Сьогодні зовсім нікуди не хочеться і неможливо їхати. Я заспокоююсь тільки якщо і коли знаходжу причину.

Перше – базальна тривога. Це робочий фрагмент дискомфорту: смикання, підпускання ядучого дискурсу. Клієнт незадоволений — універсальний сигнал тривоги нашого часу. Причина:тепер клієнт з тобою повсюди. Подивіться у кишеню: он він там нишпорить і чує, як ви дістали ґаджета, покрутили у руках, помітивши, безумовно, гнівливе чи пасивно-агресивне повідомлення, та тут же витіснивши, поклади назад, відклавши на потім незручності роз’яснювання своїх чи чужих помилок та незлагодженість у роботі вцілому. І хай витіснені, але незадоволене бурмотіння клієнта у кишені тепер сцпроводжуватиме вихідний, якого тепер не може бути по суті.

Так буває, коли продаєш інформаційний потік.


А з аспірантурою було так: хотілося розважитись у вільну від серйозного життя хвилину, а виявилося, що вони всі серйозно. Тобто видають непотрібні статті та проводять неунікальні дослідження не фану заради, а прямо от серйозно до цього ставляться, не сміючись поміж собою яку мають розкіш — займатися абсурдом в якості хобі.

Мені як людині, що їй не вдалося за життя зачепитися за жодну адикцію, крім любові до печива із щоколадними крихтами і пристрасті покидати усе на півшляху, лишалося незбагненним щире бажання проводити життя серед псевдонаукового фарсу, але ще менше я розуміла, як піти звідти, звідки, здавалося, добровільно не йдуть, задоволені назагал цим стагнаційним станом речей.


Писати не тільки самотерапевтично необхідно, але й тривожно і навіть просто страшно.

Загалом у чому фрейдисти не помилятися — так це у твердженні про токсичність соціуму.

Саме від нього страх бути графоманом, написати нецікаво, забагато, заплутано і недоступно. І якщо існує якась об’єктивність, яка суворо розсуджує, чи подобається викладення тобою історії іншим, то вона теж по суті своїй суспільна та існує у світі соціальної взаємодії. І навіть соціальне змогло стати еволюційною перевагою.

Справа ж в іншому: чи той, хто пише цікавий самому собі; і чи ділиться своїми думками, бо сам у них не впевнений і вони йому обридли, чи пише, тому що це просто інша форма фіксації цікавої самому собі реальності, опредметнення того захопливого внутрішнього простору, в якому хочеться існувати ще і ще.

І чи завжди судді в особах читачів розрізняють зі дві інтенції письма.


А бувало так, що я виконаю приємну діяльність і довго прокрастиную. Сиджу як шкодливий кіт біля прибитої миші в стежу за нею грайливим поглядом, ніби не дозволяю собі бути щасливим в улюбленій діяльності. І тоді я думаю: а, може, моя природа — це і є суть відкладання та недопущення успіху. Може, всупереч, книжкам із психології та класичній літературі, мій іманентний індивідуальний процес полягає не у реалізації сродної праці чи самоактуалізації, а у її запереченні, у простуванні, у нетривких чуттєвих насолодах (запах міста — вечірнє світло — гомін подільської вулички). Тому що звідки цей диктат фіксації? Чому діяльність, яка тобі “суджена” — це обов’язково системне втілення. Чому екзистенція не може бути менш загарбницькою щодо об’єктивної реальності. Чому я не можу лише злегка її осмислювати, а не відривати шматки і перетравлювати на якісь свої світи, смисли, проекти.

)
Olexandra Statkevych

Written by

Homo Sapiens 02/08/1992 | Digital & Psychology & PopScience | Kyiv, Ukraine

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade