Вулиця Сєченова

частини 4 і 5 з 7


Через дорогу від гуртожитку стояла новобудова, процес зведення якої не без інтересу всі студенти і нелегали спостерігали останні років шість. І вже, напевно, більше року мали щастя заздрити першим новоселам, які за модними європейськими традиціями не вішали тюлі на вікна, що давало можливість ближче познайомитися з побутом і норовом невідомих людей. Цей інтерес уже помітно згасав, тому що за безіменними вікнами ніхто не бився, не буянив і навіть коханням при світлі не займався. Принаймні, Сєва на такі ситуації не потрапляв.

На першому поверсі висотки розміщувався маленький продуктовий магазинчик. Звідти якраз о цій порі вийшов Зед. Сєва не мав найменшого уявлення про те, яким було справжнє ім’я цього гуртожитківського старожила. Знав лише, що він закінчував магістратуру, а своє чудернацьке ім’я отримав із комп’ютерної гри, де обрав собі такий нік. Зед ніс під пахвою батон, а руками відкорковував пляшку кефіру. Помітивши Сєву, він ввічливо кивнув головою, а потім закинув її догори, щоб зробити перший ковток. Було очевидно, що хлопець повертається з нічної роботи. Де міг працювати цей закостенілий ботан, Сєва здогадувався. Напевно, щось програмує, чи адмініструє в якомусь богом забутому інституті. Сєва кивнув Зеду у відповідь, не зупиняючись. Сєва завжди зневажав подібних невдах, зневажав їхню роботу і, особливо, їхній спосіб життя. В чому була причина, він навіть сам собі відповісти не міг. Ці люди здавалися йому якимись надміру неохайними і непозитивними. Він з острахом уявляв їхній побут і мерзотне злигання, на яке обов’язково, на думку Сєви, мав би перетворитися будь-який статевий акт в кімнаті подібних Зеду створінь. Справа в тому, що більшість старожилів жила в старому крилі, де ремонтом поки і не пахло. Брудна паркетна підлога з великими щілинами, «лікарняні» двері, якийсь доісторичний мотлох, купа розібраних компів, старих моніторів. А ще дуже часто — шнурок для сушіння білизни через усю кімнату. В подібних помешкання Сєва бував доволі часто, особливо на молодших курсах. Тоді презирство не вчувалося так твердо, бо він і сам жив на другому поверсі старого крила. А нове ще навіть не відкривали після ремонту. Проте, коли він переїхав і влився в новий, більш окультурений, як вважали всі його члени, колектив, Сєва почав уникати відвідин старого крила. А так колишні зв’язки і знайомства стали лише культурним шаром не найцікавішої в житті Сєви епохи.

Він уже проминув ріг свого гуртожитку і подивився праворуч, щоб пересвідчитися, чи там лежить верх від їхнього буля. Пластикова пляшка впала чітко між двома кущами уже пожовклої трави, і знайти її поглядом було не важко. Отже, долетіла за призначенням. Сєва рушив далі.

Зліва від нього тягнувся паркан дитячого садка. Одразу за сіткою відбувалася якась метушня, малеча щось розглядала у піску, час до часу лунали схвильовані і здивовані вигуки. Напевно, дітлахи помітили в пісочниці ящірку, чи щось подібне. Тут таки Сєва отримав підтвердження своїх здогадів, бо одна дівчинка з плачем побігла від гурту в сторону входу в дитсадок, де стояли дві молоді виховательки. Якийсь шибеник побіг за нею, тримаючи щось у витягнутій поперед себе руці. Загал, як один організм, рушив за кривдником. Через декілька метрів хлопчик перечепився і впав, добряче зарившись носом в пилюку, а його переслідувачі розсипалися праворуч від нього, щось вишукуючи в траві. Впустив ящірку. Чи що там вони знайшли. Таким чином біда для одного перетворилася благом для іншого. Дівчинка добігла до своєї виховательки і, активно жестикулюючи, переповідала свою версію події. А її кривдник вже встиг піднятися і отетеріло розглядав свій вимащений травою і пилом одяг.

Думки Сєви повернулися до злощасного тіла Арнольда, яке спочивало у власній кімнаті. На відміну від дітей, їхня пригода несла біду обом її учасникам. Один помер, а другий став холоднокровним вбивцею. Що ж пішло не так? Чому всесвітній закон збереження енергії не працював у даному випадку. Кому несло благо вбивство Арнольда, і яким це благо мало би бути? Де у всесвіті чого прибуло? Сєві були очевидними тільки втрати.

Вулиця Сєченова закінчувалася залізними гратами, якими відгороджувалася від території онкоцентру. Одразу за ворітьми був невеличкий асфальтовий майданчик, який, по суті, мав би бути т-подібним перехрестям. Направо рушала дорога до центрального входу в лікарню, а разом з тим — до виходу на вулицю Ломоносова. Дорога вліво вела до різноманітних підсобних приміщень медичного закладу. Справа у гратах були маленькі дверцята, які ніколи не зачинялися, щоб пішоходи могли через них пройти. Було тут іще два шляхи. Вони були приховані від стороннього погляду вдалими ландшафтними рішеннями. Не доходячи до воріт, направо і вниз вели старенькі вузькі сходи. Вони оминали п’ятиповерховий цегляний багатоквартирний будинок і губилися в густих хащах квітів і бур’янів. Проте, якщо по них піти, то потрапиш в затишний дворик, це Сєва знав, хоча жодного разу не користувався цими сходами.

