюзія. В реалізмі Аристотеля індивід є первинним, але не самодостатнім, бо складається з форми та матерії, які існують не до нього, а крізь нього. Індивідуум не є самодостатнім, в центрі аристотелівської антропології є першодвигун, від якого онтологічно залежить індивід. Окремий індивід та людина як поняття розрізняються як перша та друга сутність.

Гуманізм та релігія

В юдаїзмі найбільш гуманістичною течією є кабала, з її ідеями про “Адама Кадмона” та про тотожність Шекіни з єврейського народом. В мейнстрімовому юдаїзмі поширена більш колективістська форма гуманізму у вченні про обраний народ, який є сукупністю людських індивідуумів, які реалізують спільну ентелехію в процесі розгортання священної історії. Для противаги абсолютно трансцендентному Богові на іншому імманентному полюсі конструююєтся єврейство як колективна особистість, а всі інші гої мисляться як евреї в потенції. Жидівське талмудичне вчення про гілгул (реінкарнація) демонструє співвідношення між колективним та індивідуальним в юдаїзмі. Також слід відмітити ліберальну течію “гуманістичного юдаїзму”, тобто “юдаїзму без Бога”, що пропонує єврейським атеїстам зовнішню культуру, обряди, свята, а також одностатеві браки, право на аборт, та жінок-раввінів.

В Ісламі цю ідею представлено в суфізмі (Ібн Арабі), філософії Ішрака, шіїтській імамології (тотожність скритого імама з досконалою людиною), в ісмаїлітів та друзів, у герметиста Хайяна ібн Джабіра, та Молли Садра. Також слід відмітити концепт умми — людської спільноти, що вибудовується навколо Бога, перед лицем якого змиряється і індивід, і загальне людство, розуміючи власну жалюгідність. З цього випливає неможливість церкви, або священної ієрархії. Іслам є радикально теологічним, майже відсутня антропологія. Ісламська умма збирає людське в індивідуумі лише щоб нагадати йому про теологічну вертикаль. Зона гуманізму є вельми вузькою та концентрується здебільшого коло маргінальних течій.

В християнстві домінує аристотелівська антропологія у формі соборності (кафолічності). Ідея соборності полягає в тому, що окремі віруючі збираються в цілу спільноту — Церкву, утворюючи колективну церковну особистість. Антропологічний максималізм виявляється в юдео-християнських сектах та христологічних єресях, а в Новий Час — в католицькій містиці та герметизмі.

Середні Віки та Схоластика

І земна людина стала Богом, після того, як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиним; тому що перемогло краще, щоб і мені бути богом, оскільки Він став людиною.
свт. Григорій Богослов. Слово про богослов’я третє, про Бога Сина перше (Слово 29)

В Середньовіччі поняття humanitas входило до контексту теологічних диспутів щодо Христології та теозісу. Людяність Христа як універсальна властивість людства, до сповнення якої воно покликано у виконанні головної мети — теозису та наближення до Чоловіколюбця. Важливою віхою цих дебатів можна вважати протистояння між теоантропологією Томи Аквінського та ісихазмом свт. Григорія Палами. Палама вчив, що людина рухається всередину духовним світів по складній сходах обожнюючих метаморфоз, що включають до себе навіть нижчі, тілесні пласти. Людина розчиняється в Божественному нетварному світлі, обожнюється, перетворюється, долає всі онтологічні та антропологічні межі. У Томи Аквінського людина строго обмежена свідомо поставленими видовими рамками. Вона підноситься лише наміром, вірою і вчинками, а також моральними чеснотами. Її природа статична, і підлягає лише кількісному, але не якісному поліпшенню. Вона може врятуватися, але не може “обожитися”. Її обмежено видовим якостями,вона не здатна на метаморфози. І за життя і після смерті, вона залишається лише людиною.

Взагалі, в католицькій середньовічній філософії можна виділіити три погляди щодо людини.

  • По-перше, це вже згаданий реалізм Аквіната, який стає нормативним в латинській схоластиці.
  • По-друге, це неоплатонічний ідеалізм Шартрської школи та Йоана Скота Еріугени (найбільш близький до православ’я із західних схоластів).
  • Третя позиція — номіналізм Росцеліна та Оккама, від якого можна відлічувати історію англосаксонського емпіризму та ліберального індивідуалізму.

