Прогулянка до Крайнеба. Розділ I

Кривенькі синенькі труби тяглися вздовж дороги, обвивали собою все навкруги та здіймалися на десятки кілометрів догори. Їх тримали натягнуті щосили троси, котрі кріпилися на бетонні вежі, які раніше слугували портами для перельотів на інші материки. Ці вежі стоять без діла вже не перше століття — саме від того часу, коли люди втратили чисте повітря, надію та здоровий глузд. Труби були повсюди. Вони заполонили всю поверхню землі й почали завойовувати повітряний простір. Ці труби з одного боку заходили у землю, а з іншого мали величезні коробки, схожі на кондиціонери, які виконували роль збирачів і освіжувачів повітря, яке після цього транспортувалося по довжелезних синіх артеріях під землю і подавалося на розподільчу станцію, де стискалося та завантажувалося у невеличкі балони, котрі потім продавали у магазинах.

Люди вже довгий час мешкали під землею у побудованих містах і єдиною валютою, яка мала цінність, було повітря. Повітрям давали зарплатню, за повітря можна було купити будь-що — чи то цукерок, чи одяг, чи навіть нове серце. Люди перебралися під землю тоді, коли на планеті Земля не стало лісів, всі водойми забруднилися, а кількість населення перевищила 100 мільярдів. Жити на поверхні стало неможливо. Часті хвороби, нестача їжі та протести робітників призвели до всесвітнього хаосу і винищення частини людства. До того ж, зміна клімату погіршила атмосферу настільки, що свіжим повітрям можна було подихати лише за декілька кілометрів від поверхні землі. От тоді й почали з’являтися перші сині труби та підземні міста. З того часу так і живемо — під землею і дихаємо через трубочку.

Кожне десятиліття людям доводиться збільшувати висоту труб, які захоплюють повітря, бо висота, на якій воно доступне, також збільшується. Ми намагалися засадити поверхню землі деревами, але через зміну клімату льодовики почали танути й величезні поверхні планети, вкриті лісами, просто опинилися під водою. Інша ж проблема, із якою ми зіткнулися — зміна атмосферного складу повітря, що негативно впливало на ріст рослин та дерев. Жодні винаходи не допомагали, генна інженерія не справлялася із темпами зміни хімічного складу повітря і, зрештою, люди втратили надію. Певні народи почали перебиратися в гори, якомога вище… Але так там і залишалися, не маючи змоги спуститися в підземні міста. Інші ж будували велетенські субмарини, але і це їх не врятувало. Загалом, зі 100 мільярдів людей залишилося лише 10 мільйонів. Їх нащадки донині мешкають у сорока трьох підземних містах, повністю ізольованих одне від одного. Всі вони різних розмірів та різної інфраструктури, але мають спільну особливість — всі залежать від повітря, яке доставляється по синіх трубах.

Місто Горицвіт розташоване на колишньому материку Євразії й прихистило народи із країн західної та центральної частини цього континенту. В ньому мешкає та працює близько семисот тисяч людей різних національностей та поглядів. Місто розділяється на квартали кубічної форми, які мають неймовірно велику кількість рівнів та перегородок. Всі ці поверхи містять у собі окремі блоки, призначення яких є доволі різноманітним — починаючи від житлових кварталів і закінчуючи військовими базами, стадіонами та садами. Все було спроектовано настільки ідеально, щоб люди не відчували різниці між земним та підземним життям. Дійшло навіть до того, що в деяких блоках були свої футбольні поля та баобабові гаї.

Блоки також розділяли по вмісту чистого повітря у них. Більш заможні люди жили у кварталах, що мали звичайне земне насичення киснем. В той же час, для бідніших верств населення рівень коригувався в залежності від достатку комун, що проживають у кварталах. Навіть якщо ти один мав гідний заробіток, але інші люди у твоєму кубіклі (так називали кубічні сектори, де проживали, в основному, працівники лабораторій з вирощування рослин та обслуговуючий персонал міста) не могли дозволити собі мати велику концентрацію кисню, то доводилося змиритися із цим і жити, як усі. Переїхати в інший кубікл чи піднятися на вищі рівні дозволялося раз у 5 років. Зміна місця проживання обговорювалася із керівництвом сектору і погоджувалася у раді іншого кубіклу, куди ти мав переїхати. Найбідніші люди взагалі жили у таких секторах, де повітря було непридатним для життя і від того доводилося носити скафандри та навіть спати у них. Тому всі трималися свого місця і не бажали переїжджати в інше, щоб, не дай Боже, наступні декілька років не жити у скафандрі.

