Уривок про спалення євреїв у Радзілуві із книги Анни Біконт “Ми з Єдвабного”

© Anna Bikont “My Z Jedwabnego”, 2004

Радзілув (Radzilow) 7 липня 1941 р.

Стіни були кам’яні, двері дерев’яні; всередині втоптана підлога та з обох боків скритівники для зберігання зерна. Все це сталось перед збором урожаю, скиртівники ще були порожні і тудою через отвори кидали дітей. Було підствалено довгі бруски та закріплені важкими каміннями, блокуючи двері, щоб євреї не могли втекти.

Яніна Станюрска, свідок яку я знайшла у Ґдині:

“Мені було 12 років. Дехто ховався у житі, а ті люті бандити, озброєні киями обшукували поля. Я поверталась додому із пасовиська коло річки Матлак, там був хлопець який пас нашу корову. Вечоріло. Я побачила хтось біжить у мому напрямку із києм та кричить “Ти єврейка”. Він поволік мене до стодоли. І там, Господи, люди були спалені живцем, вони намагались втекти, вибираючись на дах та стрибаючи вниз. Двоє сусідів, що жили неподалік, сказали, “Вона не єврейка, відпустіть шоферову [доньку шофера]”. Вони так називали мене, бо мій батько був водієм. Згодом, вони пояснили, що ці люди були із Вонсоша, і тому не знали нас. З того часу, я боялась проходити коло цього місця”.
Місце спалення коло 800 євреїв у Радзілуві 7 липня 1941 року.

Немає сумнівів у тому, хто саме підпалив будинок; це був Юзеф Екстовіч (Jozef Ekstowicz). Це пам’ятало багато свідків. Напевно він використав кілька каністр керосину. Ті що намагались втекти були застрелені.

Халіна Залєвска:

“Юзек Клімаш був низьким та повним, тому його друзі повинні були допомагати йому підійматись. Люди називали його Клімашом чи Клімашевським бо він ріс у своєї бабусі прізвище якої було Клімашевска, але його справжнім прізвищем було Екстовіч”.

Анджей Р, який волів залишитись анонімним:

“Я бачив як Юзек обливає керосином стодолу. Потім він доганяв дівчину, яка зуміла вирватись із будівлі. Він піймав її у житі та убив”.

Юзеф Екстовіч, він же Клімашевскі (протокол допиту 1948 року):

“До вбивства підбурювали та виконали його в основному Дзєконьскі, Ґодлєвскі та Космачевскі. Вони були озброєні рушницями та змушували нас обливати пальним стодолу. Вони допомагали нам [інша людина, котра підпалила стодолу був незнайомець із Карвово] піднятись на будинок і ми облили пальним увесь дах”.

Хенрик Дзєконьскі (Henryk Dziekonski) (протокол допиту 1948 року):

“Не правда що Клімашевскій, на той час неповнолітній, був змушений підпалити стодолу; насправді, він зробив це за власним бажанням. Керосин йому дав Модзелевський із Радзілува. Після того як дах був облитий і сірники запалені, весь дах враз загорівся. Через мить, чоловік у палаючому одязі вибіг назовні з палаючого будинку. Мірослав Стшелєцкі, що стояв близько до мене, вистрелив у нього. Відразу після пострілу, чоловік зробив сильну судорожну конвульсію”.

Болеслав Ц., що волів залишитись анонімним:

“Я бачив іх збитими в коло, і як було запалено вогонь. Як вони кричали! Більшість з них були малими дітьми та старшими людьми. Дітей вкидали через дах”.
Брати-близнюки Мордехай Менахем і Яков Цві Зільберштейни, фото кінець 1930-х, спалені у Радзілові у 1941р.
Діти Зільберштейнів-Йонкачів у 1939 році. Всі були спалені у Разділуві у 1941 році
“Чому Ви там були?”
“З цікавості. Так само як і багато інших, переважно молодь і деякі жінки також. Дехто мав рушниці, але більшість просто палиці та киї. Один єврей побіг через торфовище. І там стояв мужчина із Муазером, цілковито п’яний; він прицілився у єврея і, не дивлячись на свій стан, не промахнувся”.

Коли Станіслав Ромотовскій почув про погром, він сховав у своєму домі подружню єврейську сім’ю, а потім побіг до міста, щоб побачити, що відбуваєтся.

“Коли поляки почали оточувати та переслідувати євреїв, миттєво почався грабунок єврейських будинків. Чи ці люди сумління цих людей осліпло? Вони стали безумними, вломлювались у доми, роздирали ковдри; повітря було наповнене пір’ям і вони просто напихали мішки, бігли додому і повертались знову вже з пустими мішками”.
“Це були чоловіки?” Спитала я.
“Переважно, але я бачив і жінок, також”.
“І дітей?”
“Ті, що вже були досить сильними щоб щось нести були щасливі допомогти. Там була така маса людей які це робили. Я посто не знаю де був Бог у цей час”.