Окрім Христології, антропологічне вчення схоластів розробляється в межах ангелології. Ле Гофф пише про проторенесансну Шартрську школу, що “Традиційній тезі, яку було підхоплено св. Григорієм, згідно якої людина є випадковістю творіння, ерзацем, тупиком, яку було створено Богом лише для того, щоб замістити грішних ангелів, Шартр, розвиваючи думку св. Ансельма (Кентерберійського) , протиставляє ідею людини, згідно з якою він з самого початку входив до плану Творця і задля нього, власне, був створений світ.”. При цьому, схоласти наголошують на раціональності, визначають людину як сукупність віри та розуму. Гонорій Отенський пише, що “Немає іншого авторитету, окрім істини, яку перевірено розумом; те, чого заради віри вчить нас авторитет, розум підтверджує власними аргументами. Проголошене безсумнівним авторитетом Писання знаходить підтвердження усвідомлюючого розуму: навіть якщо б всі ангели залишились на небесах, людина все ж мала б бути створеною разом з усім своїм потомством. Бо світ цей був створено для людини, а під світом я розумію небо, землю і все те, що міститься у всесвіті; і було б абсурдно вірити, що якщо б всі ангели вбереглися, то вона не була б створена Тим, Хто створив весь Всесвіт.”. Християнизоване в руслі традиційної західної монашої містики уявлення про людину як мікрокосм, що стоїть в центрі космосу, який він відтворює можна знайти в містичних візіонерських трактатах абатиси Гільдегарди фон Бінген, мініатюру з якої наведено в якості ілюстрації.

Ренесанс

Я, названный подобьем божества,
Возмнил себя и вправду богоравным.
Насколько в этом ослепленье явном
Я переоценил свои права!
Я счел себя явленьем неземным,
Пронизывающим, как бог, творенье.
Решил, что я светлей, чем серафим,
Сильней и полновластнее, чем гений.
В возмездие за это дерзновенье
Я уничтожен словом громовым.
Й. Гете. Фауст (переклад Б. Пастернака).

Як зазначає Реалє, в XVст. термін humanista близький до legista (законник), giurista (юрист), canonista (каноніст), artista (викладач artes liberales). Тоді було реформовано середньовічну систему Тривія-Квадривія. Після Флорентійської унії та падіння Константинополю, багато візантійських інтелектуалів привозять із собою твори класичних авторів, починається розширення ними середньовічного Тривію — до граматики, логіки та риторики додають історію, давньогрецьку, етику, поетичні твори. Роль логіки значно падає. Якщо готична, схоластична освіта розуміла красу як чистий інтелектуальний зміст та логічну консистентність, то навчання корпусу studia humanitatis мало за ціль красу зовнішню, красу форми, поетичність складу. Старі неточні переклади Аристотеля, які найбільш точно передають його ідеї замінюють на нові, в яких головну увагу приділяють поетичності та філологічній близькості до оригіналу.

Крістелле вважав, що в Ренесансі був відсутній філософський або філологічний зміст, революція відбулася лише в лінгвістиці. Він відмічає, що, на відміну від Оксфорду та Сорбонни, в Італії не знали Аристотеля. Подібну думку висловлює й Ле Гофф. Саме тому специфічна “гуманістична схоластика”, яка зародилася лише у XVI ст. суперечила звичайній.

Діаметрально протилежною э позиція Е. Гарена, який більш розширено трактує поняття філософії. Він також пов’язує гуманізм з політичними подіями висунення вперед сіньйорії та занепаду республік.

Першим гуманістом одностайно вважають Франческо Петрарку. Вже в XV ст. Л. Бруні писав: “Петрарка був першим, на кого зійшла благодать”. Петрарка протиставляв гуманізм, по-перше, войовничому натуралізму аверроїстів, а по-друге, безбожжю та розбещенності сучасної йому дійсності.

Спіритуалістичному та “душевному” гуманізму Петрарки канцлер Флоренції Леонардо Бруні протиставляє більш політично забарвлений. Він повертається до аристотелівського визначення людини як “політичної тварини”. Він вважає моральним мірилом не абстрактний принцип а доброчесну людину.

В роботі “Про дійсне та хибне благо” неоепікуреїст Лоренцо Валла критикує аскетизм монахів, та намагається реабілітувати насолоди здорового духу, як Божий дар та захист божественної природи. Гарен пише, що Валла, відштовхуючись від радикального антиманіхейства, переходить до крайнощі пантеїзму, центром якого є людське і водночас божественне блаженство (hominumque divumque Voluptas), яке вже виходить за рамки Епікура. Слід відмітити також лаїцизм та антиклерікалізм Валли, який протиставляє теологію та “живий досвід віри”. Він врятувався від Інквізиції лише завдяки заступництву Альфонса V, якого ані разу не бентежили його спроби “уточнення” Святої Вульгати або заперечення автентичності “Костянтинова дару”.

