Здійснити мрію за 3 дні

–Хто проїхав пів-України автостопом? –Я проїхав! –Хто здійснив свою маленьку мрію? –Я здійснив! З такими думками я долав пішки останні 7 кілометрів, що відділяли мене від дому, насолоджуючись моментом власного тріумфу.

Декілька років тому в моїй голові оселилося нав’язливе бажання мандрувати за принципом «мінімум витрат — максимум пригод і нових людей». Подорожуючи кожного року по декілька разів, я якісно просувався у напрямку досягнення бажаної мети, починаючи із потягів і ночівель у хостелах та на вокзалах, і дійшовши, врешті решт, до «вписки» у незнайомих людей із каучсерфінгу та пересування країною автостопом. Отриманий досвід відкриває двері до нових пригод та мандрівок, укріплює віру в людську доброту та безкорисність, розширює горизонти власного світосприйняття і, безумовно, найкращим чином задовольняє потребу свободи. При цьому, бажання вирушити у нову подорож лише зростає з кожною хвилиною із того самого моменту, як я тільки зайшов додому і скинув наплічника.

За 4–5 днів до того, оглядаючи карту виїздів із Харкова, обирав потенційні точки для свого першого автостопу, мріяв як буду стояти із піднятим вгору пальцем, а наступного дня пішов на залізничний вокзал і придбав квиток до Києва — забракло духу.

Вкотре відвідуючи столицю, лише цього разу місто вирішило відкритися переді мною, дозволило відчути свій настрій і доторкнутися до своєї душі. Увесь день я присвятив прогулянці Києвом, роздивлявся будинки, людей, навіть інколи підслуховував їх розмови. А вже надвечір сидів на сходах майдану Незалежності, спостерігаючи за оточуючими, і відчував себе із містом єдиним цілим, наповнений спокоєм та безтурботністю.

Розлігся на лавці та насолоджувався музикою

Однією із основних причин відвідування Києва, окрім здійснення в ньому пересадки, був намір залізти на Подільський недобудований міст. Проте це бажання не вдалося втілити через охоронця, важкого рюкзаку, який би значно ускладнював підйом та, можливо, власної боязні висоти. =)

Не дуже засмутившись таким обставинам і досягнувши гармонії із містом, о 10-й вечора застрибнув у поїзд до Луцька і через годину вже міцно спав.

О 5-й ранку вийшов на привокзальну площу невідомого та ще оповитого нічною прохолодою міста. Більшість пасажирів, що вийшли із поїзда разом зі мною, швидко розосередилися по автомобілях таксі і роз’їхалися в різних напрямках, а я вирушив знайомитися із Луцьком. Його абсолютна вранішня безлюдність імовірно сприяла встановленню тих особливих стосунків із містом. Він наче той добрий дід, який робить сердитий вигляд: «Ну добре, раз ти вже приїхав так рано і збудив мене, ходім покажу тобі, що тут до чого. Ото, диви, наша центральна пішохідна вулиця. Що? Хочеш сфотографувати? Ну то давай, хутчіш. Там оно стоїть костел, а в цьому будинку проживала сім’я Косачів. Ну Леся в них дочка ще, та що Українка. А он і дерево під яким вона полюбляла відпочивати — ясен. Ох, бачу ти вже помітив наш замок. Ну то біжи до нього, роздивляйся. То зараз він лишень музей, а раніше, у 1400-х роках він збирав у собі наймогутніших князів та імператорів з усієї Європи. То ж доторкнися до історії!». Пройшло майже півтори години а я все «спілкувався» із містом, роздивляючись його.