Ян Скродзкі, син одного із вбивць, який допомагав мені знайти свідків бійні, запитав свого старого однокласника:

“Чи ти можеш сказати скільки наших людей, я маю на увазі, із Радзілува, брало участь?”
“Краще запитай хто не брав, так легше рахувати. Але вони брали участь різним способом: активно, напів-активно і просто спостерігаючи. Я пам’ятаю одну жінку слідувала за євреями і плакала”.

Сім’ї Фінкельштейнів вдалось втекти із ринкової площі Радзілува 7 липня, та сховатись. Через три дні, 10-го числа, вони побачили червону заграву на горизонті. Це була наповнена євреями стодола у Єдвабному, за 14 кілометрів від них. Згодом вони почули, що люди також були убиті в Ґраєво, Ставісках, Ломжі, Колно, Щучині та багатьох інших віддалених місцях, навіть там де був всього один єврей.

Хая Фінкельштейн приїхала до Палестини у 1946 році та написала свої спогади у 60-х; вона передала їх до Яд-Вашему, де вони пролежали непрочитаними наступні кілька десятиліть. Вона описала як люди із села приходили оглінути трупи. Згодом вони розповідали іншим, кого вони впізнали; хто згорів, хто задихнувся і в кого було лише спалене волосся. І як маленькі діти залишились не зачепені вогнем, бо їх матері закривали їх своїми власними тілами. Можна було дізнатись все про кожного єврея вбитого у містечку — як він поводився перед смертю, чи він благав про милість чи просто молився. Люди казали, що жінка циркуматора пробувала переконати вбивць, як вона зрозуміла що єврейський Бог покинув їх і що вона тепер хоче бігти до костелу і просити про хрещення, але все одно була вбита. Там був муляр, який перед війною працював у Фінкельштайнів і яких закінчивши роботу, завжди виголошував тост за євреїв що дали йому роботу; цей чоловік сказав Хаї, що бачив як вмирав її брат: “Я хотів замовити за нього слово і вони б відпустили його, але тоді я подумав, чому б він хотів жити тепер, коли всю його сім’ю вбили?”

Селяни із Тжарскі прийшли на зустріч із ксьондзом у Радзілуві і сказали йому, що сім’я Фінкельштейнів хоче прийняти католицизм. “Священик сказав нашим дітям відвідувати релігійні класи разом із польськими дітьми. Після першого класу їм було дуже прикро; вони побачили на їхніх однокласниках єврейський одяг. Коли ксьондз хвалив наших дітей за успіхи, навіть наші старі вороги почали відвідувати нас. Вони завжди говорили про те саме: хто грабував, як багато і якими багатими були євреї. Вони сказали нам що кімната Вольфа Шлапака [Згідно більшості розповідей він був найбагатшим чоловіком містечка] була настільки наповнена добром, що вони винесли цілу скриню срібного посуду для ксьондза та інші корисні речі для своїх домашніх. Вбивці хвалились своєю сміливістю, як євреї кричали, як вони катували дівчат, вони повторювали “гримаси” жертв — це свідчення Хаї про те що вона чула у селі.

Хая впізнала також і свої власні речі, але ніколи не показувала виду. Одна із Радзілувських жінок поскражилась їй, що радзілувчани відмовляються поділитись єврейським одягом із ними, бо вони не брали участі у вбивстві. Вони хотіла почути думку Хаї, кажучи: “Я думаю інакше. Ми не вбивали, тому саме ми заслуговуємо взяти те що залишилось від єврев”.

Фінкельштейни оселились у Конопках та почали обробляти поля. “Селяни на яких ми працювали постійно говорили нам, наскільки нам пощастило що ми стали католиками. Таким чином ми підемо до раю, на відміну від інших євреїв, які просто перетворяться на пил. І ми побачимо світло, котре інші євреї не можуть бачити. Вони розповіли нам про єврея на ім’я Давид, який продовжував запитувати котра година, навіть дивлячись на сонце. Бо після того як євреї розіп’яли Христа, темрява лягла на них, так що вони бачать темряву навіть серед дня. Відчувались що ми мали зітхнути від цих слів”.

Після вбивства у липні, життя у містечку набуло певного блиску. Люди втішались новими будинками, новими ковдрами, новими відрами. Нещодавно надбані будинки були відновлені; більшість із них були розграбовані, так що тепер змінили вікна, печі зремонтовані, стіни побілені. Щоправда заздрість до тих хто зумів награбувати більше могла бути сильнішою ніж задоволення. Згідно спогадів Хаї, питання про те хто взяв більше було предметом розмов зимовими вечорами1941 та 1942 років.

