Створення Мережі

Джон Аркілла 
(Стаття із 25 номеру журналу “Геополітика, 2014 р.)

Фундаментальним трендом періоду Холодної Війни була гонка озброєнь, спрямована на створення ядерної зброї. Однак, в довгій,
часто, прихованій війні проти Аль-Каїди і пов’язаних з нею організацій,
яка всерйоз почалася після 11.09.2001 р, рушійною силою була і залишається «Організаційна гонка» із створення мереж. Стає все більш очевидним, що новітні досягнення в області інформаційних технологій істотно посилили роз’єднані, не зв’язані між собою групи, в більшій мірі об’єднані лише загальною метою, ніж будь-яким централізованим 
управлінням. Відповідно до думки Девіда Вінбергера, мережі, особливо представлені у web (internet), складаються з «невеликих, слабосвязанних груп». Девід описує сьогоднішню Аль-Каїду як ядро ​​групи, сформованої навколо Осами бен Ладена і Аймана аль-Завахірі, яка згодом обросла, роззосередженимина великій території, відносно незалежними осередками та їх суб-центрами. Таким чином, найбільша в світі терористична мережа живе досі, незважаючи на посилені спроби її знищення протягом дюжини років. В підсумку, як висловився Леон Панетта, «перебуваючи далеко від межі стратегічної поразки», Аль-Каїда успішно існує завдяки практичноій відсутності централізованого управління. Таким чином, навіть цілеспрямоване
вбивство будь-якої кількості високопоставлених членів організації, включаючи, звичайно, самого бен Ладена, в результаті має незначний вплив на життєздатність і дієздатність організації.

Таким чином, сьогодні американські збройні сили знову повернуті в Ірак для боротьби з породженням Аль- Каїди - ISIS, і країна знаходиться в вогні. У Сирії, Аль-Каїда, ISIS і інші очолюють
опір проти режиму Асада; в Лівії вони брали участь в поваленні Муаммара Каддафі; і багато було залучено, принаймні побічно, в приниженні США за допомогою нападу на американську дипломатичну місію в Бенгазі. Мережа Аль-Каїди здійснює свою діяльність і в багатьох інших регіонах: Алжирі, Малі, Мавританії, Нігерії, Сомалі, Ємені - і це далеко не повний список.
Справа виглядає так, як ніби смерть Бен — Ладена відкрила нові горизонти для Аль-Каїди, яка стала глобальною мережею бойовиків, про що казав Абу Мусаб ас Сурі — її ідеологічний лідер в своєму заклику до глобального ісламістського опору. Протягом останніх років Аль-Каїда набула більшості із тих рис, про які говорив в своєму “заклику” Сурі. Він був схоплений в Пакистані в 2005 і переданий режиму Асада. Згідно з чутками аль Сурі був звільнений в результаті заколоту в Сирії, але ця версія не підтверджена публічними доказами. Проте, навряд чи це має значення. Як він, безумовно, сказав би сам — концепція мережі без явної управлінської структури — ось що важливо. Не треба мати «великого лідера» на чолі організації. Відсутність формальної вертикалі управління дозволяє уникати відповідальності, і як
не можна краще підходить для «брудної мережі» терористів. Як Сурі пояснює в своїх роботах — чим більш плоскою є мережа, тим краще.
Очевидно, що Аль-Каїда зробила наголос на «організаційну гонку» із створення мереж. Факт успіху терористів в створенні мереж, є предметом вивчення і занепокоєння для мене і мого партнера по дослідженню Девіда Ронфелдта протягом останніх двох декад. Ще в 1990-х рр., Коли загроза від терористичних мереж тільки зароджувалися, ми закликали протистояти цій загрозі і попереджали, що звична ієрархічна структура держав виявиться малоефективною в протистоянні з мережами. Таким чином, ще на ранній стадії ми бачили необхідність включитися в «організаційну гонку», почавши будувати нашу власну мережу. Наша основна думка — «щоб протистояти мережі, потрібна мережа ». Багато хто стали повторювати цю мантру тільки через 18 років після того, як ми її вперше озвучили, в тому числі американський генерал Стенлі Маккрістал, що, можливо, є найбільш орієнтованим на мережі з усіх американських військових лідерів. На жаль, хтось із його підлеглих розбовтав деякі з його коментарів про високопоставлених політичних лідерів, що призвело до його відставки. Таким чином, голос на користь «мережевого» курсу був заглушений, що стало жахливим пораненням, нанесеним самому собі, від якого військові сили США досі повністю не оговталися.