Зранку Луцьк спить
Костел і будинок Косачів
Луцький замок

Близько до 7-ї почали з’являтися перші люди. Ну все діду, дякую Вам за екскурсію, йдіть уже відпочиньте, а я ще з мешканцями побалакаю. Оскільки замок відкривався лише о 10-й, то я вирішив поки задовольнити всі свої нагальні потреби — поїсти, прийняти душ і зарядити телефон. В першу чергу, відвідав готель, де мені відмовили у наданні подібних послуг без поселення і порекомендували відвідати хостел. Зайшовши до нього, зрозумів, що всі сплять, включаючи адміністратора, а гукати або шукати когось по кімнатах — не найкраща ідея. Вийшов на вулицю, на стіні знайщов номер телефону цього хостелу. Зателефонував — заспана дівчина незадоволено відповіла, що ні в душ, ні зарядити телефон не можна. Е, діду! Шо ж-то у вас тут коїться?! Трохи замислившись, вирішив для початку задовольнити свій шлунок — у найближчому магазинчику купив йогурт із булкою, і пішов на ту саму пішохідну вулицю снідати. Сидів на лавці, розмірено жував, спостерігав за місцевими (а вони за мною), і врешті помітив на іншій стороні вулиці центр туристичної інформації, куди й спрямував о 9-й годині, одразу після відкриття. Дві молоденькі дівчини із радістю прийняли мене, розпитали звідки та куди, пообурювалися разом зі мною щодо непривітних готелів та хостелів, подарували карту міста і люб’язно дозволили залишити телефон на зарядку. В свою чергу, я придбав у них сувенірні магнітики і побіг до замку.

Ще під час першого відвідування замку помітив, що поруч із ним під костелом Петра і Павла є підземелля, вхід до якого можливий лише за наявності групи не менше 5 чоловік. Тож підійшовши до брами, і побачивши людей, що очікували на відкриття, я почав проводити серед них агітаційну роботу щодо необхідності відвідати всім разом те підземелля. У результаті, «завербував» 3 сім’ї у складі мами та дочки, молодої бабусі, мами і двох дітей, і через 5 хвилин приєднався дуже кумедний батько із трьома дітьми і жінкою. Згодом ми з ним потоваришували і трохи поспілкувались. На касі жіночка видала наші білетики і попросила почекати, поки вона зателефонує екскурсоводу. –Альо, Олексіїчу, ти там скоро? Вже група набралась! Незважаючи на те, що той Олексіїч запізнювався, поки ми дійшли до входу у підземелля, він вже очікував на нас. Дядько той — неймовірний! Почав ще на дворі розповідати історичні факти, зрозуміти які майже неможливо. Кожне слово давалось йому з великим трудом, а коли він відійшов відкрити вхід, жіночки впевнено констатували, що то він після інсульту, але молодець, що старається працювати. Реальна ж причина з’ясувалась вже через кілька хвилин. Спустившись у підземелля, Олексіїч відкрив невеличкий сейф, дістав пляшку із рідиною і кружку: –Зара, я похмелюсь, а то шось важко… І заспівав наче соловей. Ну, гаразд, може не зовсім соловей, але йому стало безперечно легше. Слухати його було дійсно цікаво — ще у 80-і роки разом зі студентами він розчищав підземелля від завалів і приводив його до нормального вигляду. Розповідав і про привидів, яких там бачив (ще б пак, з таким допінгом), і про заховання у різних частинах підземелля (досі лежать скелети якихось людей). І хоча жіночкам і дітям не дуже сподобалось, ми із головою одного із сімейств оцінили і екскурсовода і підземелля. Тож дійсно, можу рекомендувати це місце до відвідування! Олексіїч — крутий!

Ото з дітьми, то Олексіїч

Хоча замість обіцяних 40 хвилин екскурсія тривала півтори години, а о 12 годині я вже планував вирушати в сторону міста Дубно, все ж таки вирішив ще переглянути замок із середини. На його території знаходиться кілька майстерень та музеїв, в одному з яких я й провів ще одну годину. У музеї дзвонів сидів достатньо молодий чоловік, із яким ми моментально розговорились. Він розповів, що наразі вчить англійську мову, а то коли американці приїжджають, йому соромно, що нічого не може зрозуміти/сказати. Побалакали з ним про все — і про фестиваль «Бандерштат», що починався через кілька днів у Луцьку, і про місцевих, і про поляків, і про політику (куди ж без неї) і про мовні відмінності на сході та заході. І виявляється він був колись у Харкові, і на його думку, всі там комуністи. –Ну от я тіки приїхав із Харкова, я що комуніст? –Нє, ти не комуніст, а от всі там комуністи. В цей момент до нас приєднались двоє мандрівників-автостоперів — хлопчина із Миколаєва та дівчина-землячка із Харкова. Разом із нею ми намагалися переконати чоловіка, що у Харкові не всі комуністи, але здається він не повірив. Мені вже час було рушати далі, то ж я попрощався з усією компанію, але залишилися ми все-таки друзями.

