Вирвані сторінки

Я побачив його вперше, коли повертався з букіністичного ринку. Клянуся, що раніше його там не бачив ніколи. Я там усіх знав, крім нього. Обличчя завжди ті самі, одна й та сама літературна еліта. Якось я проходив повз свою Мекку, та й вирішив зазирнути — раптом щось цінне відкопаю. Книжки я полюбляв більше від усіх благ на Землі (за винятком темно-янтарного солодкуватого елю). Вони в мене були завжди під рукою: на підлозі, на підвіконні, на ліжку, під ліжком, на поличках, словом, де завгодно. Читати я любив змалку. На першому курсі якось мені до рук потрапила книга Аліси Розенбаум. Шістдесят гривень мені зовсім не було шкода, хоч я тоді ще й не знав, де ціни демократичніше, а де з мене півстипендії здеруть за сто п’ятдесят нещасних сторінок тексту. Однак я зовсім не шкодую, мені б і від трьохсот гривень гірше не стало, на такому ділі грошей взагалі економити не можна. Власне кажучи, з того часу я закохався в слово. Було навіть кілька невдалих спроб писати вірші.

Ринок я не покидав, поки не придбаю там щось справді вартісне, такі у меня правила. Я вже згадував, що на ринку знайти щось цінне було не вельми складно, позаяк я усіх там знав не перший день, крім того, книги можна було знайти навіть у сміттєвих контейнерах. Часто люди «чистять» свої полички від найціннішого, і, що найгірше, заміною цьому слугують компакт-диски з Дімою Біланом, абощо. Тож доводиться інколи «визволяти» здоровезні посібники від легковажної людської руки.

Чолов’ягу, про якого йшла мова з самого початку, я раніше там не бачив. Звідкіля він узявся не знає ніхто. Може, безхатько якийсь. З огляду на його побитий вигляд і різкий запах, так воно й було. З того дня я постійно помічав його силует під пам’ятником Івану Федорову. Щодня він на вечір розпалював невеличке вогнище, а на ніч розстеляв під собою тижневої давності газетку, підкладав під голову масивний том, аби було зручніше спати, і дрімав собі. Чесно кажучи, особливої уваги я йому й не приділяв. Ну спить собі волоцюжка під ногами у Федорова, то й що з того? Мені яке до того діло? Чимало таких по всьому місту. Минуло тижні зо три, коли я врешті-решт докумекав, що все-таки він один такий.

Якось я побачив у його брудних від сажі худорлявих рученятах одну книжку, яка мені припала до душі. На заплямованій обкладинці я ледь вичитав ім’я авторки. «Бідолаха, мабуть, навіть читати не вміє», — подумав я, зробивши висновок, що можу викупити у чоловіка книгу. Очевидно, для мене вона мала символічне значення, а йому, підозрюю, грошенята точно не завадили б. Підійшов, дістав із кишені двадцятку і кажу до нього:

- Друже, продаш книжечку, га?

Мовчить.

- Агов, не чуєш мене чи що?

Мовчить. Тоді я дістав із кишені ще двадцять гривень.

- Не продається, — різко відмовив він.

Чи здивувався я? Авжеж здивувався! І обурився! Сидить собі, безсоромно вириваючи сторінки, ще й грошей не бере. Якийсь надто дивний застосунок для такої блискучої книги.

Три дні потому один з продавців на ринку розповів мені, що цей самий безхатько за три тижні перечитав десятки зо два книг, які надибав у сміттєвих баках. А після того, як прочитає якусь книжку, змушений виривати сторінки, щоб розвести з сухого листя, хмизу і паперу багаття, аби зігрітися. Отак і виживає на цьому світі, бідолаха. Щодня, замерзаючи, ризикує померти, а читати не перестає, вириваючи з книг сторінки так, наче вириває дні зі свого життя.

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Oleg Smeltsov’s story.