Вступ до Ромейства, Романії, Румелії

© Іван С. Романідіс/John S. Romanides/ Ιωάννης Σ. Ρωμανίδης

Частина Перша

Обман Карла Великого 794 року і первісні грецькі римляни.

І. Первісні грецькі римляни

1. Саме існування первісних грецьких римлян цілковито усунено істориками, які продовжують підтримувати обман Карла Великого від 794 року, який започаткував історичну догму про те що римською мовою була латина. Така думка закріпилась не дивлячись на те що римські джерела визначають грецьку мову як першу мову римлян. Здається обман Карла Великого від 794 року базований на чутках і потребі відрізати західних римлян, поневолених фракно-латинянами, від вільних східних римлян. Франкський імператор Людовік ІІ (855–875) відверто підтримав обман Карла Великого від 794 року такими словами: У 871 році він написав до імператора римлян Василія І (867–885) що «ми отримали уряд Римської Імперії за нашу ортодоксальність (православність). Греки перестали бути імператорами римлян через свою какодоксію (злославність). Вони не лише покинули місто (Рим) і столицю Імперії, але покинули також і римську національність та навіть латинську мову. Вони переїхали до іншої столиці та взяли цілковито іншу національність і мову»[1].

2. Давайте протиставимо цим франкським нісенітницям історичну реальність та процес того як Рим став Імперією усього грекомовного світу. Первісні грецькі римляни були результатом об’єднання грекомовних племен Італії. Ці грецькі племена наступні: корінні мешканці[2], котрі прийшли у регіон Риму із Ахаї, Греція за багато поколінь до перед Троянською Війною[3]. Ці корінні мешканці встигли перейняти у своїх племенах те що було залишилось від греків-пеласгів Італії, котрі вимерли від невідомої хвороби[4]. Включена Порцієм Катоном історії пеласгів у Італії та їх об’єднання із корінними мешканціми у його De Origines, була повторена Діонісієм, та є єдиною згадкою про них, яка була відома автору. Ці змішані корінні мешканці із пеласгами об’єднались із троянцями, котрі мігрували у ці землі і разом вони склали давніми грекомовними латинянами, столицею яких була Альба Лонґа. Відгалуження цих грекомовних латинян Альби-Лонґи під проводом Ромула і Рема, заснували Рим на Палатинському та Капітолійському пагорбах. До них приєднались деякі із італійських греків сабінян, які жили на сусідньому пагорбі Квіринал. Сабіняни прибули до Італії із Лаконії, що у Південній Греції[5]. Римляни продовжили процес підкорення та включення решти грецьких латинян та сабінян до своєї політичної системи.

3. Деякі з дунайських кельтів увійшли до Північної Італії та почали тиснути на етрусків, котрі звернулись за допомогою до Риму. Але ці кельти здолали римські сили, що намагались їх спинити і пішли далі до Риму перемігши головну римську армію у битві та увійшовши до Риму у 390 році до нашої ери. Вони зайняли все місто окрім крутого Капітолійського пагорба. Римляни зібрали там всіх своїх дітей, цінності та записи. Старша частина населення залишилась у своїх домах. Після отримання значного викупу золотом кельти пішли. Для того щоб краще захистити себе римляни підкорили решту Північної Італії. Також вони включили до свого панування італійських греків Великої Греції, Сицилії, Сардінії та Корсики. Це була ступінь розширення римської території у 218 році до нашої ери.

4. Пунічні війни під керівництвом Гамількара і, особливо, Ганнібала стали найбільшою загрозою Риму з часів кельтської окупації. Ганнібал сам вторгся в Італію із своїми знаменитими слонами і македонянами як союзниками. Македонці завоювали традиційних грецьких союзників Риму. Римляни змушені були дійти аж що Іспанії щоб знищити там карфагенські укріплення та спалити сам Карфаген. Римляни пройшли до Греції щоб звільнити своїх грецьких союзників від македонян та поклали краї Македонській Імперії включивши її у склад Риму. Рим також прийшов на допомогу галатам та каппадокійцям, своїм союзникам, щоб звільнити їх від царя Митридата VI Понтійскього (121–120–63 до н. е), що мало результатом включення до складу Риму Вірменії, Ассирії і Месопотамії. Таким чином Середземне море стало серединним озером Римської Імперії.

5. Варто зазначити що саме грецькі римляни Італії, котрі врешті об’єднали всі грекомовні племена у одну націю що стала також латиномовною.

ІІ. Перші римські історики писали грецькою мовою, а не латиною. Чому?

6. Перші чотири римські хроністи котрі писали грецькою були Квінтій Фабій Піктор, Луціус Кінкіус Аліментус, Гай Аквіліус та Аулус Постумус Альбінус.