Свідчення Хелени Клімашевскої 1949 та 1953 років кидають трохи світла на конфлікт навколо захоплених єврейських будинків. Вона була зведеною родичкою Юзефа Екстовича, людини яка підпалила стодолу у Радзілуві. У серпні 1941 року, вона і бабуся Ексковича прийшли до Радзілува із Ґоньондза, бо вона знала, що “після ліквідації євреїв були вільні будинки у містечку”, і що “Ґодлєвскій відповідав за колишні єврейські будинки”. Вона попросила його “віддати один із таких домів”.

“Забудьте” сказав їм Фелікс Ґодлєвский, стоячи коло дверей будинку убитого чоловіка на ім’я Зандлер, який він зайняв.

Клімашевска помітила, що у нього було вже чотири будинки.

“Вам нема клятої справи, а мій брат повернувся із Росії, куди його депортували Совєти, і тепер йому потрібен будинок”.

Клімашевска далі наполягала, поки Ґодлєвскому не увірвався терпець.

“Ви навіть тут не були, щоб допомогти нам позбутись євреїв, а тепер ти хочеш будинків?” сказав він, а потім відправив своїх дітей до жандармерії в сусідньому будинку, щоб привести Хенрика Дзеконьского — одного із ініціаторів погрому, який згодом влаштувався у німців — тому як представник влади мав поговорити із старенькою.

“Якщо він не дає тобі будинок то ти маєш піти”, сказав їй Дзеконьскій.

Інша річ, про яку згадала Хелена Клімашевска, була саркастичною ремаркою бабусі Юзефа Екстовіча, про те, що коли вони потребували допомоги внука то послали його підпілювати стодолу, а зараз відмовляються давати їм будинок.

Рахиль Фінкельштейн 1930-ті роки

Станіслав Рамотовскій вирішив, відразу після бійні оженитись із Рахиллю, донькою сусіда єврея, яку йому вдалось сховати. Село Крамажево, було частиною Вонсошської парафії, тому він пішов до Вонсошу, щоб організувати хрещення Рахилі та шлюб.

“Я прийшов до присбітеріуму”, сказав мені Рамотовскій. “Там стояв великий стіл і п’ять сковорідок на кожній з яких було по гусці, яких готували до запечення у печі. Священик сказав: “Що ти мені заплатиш, тепер коли готівка обезцінилась”? “Ми нічого не маємо отче”, я сказав. Він відповів, “Підійдуть перстні чи кульчики, якщо вони золоті”. Я сказав, що дім Рахилі у Дзєвєцині (Dziewiecin) розграбований і зараз там тілки побиті вікна. Ксьондз сказав: “Ну що ж, от приклад. Був один бідний єврей Хайм із мішком на спині, але коли йому встромили в горло косу” — і він зробив жест рукою — “виявилось, що у нього були доллари і золото”. Я затремтів, наче вогонь пройшов прямо крізь мене. Він відправив мене на вулицю зачекати і не запошував знову увійти; просто вручив через двері записку та сказав передати її священтку в Радзілуві та взяти шлюб там. Я підняв записку та розкрив її, і виявилось, що він передає іншому ксьондзу нізащо не давати нам шлюбу. Я зім’яв її та викинув”.
“Зрозуміло, що він приймав єврейське золото від вонсошських убивць. Він мабудь обіцяв їм відпущення гріхів і ці дурні селяни просто несли йому золото”.
“Я поїхав до Радзілува, поспішаючи поговорити із отцем Долєґовским, ще до того, як він зв’яжеться із ксьондзом з Вонсоша. Я знайшов його у домі сусіда за грою в карти. Він був добродушною людиною, не дивлячись на те що спочатку хотів шість центнерів жита. Я сказав йому що німці візьмуть менше за фальшування документів, і він, врешті, знизити вартість до трьох центнерів. Коли мій зведений брат і я навантажували жито в його стодолу, я побачив, що вона була повна зерна, котрим, очевидно навіть не користувались, бо його їли воли. Те що ми могли три місяці аж до весни, ці воли з’їдали за три години”.
“Я не розумів”, продовжив Ромотовскій, “до чого цей шлюб мене приведе. Вони надурили мене; Я завжди був метикуватим, а тепер я прислухався до поради дурнів. Хтось розповів про наш шлюб, почали шукати мене також. З того часу мене затаврували; нам довелось сховатись”.

Я запитала, чи вже після війни люди говорять про погром.