Сектори мали нумерацію, відлік вівся знизу і чим вищий рівень був, тим більше число призначалося рівню та людям, що там жили. Але в народі вони отримали ще й назви, щоб було легше запам’ятати. Також певні народи об’єднувалися і жили у своїй комуні. Від того і пішли назви цілих секторних кварталів: “Іспанський”, “Польський”, “Німецький”, “Хорватський”, “Український” тощо. Ніколи кубікли не перемішувалися із рівнями іншого призначення, навіть магазини були побудовані окремо від житлових секторів. Все це робилося для того, щоб хоч якось мотивувати людей рухатися, щоб їхні м’язи не атрофувалися і тут вони не відчували різниці із життям на поверхні. Добирання у різні частини міста пішки популяризувалося та винагороджувалося.

У місті єдиним транспортом були ліфти. Вони рухалися як вгору (на вищі рівні), так і за горизонталлю, як звичайні автомобілі. Маю сказати, що люди у них не лежали, як ви могли подумати. Зовсім ні. Діагональний же рух був забороненим та, з практичної точки зору, неможливим. Тут необхідно внести невеличке роз’яснення, бо для руху на поверхні це є зовсім нетиповим. Для прикладу, щоб в кубіклі 6 на 6 рівнів вгору і в довжину відповідно, потрапити із першого на четвертий у висоту та із третього на шостий по довжині, то доводилося проїжджати ліфтом двічі. Спочатку вгору, потім поверхнею рівня. Навпаки ж (поверхнею, а потім вгору) пересуватися було неможливо і заборонено. А щодо дотримання правил, то їх найменше невиконання супроводжувалося штрафом чи навіть арештом. Для цього існували спеціально призначені люди, які слідкували за порядком, і часто на вулицях можна було побачити патрулі.

Щодо самих вулиць, то вони були різними — від вузеньких і темних, обшитих металом, до широчезних і світлих. Все освітлення у місті було штучним, адже звісно — під землею сонце не світить. Через це у людей атрофувалося почуття щастя. Мешканці міста працювали, щоб жити, а жили для можливого порятунку у майбутньому та відновлення Землі. Як я говорив, гроші та коштовності втратили сенс, а єдину цінність мало чисте повітря. Але це не зовсім так. Ще одна річ, яка була у кожного мешканця і яка була притаманною всім представникам оптимістів — так це надія. Вірите чи ні, але без цієї особливості всі давно б уже зневірилися і людство припинило б своє існування.

Але що я вам все про місто говорю… Давайте краще розкажу про те, що відбувалося вище міста — на поверхні. Ви вже знаєте про труби. І це добре, адже це було єдиним місточком для збереження людства, бо тільки за допомогою них можна було переносити необхідне повітря згори. Це спричиняло величезні ризики, тому для збереження труби були обнесені величезними мурами заввишки із сотню метрів, завтовшки як декілька тисячолітніх дубів. Окрім стін та веж, на поверхні можна було побачити майже стерті з поверхні землі залишки міст та їх інфраструктури. Вони слугували прихистком для мутованих рептилій — єдиних тварин, які вижили та змогли пристосуватися до навколишніх умов. Ці створіння були дуже небезпечними — хижаки, що могли впадати в сплячку на декілька років і прокидатися за найменшої ознаки небезпеки. Саме для захисту труб та обслуговуючих споруд і були зведені такі величезні мури. З кожним роком, через високу температуру та концентрацію важких речовин у повітрі, стіни давали тріщину і хижі рептилії якимось чином проникали у вентиляційні шахти, а згодом і у міста, де знищували все на своєму шляху. При одному із таких нападів виявилося можливим дослідити напівмертву рептилію, що не змогла вилізти на поверхню. Після низки дослідів та експериментів, вчені змогли знайти їхнє слабке місце — тварюки боялися звукових хвиль, діапазону вищого, аніж вловлюваний людським вухом. Саме це відкриття зробило прорив у обороні укріплень. Невдовзі, окрім веж та мурів, почали з’являтися звукові гармати розміром із будинок, які відлякували рептилій при виявленні руху, стріляючи ультразвуком. Це принесло мир і спокій. Але ненадовго…

Як виявилося згодом, міста могли контактувати одне з одним, обмінювалися інформацією про навколишній світ та набутими знаннями. Але представники сусідніх міст ніколи не зустрічалися, хоча і мали для цього всі можливості. Люди мали і транспорт, і зброю, і технології. Можливо, об’єднавшись, всі земляни змогли б вирішити проблему та подолати занепад планети.