І ця проблема стосується далеко не тільки збройних сил. В області розвідки, наприклад, найбільш значущим перетворенням, проведеним після подій 9/11, було додавання ще одного рівня управління в існуючій ієрархії, шляхом створення Управління Національної Розвідки. Члени комітету, яким було доручено, президентом і конгресом, знайти ефективний засіб виправлення недоліків, які дозволили статися атакам на Америку в 2001 р, були в повній згоді, що необхідно значно поліпшити внутрі-організаційну взаємодію і спільне використання інформації. Проте, їх рекомендацією стало створення чергового органу, що тільки посилило централізацію управління

Іншою істотною зміною організаційної структури уряду США було створення Департаменту Внутрішньої Безпеки — ще однієї громіздкої і неповороткої організації. Її величезний розмір і складність
зіграли свою негативну роль в повільному і неадекватному реагуванні
на надзвичайну ситуацію, викликану ураганом «Катріна» в 2005 р. Але якщо державні установи та департаменти не досягли успіху в оволодінні мистецтвом побудови мереж, то збройні сили, навпаки, продемонстрували зростаючі навички в даному напрямку.

Деякі військово-орієнтовані приклади побудови мереж

З огляду на те, що малі, але ключові групи державних і військових
лідерів згодні з концепцією, що кращий засіб протидії ворожої
мережі — це своя власна мережа, ключовою проблемою стало питання — як саме будувати мережу. Досвід створення Управління Національної Розвідки і Департаменту Внутрішньої Безпеки підказує, що секрети створення успішної мережі, швидше за все, лежать за рамками звичних ієрархічно-керованих структур. І безперечно, навіть поверхневе вивчення питання дозволяє швидко побачити цікавий результат, який полягає в тому, що контртерористичні мережі істотно просунулися і досягли досить вражаючих результатів.

Однією з маловідомих, але досить успішних мережевих кампаній є
мережа, сформована на базі Французького Іноземного легіону, табір
Lemonnier, в Джібуті, на Африканському Розі (одна з назв півострова Сомалі в Східній Африці). Тут, всього кілька тисяч солдатів і цивільних,
ведуть свою діяльність, спільно з багатьма департаментами уряду
США, щодо усунення терористичних мереж і самих терористів. Репортери Нью-Йорк Таймс Ерік Шмітт і Том Шанкер уважно вивчили роботу цієї мережі і описали її в такий спосіб: «Дана місія, на диво, зв’язала разом всю структуру національної безпеки. Офіцери тут говорять про дуже високий рівень кооперації між звичайними частинами збройних сил, більш секретними операційними
групами і американською розвідкою. Після декади антитерористичної діяльності, участі в гуманітарних місіях і саперської діяльності, мережа в Джібуті (на ранніх стадіях мало не закрита Пентагоном взагалі) в решті-решт, заслужила офіційне визнання і розглядається сьогодні як «Центральний елемент в зростаючій кількості (з пів дюжини) баз спостереження в Африці, створених для боротьби з терористичними
групами нового покоління по всьому континенту, від Малі і Лівії до
Центральноафриканської Республіки »
.

Коротше кажучи, табір Lemonnier сьогодні є ключовим елементом в
мережі, яка об’єднує в собі цивільних і військових представників США і її союзників у війні проти Аль-Каїди і пов’язаними з нею організаціями. І досягнуті результати, з огляду на відносно невеликі людські та просто мізерні матеріальні ресурси (в порівнянні з витраченими ресурсами в тому ж Афганістані), є досить таки значними. З вражаючою економією сил, операція в Джибуті грала ключову роль у сприянні нанесення нищівного удару Аль-Каїді і її співучасників в Сомалі, Ємені та інших регіонах, які входять в сферу її відповідальності.

