Нас розділяє не мова і не гендер. Нас розділяє вік.

В Україну я вернулася у вересні 2016. Скажу чесно, верталася я з певною насторогою . Начитавшись новин, не уявляла, як мені зараз влаштовувати свій побут у цій країні.

Кілька місяців роботи, університет, гімнастика, купа нових знайомств і компаній цілком переконали, що мої побоювання були марними. Моє оточення — це переважно люди до 30. Вони активні, постійно чогось прагнуть, шукають, подорожують, читають. Вони завжди діють. І не важливо, чи то вони хочуть врятувати себе і звалити в Європу/США, чи то вони готові голову покласти і зробити з цієї країни цукерочку. Більшість цих людей не ниють і не звинувачують весь світ в зраді, вони шукають порад і рішень. Головна, і, як на мене, найпрекрасніша їхня риса — це прагнення діяти і щось робити.

Але є інша категорія людей. І, пробачте (чи просто прийміть) мій ейджизм, це люди, які вклеїли вже третю фотку в паспорті. І от з цими — я поняття не маю, як жити.

Це єдині люди, які на будь-яку пропозицію завжди мають 100500 тадетам-таневнашійкраїні-тонічогозтогонебуде-тищемолодазелена. Це єдині люди, які розпитуючи про мою роботу повторюють “ну, і що ви вже зробили?”, “та я казав, що то нічо не буде”. Їм завжди хтось щось винен. Цей хтось повинен прибрати їхній під’їзд, хтось повинен проконтролювати їхнього мера, хтось повинен знайти їм кращу роботу, хтось повинен дати гроші на освіту дітей, хтось знищить корупцію в медицині, але вони все одно запхають лікарю (який, до речі, цього не вимагає) 50 гривень.

При цьому, вони вважають себе бозна-якими авторитетами, які єдині пізнали істину і мають виключне право диктувати всім як жити. Жодні твої аргументи на них не діють, тому що вони вже бачили світ, а ти зелена і лох. Навіть, якщо твій аргумент прописаний чорним по білому в законі.

Вони не знають, що таке повага. Тому будуть завжди “тикати” тобі, дозволять собі матюкатися, обзивати тебе, тому що ти, молодазелена, посміла зауважити, що в громадському транспорті негоже харкати на підлогу. Поруч з ними ти ніколи не можеш бути хорошим фахівцем і займати гідну посаду, бо тобі 24. Якщо такий казус стався, то 100% за тебе заплатили, ти переспала з босом чи двоюрідна сестра твого діда тебе туди пропхала.

В транспорті ти завжди мусиш поступитися місцем. Бо кого цікавить, що ти на ногах ось уже 12 годин, за плечима сумка 7 кг і ти прихворіла. Сорокап’ятирічна пані поставить тобі діагноз нахалкі-малогоговна-воспітанієтокакоє. І не приведи господь, якщо ти ще й до цього всього хлопець. Хлопці взагалі ніколи не мають права присісти.

Безумовно, мені траплялися безліч винятків. Але чорт забирай, як же ж щоразу вганяє в безнадію оці погорда, заскорузлість, лінь і пасивність.

Наступного разу, коли питатимите дороги у фреша, зверніться на “ви”. І пам’ятайте, у восьмому класі ранець дійсно важкий. Дайте посидіти бідолашному школяру.

Взаємоповаги і любові вам ❤

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.