Кардинал Микола Кузанський вчив в дусі неоплатонізму, що людина є мікрокосмом на двох рівнях. На загально-онтологічному вона зв’язує всі речі в єдинство буття. На спеціально-онтологічному вона має розум та свідомість, містить образи усіх речей. В трактаті De coniecturis він пише “У людяності людським образом, як у Всесвіті універсальним образом, розгорнуто усе, бо вона є людський світ. У ній же людським образом і згорнуто все, бо вона є людський Бог”. Як й усі гуманісти, кардинал Кузанський, незважаючи на власну надвисоку освіченість, пропагує антиінтеллектуалізм, у тарктаті De docta ignorantia протиставляє високу вченість та “віру вугляра”.

Перекладач, священник та маг Марсіліо Фічіно також вчив, що людина займає особливе місце в світі через те, що її душа лежить в серединному положенні між божественним та матеріальним. Саме душа уособлює зв’язок між тілами в природі, допомагаючи їм піднятися до ангелів та навіть вищої божественного істоти. Завдяки здатності душі до пізнання, всі щаблі буття можуть знову повертатися в божественну єдність. Людина — це мікрокосмос, що пізнає макрокосмос, а здатність до пізнання являє собою головну чесноту людини, що зливається з Богом на вищому щаблі пізнання. Відмітимо, що цього гуманіста також вберіг від законного спалення у вогнищі Інквізиції високий заступник з роду Медічі. Які звинувачення могла тоді висувати мракобісна католицька Церква? Сам Фічіно не соромився визнавати себе “натуральним магом”, він писав “І чому ж у нас такий страх перед ім’ям магів? В Євангелії це ім’я слугує не для позначення зловмисного чаклуна, але людини мудрої і священної.”. Займався астрологією, герметизмом, виготовленням амулетів.

Піко делла Мірандолла навіть перевершив Фічіно у єресі, додавши до герметизму та магії ще Кабалу та симпатії до Савонароли. Антропологію Фічіно можна розглядати як протоліберальну. Людина може сама обирати власну сутність, вона — хамелеон, який може бути рослиною, або ангелом, а може піднятися ще й вище. В Oratio de hominis dignitate Бог звертається до Адама: “Образ інших творінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не обмежений ніякими межами, визначаєш свій образ за своїм рішенням, під владу якого Я тебе передаю. Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, якому ти віддаси перевагу.”. Також Мірандола додає ваги власному вченню елементами метемпсихозу Піфагора, Біблійними цитатами, арабськими лжевченнями.

Великим діячем гуманізму поза межами Італії був Еразм Ротердамський. В Stultitiae Laus він висміює вчених філософів та схоластичний аристотелізм. Разом Кузанським та Валлою він не бачить необхідності у складних силлогізмах для “живого спілкування зі Христом” та практичного бюргерського благочестя. Він бачить відродження як повернення до апостольских часів, зняття більш пізнього наросту католицького вчення. Він не жаліє епітетів для пап, єпископів, священників та монахів. Лютер, з яким диспутував Еразм, називав його вчення сукупністю “клея та бруду, сміття та погані”, що характеризує інтеллектуальний рівень подальших дискусій, вільних від жорстких схоластичних форм.

Томас Мор налаштований більше на суспільну реалізацію принципу гуманності в межах “Утопії”. Витоки його вчення полягає у практичній розробці вчення Еразма, Аквіната, Платона та стоїків.

Слід зауважити, що мислителі ренесансу не знали модернового атеїстичного просвіченого гуманізму. Наприклад, в Oratio de hominis dignitate хоча людина й розглядається як центр світу, це робиться теологічно, в дусі неоплатонізму. У вченні Джамбатісти Віко людина стає також центром історії. Втім, вірування усіх гуманістів є далекими від церковних догматів, всі як один займалися магією, чаклунством, герметизмом, каббалою, принижували Церкву та її служителів. Як зазначає Асмус, головною помилкою гуманістів був доспут про першість Платона чи Аристотеля, в якому патріарх Геннадій Схоларій підтримав Арістотеля, вчитель Кузанського Георгій Пліфон — Платона, а уніат Віссаріон Нікейський,Ю якого називали “найбільш латинизованим посеред греків, найбільш еллінізованим посеред латин”, намагався всіх замирити.

Реформація та Протестантизм

A more humane Mikado never
Did in Japan exist,
To nobody second,
I’m certainly reckoned
A true philanthropist.
It is my very humane endeavour
To make, to some extent,
Each evil liver
A running river
Of harmless merriment.
All prosy dull society sinners,
Who chatter and bleat and bore,
Are sent to hear sermons
From mystical Germans
Who preach from ten till four.
Gilbert & Sullivan. The Mikado.