“Лише тишком, або коли напються. Отець Долєґовскій, одного разу прийшов веселим; він був таким товстим, що важко було його витягти із саней. “Чи не здогадувались Ви, отче, що вбивці приходили до костелу одягнені у хутра вбитих євреїв?” Всі знали, хто носив хутро Шлапака. Він не відповів. Маріанна (це християнське ім’я яке вона приняла) з тривогою потягнула мене за рукав”.

Маріанна Рамотовска:

“Двоє євреїв на прізвище Дорогой, батько і син, були вбиті відразу після війни. Космачевскій і його брат покликали їх зайти на півлітри для примирення, і тоді вони вбили їх сокирами в коридорі. Вони не хотіли будь-яких свідків. Ми жили у страху і нас постійно обкрадали, та відбувались різні речі. Десь через два роки після війни, вони поклали коло моїх дверей вирок смерті. Просто тому, що я хотів купити мою родинну дубову шафу. Я б купив кращу за ті ж гроші, але ця була моєю сімейною реліквією. Вона була темна, три-частинна, з дверцятами по-боках та двома поличками посередині”.

Відразу після отримання цього повідомлення у Маріанни стався викидень. Вони не могли вже ніколи більше мати дітей.

Маріанна Ромотовска та Станіслав Ромотовскій, 1950-ті роки.

Я спитала її, чи хтось будь-коли, приходи і казав, “мені соромно за те що робили поляки”.

“Ні, але вони не приймались нами, бо знали що ми не подаватимемо до суду. Навпаки, ми би пішли і свідчили за них, коли б вони в чомусь були звинувачені”.

Свідчення Маріанни Ромотовскої 50-х років не зникли, і все ще доступні у суді Елька. Вона посвідчила на користь трьох людей, котрі брали участь у вбивстві, серед яких був і Леон Космачевскій (Leon Kosmaczewski).

“Космачевський, згідно свідчень, був одним із найбільших убивць. Ви знали що він зробив”? Спитала я.

“Всі знали про Космачевського. Але якби ми не допомогли хоч якомусь убвиці, ми б не вижили”.

Її чоловік додав: “Для них вбивство людини було схоже на вбивство мухи. Ми жили тут як горобці у кущі. Тому у їхніх справах не було винесено жодинх вироків: ми були змушені захищати їх”.

Впродовж десятків розмов із Ромотовським, він продовжував згадувати нових убивць.

“Нехай Бог береже вас від зутрічі із ними”, і з тривожним виглядом, він розповів про цих виконавців тривалої смерті. “Але і вбивці вмирали не легко, також. Мій товариш лежав у лікарні поруч із ліжком Фелека та казав мені що той називав по-імені всіх євреїв яких він убив. Смерть приходила і всі вони стояли перед його очима. Його сім’я намагалась втихомирити його і він кричав, “кімната наповнена ними, змусьте їх піти”.

Впродовж шести років Маріанна та Станіслав Рамотовскій ніколи не розлучались навіть на хвилину. Вперше коли я їх почбачила вони виглядали так наче вони позували фотографу. Він сидів коло неї та тримав за руку. Згодом, я зрозуміла, що так вони провели більшість часу. “Стасінек”, як називає його вже слабо бачуча Маріанка, коли він виходить на хвилю. “Я іду”, відповідає він терпляче.

Маріанна та Станіслав Ромотовскі, 2000-ні роки.

“Такою була доля: вона повинна була жити і я був обраний щоб це було можливо” — сказав мені Станіслав Ромотовскій після її смерті.

Після війни, хоча це були сталінські часи, восьмеро вбивць — ватажків бійні, було справедливо звинувачені. Після відходу Совєтів, котрі окуповували територію до червня 1941 року, вони стали активними правими. Вони досягнули угоди із німцями та організували цивільну охорону, перейняли контроль над містечком та почали носити біло-червоні пов’язки. Свідки пам’ятали, що вони носили ці пов’язки у день бійні. Їхні мотиви при виконання бійні були ідеалістичні та патріотичні. Саме тому Хенрик Дзєконьский наполягав на тому, що під час судового засідання на тому, що він намагався запобігти грабунку, закликаючи людей спалити всі єврейські товари. Він не хотів заплямувати цим свій чистий ідеологічний чин.

За моїми підрахунками семеро із них приєднались до Армії Крайової, легендарного підпільного польського війська.


Шейна Бейла (з дому Куберска )
і Мошк Дорогой, Радзілув, 1920–30 роки. Обидвої убиті під час бійні.
Колишня єврейськ частина Радзілува у 1950–60-х роках

Вільна публікація фрагменту книги дозволена автором Анною Біконт.