Лаократія

© Peter Leithart / Пітер Лейтарт

Платон не був прихильником демократії. Він вважав, що для доброго управління, потрібна відповідь на питання про те що таке добре, і лише філософи здатні знати добре, бо тільки філософи вийшли із печери щоб побачити форму Добра. Правити повинні мудрі люди, мудрі як сам Платон.

Зараз багато хто погоджується у цьому з Платоном. Філософи (у нашій колективній уяві) це розпатлані, худорляві хлопці в окулярах, надто тендітні щоб витримати сум’яття сучасної політики і надто відсторонені щоб мати з нею справу. Однак їх розуміння Платоном, цілковито перекреслює такий образ, що налічує вже століття. Бо якщо ми не хочемо щоб експерти філософи правили нами, то політики переконали нас що ми хочемо і потребуємо експертів.

Арістотель привітніше ставився до можливостей демократії. Так як спільна вечеря-складчина може бути кращою за індивідуальне блюдо і навіть краща ніж трапеза влаштована одним господорем, так і політика-складчина, може бути кращою формою правління ніж влада невеликої групи знавців-експертів. «Кожна людина», припускає Арістотель, «володіє установчою часткою чесноти та практичного розуму і коли ці частки об’єднуються, множина стає подібною до однієї особи». «Багато-ногий», і «багато-рукий» демос більше знає разом ніж кожна із його частин знає окремо.

Як писав у 2008 році у книзі «Демократія і знання» Йосія Обер, здатність до ефективного використання розпорошених знань була генієм Афінської демократії. У класичній Греції, Афінська демократія не була, стверджує Обер, просто «абсолютним суверенітетом волі більшості» (Токвіль), ні не була ідеалом що зміцнював людську гідність громадян. Скоріше, змістом грецької демократії, у кращому випадку, була її здатність гарантувати Афінам ті знання які мали афіняни.

Через те що демократія дозволила Афінам зібрати, вирівняти і кодифікувати знання, Афіни ефективно конкурували із олігархіями і деспотіями які, на папері, виглядали набагато більш ефективними. Спираючись на Хаєка, Обер стверджував, що успіх Афін був обумовлений «епістеміологічною функцією демократичних інституцій», її ефективні рішення проблеми яку Хаєк розглядав як головну у всіх науках — «використання знання у суспільстві». Демократія надає засоби для об’єднання резервів і вмінь від кожного хто знає щось корисне.

Ну, майже все. Афінський демос, врешті, складався із досить невеликого зрізу афінського населення. Раби, звільнені раби, жінки і метеки були виключені із обговорення у різних зібраннях, не залежно від того наскільки вмілими чи обізнаними вони були. Арістотель вважав що це було цілком справедливо, так як раби не мали природніх обдарувань, котрі робили б їх здатними внести щось до афінського життя.

І саме тут приходить церква як сповнення бажань афінської демократії так як сповнює надії Ізраїльської екклесії (церкви). Ніде у Новому Заповіті церква не ідентифікується із демосом. Це слово є зарезервоване для жителів Тиру і Сидону, які вітали Ірода як бога (Діяння 12:22) і юдеїв, котрі збирались натовпами проти апостолів (Діяння 17:5; 19:30, 33). Коли ті що писали Новий Заповіт використовували слово «народ» (“λαος”, “лаос”), вони частіше за все мали на увазі Ізраїль (Матвій 2:4; Марко 7:6; Лука 1:10; Діяння 2:47; Римляни 11:1; тощо), а іноді, за аналогією новий народ, новий Ізраїль церкви (до Тит.2:14; до Євреїв 8:10; 13:12).

Декілька ново-завітніх описів лаосу, щоправда, підкреслюють їх зв’язок із грецькими демократичними ідеями. Церкви першого століття керувались, звичайно, тими хто керував у авторитеті Христа (до Євреїв 13:17), але тіло процвітало, як наполягає Павло, тільки внесок вносять усі. Я думаю, що найбільше чим би вразила афінського відвідувача християнська община, це демократичною атмосферою свого зібрання. Тут демос був набагато більш широким ніж будь-що з того про що могли мріяти Афіни: раби, жінки і вільні люди всі збирались разом, кожен, каже Павло, із своїм значимим Духовним даром для інших, призначеним для спільного добра (1 послання до Коринтян 14:26). Кожен останній із них навчав тіло; кожен останній із них наділений Духом Божим пророчою силою виявляти цей Дух іншим (1 послання до Коринтян 12:1–12; 14:20–25).

Для апостолів, лаос був одним із ознак того що приходить Царство. Блаженні бідні, казав Ісус (Лука 6:20), і він також проголосив що Він прийшов проповідувати добру новину бідним та відкиненим (Лука 4:18; 7:22). Як пояснив Сеґундо Гілілея, Царство є для бідних так само як медична клініка для бідних у віддаленому селищі в Андах: «Для бідних більше ніж для тих хто живе у селищі у більш зручних умовах, клініка є сповненням давньої обіцянки. Це «добра новина». Це велике джерело надії. Дійсно, клініка не лише для них одних. Вона для багатих і бідних, але вигідна передовсім бідним.»

Коли люди знатного походження і багаті отримують благословення, це звичайна справа, але воли життя Бога вливається до маргіналів на у маргінальність, Царство прийшло. Для язичників першого століття, не було б несподіванкою коли б, багаті і знатного роду особи брали участь у заснуванні новомодної релігії. Коли раби стають єпископами, коли жінки отримують Духа, коли ганебні частини соціального тіла отримують більшу честь (1 послання до Коринтян 12:20–26), тоді щось драматичне і нове входить до людської історії. Жорсткі класові розділення підірвали цілі Афінської демократії. Корисні знання та вміння залишились замкненими в умах та руках рабів і метеків, і ніколи не приносили користі громадському життю Афін. Ці ресурси тепер звільнені Духом, стали доступні у церкві. Для певності скажемо, що церква є анти-полісом як щодо Афін так і щодо Єрусалиму, але у той самий час вона завершує обидва. Що не змогла зробити афінська демократія, те зробив Бог у лаократії церкви. Що ні закон ні демократія не могли досягнути, було сповнене Духом у Місті Божому. Мрії демосу сповнились у лаосі.