Рухаючись від Африканського Рогу до Філіппін, можна знайти інший хороший приклад успішної роботи мережі. У складі приблизно 600 військових, Об’єднана Група по Виконанню Спеціальних Завдань — Філіппіни (CJSOTF-P — Combined Joint Special Operations Task Force — Philippines), працювала спільно зі збройними силами Філіппін з нанесення нищівного удару по Ісламському Ліберальному Фронту Моро (Moro Islamic Liberation Front) і причетною до неї, але ще більш кримінально-орієнтованою групою Абу Сайаф (Abu Sayyaf Group). Крім успіхів в контртерористичної діяльності, CJSOTF-P також грала ключову роль в допомозі по завершенню цивільних проектів з будівництва шкіл, доріг і медичних установ. Її робота також заслужила похвали з боку неурядових організацій. Марк Шнейдер, старший віце-президент Міжнародної Кризової Групи, розглядає CJSOTF-P як «історію успіху, особливо з точки зору перемоги у змаганні за серця і уми, здобутою за рахунок участі в громадських акціях і проектах медичної допомоги».

Іншим ключовим успіхом мережі є Ірак. З початку масових повстань,
які почалися в серпні 2003 р, рівень жорстокості з боку бунтівників
по відношенню до цивільного населення Іраку зростав суттєво до 2006 року, і привів до ситуації, коли щодня вбивали коло сотні людей. Проте, до кінця 2008 р рівень насильства впав і кількість убитих цивільних знизилася на три чверті, приблизно до рівня 9000 за рік. І кількість нещасних випадків різко знижувалась, до тих пір, поки американські війська не залишили Ірак в 2011 році. Однак, як тільки американці вийшли з Іраку, рівень насильства негайно зріс знову, і в 2013 р дійшов до найгірших показників за останні п’ять років. Загальноприйнятою думкою, чому ситуація різко покращилася
сім років тому, є рішення президента Джорджа Буша відправити додаткові 28,000 солдатів до Іраку, чого в підсумку виявилося досить, щоб ефективно протистояти бойовикам.

Але Іракська кампанія — це не просто висилка додаткових бригад.
Сталося критично важливе зміщення фокусу на застосування нової концепції, заснованої на ідеї виносу декількох дюжин великих баз на передову територію, на яких розміщувалося більшість американських солдатів, і потім перекидання цих солдатів, в розмірі взводів — спільно з приблизно однаковою кількістю дружніх іракських солдатів — на понад сотню блокпостів, на території, де рівень насильства був найвищим. Таким чином, була організована фізична мережа, що складається з безлічі дрібних елементів, що дозволило знизити час реагування на атаки, поліпшити процес збору оперативної інформації і, в загальному, поліпшити відносини з населенням.

Фізична мережа баз була продовженням соціальних мереж, які росли за рахунок суннітських повстанців, котрі протистоять окупантам роками. Близько 80 000 чоловік перейшли на їхній бік, ставши «Синами Іраку», що дало поштовх потужному руху «Awakening Movement», котрий вбив клин між Аль-Каїдою і іракським народом. Такий підхід дозволив досягти вказаного результату без залучення
великих сил — в кожен момент часу на цих блокпостах знаходилося не
більше 10% особового складу, плюс ще близько 10% задіяних в їх постачанні і захисті, при виникненні потреби. Ключем же тут просто була готовність мислити категоріями мереж, і застосовувати даний принцип військовими і їх командирами на всіх рівнях.

