Навколо чорного моря за 16 днів. Епізод I: Острів свободи

Розкинувши руки в сторони, імітуючи птаха, стою на верхівці скелі, захоплено блукаючи поглядом від горизонту до самого її підніжжя. Весь простір навколо покритий величним морем, зелена блакить якого поглинає тебе цілком, змушуючи серце тремтіти від захвату. Відчуття повної свободи та осяжності навколишнього світу призводять до несамовитої ейфорії, що охоплює собою кожну клітинку тіла. Невеликий крок вперед, ти зриваєшся і шалено летиш у прірву, розуміючи, що це кінець…
Стрімко відкриваю очі — навколо темрява. Лежу. Серце шалено калатає, страх гуляє тілом, наче електричний струмінь, торкаючись усіх нервових закінчень. Здається, то було видіння. Озираюсь навколо — де я зараз? В якому місті? Черговий хостел? Поруч хтось ворухнувся. Не розуміючи, хто це може бути і якою мовою треба звертатися, наважуюсь: — Sorry, don’t you know where are we now? — Любий, спи, ти вже вдома, тобі щось наснилося?
Друга ніч після повернення у рідне місто видалася не набагато легшою. Знову прокинувся посеред ночі із упевненістю, що я знаходжуся в якомусь придорожньому мотелі десь в далекій країні, у вікнах якого періодично виблискує світло проїжджаючих автомобілів. Хвилини півтори знадобилося, аби прийти до себе і зрозуміти своє реальне місцезнаходження. Проте, варто тільки закрити очі, як перед ними постають надто реалістичні картини доріг із пожвавленим трафіком, краєвидів, малознайомих облич, які змінюють один одного зі швидкістю світла, спричиняючи головокружіння. Доїздився — щоденна зміна місць ночівлі призвела до того, що тепер не можу спати вдома.
Досвідчені мандрівники кажуть, що після тривалої подорожі найскладніше — повернутися до буденного життя. Навіть добра приятелька Наталка прокоментувала моє повернення таким чином: «… А тепер спробуй повернись додому ще й психологічно…». «Та, — відповідаю я — то фігня! Вже думками у Харкові, наче нікуди і не їздив!». Вдень це й справді було так, а от ночами мозок продовжував активно подорожувати, ставлячи під сумнів нормальність психічного стану.
Читаючи протягом власної подорожі книгу Жана Беліво «В пошуках себе. Історія людини, що обійшла Землю пішки», дуже обурювався щодо лаконічності описаних подій та історій, їх поверхневості, хоча за 11 років мандрування, певен, назбиралося чимало дійсно цікавого матеріалу. Та повернувшись із власної, у порівнянні із Жановою, просто мікроскопічної шістнадцятиденної подорожі і поставивши за мету описати події та власні враження, збагнув, що за цей недовготривалий проміжок часу відбулося стільки всього, що якщо просто описувати хронологію кожного проведеного дня, то може вийти повноцінна книга (без жартів). Одразу ж прийшло й розуміння того, що відобразити події 11 років подорожування майже не можливо.
Якби хтось запитав із чим у мене асоціюється мандрівка, я би неодмінно відповів — із трасою. Якби спитали, яку асоціацію викликає слово «свобода», одним із синонімів, ймовірніше за все, був би — траса. Таке просте і невиразне на перший погляд слово підкріплене в моїй уяві цілою низкою детально промальованих епізодів. Кожен з них наповнений емоціями-переживаннями, і відбиваючи досвід прожитих моментів, у сукупності створює єдину ідеалізовану картину-відчуття, яка з’являється яскравим видінням у голові, щойно мова заходить про подорож.
Другого дня, полишивши за спиною останні багатоповерхівки такої вже звичної і буденної Одеси, вперше опиняюся наодинці із дорогою. Мозок і тіло, чи не на фізичному рівні, починають перелаштовуватися і мобілізовуватися. Потік енергії захлинає зсередини, а думки нарешті спрямовуються на майбутню авантюру, оцінюючи її масштаби та можливі наслідки. Упевнено крокуючи вздовж узбіччя дороги, що веде у Чорноморськ, ритмічно похитуючи наплічником і майже підстрибуючи від внутрішньої ейфорії, розглядаю безкраї околиці й підраховую кілометри, що залишилося подолати до будівлі офісу компанії «Укрферрі», яка, власне, і бере відповідальність доставити мене у Грузію на паромі.