Забіг до дівчат із туристичного центру, щиро подякував їм за допомогу, запросив їх до Харкова, і вирушив до виїзду із міста у напрямку м. Дубно. В цей момент я вже був рішуче налаштований на автостоп — відстань невелика, якщо нічого не вдасться, повернусь до міста і спокійно собі заночую, і підозрюю, на останнє мій мозок потайки і сподівався. То ж пройшовши через увесь Луцьк опинився на трасі за містом.

Води багато не буває

Найбільшою перепоною для мене були два моменти — подолати психологічний бар’єр, сором’язливість чи що воно там є, і виставити руку із піднятим догори пальцем та домовитись із водієм про безкоштовний проїзд. То ж, обравши собі непогану позицію, одягнувши парадну сорочку, витягнув в сторону траси руку.

Майстер фотографії

Відчуття незвичні, хвилюючі і скоріше не від того, що це складно зробити, а від того, що ще кілька місяців тому я ходив на зустрічі із досвідченими хітчхайкерами, і слухав їх історії подорожей автостопом, а зараз я вже сам займаюсь тим же самим. Простояв я так хвилин з 20. Не можна сказати, що мене ігнорували. Багато хто із водіїв «спілкувався» зі мною, чи то розводили руками, мовляв немає місця в машині, чи то показували напрямок, що звертають кудись. Тут я вирішив глянути на карту і зрозумів, що кілометри через 4 по трасі є ще одна розв’язка, на якій більшість і звертає. Знайшовши для себе таке виправдання, мій мозок радів — ну що ж, друже, принаймні ти спробував. То як, ходім тепер спати? Не пертись же ще 4 кілометри?! Дійсно, на годиннику було вже близько третьої. У кращому випадку до 4-ї я дійду на точку і ще годину їхати. А потім пройтися містом Дубно, роздивитись замок, поїсти. А оскільки містечко невелике, то знайти ночівлю скоріш за все буде проблематично. Тому, перспектива залишитись ночувати під відкритим небом, або ж платити гроші за готель не приваблювала. Тож я повернув назад у місто.

Мозок радів — так, подорож залишається у традиційному руслі — їмо, ночуємо у хостелі, або сідаєм на поїзд і їдемо далі. Серце, на щастя, бажало зовсім іншого, і саме воно керувало подальшим ходом подій. Трохи повернувшись назад, я звернув на кільцеву дорогу, яка виводила до іншого виїзду із Луцька, в сторону Рівного. Через годину, діставшись туди, знайшов собі місце, вдягнув парадну сорочку і витягнув руку — відпрацьована схема. Робити все це вже було набагато легше. Через три хвилини позаду мене зупинився білий мікроавтобус «Мерседес».

Змістовна фотографія =)