Розділ I

Чомусь, працюючи на заводі з виробництва зброї, Густаво ніколи не тримав у руках заряджений бластероподібний автомат, не говорячи вже про те, щоб постріляти з нього. Хоча це було заборонено, але дехто все ж наважувався нишком взяти із собою зброю і порозбивати лазером пляшки у закинутому кубіклу. І не раз. Але, як говорить керівник виробничого цеху: — “Хочеш стріляти — записуйся в армію”. Тому частково із цим висловом можна згодитися, але ж як втримати бажання потримати в руках і потішитися тим, що робиш вже десяток років? Важко того не зробити…

Завод був розташований у секторі, де були побудовані армійські склади та казарми. Вся територія була під пильною охороною і доступ на виробництво здійснювався лише за перепустками. Окрім Густаво на заводі працювало ще декілька тисяч людей, які з дня в день тільки й те робили, що виробляли зброю, їздили на ліфтах та, зрештою, існували. Ніякого задоволення, одним словом. Час від часу працівникам проводили екскурсії на інші підприємства та фабрики, що обслуговували місто. Якраз під час одного із таких виїздів і сталося те, про що всіх свідків змусили мовчати та не розкривати рота, через що декілька людей так і не повернулося з роботи додому, а решта присутніх працівників підписали документ про нерозголошення. Я теж маю той папірець, я все своє життя хотів комусь то розповісти, але боявся наслідків. Зараз же я набрався хоробрості, тим більше мені вже втрачати нічого, моє життя майже добігло кінця і якщо не я, то більш ніхто інший вам не розкаже того, що ж сталося 17 грудня. Сподіваюся, моє серце не зупиниться доти, доки я не розповім усе… Отже, слухайте!

“До уваги всіх працівників! Через 20 хвилин буде відправлення на екскурсію. Закінчуйте свої справи! Збір через 10 хвилин біля центральних воріт. Явка обов’язкова. Кінець.” — саме це пролунало із гучномовця, а потім ще повторювалося декілька хвилин без упину, залітало у кожний цех, у кожну голову.

— Оце і бридкий голос у жіночки, що говорить у гучномовець. — промовив Нільс.

— Та і не кажи, — сказав Густаво, — Не могли знайти кращої. Сидить, мабуть, десь на вищих рівнях, дивиться на нас… Слухай, а що ти робитимеш на Новий рік? Може зберімося та відсвяткуємо разом?

— Слушна ідея! Я майже впевнений, що все буде так. Ти ж не будеш проти компанії моєї дружини?

— Звісно що ні, Нільсе! Я, можливо, когось теж із собою візьму.

Нільс взявся докручувати гайку на корпусі майбутнього пристрою, і вже невдовзі робітники почали збиратися біля центральних воріт. Біля гейту, що міг перевозити вантажі неймовірних габаритів, утворилася тиснява і комусь прищемили руку. Та загалом все пройшло без серйозних пошкоджень. Та і ніхто не хотів опинитися на лікарняному ліжку, особливо коли доведеться лежати власним коштом.

— Коли пропрацюєш на цьому заводі пів свого життя, то не те що на екскурсію, а й додому йти не хочеться. Настільки все набридло — одноманітність мене з’їдає зсередини. Розумієш, Нільсе? — промовив хрипким голосом Макгурвін.

— Так, дядьку Джо.

— Ти ніколи не замислювався, чому саме ти народився в цьому місці, в часі, в такій подобі, з тими думками, що мав та маєш зараз?

— Я навіть не знаю. Певно що ні. Для чого взагалі про це замислюватися…

— Подумай, — перебив Макгурвін, — от ти б народився у сім’ї чиновників, що мешкають на найвищих рівнях… Чи може у той час, коли ще велика земля була придатною до життя, чи взагалі у подобі таргана?

— Певно, що тарганом жилося б краще — повзай де хочеш, стрибай на голову кому заманеться, все місто твоє. Оце життя! Не те що ми із вами. Не живемо, насолоджуючись життям, а просто існуємо.

— Ти не зрозумів найголовнішого. Незалежно який час, незалежно в якому ти місці, та і не зважаючи на подобу свою — ти можеш бути тим, ким захочеш і робити все, що забажаєш.

— Ви перечитали філософських книжок? Чи вам у лікарні не ті ліки давали? Дядьку Джо, щось ви мене останнім часом зовсім дивуєте.

— Прийде час і ти зрозумієш.