Хід моїх думок раптово переривається — із потоку автомобілів, що безперервно проносяться повз мене, обдаючи потоком повітря, відділяється червоний хетчбек «Рено» і зупиняється попереду мене метрах в 15-и. Порівнявшись із ним і зазирнувши у бокове вікно, чую жіночий голос: — Застрибуй, підкину! За кермом жінка років 35–40, жестами запрошує мене до салону. Аргумент з мого боку, що залишилося пройти якихось 3–4 кілометри до місця призначення, лише пожвавили її жестикуляцію: — Та давай вже сідай!
Таким був перший автостоп моєї подорожі, хоча й пасивний. До того ж було цікаво, наскільки зручно буде сидіти в автомобілі разом із новим, і не надто маленьким наплічником, не полишаючи його у багажнику автомобіля. Сидіти було окей, а жіночка, тим часом, отримавши вільні вуха, негайно почала висповідуватися: — От ти молодий, мандруєш — молодець! А я теж би зараз гайнула кудись — та робота, діти, увесь час зайнятий. А зараз оце купила паростки, їду на дачу саджати… І далі все в такому дусі. На щастя, психотерапевтичний сеанс швидко закінчився, бо побачивши на горизонті необхідну мені будівлю, я заходився щиро дякувати своїй «спасітєльніце» за те шо підвезла і побажав їй скоріше вирватися із рутини і таки гайнути куди бажає її серце. Мила жіночка.
Дводенне перебування в Одесі відзначилося з одного боку зустрічами і знайомствами із прекрасними людьми, з іншого — відчуттям, що я й зовсім не полишав Харків. Лише море нагадувало, що я таки не вдома. Перший вихід до нього стався за годину після мого прибуття у місто, у приємній компанії Ані — дружини найкращого друга Олександра, яка увесь час норовила пригостити мене фруктами, хумусом та іншими смаколиками. Та от Одеса була не настільки привітна до мене, і лишень ми розсілися біля самого краю води, як непердбачувано велика хвиля залила усі мої речі, включаючи обидва паспорти. А поки я безпорадно борсався навколо, не знаючи, що рятувати в першу чергу — виваляв усі пожитки у піску, який я вичищав ще протягом усієї подальшої подорожі. Проте питань у місцевих копів щодо наявності документів, які посвідчують мою особу, не виникало — містом крокував тримаючи по паспорту в кожній руці, шалено розмахуючи ними у спробі висушити підмочені сторінки. А прямував я до місця ночівлі, полишивши Аню на пляжі, й маючи на меті скинути власні речі.
Поблукавши студмістечком Одеського національного політехнічного університету пірнаю у сирувату прохолоду вестибюлю гуртожитку №5.
– Доброго дня! Мені сказали, що якщо я назву власне прізвище, то мені дозволять тут переночувати.
З-понад реєстраційної стійки на мене впірився суворий і дещо презирливий погляд: — А шо, ваше прізвище настільки відоме?!
Мда, переночував — подумав я…
– Ну то і яке ж ваше прізвище?
– Ростовцев! — майже викрикнув я. 30-и секундний пошук увінчався найдоброзичливішою посмішкою на мою адресу, що супроводжувалася протягнутим мені ключем із прикріпленим папірцем на якому написане моє ім’я! — Проходьте будь-ласка, Ваша кімната 108. Якщо Вам щось необхідно — одразу ж звертайтесь до мене по допомогу! Ви вперше у місті? Так, і повернутися Ви можете у будь-який час — прокинусь і відкрию двері!


Нє, ну на ректора чекали, не менше (із рюкзаком, в затертих шортах і розтягнутій футболці) та й апартаменти виявилися чи не найкращі у гуртожитку. Велика подяка за те шановній пані Олені, завідувачу кафедри Одеського політехніка, з якою ми разом захищали дисертації і добре потоваришували. Неймовірної доброти людина, дізнавшись про мій приїзд у місто, взялася організувати місце для ночівлі, що, власне, й зробила на найвищому рівні. Увечері ми зустрілися з нею, посиділи у кав’ярні за філіжанкою чаю, а щоб мені не було скучно проводити залишок вечора, виділила мені у супровід симпатичну і приємну дівчину Юліану.
– Будеш писати свій звіт, шоб написав про мене не менше сторінки, — дала настанову Юліана десь усередині нашого спілкування. Кльова дівчина! Щойно повернувшись з пляжу і нашвидкуруч помивши голову, вона прибігла «рятувати» від нудьги приїжджого гостя. Написати сторінку, пф… Та тут ціле оповідання треба. Чого лише варта історія про спалений гуртожиток. Коротше, нудьгувати в цей вечір точно не прийшлось, а за невимушеними розмовами непомітно подолали чималеньку відстань вздовж узбережжя, навіть незважаючи на високі підбори (полюбляю, знаєте, подорожувати на підборах).
А планування початкової стадії мандрівки відбувалося за кілька тижнів до початку у придорожньому ресторані заправки OKKO на трасі M03, кілометрах в 15 від Харкова разом із другом Олександром. До Одеси я мав дістатися разом із ним та його дружиною на електромобілі, подолавши відстань за два-три дні із урахуванням довгих зупинок на підзарядку. Спланувавши чи не похвилинно весь маршрут і вже уявляючи, які пригоди можуть на нас чекати, доля вирішила інакше, і через невідкладні справи я змушений був їхати на поїзді. А от Олександр і Аня успішно прибули в Одесу навіть із певним випередженням графіку, а назад спромоглися випробувати ще й новий маршрут. Та це вже зовсім інша пригода…

Червоний «Рено» загальмував на узбіччі перед бізнес-центром із міфічною назвою «Борей» (бог північного вітру, якщо вірити Вікіпедії), що стоїть на розпутті між Одесою та Чорноморськом.


– Всього найкращого тобі і гарної подорожі! Не встиг я ще раз подякувати свою першу водітєльшу, як автомобіль вже поринув у нескінчений транспортний потік і швидко зник із поля зору.
Перед входом до будівлі на полуденному сонці смажилися чоловік 15 мужиків, нервово покурюючи, чи тихо спілкуючись один з одним — нетипові пасажири корабля до Батумі, принаймні з точки зору моєї уяви. Лише вказівник «Квитки на паром» говорив, що я у вірному місці.
– Це всі у черзі? — запитав я у найближчого дядька.
– Нє, пасажирів оформлюють всередині.
Забігаючи наперед, скажу, що всі ці мужики — далекобійники, які чекали на оформлення документів і завантаження своїх фур на паром.

Всередині було ще чоловік 15 і охоронець, який вміло формував чергу і відповідав на всі можливі питання. Дехто, оточений валізами, сидів на диванах, дрімаючи та очікуючи на посадку. Декілька чоловік стояли в черзі до обмінного пункту. Всі інші, включаючи мене — у віконце за квитками. Процедура обміну електронного підтвердження про оплату на посадочний талон зайняла не більше 5 хвилин, після чого мені повідомили, що о 15-й годині необхідно бути біля «Борею», звідки автобус відвезе усіх у порт. А до тих пір — вільний час.


Не вагаючись, закинув рюкзак на плечі і продовжив свій піший шлях вздовж траси — на цей раз уже прямо в Чорноморськ. Містечко одразу запало в душу — охайний і зелений центр, попри невеликі розміри поселення, з перших хвилин перебування у ньому огортав теплом і комфортом. А на додаток, ще й набережна і підхід до неї були приємні погляду. Чорноморськ швидко закохав у себе, а в ресторанчику, куди зайшов пообідати, приємна жінка-власник зробила знижку в 5 грн., бо тих грошей, що вигріб із карманів не вистачало, а мої голодні очі мабуть таки викликали в неї жалість і співчуття.




На борт корабля потрапили лише близько дев’ятої вечора, а до того моменту — години очікування, безуспішна спроба побачити і сфотографувати паром (територія порту закрита, тому майже дитяча допитливість задовольнялася лише окремими елементами корабля, що виднілися із різних точок), проходження митного контролю, знову очікування і, звичайно ж, перші знайомства.




– Привіт!
– Hello!
– Oh, you speak English…
Першим знайомим виявився хлопчина-ровесник із Швейцарії на ім’я Майкл. Поношена футболка, такі ж самі кеди і затертий часом наплічник видавали в ньому вільного мандрівника (а як пізніше виявилося — таких на кораблі було чимало), а його зовнішність змусила подумати мене, що він місцевий. Майкл — психолог, що спеціалізується на роботі із переселенцями. Відправився у подорож майже до вересня, не маючи особливого плану, покладаючись здебільшого на долю. Три тижні потому він мені напише у фейсбуці: «Чувак, як твої справи, ти де зараз? А я лежу на пляжі в Урекі і читаю книжку. Тут така спека…». Потоваришувавши із Майклом, ми стали сусідами по каюті на наступні два дні, розділивши її із майже Майкловим тезкою Майком із Нідерландів та його дівчиною — Дашою зі Львова.