В Реформації було багато причин, нас цікавлять морально-етичні. З точки зору моралі, політична криза Католицької Церкви була викликана послабленням християнського благочестя, обмирщенням кліру та вірян, падінням влади (аuctoritas) Апостольського Престолу. Амбіціям властолюбних “абсолютних монархів”, що мріяли про повний контроль над кожним своїм підданим були співзвучні ідеї Лютера, який тішив їхню гординю ідеєю, що кожен з них може очолити власну Церкву Христову та облаштувати її на власний смак. Секуляризовані монастирі, школи та колегіуми надавали можливість будь-кому отримувати освіту міжнародного зразка, яка була універсальною, глибокою, формалізованою, всеосяжною, спрямованою на виховання доброго християнина власним прикладом, а не казенним благочестям. Такі мислителі, як Й. Гердер та Ф. Нітхамер пропагують “гуманістичну” освіту, засновану на вивченні античних творів та культивації розуму, протиставляючи її “філантропічній”, тобто заснованій на ідеї цілісного розвитку фізичної, інтелектуальної та духовної сфери. В подальшому ці два поняття змішалися, на користь другого. Наслідком цих ідей стала проведена у 19 сторіччя в Прусії Гумбольдтівська реформа. Фрідріхові Великому та його спадкоємцям не потрібні глибоко освічені люди, йому були потрібно було багато тупої солдатні, та небагато технократів-чиновників, інженерів і офіцерів. Реформа Гумбольдта та заборона ордену єзуїтів знищили останні оплоти високої латинської вченості. В подальшому ця система поширилася, на її користь агітували великі досягнення саме німецької науки в цю добу. Наприклад, в антигуманній за своєю сутністю системі російського царизму “гуманістична” “пруська вченість” шпіцрутенівського типу органічно встала на своє місце, в якості “скрєпи”, яка перш за все стримувала революційне студентство.

Лібералізм

В ліберальній версії антропології власне буття має лише індивідуум. При цьому саме поняття “гуманізм” змінює своє значення на протилежне. Якщо покласти більшість реальності на індивідуума, то він стає умовністю, штучним конструктом, продуктом консенсуса або соціального контракту. Таким чином, людяність індивідуума — питання класифікації, а не онтологічний факт.

А. Гелен трактував людину як “сутністний недолік” (Mangelwesen). Онтологічним змістом наповнює індивідуум зовнішнє суспільство, яке надає йому інструменти для взаємодій. Сутність людськості — привація.

Дж. С. Мілль розглядає два види свободи. Зовнішня свобода (liberty) є правом людини, внутрішня ж свобода (freedom) залишається на власний розсуд індивідуума. Нормативним є лише визнання людини як центру буття, а питання “що є людина?” втрачає сенс, тому що будь-яка відповідь є правильною.

Концепцію мінімального гуманізму розгорнуто описано в роботах Ф. Хайєка і К. Поппера, на них будується теорія відкритого суспільства та ідеологія прав людини. Фактично, вся традиція світоглядного, політичного, філософського та економічного лібералізму Нового часу будується на такому підході.

Далекосяжні висновки з гуманіcтічного мінімалізму робить вже Б. Мандевіль, який окреслив ще на початку XVIII століття ідеал суспільства, що складається з цинічних егоїстів, які думають тільки про самих себе, але при цьому в пошуках задоволення власних потреб і бажань йдуть будь-якими шляхами, і ведуть все суспільство до розвитку, добробуту і прогресу.

У радикальній формі ці ідеї описані у М. Штірнера в знаменитому концепті «Єдиний і його власність». Штирнер заперечує будь-які соціальні конвенції як обмеження для індивідуума. У певних моментах своєї філософії він навіть протиставляє індивідуума «людству» і «людяності». Він стверджує, «що вірно для людини, то не підходить Єдиному», звідки слід релятивізація та навіть відкидання раціональності (як головної загальної риси людського роду) і апологія божевілля («Тільки безглуздість рятує мене від думки»). Штирнер промовляє відкрито те, що міститься в основі лібералізму як феномену, а саме граничний антропологічний нігілізм, релятивізація і декомпозиція людського, позбавлення його будь-якої було автономії.

Трансгуманізм

Притаманна лібералізму відсутніть у загальності будь-якого власного буття відкриває дві можливості. Можна змістити реальність в бік такого загального буття, і перейти до реалістичних форм гуманізму. Але можна рухатися й в зворотній бік, остаточно звести людину до суто зовнішніх проявів людяності. Це і є трасгуманізм.