7. Як ми побачимо, перший текст на первісній латині це Кодекс Дванадцяти Таблиць, оприлюднений у 450 році до нашої ери лише для простолюддя (плебсу). Греки верхи дотримувались своїх власних таємних законів котрі вони запам’ятовували із дитинства. Саме тому традиція римський публічних законів латиною стала результатом співпраці між консулами від верхівки та трибунами із простолюддя (плебеїв). Згодом, так багато простолюдинів стали вільно розмовляти грецькою що вони стали частиною адміністраторів у грекомовних провінціях.

ІІІ. Перші римляни які писали латиною.

8. Згідно повідомлень Цицерона, одним із перших римлян, що писали латиною прозу були Сабін Клавдій, Аппіус Цесус котрі були консулами у 307 та 296 роках до н.є. Він виступив із промовою латиною до Сенату проти миру із Пірром, царем Епіру.

9. Першим римським істориком який писав латиною був Порцій Катон (234–140 до н.е) і Луцій Кассіус Геміна (коло 146 до н.е).

10. Отже, якою мовою розмовляли і писали римляни перед тим, окрім грецької?

11. Все вищесказане узгоджується одне з одним у загальному характері ранньо-римської історії. Всі ці дані ґрунтуються на офіційних римських «таємних таблицях»[6] котрі перші історики просто повторюють. Іншими словами вони самі були хроністами. Щоправда, від тих таблиць/хронік нічого не залишилось за винятком повторів римськими істориками. Але не багато вціліло з їх робіт, чи можливо були приховано, щоб полегшити обман Карла Великого.

12. Гало-римські революціонери зрозуміли що римляни і греки це одні і ті ж люди. Тепер, переважаюча більшість галло-римлян відновлювала контроль над землями окупованими тиранічною франкською меншістю, що налічувала менше 2% населення. Ентузіазм стосовно греко-римської античності та ненависть до папського християнства цілковито знецінили 85% населення, що привели навіть до перемоги природньої релігійності над надприродною. Не дивлячись на роль Катона, лише фрагменти із його роботи є загальновідомими. Але, оскільки Діонісій Галікарнаський використав його хроніки, можна використати Діонісія для того щоб реконструювати ці втрачені чи сховані джерела. Діонісій проводить чітке розмежування між грецькими істориками котрі не використовували римські хроніки та римськими істориками які (і він сам) робили це. Трюк, який використовують деякі історики аби приховати грецькі основи римської історії, що знаходились у «таємних таблицях»[7] котрі, очевидно, змішували основний матеріал із сумішшю яку вони самі створили.

13. Лише короткий, але точний підсумок початкових хронік представлені Лівієм, який приймає як самозрозуміле заснування Риму як грецького міста та нації. Очевидно це так, бо він писав свою історію латиною, в той час як оригінальні хроніки були грецькою. Відтак, ті хто писали грецькою просто копіювали те що читали грецькою. З іншого боку літописна історія Геміна лягла в основу писання латиномовної історії Риму. Очевидно, однак, він та його наступники не повністю використовували весь довгий грецький текст джерел, які вони просто підсумували, а то і взагалі викинули. Саме тому Діонісій Галікарнаський повідомляє в рази більше матеріалу ніж, наприклад, Лівій. Від часу коли первісні римляни були греками офіційні хроніки велись грецькою і, очевидно не латиною. Первісні латини і римляни були сумішшю греків аркадійців, троянців, пеласгів та лаконських сабінян.

IV. Лінгвістичні ознаки грецьких латинян, римлян і сабінян.

14. Крім опису, котрий римляни зробили про самих себе, існують також мовні ознаки, які явно вказують на грецьку дійсність давніх латинян, римлян та сабінян.

15. Твердження про те що Рим, наприклад, це просто назва яка може походити навіть від етрусків, є повною нісенітницею.

16. Назва «Рим» («Рома») грецькою означає «влада», «сила», «воююча армія» та «швидка тактика»[8].

17. Назва «Рим» («Рома») походить від двох грецьких дієслів: «роомаі», що означає «рухатись швидко» чи «несамовитість», «зрив», «поспіх», «кидатись на», «особливих воїнів»[9].

18. Назва «Рим» («Рома») також походить від грецького пасивного дієслова «роннимі», що означає «зміцнювати», «робити сильним і могутнім» та «посилення», «бути сильним чи міцним»[10].

19. Найближчий латинський еквівалент дієслова «ruo», що пов’язаний із грецьким дієсловом «рео», котре означає «текти», «бігти», «поспішати».

20. З усіх латинських дієслів, як пасивних так і активних жодне не є близьким до «риму» («рома»).