А тим часом двері гейту відкрилися і люди потроху почали заходити у ліфти і їхати на інший рівень. Щоб ви розуміли, всередині ліфт мав ряди сидінь, а ззовні ця сталева коробка була обшита вогнетривким матеріалом, адже під час швидких переміщень виникає тертя із повітрям і вона може загорітися. Пасажири були зобов’язані користуватися пасами безпеки — на кожному сидінні був індикатор, що визначав пристебнутість і якщо хоч один із них горів червоним — тобто пас був розстебнутий — ліфт нікуди не їхав. А доки транспорт пролітав кубікли, із гучномовця доносилися звуки моря далекого пляжу світу, якого вже не було, стукіт кокоса, що розбивався об камінь, що вже не існує. Між іншим, ця мелодія могла хоч якось змусити людину хоч на мить відірватися від реальності та перенестися в свій, де не треба працювати та буденність не така гидка, простір. Фантазувати не було часу, та і бажання теж. Через якусь мить музика затихала і пасажири вже чули інформацію про прибуття на “кубікл номер такий-то. Будьте уважні та обережні!”. Всі виходили й ліфт повертався за іншою порцією людей.

Того дня ми мали екскурсію не на заводі. Це нас спочатку здивувало, адже керівництво нам нічого не говорило і не попередило. Як виявилося, ми приїхали у біологічний центр, де вирощували їжу — генно модифіковану та штучну. Дуже у подробиці не вдаватимуся, всі ж ми бачили лабораторії із тисячами пробірочок, мензурочок, мікроскопів, 3D принтерів та безліч людей у білих халатах та чепчиках на голові. З поміж всіх слів, сказаних екскурсоводом, я запам’ятав, що все, що ми їмо протягом останніх 10 років, створено і вирощено у них. Хтось із натовпу запитав чи можна передчасно померти від неприродних харчів. Як мені здалося, смерть від штучної їжі — це найменше про що треба хвилюватися, враховуючи що все місто мешкало в таких незвичних і хитких умовах. Тим часом я пішов досліджувати розташування клозету. Коридори, перегородки, сходи — все це мене заплутало і я заблукав. Шукаючи вихід, я натрапив на закинуте приміщення, яке зустріло мене зачиненими сталевими дверима. Звісно що мою допитливість не можна було зупинити і я, зламавши замок, зайшов всередину. Те, що я побачив, мене не здивувало, але цікавість досягла того рівня, що я забув про повернення до екскурсійної групи. Довкола були стрічкові конвеєри, які тягнулися із протилежного боку цеху, зі стелі звисали бездушні роботизовані руки, що мали по 3 великі, загострені на кінці, пальця. Їхнє призначення я мусив дослідити сам. На підлозі стояли пластикові ящики зеленого кольору. Вони були повсюди — на лінії конвеєру, на шафах і навіть висіли на гаках у повітрі. Мені стало цікаво, для чого раніше використовувалась лінія і я почав шукати пульт запуску механізмів. Знайшовши у кутку приміщення невеличкий стіл, що був прикритий цупкою тканиною, я тис по всіх клавішах та натискав на всі важелі, що тільки міг знайти. Але нічого не працювало. Мені лишалося тільки добре оглянути все довкола, щоб максимально довго залишити у пам’яті побачене і повернутися до групи. Саме так я би вчинив, якби не світло, що пробивалося із щілини з-за шаф. Величезні двоповерхові полиці із дверцятами стояли якраз там, де починався конвеєр. Я припуститив, що лінії щось перевозили з одного кінця цеху в інший, тобто має бути ще один вихід із приміщення, і я заходився його шукати за шафками. Попорпавшись трішки, я відігнув тонкий лист поржавілого металу і протиснувся між стіною в отвір, з якого так яскраво сяяло.

Побачене мене вразило настільки, що я стояв, остовпівши, з десять секунд. Аромат і різноманітність запахів прочистили мій, закладений із дитинства, ніс, зіниці розширилися від такої кількості світла, якої я зроду не бачив, а дихати стало так легко, як ніколи раніше, запаморочилась голова, я мало не втратив свідомість. У неосяжному просторі довкола мене кипіло життя рослин. Розміри цього кубіклу перевищували розміри поля для гри у скайбол у декілька разів. Я боявся навіть уявити, скільки кисню вироблялося в цьому саду. На стелі висіли величезні лампи, їх обплутали зелені ліани, а догори тягнулися квіти, кущі та дерева найдивніших форм та розмірів. Я стояв і не рухався. Все ще оговтувався від дивовижі, яка була за сантиметри від мого носа. Пройшов декілька метрів вперед і мало не наступив на дрібненькі гарбузики, що лежали просто на мокрому ґрунті. Гарбузики. Я і гадки не мав, що вони бувають такі маленькі. Чому саме гарбузики зустріли мене найпершими? Не колючі кущі троянд чи терену, не хащі з амазонських чагарників? Я ходив довкола і не міг прийти до тями, я все думав, що це якийсь сон і мені скоро доведеться попрощатися із цим світом, прокинувшись. Але ні — все було реальним і повертатися із просторів моєї сплячої уяви не було потреби. Минула майже година, а я досі роздивлявся все довкола як малюк, котрий тільки почав вивчати світ. Навкруги не було нічого, окрім мене і рослин. Ніяких надписів, інструкцій чи вказівників, а дихати було так легко — аж захотілося набрати повітря із собою в баночку.

