
Сергій Мартинюк: “ Хочеться, щоб кожен українець творив свою маленьку Україну”
Їм уже пішов 8-ий рік, склад гурту змінювався, пісні ставали такими, якими ми зараз їх чуємо, відеокліпи збирають велику кількість переглядів на ютубі, а вже до Дня Незалежності музичний гурт “Фіолет” виступив для сумчан зі своїм концертом, вперше з 2012 року в новому складі.
Не втрачаючи можливості, “Афіша.Суми” поспілкувалася з Сергієм Мартинюком (солістом та автором текстів).

Говорили не про те, що ви зможете і так знайти в Інтернеті.
Якщо я не помиляюся, то Ви разів 4 точно були в Сумах.
Може 5, може 6.
І як Вам Суми? Воно ж розміром десь з Луцьк?
Так, тільки це хотів сказати. Місто досить комфортне, це невеликий обласний центр, але населення більше, ніж у Луцьку. І знаєте, я в Києві живу вже два роки й в порівнянні з ним, тут спокійно. У мене вже тут багато знайомих і можу сказати, що Суми — місто друзів.

Як проходить Ваше літо?
Літо проходить дуже активно. Щотижня по 2–3 концерти, левову частку часу я присвятив організації фестивалю Бандерштат, яким уже 11 років займаюся. Ще частину часу ми з новим складом гурту працювали над старим матеріалом і новим, готувалися до туру. Літа як такого не було. Те, що я можу сказати так це те, що я це літо як мінімум не проспав.
Як би Ви описали розвиток «Фіолет» як гурту, враховуючи усі зміни?
Я не знаю якби я це описав, я людина заангажована з середини. Це треба бути якимось статистом або хронографом. Але мені здається, що гурт — живий організм, з яким інколи трапляються якісь катаклізми, летальні випадки, клінічні смерті, з яких виводить тільки шокова терапія. Мій переїзд в Київ — це все тільки бажання внутрішнього росту і розвитку. Не хочеться стояти на місці, тому й свіже “крововливання”, якісь зміни, ти можеш помилитися, але знаєш, що не стояв на місці, бо ти рухався і чогось прагнув. Наш розвиток ще буде тривати. На наших концертах більшає кількість людей, росте і прибуток, рівень популярності й так далі.

Чи складно поєднувати організацію музичного фестивалю з роботою у гурті?
Не складно поєднувати, складно виступити, бо ти 3 чи 4 дні бігаєш, контролюєш усе: розстановку сцен, покоску величезного лугу та інше. Ти ніби живчик-живчик, але часом свій пік втоми відчуваєш, коли виходиш на сцену і починаєш співати першу пісню. Але я звик і мені здається, що це стало для мене своєрідним внутрішнім самоорганізуванням.
А бувають моменти, коли Ви на фестивалі не організатор, не виконавець, а просто слухач?
Не так на фестивалях, як на концертах. У Києві я часто ходжу на сольні концерти.
З молодих виконавців ходив на 5 Vymir, Benjamin Clementine, Noize MC… На багатьох ходив, насправді. Їздив влітку на фестиваль в Польщу.
Просто як відпочинок чи пошук якогось натхнення?
Я суміщав одне з іншим. Я дивився як проводяться європейські фестивалі світового рівня і разом з тим слухав своїх кумирів.
Як Ви відпочиваєте?
Люблю й активний відпочинок і пасивний. На активний — на поїздки часу не вистачає, тому якщо день-півтора вдома, то проводжу час з дружиною за фільмами, книгами, прогулянками з собакою.


Що Ви читаєте?
Конкретно зараз читаю дві книги. В дорогах: “Чому нації занепадають”. А вдома перед сном читаю трилер “Асистент” про серійних вбивць, я дуже це люблю та кайфую від такої літератури.
Якщо я не помиляюся, то Ви написали свій роман. Про що він?
Зараз працюємо вже з потенційними видавцями. Роман про дитинство у моєму рідному місті Дубно на Рівненщині, про 90-ті. Робоча назва «Друг».
Роман автобіографічний?
Ні, хоча є якісь замальовки з життя моїх друзів, не треба було нічого вигадувати, просто позгадував смішні історії. Дві сюжетні лінії: одна в 90-их роках, а одна — сучасність, коли двоє друзів вирушають у мандри Україною автостопом у пошуках невідомо чого, а у результаті знаходять кожен своє.
Щодо Дня Незалежності. Чи святкували цей день в дитинстві й чи є якісь певні традиції?
Ні, у мене такого не має, хоча я і ріс свідомою дитиною із самих ранніх років, бо у мене дуже патріотична родина. Я мав дідуся такого відвертого бандерівця, який мене вчив усіх пісень і багатьом потрібним речам. Для мене День Незалежності з дитинства асоціювався із закінченням літа, бо потрібно було в школу йти, з мамою починали зошити купувати… Був і позитивний момент: у цей день у моє рідне містечко привозили різні музичні гурти, тоді я, наприклад, вперше почув Скрябіна. Спогади хороші. А зараз це для мене постійне та болюче нагадування, що час іде, Україні 26 років, а ми й досі ходимо якимсь зачарованим колом, з кожним роком, я особисто, усе менше й менше незалежності як такої відчуваю. Україна не перебудовується в плані політичних інститутів, схем і всього іншого; люди потерпають усе більше. Сьогоднішнє свято, як і День Прапора — нагадування про тих всіх, хто загинув за якісь ідеали України, які політики вже зрадили не одноразово. Хочеться, щоб кожен українець творив свою маленьку Україну і щоб у нього це виходило.

Автор: Дар’я Данілова
Фотограф: Лена Ліон