21. Римляни, латиняни, сабінянипогоджувались що назва «квіріс» (однина), «квіретес» (множина) була загальною назвою, котрі словники перекладають як «громадяни». Проте мали назву відповідника терміну громадяни, як у греків «політес», а саме — «цівітас». Однак назви «квіріс»-«квіретес» походять від грецьких назв «коурос»-«коуретес», які означають молодих людей бійцівського віку, а відтак воїнів, «молодих мужчин, особливо молодих воїнів» — Іліада 19.193.248[11]. Так що римляни, латиняни і сабіняни називали себе спочатку «воїни» а потім «громадяни».

22. Саме з початкової військової структури римської армії «квіретів» був створений перший уряд із тридцяти курій на 1000 чоловіків, згрупованих на три племені.

23. Через те що всі три групи римлян, латинян і сабінян прийшли до Італії морем із Греції та Малої Азії, вони були морськими воїнами і моряками. Це очевидно з тої причини що на своїх весіллях вони вигукували грецьке слово «талласіос» — моряк, до нареченого, а не латинське слово «marinos».

24. Із семи пагорбів Риму Квірінал, пагорб Марсу, належав початково сабінянам. Саме звідси римські воїни Ромула вкрали собі жінок. Квірін був не лише сабінської назвою спису, але також і їхнього бога війни. Вони називали свого бога війни «Воїн» їх грецькою мовою, а згодом Марсом.

25. У римській традиції Ромул не помер, але здійнявся на небо не залишаючи свого тіла, через що став Квірінусом, одним із богів війни.

26. Такими є деякі із контекстів у яких римляни думали та говорили самі про себе. Жоден історик не має права змінювати це. Чи ця версія римської історії є вірною чи ні — зовсім інша справа. Однак, залишається фактом, що самі римляни, самі латиняни, самі сабіняни вірили та хотіли вірити що вони греки. Не лише це, єдина римська нація римлян, латинян і сабінян розмовляла грецькою мовою.

27. Тепер вчені можуть шукати джерела, котрі можуть це спростувати, тобто довести, що римляни, які не були справді греками прийшли до переконання що вони греки. Що тоді? Це буде те саме що довести що чорні американці не американці бо вони чорні.

28. Кожен римський рід складався із кількох тисяч римлян, і його очолював патрицій — член сенату. Члени родів запам’ятовували свої закони з дитинства і тримали у таємниці між собою[12]. Форма італійської мови була мовою їх рабів та утриманців котра розвилась у латинський діалект змішаний із грецькою. Саме ці не-грекомовні утриманці Риму зрештою змусили римлян звести свої закони до письмової форми. Внаслідок жорстоких протестів італійських утриманців коло 450 року до нашої ери закони були зведені у первісну латину. Проблема була серйозна бо ці утриманці не знали законів згідно яких вони могли бути покарані римськими мігрантами. Зіштовхнувшись із бунтом цих утриманців сенат послав делегацію до Афін, щоб пошукати вирішення цієї проблеми. Результатом став набір із 10 текстів на бронзових таблицях, котрі врешті стали «Кодексом Дванадцяти Таблиць». Одинадцята таблиця забороняла одруження вельмож із представниками решти населення Риму, іншими словами, тих котрі мали грецьке походження та тих які мали не грецьке походження.

29. Виникнення цієї проблеми лежало у столітньому досвіді асиміляції варварами греків у їх колоніях. Для запобігання цьому вельможі повинні були залишатись чистою расою, щоб жертвоприношення їх священиків були прийняті і заступництво було отримано правильним чином так як і правильні відповіді від їх богів у державних, соціальний і, особливо, військових справах. «Плебейський трибун Гай Канулес, запропонував законопроект про те що, через неможливість шлюбів між патриціями та плебеями, на які патриції дивились як на приниження їх крові та підриву успадкованих принципів, буде законно для одного із консулів бути обраним від плебеїв. Вона зайшла такий закон про вибори консулів і від плебеїв і від патриціїв запропонувало дев’ять трибунів. Яка серйозна схема запропонована Гаєм Канулесом! Він прагне скаламутити вельмож та кинути ауспіції, як публічні так і приватні у замішання, так що нічого не буде чистим, нічого не забруденим; так що, коли всі розбіжності будуть усунені, ніхто не впізнає ні себе ні своїх родичів. Для чого ще, вони питають, потрібні нерозбірливі шлюби, як не для того, щоб плебеї та патриції могли змішатись разом майже як звірі?»[13].

30. Те що дебати не були про права між багатими і бідними свідчить наступний жарт, який розповів Гай Канулес у тій самій промові: «Чому, скажіть на милість, ви не встановили закон що забороняє шлюби між багатими і бідними»?

Частина Друга

І. Зцілення хвороби релігій та Дев’ятий Римський Всленський Собор і Головні Церковні Собори від 1453 року.

1. Релігія це нейробіологічна хвороба із специфічним лікуванням, яке виконувалось пророками та апостолами у Старому та Новому Заповітах, а результати лікування оберігались отцями церкви, чия традиція лікування була захищена дев’ятьма Римськими Вселенськими Соборами. Ці Собори скликались римськими імператорам, починаючи від Константина Великого у координації із римськими патріархами Старого Риму, Нового Риму доданого у 451, Александрії, Антіохії і врешті Єрусалиму також доданого у 451. Ці Собори поводились у: 1) Нікеї 325 року, 2) Константинополі 381 року, 3) Ефесі 431 року, 4) Халкедоні 451 року, 5) Константинополі 553 року, 6) Константинополі 680 року, 7) Нікеї 786/7 років, 8) Константинополі 879 року та 9) Константинополі 1341 року. Ми маємо тут вісім Вселенських Соборів, котрі були оприлюднені в якості римського закону із підписом імператора після того як їх протоколи були підписані п’ятьма римськими патріархами та їхніми митрополитами і єпископами. Потім ми маємо Дев’ятий Вселенський Собор 1341 року, протокол якого підписаний чотирма римськими патріархами та скріплений римським імператором. Зниклим виявився тепер патріарх Старого Риму, який був насильно захоплений франками, лангобардами, германцями із допомого норманнів. Ця боротьба почалась з особливою інтенсивністю у 983 році та була завершена впродовж 1009–1046 років. Після 1045 Римські папи, за винятком Бенедикта Х (1058–9), більше не були римлянами, але членами франко-латинської знаті, котра поневолила римське населення. На час Великої Французької Революції 1789 року галло-римського невільницького населення нараховувалось 85% від усього населення Франції.

2. Керівництво Римської Імперії прийшло до розуміння того, що релігія є хворобою, лікуванням якої була основа і серце християнської традиції, яку вони переслідували. Ці проникливі римські лідери змінили свою політику, розуміючи що ці ліки повинно прийняти так багато римських громадян як це тільки буде можливо. На чолі із Константином Великим, римські лідери прийняли ці ліки точно у такий саме спосіб як нинішні уряди приймають сучасну медицину заради того щоб захистити своїх громадян від лікарів-шарлатанів. Однак у цьому випадку так само важливо як саме зцілення, була можливість збагатити суспільство громадянами, котрі замінили хворобливе прагнення до щастя на безкорисну любов прославлення (обоження) присвятивши себе спільному благу.

3. Зараз серед багатьох ортодоксів чується думка про те що Вселенські Собори набували офіційного визнання через визнання наступним Собором, але не на основі римського права. Кожен такий Собор ставав частиною римського права у ту мить коли на текст його постанов лягали підписи патріархів і митрополитів скріплені самими імператором. Єретики і їх єресі засуджувались на тому а не на наступному Соборі. Затверджені на Соборах Символи Віри ставали частиною римського права відразу. Символ 381 року став символом у 381 році а не у 431, який просто повторив Символ 381, що робив кожен наступний Собор.

4.Імператор скликав Вселенські Собори разом із п’ятьма римськими патріархами а) Старого Риму, б)Константинополя Нового Риму, в) Александрії, г) Антиохій, до яких у 451 році був доданий д) Єрусалим. Але між 1009 та 1046 роками франко-германці створити серйозну кризу римської традиції коли захопили патріархат Старого Риму внаслідок боротьби, що почалась у 983 році та завершилась у 1009. Патріархат Константинополя Нового Риму був змушений зайняти місце Старого Риму у званні «першого за честю», який він і так займав законна від 451 як «рівний та наступний після Риму», ставши Новим Римом у 330 році.

5. Відповідно до римських ортодоксальних канонів не існує ні примату ні наділених приматом, але тільки єпископи із «першістю честі» бо всі єпископи доктринально рівні. Франко-латинська і протестантська розуміння «першості честі» як «примату честі» є їхньою, а не нашою.

ІІ. Карл Великий називає Римську Імперію єретичною та грецькою у 794 та 809 роках. Його так звана “Грецька Імперія” була перетворена у “Візантійську Імперію” Британською, Французькою і Російською Імперіями, в рамках їх планів Балканізації європейської частини Османської Імперії, яку тоді все ще продовжували називати Румелією тобто «Землею Римлян».

6. Карл Великий звинуватив римлян у єресі в питанні вшанування ікон та назвав «греками» (в ті часи так називали язичників) на своєму Соборі у Франкфурті в 794 році, хоча легати папи Адріана підтримали рішення Сьомого Вселенського Собору, який розглядав питання вшанування ікон. Карл Великий повторив свій засуд римлян, тепер званих «греками», що вважалось означення язичників, на Соборі в Аахені в 809 році. Вірите чи ні, цей неписьменний варвар мав нахабство звинуватити римлян у єресі за відмову приймати філіокве, яке було додане ним до римського Символу Віри складеного найвидатнішими отцями Церкви у 381 році. На час, так звані знавці Карла Великого не знали ні одного із отців, чиї твори вплинули на Перший та Другий Вселенські Собори. Вони знали лише Августина, який повинен був знати хоча б одного із отців Першого або Другого Вселенського Собору. Щоправда, філіокве Августина як і Амворсія , в будь-якому разі є ортодоксальним. Однак, воно не могло бути включено до Символу, бо західно-римському ортодоксальному філіокве «сходження» Святого Духа від Отця і Сина означає «спілкування» несотвореної спільної сутності. У Символі 381 року термін «сходження» означає лише «іпостасну індивідуальність».

ІІІ. Римська ортодоксія після 1453 року.

7. Після того як Римські імператори та Римська Імперія перестали існувати у 1453 році, чотири римські патріархати — Константинополя (Нового Риму), Александрії, Антиохії та Єрусалиму продовжували скликати церковні Собори, котрі продовжували традицію Вселенських Соборів. Єдина причина, чому Собори не називались «Вселенськими» полягала у тому, що ця назва означала «Імперський», позаяк рішення цих Вселенських Соборів ставали частиною Римських Законів. Іншими словами рішення Римських Соборів після 1453 року є частиною Церковного Права, але не Імперського. Не було більше ні Римської Імперії ні Римських імператорів для того щоб уводити в дію римські закони. Таким чином це Дев’ять Вселенських Соборів є одночасно і церковними і римськими законами. Собори скликані після 1453 року є частиною церковного права із не меншою авторитетністю ніж Вселенські Собори, не так є хіба в уяві сучасних ортодоксів, обманутих російським православ’ям Петра Великого.

8. Таким чином зараз є ортодокси які навіть називають себе церквою Семи Вселенських Соборів. Більшість ортодоксів знаходяться у підвішеному стані відносно Восьмого і Дев’ятого Вселенських Соборів. Восьмий Вселенський Собор 879 року просто засудив тих хто або «додавали» або «віднімали» щось із Символу Віри 381 року і також тих ще не прийняли вчення Сьомого Вселенського Собору щодо шанування ікон. Франки як засуджені не були згадані тоді прямо для того щоб вони мали змогу переглянути свою позицію.

9. Дев’ятий Вселенський Собор 1341 року засудив платонічнй містицизм Варлаама Калабрійського, що прийшов із Заходу прийнявши ортодоксію. Звичайно відкинення платонічного типу містицизму було традиційною практикою отців. Але чим отці цього Собору були цілковито приголомшені, це твердженнями Варлаама про те що Бог відкриває Свою волю творінням які він викликає до буття, щоб вони бачили і чули, а потім забирає у них буття, після отримання його откровення. Один із таких створінь був ангел самого Господа, який з’явився Мойсеєві у палаючому кущі. Для отців Вселенського Собору цей ангел був Самим несотвореним Логосом. Ця неймовірна нісенітниця Варлаама походить від самого Августина і є досі актуальною в усій франко-латинській традиції

10. Правові акти Вселенських Соборів приймались у контексті боротьби із хворобою релігії, яка мала бути певним чином вилікувана. Політичний аспект рішень церковних Соборів можна порівняти із діями сучасних держав стосовно медичної науки та подібних видів діяльності. У такому контексті, єретики можуть бути порівняні із шарлатанами які обіцяють лікування але здійснюють його. З цієї точки зору, єретики є просто шарлатанами. Причина чому католики і протестанти не розуміють цієї римської традиції полягає у тому що вони самі є шарлатанами, так само як і більшість нинішніх ортодоксів. Для цих трьох груп єресей таке вчення не виглядає біблійним просто тому що вони не погоджуються із переважаючим августиніанським розумінням Писання та Традиції. Нажаль це правда про багатьох, якщо не всіх, так-званих ортодоксальних вчених сьогодні.

IV. Патристична та біблійна теологія.

10. У різкому контрасті із цією августиніанською традицією знаходиться те як Старий та Новий Заповіт розуміли отці Римських Вселенських Соборів. Людський «дух», який є слабкий, у Старому та Новому Заповітах у святоотцівській традиції називається «ноотичною енергією, або здібністю». З цією термінологічною поправкою ця традиція зцілення стала більш зрозумілою для елліністичного розуму. Тепер подальше коригування може бути зроблене називаючи цей слабкий людський «дух» чи «ноотичну енергію» «нейробіологічною здатністю чи енергією» розташованою у серці, з якого циркулює через свої відгалуження у нервовій системі розміщеній у мозку, де творяться фантазії про речі які ніколи не існували чи існували але так як уявляється. Це зцілення від фантазій є основою ортодоксальної традиції. Ці фантазії виникають із короткого обігу між нервовою системою, зосередженою у мозку і кров’яною системою зосередженою у серці. Лікування цього обігу відбувається за допомогою ноотичної молитви, котра працює у парі із раціональною чи інтелектуальною молитвою мозку, який звільняє від фантазій, котрі диявол використовує для поневолення своїх жертв.

Примітка: Ми все ще шукаємо у отців термін «Ісусова молитва». Ми будемо дуже вдячні, якщо хтось навести святоотцівську цитату грецькою.

11. У різкому контрасті до цієї традиції знаходиться августиніанський платонізм, який шукає містичний досвід передбачуваних тренсцендентних реальностей через звільнення розуму від обмежень тіла і матеріальної реальності, для уявної боротьби у, так званому метафізичному вимірі так званих божественних ідей.

12. Після падіння Нового Риму і його захоплення турками-османами ця традиція зцілення хвороби релігії була продовжена римськими патріархатами Константинополя Нового Риму, Александрії, Антіохії та Єрусалиму. Відсутнім тепер, із початкових п’яти, є патріарх Старого Риму який став германським та невизнаним. Останнім етнічно римським папою був Бенедикт Х (1058–9), який надав паллій останньому саксонському архієпископу Кентерберійському Стіґанду (1052–1070). Однак він та всі його товариші корінні єпископи Англії були засуджені іноземними єпископами Вільями Завойовника до тюремного ув’язнення як схизматики та єретики, де вони всі померли. В будь-якому разі, здається дуже малоймовірно, щоб можна отримати апостольське наступництво через убивство ортодоксальних попередників.

13. Ортодоксальні отці Церкви це ті хто практикували особливе старо- та новозаповітне лікування хвороби релігії. Ті що не практикували цього лікування, але навпаки — впроваджували такі практики як язичницький містицизм, не є отцями у рамках ортодоксальної традиції. Ортодоксальне богослов’я не є «містичним», але «таємним» (mystike). Причиною для такої назви «таємне» є Слава Божа досвідчена у прославі (theosis), що не має жодної схожості із будь-чим сотвореним. Августинці навпаки, вважають що вони, нібито, об’єднані із несотвореними початковими ідеями Бога, з Якого творіння є, начебто, наслідувані.

14. У цьому зв’язку вчення Августина про первородний гріх, тобто його розуміння Рим.12:5 і відтак пов’язані із цим питання такі як містицизм, були вперше засуджені на соборі в Оранжі 529 році і також Дев’ятим Римським Вселенським Собором 1341 року в особі Варлаама Калабрійського. Отці цього Собору не знали про те що єресь Варлаама, яку вони засудили походить від Августина. Також у 1957 році факультет Афінського університету схвалив працю Івана Романідіса «Перводордний гріх», яка довела що підстави августиніанського богослов’я базуються на analogia entis та analogia fidei, що не мають нічого спільного із отцями Римських Вселенських Соборів. Ім’я Августина не знаходилось у календарі Грецької Церкви. Воно було додане в період диктатури полковників, котрі неканонічно призначили отця Єремію Кацоніса архиєпископом Афін (1968–1974), відомого своєю непатристичною орієнтацією. Саме він додав Августина до церковного календаря Грецької Церкви.

15. Аж до XIV століття лише три останні глави книги Августина «De Trinitate» були перекладені грецькою. Ці глави цілковито ортодоксальні. Він сам каже про те, що хотів переписати цю книгу яку архієпископ Карфагену Аурлеан хотів вивчити. Однак, зрештою, виправив те що зміг. Маючи на гадці ці три ортодоксальні глави Августина римський імператор та його єпископи на Ферраро-Флорентійському Соборі (1439–1442) стали цілковито спантеличеними богословським методом використаним франкськими богословами та дійшли висновку що франки підробили праці Августина.