Не до кінця вірячи, що то якось пов’язано із моєю присутністю на трасі, все ж таки підбіг до дверей, які одразу ж відчинились і звідти чоловік запитав мене «Куди?» «Рівне!», на що він мовчки посунувся, звільняючи місце для мене. Запхав свого наплічника, застрибнув сам, і ми поїхали. «Невже вийшло? Мій перший автостоп! Так, кажуть, що попутчиків безкоштовно беруть для того, щоб порозмовляти і трохи розігнати нудьгу. Ну що ж, спробуємо!» Повертаю голову ліворуч — в салоні двоє: водій і пасажир. Вигляд у обох, чесно кажучи, кепський: воділа — такий собі боцман кілограм на 150 із лисою макітрою; його колега — субтильний дядечко із явним виразом похмілля і ненависті до всього оточуючого на обличчі. І оце їх треба розважати розмовами?! Шось не схоже. Вони мовчать, дивляться на дорогу, ну і я мовчу. Так проїхали кілометрів з 30. Зупинились. Воділа вийшов купити кави. –Мені вийти? — питаю у субтильного. Він трохи подумав: –Да, в парашу схожу. Сходив, повернувся швидше боцмана. Стоїмо. Питаю: –Ви по роботі? –Угу. Пауза. –А ти шо? О, думаю, налагодився діалог: –Та от, подорожую, доки відпустка не закінчилась. –Ясно. Посідали, поїхали далі, все так же мовчки. Так і дістались до Рівного. Заїхали з найменш привабливої сторони міста, де знаходяться різного роду заводи та фабрики. –Все, тут я повертаю на м’ясокомбінат, висаджу тебе он там за поворотом. –Щиро дякую хлопці! Протягую обом руку, щоб потиснути, на що отримую неохочі відповіді, і вистрибую з авто. Почув землю під ногами і зрозумів свою прикру помилку і причину тих невдоволених фізіономій — коли сідав, був настільки збентежений, що забув їм повідомити, що я без грошей. Почував себе не дуже добре, трохи совісно, але все ж таки, хлопцям дуже вдячний, що довезли і це, як не як, мій перший автостоп!

Розпитав місцевих як пройти у центр, перейшов на крейсерську швидкість, і вже скоро був на вокзалі, інтересуючись, чи є потяги вночі на Житомир, Київ, чи ще куди поблизу. Нічого туди не ходить, добре. Ночувати в Рівному чомусь не хотілось, тому пішов розглядати місто і заодно думати, що робити далі.

Рівне селфі

Рівне — симпатичне містечко, із приємними обличчями місцевих мешканців, які, до речі, без винятків доброзичливо пояснювали мені необхідний маршрут. Проте, півтори години мені вистачило, аби насолодитись місцевими краєвидами і замислитись про подальші дії. Дуже привабливим виглядав варіант дістатися автостопом міста Житомир, проте вечірній час і можливо здоровий глузд, у вигляді внутрішнього голосу, повернули мене зі шляху у сторону траси до міського автовокзалу.

О 7-й вечора здійснив посадку на маршрутне таксі до Києва, і всю дорогу провів у стані напівдрімоти, періодично просинаючись, реагуючи на звуки оточення. Близько 12-ї вийшов на київському автовокзалі. «Ну привіт, друже! Вчора бачились, пам’ятаєш? Ну звісно, тут багато таких як я». Нічні вулиці затишно огортали різноманітним освітленням, позираючи на мене і дружньо підморгуючи, а теплий вітер торкався обличчя, наче порівнюючи із тим вчорашнім мною — а чи це справді ти? «Друже, пам’ятаєш! Дякую тобі!» Поблукавши з півгодини, ноги нагадали про те, що кілометраж сьогоднішнього дня потроху наближається до цифри 30. Треба вже десь і зупинитись. Озирнувся по сторонам — от і хостел. Набираю номер: –До Вас ще можна зайти? Чоловічий голос відповідає: –Заходьте. Хлопчина-адміністратор видав мені постільну білизну, показав спальне місце. У кімнаті на 8 осіб знаходилось двоє, які вирішили закритись зсередини, і явно не для того, аби насолодитись один одним — ніхто б не був проти, а тільки тому, що вони вважають себе єдиними на Землі: захапали під себе 4 спальні місця, розкидали повсюди свої лахи, наче бомжі на вокзалі, ще й дівчина скривила свою фізіономію, що хтось потурбував їх «іділію». Зранку вони ще вирішили поспілкуватись, наче я там і не спав. Коротше, не люблю таких людей — мерзотні трохи. Так от, нарешті отримав душ, заснув наче немовля, прокинувся відомо яким чином, і трохи повалявся у загальній кімнаті на подушках думаючи над подальшим маршрутом. Ще вночі крізь сон якісь негри сперечались в коридорі: «You fucking nigga!» «No, you fucking nigga! I’m leaving now!». На цьому захлопнулись вхідні двері. Ну буває й таке. Інші жителі хостелу були напрочуд приємними — всі хто проходив повз мене бажали доброго ранку! Чудово! Отримавши таким чином свою порцію доброти, перепакував свій рюкзак, попрощався із адміністратором і пішов собі далі. Нашвидкуруч випив йогурт і подався у метро. План був дістатись Харкова автостопом. Доїхав до станції метро Бориспільська, стрибнув у маршрутку і попрямував до околиці Борисполя. Пройшовши через усе місто, здивувався його розмірам (чомусь вважав, що воно невеличке), зібрав собі обідню із хлібу, сиру, сирків та іншої мілкоти, запасся водою і попрямував до траси М-03.

