
Сьогодні зовсім нікуди не хочеться і неможливо їхати. Я заспокоююсь тільки якщо і коли знаходжу причину.
Перше – базальна тривога. Це робочий фрагмент дискомфорту: смикання, підпускання ядучого дискурсу. Клієнт незадоволений — універсальний сигнал тривоги нашого часу. Причина:тепер клієнт з тобою повсюди. Подивіться у кишеню: он він там нишпорить і чує, як ви дістали ґаджета, покрутили у руках, помітивши, безумовно, гнівливе чи пасивно-агресивне повідомлення, та тут же витіснивши, поклади назад, відклавши на потім незручності роз’яснювання своїх чи чужих помилок та незлагодженість у роботі вцілому. І хай витіснені, але незадоволене бурмотіння клієнта у кишені тепер сцпроводжуватиме вихідний, якого тепер не може бути по суті.
Так буває, коли продаєш інформаційний потік.
А з аспірантурою було так: хотілося розважитись у вільну від серйозного життя хвилину, а виявилося, що вони всі серйозно. Тобто видають непотрібні статті та проводять неунікальні дослідження не фану заради, а прямо от серйозно до цього ставляться, не сміючись поміж собою яку мають розкіш — займатися абсурдом в якості хобі.
Мені як людині, що їй не вдалося за життя зачепитися за жодну адикцію, крім любові до печива із щоколадними крихтами і пристрасті покидати усе на півшляху, лишалося незбагненним щире бажання проводити життя серед псевдонаукового фарсу, але ще менше я розуміла, як піти звідти, звідки, здавалося, добровільно не йдуть, задоволені назагал цим стагнаційним станом речей.

Писати не тільки самотерапевтично необхідно, але й тривожно і навіть просто страшно.
Загалом у чому фрейдисти не помилятися — так це у твердженні про токсичність соціуму.
Саме від нього страх бути графоманом, написати нецікаво, забагато, заплутано і недоступно. І якщо існує якась об’єктивність, яка суворо розсуджує, чи подобається викладення тобою історії іншим, то вона теж по суті своїй суспільна та існує у світі соціальної взаємодії. І навіть соціальне змогло стати еволюційною перевагою.
Справа ж в іншому: чи той, хто пише цікавий самому собі; і чи ділиться своїми думками, бо сам у них не впевнений і вони йому обридли, чи пише, тому що це просто інша форма фіксації цікавої самому собі реальності, опредметнення того захопливого внутрішнього простору, в якому хочеться існувати ще і ще.
І чи завжди судді в особах читачів розрізняють зі дві інтенції письма.
А бувало так, що я виконаю приємну діяльність і довго прокрастиную. Сиджу як шкодливий кіт біля прибитої миші в стежу за нею грайливим поглядом, ніби не дозволяю собі бути щасливим в улюбленій діяльності. І тоді я думаю: а, може, моя природа — це і є суть відкладання та недопущення успіху. Може, всупереч, книжкам із психології та класичній літературі, мій іманентний індивідуальний процес полягає не у реалізації сродної праці чи самоактуалізації, а у її запереченні, у простуванні, у нетривких чуттєвих насолодах (запах міста — вечірнє світло — гомін подільської вулички). Тому що звідки цей диктат фіксації? Чому діяльність, яка тобі “суджена” — це обов’язково системне втілення. Чому екзистенція не може бути менш загарбницькою щодо об’єктивної реальності. Чому я не можу лише злегка її осмислювати, а не відривати шматки і перетравлювати на якісь свої світи, смисли, проекти.