Перебуваючи в очікуванні паспортного контролю, перевірки речей та інших формальностей, чоловік 50 пасажирів розбилися на групки, ховаючись від палючого сонця у тіні автомобілів та будівлі митної служби, мляво спілкуючись між собою. Вже знайомий мені Майкл, з яким ми перекинулися десяткою фраз, налагоджував комунікацію із голландцем Майком, виявивши, що обидва розмовляють німецькою. В цей час переді мною виникло нове обличчя:
– Пригощайся! — у простягнутій до мене руці знаходилася чаша із черешнею. Це був чи не найзагадковіший «бродяга» з усіх, кого довелося зустріти. Звали його Діма, прямував у Грузію зі своїм байком-шосейником. Його обличчя, поросле бородою, випромінювало божественне сяйво, а очі, за глибиною та прозорістю, можна порівняти лише із найяснішим сонячним днем. Людина-посмішка!
Мандрівник мандрівника впізнає іздалєка… або ж — впізнає з-за рюкзака. Коротше кажучи, третя групка таких саме бекпекерів тусила трохи осторонь, посмоктуючи час від часу і передаючи по кругу якийсь огарячітєльний напіток у похідній флязі. Четверо з них — три дівчини і хлопчина — вихідці з західної України, не відрізнялися оригінальністю планування — схопив наплічник й топаєш куди очі дивляться. А ще троє — французи — два хлопця, обидва на ім’я Клемон, і дівчина, здається Джулія, але вже точно не пам’ятаю — вони були найдосвідченіші мандрівники з усіх за кількістю відвіданих країн, особливо дівчина — демонструвала власний путівний щоденник, обклеєний фотками із подорожей та розмальований маршрутами з різних країн, кількість яких обчислюється десятками. До речі, вони єдині їхали цілеспрямовано до Грузії, з метою дістатися до табору Rainbow, що знаходиться далеко в горах в районі Кутаїсі, і розташуватись там із наметами на певний час — така собі хіпі-комуна.

Таким чином, на паромі визріло два основні угруповання пасажирів за кількістю представників — мандрівники-бродяги й водії-далекобійники. Серед цікавих ще було чоловік 6–7 циганів, які безумовно перші застрибнули до мікроавтобусу, що відвозив людей від Борею у порт, запхавши свої пожитки в салон, й розпихуючи всіх інших. Та в цілому проблем із ними не було — як засіли всім табором на одному із поверхів корабля навпроти екрану телевізору, дивлячись якийсь гівно-серіал, так там і просиділи нерухомо аж до самого Батумі. Ще окрема категорія — двійко подорожуючих сімей із дітьми, які за авантюрністю та досвідом у дечому навіть перевершують вільних мандрівників із наплічниками. Спілкування із ними дало розуміння того, що із появою дітей мандри не закінчуються, а навпаки — набувають нового значення.

Декілька слів про корабель. Паром в моїй уяві, то якась плавуча площадка, яка пересувається завдяки мотузці. В реалі було трохи інакше: автомобільно-залізничний / пасажирський паром «Грейфсвальд» — повноцінний гігантський корабель, який до всього іншого має сертифікат книги рекордів Гіннеса як найбільше судно у світі у своєму класі. Довжиною у 190 м. та висотою у 15 м. паром прийняв у себе з три десятки завантажених фур і декілька повноцінних залізничних составів. І хоча корабель старший за мене на 1 рік, виглядає він неймовірно і враження справляє не аби яке.








Отримавши два зауваження — спочатку від офіцера на паспортному контролі за те що намагався зробити з ним селфі, а потім і від прикордонника, за те що розгулював по забороненій території порту, все таки успішно пройшов всі митні процедури і в оточенні вже знайомих мені людей нарешті опинився на «острові свободи» — назва, яка найкращим чином відображує те, що відбувалося на паромі.
Несподівана аналогія виникла у голові, спостерігаючи та безпосередньо беручи участь у недовготривалому житті на кораблі. Нещодавно прочитана книга британського письменника Алекса Гарленда «Пляж» стала яскравою ілюстрацією існування групи людей у замкнутому просторі — безумовно не буквально, і, на щастя, не таким чином, як все закінчилося у романі-антиутопії. Аналогій, насправді, знайшов набагато більше. Головний герой книги, у пошуках «внутрішньої свободи» та пригод, бере наплічник і їде в Тайланд у пошуках райського місця для відпочинку. Поспілкувавшись же зі своїми супутниками, дійшов висновку, що хоча мета подорожі у кожного й відрізняється, загальна ідея про свободу та авантюрність залишається головною рушійною силою для всіх. А далі — виникнення спільноти, розділення на групи за інтересами і за мовними ознаками, йога на верхній палубі у променях вечірнього сонця, гра в шахи та нарди і нескінченні розмови-знайомства один із одним.





Ближче до опівночі, в очікуванні виходу корабля із порту, зустрілися два, поки що абсолютно різні табори — бекпекери-хіппі та далекобійники. Ця невідворотна зустріч відіграла принципову роль у розвитку подальших подій.
– Хлопці, а ви звідки? — до нашої компанії на верхній палубі підійшло троє чоловіків.
– Хтось з України, той зі Швейцарії, інший з Голландії, ще двоє із Франції.
– Оо, Голландія… Маріхуана є? — репліка супроводжувалася дурнуватим гигиканням. –Ану, переклади іноземцям, — ця фраза спрямовувалася вже до мене, — вони водку питимуть?
Першим угепався хлопчина із західної України — швидко оприходовані запаси власного коньяку, плюс прийняття запрошення далекобійників «по чуть-чуть» — вештався після цього заплутаними коридорами корабля наче привид чи не два дні поспіль, періодично засинаючи на підлозі в дивних позах, а ще частіше дістаючи усіх розказнями: «…я вабщє не п’ю, а коли п’ю, то всєгда себе контролірую….».
Другим, хто вирішив познайомитись із місцевими традиціями, був Майкл зі Швейцарії. Серед далекобійників він отримав не аби яку повагу, бо 200 грамів він випив наче стакан води, навіть не моргнувши, після чого упевненою ходою, хоча й з очима в різні сторони, поплентав до нашої каюти, де й завалився спати аж до сніданку. Проте, це був його єдиний алкоексперимент — далі Майкла можна було зустріти або за грою в шахи, або ж за читанням «Бродяг Дхарми» Джека Керуака десь в тіні на палубі.
Французи відбулися досить легко, випивши, здається, дійсно по чуть-чуть і обмежившись безплідною розмовою російська vs французька у курилці. А Майк, від якого всі так чекали марівани, тримався довго, допоки азартність його не підвела.

– Слу, — звернувся до мене один здоровань, — ану, скажи тому голландцю, нехай зі мною побореться на руках. Якщо програє, то вип’є з нами по 100 грам. Атлетично складеного Майка така пропозиція зачепила. Ажіотаж навколо цієї події створився неймовірний, зібравши у залі інформаційного бюро чи не всіх представників обох таборів. Я, у якості їх секунданта, дав старт і вже за декілька секунд Майк опинився притиснутим до столу потужною лапою далекобійника. Мужик сказав, мужик зробив, і незважаючи на заперечення своєї дівчини Даші, Майк пішов до каюти, під радісні коментарі далекобійників. Не можна сказати, що йому там не сподобалося, бо протягом двох днів він ще туди заглядав вже за власним бажанням, а вітання у подальшому між далекобійниками та іноземцями здійснювалося фразою «по чуть-чуть?».
Ближче до ранку, десь на початку четвертої, наш паром таки вийшов із Чорноморська, швидко полишаючи на горизонті портові вогні, заглиблюючись у темряву Чорного моря.