Знайшов привабливе місце, алгоритм все той же — сорочка, рука, палець. Три хвилини, зупинилась іномарка, ідентифікувати яку не вдалося. Підбігаю — два хлопці: –Куди? –Полтава! –Та нє, ми до Яготина тільки, потім повертаємо! –Сідатимеш? –Так, тільки я без грошей, хлопці! –Ой та сідай вже! І ми втрьох засміялись. –Так і куди ти зібрався без грошей? –Та люди ж добрі, зупиняться. А ні, так і пішки можна. –Шо, 300 кілометрів? Ну ти і чудний! –Та ну ще 4 дні відпустки, то норм. Ну хлопців розвеселив, трохи посміялись, а далі спілкуватись було не зручно — надто шумно позаду. Пригостив їх водою і насолоджувався далі краєвидами. Хлопці з вигляду такі собі чьоткі пацанчики, але одразу відчувається їхня доброзичливість. В цілому — дуже приємні. Проїхав з ними кілометрів 60, висадили мене, побажали хоча б до вечора дістатись Полтави, і наостанок показали де мені краще стати.

Достатньо складно було подолати внутрішній супротив, коли розумієш, що ти полишаєш місце, яке надає тобі можливість вільно пересуватись у будь-якому напрямку (Київ, Бориспіль) і переміщуєшся в якусь точку на трасі, виїхати з якої можна лише машиною, або автобусом. А повністю захоплений авантюрою не звернув увагу, що в гаманці залишилось лише 50 гривень, то ж і варіант з автобусом ставав сумнівним. Коротше кажучи, мозок панікував як тільки міг — ну не звично йому таке, можна зрозуміти.

Паніка

Перейшов на зупинку, видихнув, попив води, переосмислив попередніх хлопців — начебто нічого не упустив, все вірно зробив і всі задоволені. Добре! Ну поїхали далі. На цій зупинці простояв хвилин 25 — найдовший час очікування з усіх. Тут дійсно стало боязно, що може то було виключення із правил, і більше ніхто не підбере?! Але ні, завжди хто-небудь та зупиниться. До того ж на такій жвавій трасі. Хвилин через 15, метрах в 20 від мене, зупинилось авто із Харківськими номерами. Ну думаю, це успіх. Схопив рюкзак, і помчав наче скажений до машини. На зустріч вийшла жіночка із винуватим виглядом, і каже: –Та мы мусор выбросить остановились, извините, у нас места нет. Із розумінням я посміхнувся і повернувся на своє місце. Ще через 10 хвилин зупинився мікроавтобус Volkswagen із дідусем за кермом: –Доброго дня! Мені до Полтави! –Ну я тільки до Пирятина. –Чудово, тільки я без грошей. –Будь-ласка сідайте. Дідусь виявився напрочуд тактовним, майже не спілкувались, але попросив пристебнути ремінь безпеки, наче виправдовуючись, що може зупинити поліція. Звісно, залюбки! –Ви не проти, якщо я зупинюсь, куплю сала? Я аж розгубився. –Та звісно ж не проти. Ви дуже тактовна людина, кажу я йому, питаєте мого дозволу, хоча я їду у Вашому авто, ще й безкоштовно. –Ну різні ситуації бувають, може Ви поспішаєте. Відверто здивував! Надприємніший чоловік, хоча і достатньо мовчазний. З ним я проїхав ще 50 км. траси.

Тактовний дідусь купує сало. Майстер фото — 2

Вийшовши у Пирятині я вже був упевнений, що доберусь сьогодні як мінімум до Полтави так точно. Пройшовши кілометри два по трасі, полишаючи за спиною придорожні кафе та магазинчики, знайшов собі чергову точку.