Зліва від тупика стояло декілька мурованих гаражів. А доріжка між ними вела до занедбаної будівлі, призначення якої ніхто не знав. Цю доріжку Сєва любив найбільше. По-перше, тут майже завжди хтось колупався коло свого драндулета. Іноді з гаража лунала блатна музика з якогось ще радянського радіоприймача, або пильного касетника з дев’яностих. Чоловіки в засмальцьованих робах, або просто старих трениках уособлювали в собі справжню міську романтику. Сєва ніколи не заставав їх за пиятикою, чи якимись розборками. Вони крутили або розглядали якесь залізо, а зрідка у вихідні, чи на свята урочисто і з помпою, переповнені ендорфіном, вантажили ящики пива і каструлі з маринованим м’ясом у багажник якоїсь зі своїх автівок і рушали кудись, де було значно краще, ніж тут.

Доріжка минала гаражі і виходила до урвища, на дні якого був асфальтовий спортивний майданчик з воротами для футзалу та щитами і кільцями для баскетболу. Цей майданчик не пустував ніколи. Навіть сам Сєва бував на ньому двічі. Хоча йому здавалося, що мешканці найближчих будинків не дуже були раді чужинцям в такому тихому і прихованому місці. Коли він тут бував, то проводив час саме з цими тубільцями, тому переживати не було чого, але без місцевих хлопців він сюди не ходив. Одного разу Сєві довелося пограти тут в баскетбол, а іншого — попити пива на лавочках і різноманітних турничках. Пиво тоді пили в цілковитій темряві, та й спогади у хлопця про той випадок лишилися якісь дуже мутні і майже міфічні. Доріжка сильно звужувалася між старим будинком і краєм урвища, але йшла далі. Пейзаж, який тут відкривався, надихав і бадьорив. Але стежка далі була грунтова, тому ходити тут можна було лише в сухі дні.

День був погожий, і боятися на стежині не було чого, але Сєва вирішив піти асфальтовою дорогою. Напевно, щоб відчути твердість під ногами. Він просочився крізь хід у воротах і звернув ліворуч. Тут був маленький пагорб, який потім спускався в таку ж крихітну долину. З долини дорога повертала праворуч і знову йшла вгору. По обидві сторони від шляху стояли акуратні безіменні господарські будівлі з білої цегли. З однієї з них вийшла санітарка в білому халаті і охайних кімнатних капцях. Це була жінка років 35 з фарбованим рудим волоссям і немодною хімічною завивкою. Поперед себе жінка штовхала лікарняний візок для лежачих пацієнтів.

Для трупів, подумав Сєва. Щоб транспортувати їх до моргу. Адже це онкоцентр, тут, напевно, люди мруть як мухи, вилаштовуючись в довгу чергу. Філіал потойбіччя в декількох сотнях метрів від Сєвиного житла. І сьогодні флюїди цієї безнадії і смертельної пристрасті сягнули і самого Сєви.

На підтвердження думок хлопця на візку лежали закривавлені простирадла. Крові на них було не дуже багато, але не помітити її було неможливо в сонячний день.

Сєва уявив собі, що під горою постільної білизни лежить і стікає кров’ю ще теплий, але вже безнадійно мертвий Арнольд. Йому захотілося вихопити візок у цієї жіночки, яка застрягла між часами, прикута до минульщини своєю хімічною завивкою, і бігти з тілом друга швидко, так щоб не бачити нічого перед собою. Бігти чимдуж по цих мініатюрних пагорбах і ярах, не знижуючи швидкості на поворотах. Щоб мертві руки Арнольда випиналися з-під простирадл, демонструючи якісь огидні жести з правил дорожнього руху. Під колеса візка потрапляли б камінці, і важке тіло товариша підскакувало б у такт серцебиттю Сєви. Цей неприродний і непристойний танок тривав би доти, доки Сєва не вибився б із сил, не позбивав би коліна до крові. А тоді він відвіз би друга до урвища над спортивним майданчиком і скинув його вниз. Цей політ був би найвитонченішим із мистецтв, він би ніколи не спинився. Скільки б не летів Арнольд, асфальт внизу лишався б на тій самій відстані. Тіло разом з майданчиком падали би довго, проминаючи земні шари, на швидкості проскочивши пекло і земне ядро. І вже згодом, коли ні тіла, ні майданчика не було би видно, Сєва пірнув би сам. Світ перестав би існувати, і грацію його польоту бачив би тільки Сєва, як бачить його зараз. Він був би і тим, хто падає, і тим, хто виставляє бали за артистизм.

Санітарка із візком проторохтіла повз хлопця, і він прийшов до тями. Страшне розуміння повернулося до нього. Він був убивцею. Випадковим свідком несправедливості, яка керує цим світом. Учасником гри, в якій переможців не буде. Докорів сумління не було. Тому що, немає кому картати себе, подумав Сєва. Не Арнольда він там заколов ножем, а себе самого порізав на дрібні шматки, і жбурнув ці залишки летіти з балкону дев’ятого поверху в пилюку на випаленій сонцем галявині. Що робити в такій ситуації, він не знав.

Хлопець рушив далі, на ходу запалюючи цигарку. Третя натще за сьогодні. Так і захворіти на щось, що викликають канцерогени, не довго. Та чи може захворіти мертва людина? А в своїй смерті сумніватися не доводилося.