Індивідуум звільняється від усіх ознак колективної ідентичності, включаючи гендер, експліціюючи таким чином пріватівність людського як такого. Індивідуумами тепер можуть бути і кіборги, і продукти клонування, і результати експериментів в галузі генної інженерії і інші химери та гібриди. Якщо Гелен наполягає на заповненні порожнечі цієї «людської недостатності» зовнішнім порядком, то ліберальна думка робить прямо протилежний висновок і пропонує цей нігілізм як щось прийнятне, приємне і навіть нормативне.

У гіперкапіталістіческой утопії лібералізму А. Ранд ми практично впритул підходимо до Єдиного Штірнера, і відповідно, до радикального нігілізму. Між людським індивідуумом з пустотною людяністю і вже не людським індивідуумом відстань мінімальна.

Машина є граничним вираженням постлюдського індивідуума. Машина здатна до виконання логічних операцій, до підрахунку, до реєстрації імпульсів, до впорядкування релевантних даних і відкидання нерелевантних. Соціолог Н. Луман в своїй теорії соціальних систем пропонує модель людського суспільства як кібернетичного пристрою, який за допомогою кодів дешифреє і впорядковує потоки інформації. І якщо на першому етапі машини — зокрема, обчислювальні — відтворюють грубі макети таких соціальних систем, то в ході вдосконалення техніки вони зможуть на якомусь етапі зрівнятися з соціальними системами по швидкості, ефективності і продуктивності, в точності відтворюючи і навіть ще розвиваючи і уточнюючи систему кодів.

Соціалізм

Логічним етапом розвитку доктрини просвітництва став Марксизм. Соціалістичний погляд на гуманізм є розвитком аристотілевської антропології, для якої характерним є синтез колективного солідаризму та індивідуального начала. Людство збирається з маленьких людей, універсальне людство осягається розумом лише через індивідуальних людей. Маркс виділяв класову ідентичність, вважав труд “родовим началом” усіх людей. Гуманізм можливий тоді, коли пролетаріат об’єднається, переможе відчуження, та реалізує людську природу через труд. Через трудову діяльність об’єднуються та гармонізуються індивідуальне та універсальне. В економічно-філософських рукописах ранній Маркс виділив три види гуманізму. Теоретичний гуманізм (атеїзм) та практичний гуманізм (ліквідація приватної власності) — передумови для позитивного гуманізму (комуністичного благоденства). Взагалі, на історичне вчення Маркса вплинули антропоцентрична філософія історії Дж. Віко. Камнем спотикання марксистів стало питання про те, чи пов’язані ранній гуманізм Маркса з його економічним вченням, чи воно є теоретичним базисом антигуманізму. Видатним захисником останньої позиції був Л. Альтюссер, для якого історія мала розглядатися як “процес без суб’єкту”. За Альтюссером, роль особистості в історії — ніяка. Людина — носій (Träger) відносин виробництва. Індивідуум — персоніфікація політекономічних відносин. Наприклад, капіталіст — персоніфікований капітал.

Мартін Гайдеггер

В 1947 році виходить робота пізнього Гайдеггера “Лист про гуманізм”, в якій він дає своє відоме визначення мові як “оселі буття”. Він визнає важливими та виправданими турботи про повернення людині людяності, втім розгорнуто критикує традиційний гуманізм за декількома напрямками.

  • По-перше, він вибачає суттєве протиріччя між глибоко метафізичною постановкою питання, метафізичністю будь-якого гуманізму, та важкостями, які виникають при спробах навіть поставити питання про відношення людини до буття в межах традиційного гуманізму.
  • По-друге, його не влаштовує бездумна апологія людини та її глибоко недосконалих дій. Він виступає проти продовження використання еллінистичного гуманізму.
  • По-третє, він вважає гуманізм абсолютистським, високомірним, елітарним. Він презирливо ставиться до простих проявів людського життя. За Гайдеггером ж, “Мысль нисходит к нищете своего предваряющего существа.”

Слід зазначити, що Гайдеггер визнає істинною в гуманізмі посилку про те, що людина є розумною істотою, animal rationale. Він застерегає від побудови нового гуманізму як тупої антитези старого, перетворюючи його на апологію нелюдськості. Він вважає основними рисами нового вчення про людину повернення до витоків буття, метафізичність, видалення розривів, акцентуалізацію на проблемі відчудження (“безхатність людини”), стояння в істині, прийняття дару буття.