16. Геннадій Схоларій, перший патріарх Константинополя Нового Риму після його захоплення турками у 1453 році, був на Ферраро-Флорентійському Соборі (1438–1442) як мирянин. Він привіз назад до Константинополя манускрипти Августина та зробив такі висновки про його позицію у доктрині про Святу Трійцю, яке явно не була фальсифікована. Він виокремив наступні моменти: « Говорити що іпостась Духа сходить або походить від Сина, що означає що Дух бере походження від Сина, не лише через любов до нас, чи любов саму по собі, але також через любов Отця та Сина один до одного, що виникає взаємно, де Отець є першим віддавачем і отримувачем навзаєм від Сина, є нестерпною грубістю. Де у священних книгах можна знайти чітке виявлення того що Святий Дух є взаємною любов’ю Отця і Сина, Які люблять один одного і що Дух отримує своє існування від Них двох. У якому священному скарбі ця священна догма була прихована? І як можна уникнути того що Отець, тим не менше виявляє все із найбільшою увагою?»

17. Дійсно кілька століть раніше, ломбардський архієпископ Кентерберійський Ансельм (1093–1109) не був задоволений августинівським трактуванням «походження» у «De Trinitate» XV, 47, тобто того місця у кому говорилось про те що Святий Дух сходить «принципально» від Отця чи від Отця через Сина. (Дивіться Ансельмову власну працю «De fide Trinitate» глава 15, 16 та 24.) Це західно-римське ортодоксальне філіокве, котре так засмутило Ансельма, не могло бути включене до Символу 381року де «походження» означало іпостасну індивідуальність а не зв’язок між божественними сутностями, як це було у августинівському філіокве. Августин хотів насправді бути ортодоксом, що видно із його готовності виправити свої твори. Реальною проблемою є те що він не богословствував із точки зору особистого обоження чи прослави, але як проводячи філософські спекуляції на Біблії без реального опертя на свято-отцівську традицію. Більше того, його богословський метод заснований на щасті як призначенні людини, замість біблійної прослави. Його метод analogia entis та analogia fidei не сприймається жодним ортодоксальним отцем Церкви. У будь-якому випадку, жоден ортодокс не може прийняти точки зору Августина проти якої виступають отці Вселенських Соборів. Ця робота не присвячена розгляду питання того чи Августин був святим чи отцем Церкви. Немає сумніву в тому що він мав ортодоксальні наміри та прагнув виправлення своїх творів. Однак, його твори не можуть бути поставлені на один рівень із отцями Вселенських Соборів.

V. Брехня про Візантійську Імперію.

18. Між 330 та 1453 роками Константинополь Новий Рим був столицею Римської Імперії. Він не був столицею Візантійської Імперії, котра ніколи не існувала. Ті які говорять або пишуть цю нісенітницю є всесвітніми брехунами із прихованими намірами, або людьми із мізками промитими творцями цієї Візантійської Імперії, котра ніколи не існувала. Ті що ховають римську реальність цієї Імперії є агентами франкської пропаганди Карла Великого, який вирішив у 794 році що Римська Імперія є «Грецькою» Імперією, з метою приховати її від західних римлян, поневолених франко-латинянами. Далі ця так звана «Грецька» Імперія стала «Візантійською» Імперією, для того щоб винайдену Карлом «Грецьку» Імперію не плутали із сучасною Грецькою Державою.

VI. Так званий Нео-Халкедонізм.

Богослови із Ватикану дотримують такої точки зору що Лев Римський та його томос стали основою для рішень Четвертого Вселенського Собору 451 року, котрий, як вони вважають, нібито виправив монофіситські та теопаситські тенденції Кирила Александрійського. Однак реальність полягає в тому що 50 єпископів відмовились підписати томос Лева, заявляючи що він не узгоджується із синодальним листом Кирила проти несторіан, який був основою рішення Третього Вселенського Собору у 381 році. Їм було дано п’ять днів для того щоб вивчити томос Лева та зазначений лист Кирила. Вони всі погодились що Лев насправді погоджується із Кирилом. Їх заява з цього приводу була особисто записана до протоколу. Тому Кирило, а не Лев є ключем Халкедонського Собору. Очевидно Ватикан замовчував цей факи, через те що він є своєрідною насмішкою над папською непомильністю. На противагу цим халкедонським протоколам виступили вчені які заявили що Собор у Халкедоні змінив монофіситські тенденції Кирила та нібито применшив значення теопассіонізму його Дванадцяти Глав. Однак до халкедонського оросу увійшли два синодальних листи Кирила до несторіан та його лист 383 року до Івана Антиохійського «до яких був прив’язаний томос Лева…» Не дивлячись на ці факти науковці Ватикану запропонували дотримуватись думки що саме Лев, а не Кирил є великим отцем Халкедонського Собору. Оскільки ці вчені суворо дотримувались Кирила, вони відмовились приймати Халкедонський Собор через те що перемогу Лева. Тому, щоб знову повернути цих кирилівців назад до Імперської Церкви, Імператор Юстиніан скликав П’ятий Вселенський Собор, з метою, начебто, «переінтерпретувати» Халкедон у строгих кирилівських категоріях. Ця імперська юстиніанівська інтерпретація називається нео-халкедонізмом. Те що такого ніколи не сталось підтверджує дана робота. Що особливо дивно це те що латинська позиція щодо нео-халкидонізму лежить в основі програми богословського факультету Афін як історична реальність. Інколи частиною цього міфу є те що Кирил став цілковито ортодоксальним коли прийняв сповідання Івана Антиохійського про дві природу у Христі. Це не Кирил Александрійський поправив термінологію Івана, а Іван термінологію Кирила.