На цей час половина пасажирів корабля добре підпивши, ледве трималася на ногах, окупувавши усі лави та підлоги, перехиляючись через борти, або просто голосно щось розповідаючи.
– Все, срака, — подумав я, — хтось до Батумі живим точно не добереться.
Та я помилився — незважаючи на алкотреш, далекобійники виявилися кльовими чуваками, спілкування із якими додало багато цікавих історій та фактів до моєї комунікаційної скарбниці. Більшість фур-холодильників перевозять молочну продукцію, або ж заморожених курей. Маршрут більшості з них не можна назвати коротким, а тим більше раціональним — з України на паромі до Грузії. Далі своїм ходом через Азербайджан до Баку, звідти знову на паромі у Казахстан, Туркменістан й інші сусідні країни. Вся поїздка в одну сторону займає приблизно тиждень і ще стільки ж назад порожнім, вже по суші через територію Росії. Доцільність таких напрямів викликала в мене серйозні сумніви, та водії кажуть, що начебто нормально.
Познайомившись і поспілкувавшись із багатьма далекобійниками отримав враження, що вони і мандрівники-автостопери — це дві сторони однієї медалі. Й тими й іншими керує одне і те ж бажання — бути в дорозі, пізнавати нові землі та нових людей. От тільки шлях до реалізації цього бажання обраний дещо різний. Дехто із водіїв вихвалявся — от ви, ті що із наплічниками, мандруєте і платите за це гроші, а ми, далекобійники, мандруємо і отримуємо за це гроші. Як на мене, то дещо вузький погляд, але спільні інтереси із цими людьми знайти було абсолютно не важко.
Порядок денний перебування на паромі не можна назвати занадто різноманітним та активним: прийом їжі тричі на день (при тому в такому обсязі, що із-за столів усі просто викочувались у напрямку каюти і успішно засинали на півтори-дві години), прийом сонячних ван на верхній палубі, спілкування один з одним та настільні ігри. На другий день подорожі морськими просторами, вже познайомившись і проговоривши все на світі із переважною більшістю пасажирів, стало відверто нудно і з’явилося зростаюче бажання змінити обстановку і зійти на сушу. Першу землю яку побачили, десь під кінець першого дня, була територія Криму, який ми обпливали вздовж берегової лінії на відносно невеликій відстані. Увесь інший час погляд займало море, що простягалося від горизонту до горизонту, приковуючи погляд до себе не на одну годину. Неймовірна палітра кольорів води — від свинцево-сірого до лазурно-блакитного, залежно від часу та погоди, займала уяву й торкалася найглибших естетичних почуттів. Медитативний стан доповнювали хвилі, що розходилися від корпусу корабля та невеликі дельфіни, що час від часу виринали навколо нашого «острову».








На ранок останнього дня була запланована зустріч світанку. Довго вирішували о котрій годині прокинутися, щоб нічого не пропустити, і в результаті вирішили о 4-й. На будильники зреагував тільки я, і розуміючи, що якщо пропустимо цей момент і не встанемо, то будемо потім довго жалкувати, пересилив себе й майже за руку повитягав усіх на палубу, хоча спати хотілося страшенно. Надворі вже сіріло, проте було досить хмарно, і якоїсь дивовижної краси не спостерігалося. За хвилин 15 нагору почали сходитися інші заспані мандрівники — французи й українці. Зробивши декілька фоток, посидівши і повтикавши трохи у горизонт, пішов додивлятися сни. Ті хто залишився, захоплено розповідали мені за сніданком, що коли на обрії з’явилося сонце, ближче до п’ятої, то краса була неймовірна. Не надто засмутившись, попросив надіслати мені фотки того чудового світанку… Чекаю.





Із нашої каютної четвірки, контури Батумі на горизонті здається першим побачив я. Місто стрімко наближалося. Вже можна було розгледіти колесо огляду, висотки якихось бізнес-центрів, набережну, і навіть рибалок та відпочиваючих, що ніжилися під сірим небом грузинського міста. Так, погода була дійсно не курортна — затягнуте небо й дощ, що постійно то зривався, то переставав. На палубі зібралися всі пасажири. Навіть цигани покинули свій пост біля телевізора. Як діти радіють наближенню Різдва, так і всі присутні бігали від борту до борту, радіючи землі, фоткаючи у всі сторони й навіть махали руками тим, що на берегу. Ейфорію перервала об’ява у гучномовець про необхідність збирати речі, звільняти каюти і підходити у кімнату інформаційного забезпечення.



Мої речі були завбачливо зібрані, то ж я міг ще спокійно спостерігати за кінцевою стадією своєї морської подорожі. До нашого парому попрямував невеличкий катер, який підійшов впритул до борту і пересадив до нас лоцмана, чиє завдання — завести корабель у порт. А дещо пізніше два буксири уперлися в наші боки і почали розвертати паром на 180 градусів.


Сфотографувався зі своїми, тепер вже друзями на пам’ять, і пішов у каюту за наплічником, готуючись до виходу на територію Грузії. Перша частина подорожі добігала кінця, а попереду чекали непередбачувані пригоди, події та зустрічі. Легкий мандраж наповнював тіло, сповіщаючи, що все лише починається, а мозок радів уже отриманим емоціям. Далі буде…