Я повернувся до групи, та нікому не сказав про свою знахідку, бо не хотів привертати до себе увагу — я й без того заробив догану від начальника цеху за запізнення. Наступного дня я вже складав бластери, мої руки вже дійшли до автоматизму, тому я міг спокійно собі думати про своє, виконуючи монотонну роботу. І звісно моя свідомість тільки й могла, що міркувати про зелений сад, як я його назвав. Звісно я хотів повернутися туди ще, але дужче за все мені кортіло дізнатися, що то за місце і для чого воно було збудоване, а також чому стільки зелених рослин виробляє чисте повітря, а ми при цьому змушені дихати цим низько кисневим, забрудненим і гарячим смородом. Я не знав як знайти відповіді на свої запитання, хоча я мав певні припущення.

Джо Макгурвін — сивий дядько похилого віку, чи не найстаріший чоловік на все виробництво. Про його працьовитість складають легенди, на відміну від мудрості, яку він приховував десь глибоко в собі, а ділився нею тільки з перевіреними представниками його оточення. Одним із них був і я.

— Привіт Джо. Можна з тобою поговорити після зміни? Я маю дещо в тебе запитати.

— Якщо це не чергове запитання, чого люди припинили вірити у Бога, то я звільняюсь о 45:137, підходить час?

— Так, добре. Тільки треба знайти таке місце, де не буде зайвих вух.

— Я вже знаю, куди ми підемо. Не переймайся.

— Після зміни чекатиму тебе біля ліфта R36, Нільсе.

— Сі, грасіас.

Як і планувалося, після роботи ми поїхали у заклад під назвою “Rat’s eye”. Замовили собі по келиху вишуканого бридкого пійла за 1/10 юніту чистого повітря, знайшли віддалену місцину в кутку залу й почали розмову.

— Джо, я знайшов дещо дивне в центрі виробництва їжі, куди ми останнього разу їздили на екскурсію. Я нікому про це не говорив і хотів спершу порадитися із тобою. Я випадково забрів не туди й натрапив на величезний кубікл із живими рослинами найрізноманітніших видів. Я блукав поміж дерев та кущів, мої очі ніколи не бачили стільки кольорів і я мало не розчавив крихітні гарбузики! А скільки там повітря — чистого, що аж голова паморочиться! І ні душі довкола, жодного сліду людського. Все автоматизовано — зі стелі світять штучні лампи, системи розбризкування води та підтримання температури. Джо, ти тільки подумай, скільки там повітр…

— Можеш не продовжувати. Нільсе, я здається розумію про що йде мова. Коли ти ще не працював на заводі, а наш цех замість виготовлення бластерів займався виробництвом фільтрів до систем очищення повітря, нас возили на екскурсію у схоже місце. Нам розповідали, що його використовували як живу лабораторію для вирощування нових сортів харчових рослин, які схрещували щоб отримати кращі показники врожайності. А як ти знаєш, зелені рослини виробляють кисень, тому також проводились експерименти із підвищення його виділення.

— Виходить, нічого дивного я не знайшов і це всього-на-всього лабораторія.

— Так, саме так. Але мене дивує, що ти туди потрапив і тебе ніхто не впіймав.

— Я хочу піти туди знову.

— Я б на твоєму місці цього не робив, бо впіймають і… ти сам знаєш, що трапляється із порушниками та кримінальними елементами у нашому місті?

— Та знаю я. Але нічого не можу зробити із бажанням повернутися назад.


Радий, що ви зацікавилися моєю книгою! Продовження першого розділу вже в роботі :) Якщо вам сподобалося прочитане, будь ласка, підтримайте мою роботу натиснувши сердечко.
Щоб не прогавити вихід нової частини, підпишіться на книгу.
English translation could be found here.