VII. Царська Росія зраджує Ромейство.

20. Ми не радіємо із того що царська Росія зрадила ромейство, котре ми представляємо, не маючи ніяких сумнівів із приводу розуміння цієї зради. Імперська Росія повністю співпрацювала із Францією та Британією у їх спробах стерти ромейство із історичної реальності. Все це було зроблено не дивлячись на той факт що ця римська реальність повністю вижила навіть легально у Османській Імперії. Всі європейські частини Османської Імперії називались турецькою «Румелією», що означає «земля римлян» і «Романія». Політика Петра Великого з вестернізації його власної Російської Церкви була нав’язана сучасній Грецькій Державі, поділеній між Росією, Францією та Великою Британією на сфери впливу. Тоді була створена Церква Греції визнана Вселенським патріархом у 1850 році. Як наслідок ця церква трансформувалась із центру лікування релігії у центр її хвороби. Це викликало переворот, котрий привів Церкву Греції назад до її традиційної ролі зцілення від хвороби релігії.

Цар Олександр І повністю співпрацював із планом Наполеона перетворити нас римлян у наслідників давньої Греції без римської історії до 1453 року і без періоду турецької окупації що закінчилась у 1821 році. Остаточно звільнення від цієї окупації завершилось після Другої Світової війни. Після поразки Наполеона, до клубу приєдналась Велика Британія. Ми повторюємо, що європейська частина Османської Імперії носила назву «землі римлян».

Британська, Французька та Російська Імперії звикли до переписування історичної реальності шляхом вплітання міжнародних угод в колишнє історичне минуле впихання отриманих результатів у горлянки своїх жертв. Потім, у підсумку, ці жертви витрачають багато часу і знавіснілого запалу для помсти. Здається, що трохи більше поваги для цих жертв, допомогло б зробити світ трохи кращим та спокійнішим місцем для життя.


[1] John S. Romanides, “Franks, Romans, Feudalism and Doctrine,” Holy Cross Orthodox Press 1981, p. 18.
[2] Це, очевидно, не є грецький термін.
[3] “Але найбільш обізнані з римських істориків, серед яких Порцій Катон, що зібрав з найбільшою ретельністю родовід італійських міст, Гай Семпроній і багато інших, стверджують, що вони греки, потомки переселенців із Ахаї котрі мігрували за багато поколінь до Троянської війни “, Діонісій Галікарнаський, Римські Старожитності, I, XI. Саме в світлі цього ми читаємо зауваження Лівія про корінних мешканців у його “Від заснування міста”, I, 5-II, 6.
[4] Діонісій, там же я, ххх-XVII, 5.
[5] Плутарх, Ромул, XVI “Зараз сабіняни були численні й войовничі, і жили в неукріплених селах, думаючи, що вони були колоністами із Лаконіки, сміливим і безстрашним.”
[6] Діонісій Галікарнаський, Р.А. I.LXXIII, 1. Ці “hierais deltois” (священні таблетки) містять оповідання про початки Риму котрі суттєво не відрізняються від головної традиції. Герої, що беруть участь у заснуванні Риму такі ж, як і в самих ранніх традиціях, котрі цитуються Діонісієм наступним чином: 1) “Деякі з них кажуть, що Ромул і Рем, засновники Риму, були синами Енея, 2) інші говорять, що вони були синами дочки Енея, 3) інші кажуть, що після смерті Енея, Асканій , добившись суверенітету латинян, розділив країну і сили на три частини, дві з яких він дав своїм братам, Ромулу і Рему. Сам він, ніби, побудував Альба Лонга, Рем будував місто, які назвав Капуя.
[7] Тільки в лапках.
[8] H. G. Liddell and R. Scot, “Greek-English Lexicon,” at name “rome.”
[9] Там же, на дієслово “roomai.”
[10] Там же, на дієслово “ronnyni.”
[11] Там же, на ім’я “kouretes.”
[12] Diosysius Р.А. X, 2ff.
[13] Лівій, там же, IV, 1f.