До 2008 року, коли заворушення значно притихли, всім стало очевидно, наскільки ефективними виявилися вжиті заходи з придушення бойовиків. Ключовим моментом тут була організація фізичної мережі блокпостів розміром для одного взводу і постійний контакт з іракським населенням. Мережа стала засобом «виявлення і усунення» ворожої мережі. Генерал Петреус краще за всіх висловив цю думку в своєму командному інструктажі в 2008 р .:

«Ви не можете їздити на бій здалеку. Додайте спільні станції безпеки, військові блокпости і патрульні бази в тому районі, який ми збираємося захищати. Можливість жити серед людей є невід’ємною
частиною їх захисту та приборкання бойовиків. Ми не можемо дозволити собі програти в цій битві. Ми і наші іракські партнери повинні розпізнавати і розрізняти «згідних на примирення» і «не згідних на примирення» через залученість. Ми повинні прагнути залучати згідних на примирення до вирішення проблеми, виявляючи і знищуючи при цьому не згідних на примирення. Знищуйте ворожі мережі. Тренуйтесь розпізнавати мережі».

Таким чином, була побудована мережа, яка знищувала мережу Аль-Каїди в Іраку і знижувала рівень жорстокості роками, доти, поки Америка не відкликала свої війська, після чого відбулось відчуження сунітів іракським урядом, що дало терористам можливість повернутися.

Побудова мереж від Візантії до Битви за Англію

Очевидно, що центральним принципом у побудові мереж є створення
великої кількості маленьких осередків, яким дозволено діяти відносно вільно, в руслі досягнення спільної мети — без наявності прямого центрального управління. Незважаючи на те, що приклади побудови мереж, розглянуті в попередніх секціях, є цікавими і цінними, необхідно також заглянути в історію, щоб почерпнути ідеї про створення мереж. «Погляд назад» є дуже ефективним способом «заглянути вперед ». Це можна зробити шляхом пошуку в історії прикладів створення систем, що складаються з великої кількості маленьких осередків або «груп реагування». І, незважаючи на те, що таких прикладів небагато, вони все-таки є.

Відразу приходить в голову стратегія безпеки Візантії. Константинополь пережив Рим на тисячі років. Як? Частково шляхом більш раціонального використання своїх ресурсів. Століттями довга східна сухопутна межа (західна частина імперії, охоронялась візантійськими морськими силами), постійно піддавалася нальотам і вторгненням. Тут ніколи не вистачало військ, щоб тримати ешелоновану оборону по всьому периметру. Тому, візантійці використовували протяжну систему маленьких веж, місією яких було виявляти і передавати інформацію про вторгнення (кур’єрами, «сигнальними» дзеркалами, вогнем вночі і димом
вдень) військовим частинам, в яких наступальна кавалерія перебувала в бойовій готовності. Таким чином, нападники мали дуже невеликий ефект від несподіванки появи, і незабаром оточувалися з усіх боків силами швидкого реагування.

«Бойовий статут» того часу, Х-го століття, чітко говорить про те, що
мережева захисна система — у вигляді баштовій системи оповіщення, яку візантійці вибудовували вздовж кордонів своєї імперії — також може використовуватися і для наступу. Недавні дослідження Едварда Лютвака, який вивчає ці системи, привели його до висновку, що вони ознаменували епоху «військового ренесансу» тисячу років назад, що дало Візантійської імперії новий виток життя. Як точно висловився Лютвак про їх проактивну стратегію, «мета — досягти більшого з меншими ресурсами, шляхом раптового нападу відносно маленькими силами, які збільшують свої можливості за рахунок ефекту несподіванки». Бернард Монгометрі, один з великих капітанів ХХ століття, дуже захоплювався здатністю візантійців використовувати тактику «рою» як для захисту, так і для нападу, відзначаючи наскільки успішною є мережа гарнізонних укріплень і мобільних ударних загонів проти всякого роду ворогів - від аварів до арабів.

У сучасній історії також є приклади, вельми схожі до візантійської
мережі — наприклад захисна система, запропонована головним маршалом авіації ВПС Великобританії Хагом Доудінгом — чиє командування винищувальної авіації привело до перемоги в «Битві за Англію» в 1940 р. Німецькі збройні сили, натхненні серією переможних бліцкригів, що завершилися падінням Франції, виявили, що не можуть перетнути Англійський канал (протоку Ла-Манш) — тому замість цього була зроблена спроба підкорити Англію бомбардуваннями з повітря. Передвоєнні оцінки Англії потенціалу руйнувань при стратегічних бомбардуваннях з повітря були дуже значними, тому мали місце численні дебати, яку військову доктрину і організаційну форму краще застосувати для забезпечення оборони. Одну з основних точок зору представляла школа «Великі крила» ( «Big Wings »), згідно з якою необхідно було зібрати якомога більше оборонних сил шляхом створення бойових льотних одиниць, що включають три ескадрильї,
загальною кількістю 75–90 літаків — проти ворожих бомбардувань. Проблема з даною системою включала два аспекти: по-перше, лідери Люфтваффе («Luftwaffe» — військово-повітряні сили гітлерівської Німеччини) дуже розумно вибирали цілі для бомбардувань, часто міняючи напрямок польоту після перетину британського узбережжя; і, по-друге, навіть якщо цілі бомбардувань були б відомі, «Великим крилам» треба було б багато часу для збору в одне місце з різних розосереджених аеродромів. Одним з підлеглих Доудінгу командирів — і ключовим помічником — був віце-маршал ВВС Кейт Парк, який стверджував, що скупчення великої кількості льотних машин
буде коштувати недозволено велику трату часу і буде занадто громіздкою.

Замість такого підходу, Доудінг і Парк вважали за краще дозволити окремим ескадриліям, по дві дюжини машин в кожній, контратакувати великі атакуючі групи бомбардувальників супротивника, і їх військовий ескорт незалежно, як тільки-но інформація про наближення німців надходила з одного або кількох із сорока радіолокаційних станцій, розміщених уздовж узбережжя і підтверджувалася відповідними блокпостами, що формували мережу Observer Corps (організація в Англії, 1925–1995 рр., що складалася з цивільних добровольців), розгорнуту на Південному Сході Англії. Далі історія показала, що Доудінг і Парк мали рацію — мережевий підхід переміг. Однак, Доудінг, який мав кличку «нудний» ( «stuffy»), нажив собі багато ворогів і як тільки криза минула, був звільнений. Прем’єр міністр Уїнстон Черчілль і більшість британських військових лідерів вищого рангу, може, і не оцінили належно, і не нагородили Доудінга за його досягнення, але ось офіційні німецькі військові документи свідчать, що Люфтваффе правильно розуміли, як і чому їх кампанія провалилася: Захист заздалегідь попереджували про кожну атаку за допомогою цілісної системи радіолокаційних станцій, що практично не давало досягти фактора несподіванки. Це, і плюс комплексне наземне управління, врятувало британські винищувачі від знищення і запобігло перемозі Німеччини.

Для 30 000 цивільних добровольців з Observer Corps — кожен з
яких був маленькою осередком у величезній мережі далекого виявлення, сформованої для допомоги в захисті їхніх країни від повітряних атак- ця історія закінчилася краще, ніж для Доудінга. Вони відмовилися від оплати за свою допомогу; але зате у квітні 1941 р., король Георг VI перейменував їх в Royal Observer Corps (Royal — королівський) в знак визнання їхнього внеску в перемогу в «Битві за Англію».

Системний підхід в створенні мереж

З вищенаведених прикладів — як недавніх і поточних, так і більш ранніх, має бути видно, що завдання побудови мереж не вимагає залучення алхімії. Фундаментальні принципи організації, як висловився Вінберг, «невеликих, слабосвязанних груп», досить простий — за умови, що потужний принцип «багато маленьких» розглядається і приймається. Але, звичайно ж, для побудови сильної і ефективної мережі, потрібно ще багато чого. Девід Ронфелдт і я виділяємо ще чотири додаткових аспекти, крім організаційної структури, які повинні бути враховані при побудові мережі: легенда (narrative), соціальна база, операційна доктрина і необхідне технологічне забезпечення.
Легенда (narrative) — це історія, яка призводить людей в мережу, і утримує їх в ній, навіть не дивлячись на супутні труднощі. З прикладів, наведених в даній статті, найбільш яскравим, мабуть, є Іракський рух
«Awakening Movement», де вся анти-повстанська мережа спонукалась і надихалась легендою про те, як члени Аль-Каїди експлуатували іракців, і як коаліційні сили (США) приходили на допомогу людям, щоб захистити їх і звільнити. Показником ефективності цієї легенди був факт, що багато десятків тисяч осіб вступили в організацію «Сини Іраку» для підтримку цього руху. Різке зниження насильства — згадане вище — яке невдовзі настало, також є ще одним індикатором, що ця легенда мала позитивний ефект.