Нарешті, вимушене доповнення. Ця робота була б неповною, якщо б не містила викладення ідей Ж.-П. Сартра з його широко відомої статті “Екзістенціалізм та гуманізм”. Врешті, навіть зацікавленність Гайдеггера гуманізмом викликано діяльністю цього суб’єкта. Для Сартра, екзістенціалізм — це “таке вчення, яке робить можливим людське життя і яке, поза тим, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачають певне середовище та людську суб’єктивність.”. Він не відмовляється від критики гуманізму в “Нудоті”, протиставляючи такому гуманізму “інше тлумачення гуманізму. Людина завжди знаходиться поза собою. Саме проектуючи себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, лише маючи трансцендентну мету. … Немає жодного світу, окрім світу людської суб’єктивності. Цей зв’язок трансцендентності, що конструює людину, і суб’єктивності — у тому сенсі, що людина не є замкнена у собі, а завжди присутня у людському світі — і є те, що ми називаємо екзистенціалістським гуманізмом.”. Екзистенціалістський гуманізм — ні що інше, як спроба зробити всі висновки з послідовного атеїзму. “Ми нагадуємо людині, що іншого законодавця, окрім нього самого, немає, у занедбаності він буде вирішувати свою долю.” — підсумовує Сартр.

Фуко

Однією з найбільш недооцінених позицій відносно гуманізму є позиція М. Фуко. На відміну від Гайдеггера та інших, він відлічує історію гуманізму не від Платона, а від системи римського права та пов’язує його з обмеженням бажання влади. У інтерв’ю Фуко каже, що “гуманізм був певною заданою формою, таким собі виробництвом людей відповідно до заздалегідь заданого зразка, — а звільненню людства гуманізм не сприяв і не сприяє нітрохи. Навпаки, він викреслює людську істоту за деякими лекалами, керованим незалежністю та незмінністю суб’єкта — до такої міри, що мене майже нав’язливо, болісно займають питання обмежень, винятків, битви сильних і подальшого підпорядкування. Такі речі, як справедливість, правосуддя, законність, каральні дії і заходи, поліція, в’язниці і т. д. виявляються мені дуже-дуже важливими.” . Він вважає, що гуманізм — новодельне поняття, ілюзія, яку неможливо відстежити далі XIX сторіччя. До кін. XVIII століття ніякої Людини не існувало. Якщо добре вгледітися в епоху Ренесансу, то ми побачимо, яке місце в ній займає людина — ніяке. Є лише тільки Бог. Гуманізм — міф шкільної освіти, красива казка, яку ми розказуємо самі собі, ми тішимо самі себе думками про те, що гуманізм — це “велика константа західної культури”, що це “неймовірна сила, що приводить до дії наш історичний розвиток”. Нам стає страшно, коли ми бачимо риси гуманізму в ісламській, китайській культурі. Аналітичний розум, що зародився разом із Расселом та Леві-Стросом, є несумісним з гуманізмом, тоді як діалектика потребує на гуманізм в якості аксесуара. Діалектика, в свою чергу, не може сприйняти все, що відноситься до аналітичного розуму — логіку, комп’ютерну науку, лінгвістику. Гуманізм пізніх праць Фуко не повинен здаватися протиріччям або навіть відходом від ідеї смерті Людини, яку він проголосив двадцять років раніше. Як тільки ми визнаємо свої постлюдські тіла і розуми, побачимо себе мавпоподібними киборгами, нам треба буде досліджувати vis viva, творчі сили, які одухотворяє нас так само, як і всю природу, і актуалізують наші можливості. Це і є гуманізм після смерті Людини, те, що Фуко називає “le travail de soi sur soi”, що триває конститутивний проект створення та відтворення нами самих себе і свого світу.

Сучасний гуманізм

Американський прагматизм відігравав роль у розвитку гуманізму. Гуманістами були А. Айєр та Е. Нагель. 1933 року 34 викладачі, включаючи Д. Д’юї, підписали маніфест гуманізму (т. з. Manifesto I). В ньому критикується традиційний теїзм та пропонується релігія самоврятування, яка повністю орієнтована на світські цінності. Фактично, протестантська версія вже згадуваного гуманістичного юдаїзму. Прихильники даної течії наголошують на її співзвучності сучасним науковим теоріям, демократичності, егалітарності, інклюзивності. Якщо говорити словами блж. Августина (який за півтори тисячі років вже описав цю “теорію”), людству прямо пропонують остаточно залишити спроби потрапити до тоталітарного civitas Dei та облаштовувати власний ліберальний демократичний civitas terrena. Другий маніфест більше орієнтується на актуальні проблеми світу цього, пропагує контроль народжуваності, евтаназію, аборти, мультикультуралізм, права меншин, ситуативну автономну етику, та підсумовує, що “Ніяке божество не спасе нас; ми маємо врятувати самі себе”. Нормативною та домінуючою формою гуманізму наразі є його мінімальна ліберальна версія. Широкий загал вважає, що це і є гуманізм, а неоплатонічні або навіть помірковано реалістичні вважає за “фашизм”, “тоталітаризм”, “закрите суспільство”, та “мракобісся”.

