“Котляревщина”, Грабович і сучасний український реп







(“суржик-балак” тут польский, але пародується російський фільм)

Під “тим самим щитом” Тичини Грабович розуміє “щит-маску” вкраїнського дурника, смішного скомороха, з позиції якого “котляревщина” пародує офіційний канон. (Я вже не став цитувати зовсім всю статтю Грабовича, яка варта того щоб прочитати її окремо)
Звичайно можна задати питання чому котляревщина (“котлярепщина”), коли це риса колоніальна, виникає в українському репі в той час коли ані тоталітарний терор, ані царська цензура не тяжіють фізично над авторами. Але при короткому роздумі стане зрозуміло, що невидима рука глобальної ринкової економіки не надто легша за видиму руку політичної диктатури (просто порівняємо об’єм ринків відкритих для російськомовної та для україномовної музики). Можна при бажанні назвати це “ринковим пригніченням менших більшими, породженним неолібералізмом” або ще якось.
З іншого боку, значна частина російського репу також вторинна по відношенню до американського, і замість пародії просто мавпує його з серйозним виразом обличчя.

З цієї точки зору “котляреп про жлобізм” виглядає природнішим і може похвалитися тим що спирається на більш ніж двохсотрічну домашню традицію. (Звичайно не весь російський реп є неоригінальним мавпуванням, так само як і не весь український є котляревщиною)
Варто зауважити ще, що в Грабовича поняття “котляревщини” не є негативним (хоча він і описує її природні слабкості), і полягає в виділенні українського елементу з імперської культури, хоча й як її частини. Протилежне їй вписуванням “українського минулого, яке вже скінчилося” в “загальноімперське теперішнє” це, за Грабовичем, творчість Гоголя. За бажанням можна пошукати таку “гоголівщину” чи її елементи у інших артистів, працюючих в “жанрі жлобізму” (Потап?).