На шляху трапився хлопчина-поліцейський що стояв на узбіччі і голосував, звісно ж за гроші. Я вирішив не створювати йому конкуренцію і зупинився метрів за 300–400 від нього, проте він залишався у полі зору. І тільки-но я підняв руку, як біля мене зупинилося авто, а той поліцейський так і залишився стояти (он воно як буває). Зупинилося подружжя — чоловікові років 65–70, жінці 50–60. Підбігаю, заглядаю у віконце: –Мені прямо. –Ну можемо до Лубен підкинути. –Тільки я без грошей, на що жінка посміхаючись відповідає: –Аби не божевільний! (Ну то вже хто знає =) ) Сів позаду, подякував що зупинились. Чоловік питає: –Автостоп? –Так, кажу, вирішив спробувати от. –І як, виходить? –Так, кажу, люди добрі зустрічаються, зупиняються. Далі продовжувати спілкування вже неможливо було: дядько гнав 160 км/год. Хоча машина і нова — Geely та все одно було стрьомно. Проте подружжя мені сподобалось — досить сучасні люди, веселі, постійно щось обговорювали із посмішками. Взагалі, нагадали мені якихось хіпі у відставці — сідуватий чоловік, але ще в добрій формі, і руда, сонячна жінка. Класні! Вони так заговорилися, а я так задивися на них, що ми з’їхали з траси в сторону Лубен і лише хвилин через 5 схаменулися, що мені ж треба було на трасі вийти. То вони ще й вибачались, а я у відповідь їм щиро дякував. Помахав їм на прощання і пішов назад у сторону траси. З ними я подолав ще 35 км. — не багато, але ж процес іде, та ще й купа емоцій.

Дуже смішно мені було повернутись на трасу і зустріти ті ж самі обличчя в автомобілях, які проїжджали кілометрів 100 назад. Тобто вони мене побачили на першій точці, проїхали повз, я потім їх обганяю, висаджуюсь, вони проїжджають і знову бачать мене — якесь дежавю. А хто їде з похмілля чи невиспаний і бачить мене вже вкотре, може взагалі із глузду з’їхати. Зокрема їхали якісь вояки, які бачили мене вже вдруге чи втретє на трасі, посміялись і помахали.

У піднесеному настрою підняв у черговий раз руку, простояв хвилин 10. У цьому місці траса робила поворот і роздвоювалася у різних напрямках.

То ж вирішивши, що це не найкраще місце, пройшовся трохи далі, знайшов тінь від дерева, там і зупинився. Хвилин через 7, досить далеко позаду мене зупинився Opel з Луганськими номерами. Ну, думаю, в туалет хтось зупинився. Коли бачу, водій здає назад. То ж мабуть по мене. Схопив рюкзак і бігом до автомобіля. Нахиляюсь у віконце — на вигляд приємний чоловік років 55–60. До Полтави, кажу, і без грошей. –Сідай! Трохи збентежили номери — усілякі стереотипи даються взнаки, прислухався до внутрішніх відчуттів — наче все спокійно, то ж сів. Спілкувались російською мовою: –Так тебе куда, до Полтави? –Ну да, вообще из Харькова, но хотя бы до Полтавы. –Так я еду практически до Харькова, до Песочина, чего ж ты не говоришь? –Та может я Вам не понравлюсь как попутчик, и придется выйти в Полтаве. Трохи помовчали. Потім дядько розповів, що колись підвозив двох хлопчаків років 10-ти. Вийшли, каже, і покрали всі речі, що були на задньому сидінні: кепку, валер’янку та інші дрібниці. –Вы молодец, что не разочаровались в людях и дальше продолжаете подбирать. –Ну люди разные, нельзя ж всех под одну гребенку. Після цього розмова пішла більш невимушено. Костянтин, так звали водія, (хоча познайомились вже під час прощання) розповів дуже багато про себе та про свою сім’ю. Здавалося, я мав би розповідати про себе, проте відчувалось, що людині потрібно виговоритися. І я залюбки його слухав. Історія доволі стандартна для мешканців Луганської та Донецької областей — шахтар, побудував чудовий будинок, вклав у це неймовірні гроші. У 2014 році тільки-но закінчив ремонт, почалися обстріли, залишив ключі сусідам, схопив дружину і без нічого виїхали до дочки у Київську область. Досить скоро розсварився із зятем, і купив дім у Черкаській області. Далі слідував монолог стосовно політики, політиків, українців, росіян та інше. Це не були ані скарги, ані заклики, то був просто крик душі: –Я думав, вийдемо на пенсію, будемо із дружиною подорожувати, кататись на велосипедах. Проте в словах Костянтина немає ані злоби, ані нарікань. Відчувається біль і жалість до країни. Така людина викликає повагу — людина розумна і мисляча. Трохи згодом, Костянтин вибачився, що торкнувся цієї теми і не зміг стриматись. То дійсно був емоційний монолог, проте зрозумілий на 100 відсотків. –Я не спросил, может ты пророссийских взглядов, а то я тут разошелся. –Та ну, как же можно быть пророссийских взглядов, когда ты родился и вырос в Украине?! Після цього остаточно зник будь-який дискомфорт у спілкуванні. Тим часом, ми доїхали до Полтави, і вирішили зупинитись на заправці випити кави. –Давайте я Вас угощу кофе в знак благодарности! Как-раз на кофе деньги и остались. Костянтин зніяковів, навіть пропонував сам мене пригостити, проте погодився.