Православна критика гуманізму

У Новий час виникло переконання, що головним фактором, що визначає життя людини, а отже, і суспільства, є сама людина. Поза сумнівом, це єресь, і не менш небезпечна, ніж аріанство. Напевно, подібні філософські погляди не можна було б назвати єрессю, якби багато християн їх не прийняли і не поставили права людини вище, ніж Слово Боже. Тому ми говоримо сьогодні про глобальну єресь человекопоклоніння — нового виду ідолопоклонства, що вивержує Бога з людського життя. Нічого подібного в глобальному маштабі ніколи не було. Саме на подолання цієї головної єресі сучасності, яка може привести до апокаліптичних подій, Церква повинна направити сьогодні силу свого слова та думки.
Святіший Патріарх Кирило. Слово в неділю Торжества Православ’я 21 березня 2016 року.

В сучасному суспільстві християнство вимушене розглядати проблему гуманізму та його релігії людинообоження, для якої “суспільність” приблизно відповідає святості, бо у ній закладене саме те “єдине на потребу”, що у собі самому має і зміст, і виправдання. В порівнянні з таким світоглядом християнство здається холодним, стриманим, недовірливим.

“Християнство з тривогою дивиться на гуркіт, з яким знову будується Вавилонська вежа, в прискореному русі колісниці прогресу вбачає симптом майбутніх катаклізмів, що наближують кінець. В цей прогрес воно не вірить, і такого прогресу християнство не хоче”

Важливо розуміти розбіжність між гуманністю та християнською любов’ю.

Перше. З гуманістичного погляду, будь-які страждання — зло, бажаним є зробити всіх задоволеними та щасливими. Православна любов відає очищувальну силу страждань, а задоволення всіх потреб згідно з гедоністичним ідеалом щастя стало б духовним полоном у князя світу цього. Ця розбіжність добре проілюстрована у фільмі Скорцезе “Мовчання”. Якщо о.Гарпе відмовляється зрадити догмати віри та іконошанування заради майбутнього життя та мученицького вінця, то о.Родрігес (якому симпатизує режисер) виправдовує маловірря та малодушшя гуманізмом, ставлячи людські життя вище за Бога. Логічним розвитком гуманістичного гедонізму стає трансгуманізм, що покликаний зняти вже й саме поняття людини.

Друге. Для гуманності гріх не існує, зло є наслідком недосконалого суспільства. Для християнства соціальне зло є лише одним із проявів зла космічного, проявом не вищим, не граничним. Соціальний прогрес поряд з досягненнями гуманізму, а частково і внаслідок гуманістичних досягнень, може супроводжуватися найтоншими формами зла духовного, як і сам гуманізм може стати оболонкою антихриста. Як писав М. Бердяєв в книзі “Істинність і одкровення”, “Велика провина тут … на нелюдському і антилюдському розумінні Бога і на безбожному розумінні людини, перетворення її у виключно природну та соціальну, тобто залежну істоту”. Православ’я знає заповідь віруючого терпіння, яка не є пасивністю. Ця заповідь — велика спокуса для гуманізму, бо надає гуманізмові можливість “випередити” християнство у гуманності.

Вже на початку існування християнство відчуло це, бо проявило консерватизм у недовірливому ставленні до зовнішніх новацій (“всякий нехай залишається у тому званні, у якому покликаний” (1 Кор. 7:20)), але при повному збереженні есхатологічності. Православ’я в соціальній сфері не визнає безумовного зла або безумовного добра, на відміну від гуманізму, для якого вони у соціальній сфері існують. Отже, жодне звершення гуманістичне, здійснене завдяки прогресу, не має безумовної цінності — ні скасування рабства, ні падіння кріпосного права, ні будь-яка конституція “свободи”; відбувалися ці події з ентузіазмом безбожжя та прямим викликом християнству, але й це ще може не знищувати їх відносної цінності.