Що стосується соціального аспекту процесу побудови мереж, тут великим завданням є організація спільної роботи учасників з часто сильно відмінних (культурних і соціальних) шарів суспільства, і змусити їх бути лояльними до мережі. Військові сили більшості країн закликають новобранців з усіх верств суспільства і «пов’язують» їх ідеєю «служби для нації». Терористичні організації, типу Аль-Каїди, роблять те ж саме, з тією різницею, що вони прищеплюють лояльність до самої мережі. У випадку з Аль-Каїдою та її сателітів, це часто досягалося шляхом експлуатації релігійних і родинних зв’язків.
Держави-нації рідко мають рівні по силі соціальні зв’язки; і соціальна
зв’язка ускладнюється ще більше тим фактом, що члени мереж, як правило, зібрані з різних організацій, служб або різних урядових
департаментів, продовжують більшою мірою бути лояльними саме тим організаціям, звідки вони прийшли.

Мати справу з соціальними компонентами не просто, але я б сказав, що
Командування Спеціальних Операцій (SOCOM — U.S. Special Operations
Command) є прикладом успішного створення почуття спільноти (громади) серед військових еліт, зібраних з різних служб. Незважаючи на те, що всі вони мають зовнішні, утримуючі їх зв’язки, тим не менш, в цей же час тут присутнє критично важливе почуття соціального братства і довіри, яке мало залежить від кольору їх уніформ.

Поточними труднощами для SOCOM на даному соціальному рівні побудови мережі є:

  • Виховувати сильне почуття загальної ідентичності серед членів недавно створеного Корпусу морської піхоти Командування Спеціальних Операцій США (MARSOC — United States Marine Corps Special Operations Command);
  • Створювати схожі соціальні зв’язки з міжнародними військовими елітами з метою руху в бік «глобальної мережі спеціальних операцій», що адмірал Вільям МакРавен зробив основним елементом довгострокової стратегії SOCOM. Як він сам сказав в червні 2013 року, коли його план був вперше озвучений: Для початку мені потрібно отримати все необхідне в військовому плані, потім необхідно дуже швидко зібрати людей для мережі, і далі з усім цим дуже швидко залучити наших партнерів і союзників. Очевидно, що він розумів, що для побудови мережі потрібно дуже якісна соціальна основа.

Доктрина, або операційна концепція, яку використовують мережі будь-якого виду — від масових рухів типу «Арабська весна», до повстань, і навіть стандартних військових операцій — це вміти «роїтися». Численні маленькі елементи набувають звичку збиратися разом, часто з різних частин світу, в якомусь певному місці. Для соціального «роїння» може підійти Сквер Тахрір; для мереж блокпостів з придушення повстань, точка збіжності може займати більше операційний простір — як це було в провінції Анбар в Іраку кілька років тому. Навіть приклади з недавньої історії, розглянуті в цій статті вище, так чи інакше використовували тактику «роїння». В обох випадках, як візантійці на їх східному фронті, так і Королівські військово-повітряні сили в «Битві за Британію», використовували тактику «роїння». «Рояться» мережі. Якщо ви маєте намір побудувати мережу, переконайтеся, що вона має достатню потужність для «роїння».

Технологічне забезпечення є останнім фундаментальним елементом в побудові мереж. Критично важливо, щоб засоби зв’язку
забезпечували достатню пропускну здатність і високий рівень
безпеки. На жаль — з антитерористичної точки зору — Аль-Каїда і її союзники навчилися використовувати інтернет повномасштабно і
безпечно. Мережа націй, що об’єдналися в боротьбі проти тероризму, має достатній рівень пропускної здатності засобів зв’язку, але ще не
досягла достатнього рівня їх безпеки для забезпечення найбільшої
ефективності дій. Візантійці пропонують цікавий приклад на цей
рахунок: коли вони хотіли повідомити про раптовий напад так, щоб нападники про це не знали, вони використовували самих нападників як джерело сигналу (вібрація землі від їх руху) — розуміючи, що дим від вогневих сигналів також попередить і їх ворогів. У деяких випадках менше технологій означає більш високий рівень безпеки. Але навіть з найкращими і безпечними засобами зв’язку, мережа буде неефективною, якщо вона спроектована ієрархічно-вертикально замість горизонтальної орієнтації, для збільшення зв’язків серед багатьох маленьких елементів, що є атрибутом хороших мереж. Таким чином, завершуючи тему ключових факторів в побудові мереж, ми повернемося до теми «невеликих, слабозв’язаних елементів», щоб підкреслити, що організаційний дизайн є найважливішим аспектом. Якщо організаційна структура буде неправильною, навіть найкраща легенда і міцна, довірча соціальна база будуть малоефективними.

Майбутнє мереж

Очевидно, що спроби адмірала Вільяма Мак Равена зі створення глобальної мережі з виконання спеціальних операцій, є наймасштабнішим і найбільш передовим досвідом в даному напрямку на сьогоднішній день. Але інша цікава кампанія з побудови мережі формувалася, хоча і поступається за розміром, в Афганістані. Концепція village stability operations (VSO), яка там розроблялася, була, по суті, вправою з побудови мережі. Основна ідея там була дуже схожою на систему побудови блокпостів в Іраку в 2006 р .: маленькі американські загони жили серед місцевих афганців і вели свою діяльність з їхніх сіл.

Концепція VSO побічно підтверджує, що підхід побудови мережі яка 
«розходиться-з-центру» повинна замістити мережу яка «сходиться-в-центр». Згідно початкового плану необхідно було мати в наявності більше ста таких «маленьких груп», але ця мета стала жертвою бажання адміністрації Обами піти з Афганістану якомога швидше. Можливо, події в Іраку підштовхнуть до деякого переосмислення, і початковий план буде відновлений. У той час як одні скептично ставляться до ідеї, що мережевий підхід, застосований в Іраку, міг би так само добре проявити себе в Афганістані, інші переконливо
заперечують, що найбільш важливим, практичним уроком з Іраку є висновок про те,що «протистояти мережі може лише мережа».

Таким чином, гіпотеза про цінності побудови мережі в боротьбі проти терористів і бунтівників проходит вельми сувору перевірку на практиці якраз в цей момент в Афганістані. Чи не правда, було б корисно, якби такий же тест можна було б провести ближче до дому — наприклад, в області державного управління. З огляду на те, наскільки невисоким ступенем свободи володіють держслужбовці, можливо, можна було б спробувати переглянути організаційну структуру уряду. В цьому плані є навіть щось на зразок дорожньої карти, завдяки роботам Леона Фірца, колишнього радника з національної безпеки віце-президента Аль-Гора.

З 2001 р. доктор Фірц досліджував можливість переходу принципів роботи американського держапарату на більш мережеву модель — і по ходу справи створив свою власну мережу експертів. Робота його команди враховує всі п’ять факторів побудови мережі, які я і Девід Ронфелдт вважаємо критично важливими. Таким чином, на додаток до глобальної ініціативи Вільяма Мак Равена, а також VSO-мережі в Афганістані, я б дуже рекомендував провести третій експеримент в побудові мереж, на основі ідей Леона Фірца про «випереджувальне державне управління».

З огляду на докази, наведені в цій статті про успішні приклади
побудови мереж — як в недавньому, так і в більш віддаленому минулому — а також явні докази того, що бойовики і терористи з величезною швидкістю розширюють і розвивають свої мережі, ми можемо тільки сподіватися, що наші лідери приймуть відповідне рішення щодо вступу в «організаційну гонку».