Фото Костянтина зробив, але в той момент, коли він виходив із WC. Та й дозволу я не питав, тому вирішив не викладати сюди. Принаймні от авто, яке довезло нас до Харкова =)

Підкріпившись, вирушили далі. Відчувалось, що їхати зі мною йому комфортно, то ж я навіть не питав, чи згоден він довезти мене далі до Харкова. Розмова змінила своє емоційне забарвлення і перейшла на тему музики та захоплень. –Я вообще очень рок люблю — AC/DC, Deep Purple, Muse ну и т.д.. А в юности была мечта купить крутую японскую аудиосистему JVC. И я заработал, и купил. Ммм, она прекрасна. А потратил я на нее 6000 советских рублей, в то время как новая «копейка» стоила 6100. Даже сейчас у меня иногда возникает желание выбраться на радиорынок и поболтать с ребятами, посмотреть, что по чем. Костянтин розповідав про своє захоплення і в нього горіли очі. Це неймовірно!

Точку дотику знайшли на темі велосипедних подорожей — кожен з нас поділився власним досвідом та планами на майбутнє. Дуже щира та приємна людина! А наразі він їхав у Пісочин до родичів, залишав там машину і прямував далі поїздом в Росію до мами, яка знаходилась при смерті. Він дуже спокійно про це розповідав: –Я позвонил ей: мама, ты главное дождись меня, я приеду — попрощаемся. И вот я мчу…

Розмова із Костянтином була наповнена змістом, кожна його теза змушувала замислитись, незалежно від того, чи погоджувався я з нею, чи ні. Більше б таких людей, і світ став би трішечки краще.

Зупинились у Пісочині. На останок розповів йому про трубу ТЕЦ-5, що вища за Ейфелеву вежу на 15 метрів. Костянтин щиро здивувався і сказав, що також коли тут буває і гуляє містом, використовує її у якості орієнтиру. Подякували один одному за приємну та цікаву поїздку, я побажав йому успішно дістатись кінцевого пункту призначення, потисли один одному руки, обмінялись іменами і розійшлись.

Останні 7 кілометрів від Пісочина до Холодної гори пішли на підбиття підсумків: мандрівка тривала усього три дні; пішки пройшов понад 65 км.; автостопом подолав майже 500 км.; зупинив 5 машин; познайомився і поспілкувався із багатьма цікавими людьми. Головне — подолав власні страхи і здійснив одну із мрій. Вдячний мамі, за те, що ще в дитинстві привила мені любов до піших мандрів. Друзям, за те, що хвилювались і підтримували зв’язок зі мною. Слава Україні! Слава Українцям!