Бердяєв пише: “Історично “гуманність” виникає у процесі секуляризації християнської етики, але, зрозуміло, відірваної від своєї основи, вона отримує характер двозначний і навіть спотворений”. Гуманність, стверджена без Христа, поза Христом, є релігійним обманом, спокусою безбожним добром і безбожною любов’ю, етичним ідолопоклонством, а її успіхи набувають значення жертв перед вівтарем людинобожжя. Це — зростаюча антихристиянська лжецерква, що заманює “багатьма знаменнями”. Звідси, до речі, ще не виходить, що усе, що протиставлене гуманізму, вже має бути добром; антигуманізм не здобуває позитивного значення тільки через таке протиставлення. За словами С. Франка, “гуманізм нового часу виник у прямій опозиції до християнського світогляду і саме у такій формі визначив характер віри в людину аж до нашої епохи”. Почуття віри в саму себе і в своє велике призначення на землі охопило людину на початку епохи, що зветься “новим часом”. Джордано Бруно — один з найперших, найвпливовіших його провісників — визначив пафос нового самоусвідомлення людини як “героїчний ентузіазм, з яким заради високої мети, заради високої ідеї людина безстрашно йде на загибель”. Гуманізм почав стверджувати самодостатність людини і розрив з вічною істиною християнства, започаткував підгрунтя для всієї трагедії нової історії, трагічну діалектику гуманізму, в якій самодостатність людини переходить, по суті, у заперечення людини.

Преподобний Авва Доротей джерелом всіх страждань називає “марнославність, користолюбство, ласолюбство”. Нехристиянська свідомість частіше шукає виправдання цим вадам, культивує їх і, в результаті, стає джерелом для виникнення страждань — від приватних проблем до конфліктів світового масштабу; на цих підступних засадах, по суті, і розвиваються так званий прогрес людства та його гуманізація. І. Аксаков з цього приводу писав: “Прогрес, що заперечує Бога і Христа, врешті-решт стає регресом; цивілізація завершується здичавінням; свобода — деспотизмом і рабством. Знявши з себе Образ Божий, людина неминуче зніме, і вже знімає з себе — образ людський, і ревнуватиме за образом звіриним”.

Висновок

Тепер спробуємо відповісти на питання, яке можна поставити на математичний манер. Чи є принцип гуманізму необхідною та достатньою складовою доброго морального вчення?

По-перше, неможливо скласти моральну систему, в якій єдиним основоположним принципом є гуманізм. В такій системі не буде поняття Істини, яке є необхідною складовою етики, як найвищий критеріум. Істина очевидно не виводиться з гуманізму, бо не може бути підлеглим поняттям. Інакше кажучи, будь-яка повноцінна етична система буде метафізичною, та навіть загадковою, бо людина — це загадка для самої себе.

В інший бік. Якщо в системі має бути поняття про Істину, то гуманізм в ній буде зайвою аксіомою, бо він виводиться з Істини. Більш того, якщо вибудовувати вчення так, щоб в ній найвищим критеріумом була Істина, то, по-перше, гуманізм постійно можна буде виправляти та зберегти його від виродження в чоловікобожжя та антигуманізм, збереже його від підозрілих типів на кшталт Сартра, а по-друге, буде протиріччя, яке полягає в тому, що для того, щоб користуватися Істиною як критеріумом, необхідно поняття критеріуму як відповідності до істини більш високого порядку. Для розв’язання цієї антиномії нам необхідно вийти в поле метафізики та мати Божественне Одкровення, яке суть Промисел, який суть Істина, яка суть Бог.

Таким чином, не треба робити з гуманізму першопринцип, а треба самим постійно виводити його та перевіряти, чи він не протухнув.

Вищевикладені роздуми можна заперечити так. 
По-перше, ствердження про те, що метафізична істина є необхідною для етики є нетривіальним та недоведеним. Це заперечення залишається без розгляду в рамках даної роботи. 
По-друге, відомо, що на поч. ХХ сторіччя було популярно зводити аксіоматичні системи з декількох простих та зрозумілих аксіом до однієї незрозумілої. Ця діяльність, за влучним висловом алгебраїста М. Вавілова, є “суто олімпіадною”, бо отриманими аксіоматичними базисами незручно користуватися.

На це можна заперечити наступне. 
По-перше, ми й не шукали зручну систему. Нам було потрібно продемонструвати недостатність лише самого гуманізму. 
По-друге, така зручна система мала б мати більш достойні та історично виважені варіанти. По-третє, розлад моральної навігації, етичні хвороби — дуже небезпечні, та призводять до багатьох жертв. Тому необхідно постійно калібрувати ці принципи, перевіряти, чи вони узгоджуються між собою, та з чимось, що передує етиці, що є позі її межами.

Якщо проаналізувати історичний шлях гуманізму, то має сенс реконструкція, яку подано на ілюстрації. Простими лініями позначено гуманістичний максималізм (Платон), рисочками — реалістичні течії (Аристотель), пунктиром — гуманістичний мінімалізм.

Використана література

  1. Лоуренс Бекер. Енциклопедія Етики.
  2. Дугін О. В пошуках Темного Логосу.
  3. uk.wikipedia.org/wiki/Гуманізм
  4. Реалє Д., Антісері Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 3.
  5. Ле Гофф Ж. Інтелектуали в Середні Віки.