Сибір. Початок.

It’s a dangerous business, Frodo, going out your door. You step onto the road, and if you don’t keep your feet there’s no knowing where you might be swept off to

Це була середина липня. Я щойно вернулася з Австрії. У світлій, просторій кімнаті на другому плацу із, дякувати Богу, кондиціонером, я писала статтю про харківську музичну сцену, відчайдушно шукала роботу і намагалася зрозуміти, що ж взагалі сталося з моїм життям.

Тут був цілий вир почуттів. Я була невимовно рада бачити Київ, насолоджуватися його теплими літніми вечорами, приємними цінами і дорогими мені людьми. В той же час, всього кілька тижнів тому я чудесно проводила час в Хорватії із не менш чудесним чоловіком, мала щасливі ґрацькі вечори в своїй улюбленій інтернешинал ком’юніті та й взагалі, останні півтора роки жила розміреним життям цілком задоволеної, забезпеченої молодої європейки. Мене трохи лякали непередбачуваність наступного року, труднощі відновлення старих контактів та й взагалі, життя в країні, яка за цих півтора роки змінилася, здавалося, до невпізнання.

Вечір в мене був запланований з одним достобіса хорошим другом. Після доволі душевної розмови та літри Капітана Моргана на двох, я вирішила їхати в Сибір. Як сказав би мій знайомий, рішення нетривіальне. Але, зрештою, що ж мені було втрачати.

Отож, 30 липня, дописавши зранку здоровенну роботу про постполітичне місто, нашвидкуруч зібравши такі-сякі речі і, відчуваючи нереальну вдячність Лесику за підтримку завжди й у всьому, я помчала на вокзал ловити свій потяг Київ-Москва.

Попутники були в мене класичні. Вчителька хімії, яка маніакально бачила у всіх своїх знайомствах вищий зв’язок (той факт, що її звали так само, як мою маму, привів жіночку просто в якийсь неймовірний екстаз), любила Путіна і СРСР, й не давала співрозмовникам вклинитися, хоча б одним словом. Я, насправді, не дуже протестувала проти такого розкладу, дивилася у вікно, і потрохи усвідомлювала безповоротність мого рішення. Все, що в мене було з собою, це залишки австрійської стипендії, номер телефону якоїсь Жені з московською квартирою і ванною, контакти якої мені чисто випадково потрапили до рук, та захоплююче відчуття подорожі.

Москва мене зустріла гарячим повітрям і привітними людьми. Чекаючи на ст. м. Семеновская, та спостерігаючи, як вантажаться 2 джипи з номерами ЛНР, я все ще роздумувала над тим, чи не взяти мені квитки на найближчий потяг до Києва і забити на цю всю ідею. Філософія моєї найкращої шкільної подружки «Краще зробити і жаліти, ніж не зробити і жаліти» чудово справлялася з тими ситуаціями, коли треба вирішити чи слати валентинку Андрію з 11-Б, але подорож в Сибір тривалістю в місяць — не така вже й проста справа. А народна пам’ять і досвід дідуся взагалі ставили раціональність такої пригоди під питання. Навіть ті найближчі, які вже звикли до мого стилю життя, сказали мені на прощання «щось ти псіханула цього разу, Софіє». Може й справді псіханула? Неверзелес, я ніколи не вміла кидати нецікаву книжку, зупиняти тупий фільм і переходити на крок під час бігу, навіть коли починає бракувати повітря, а в колінах ріже нещадний біль.

Тому, зібравши волю в кулак, відмившись у Жені після плацкарту і накупивши їжі, я відправилася ввечері на Ярославський вокзал.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.