ticket to the moon (покутсько-буковинські карпати — весна 2017)
Для мене похід починається з арахісу: якщо арахіс вже куплений — назад вороття вже нема)) Отож, наприкінці квітня в мене вдома вже були запаси арахісу) Та, спершу, як годиться, невеликий ліричний відступ..
Весняними карпатами я загорівся після перегляду допису Схибленого від 14-го року, тоді ж таки мою увагу привернув покутсько-буковинський регіон. І ось, у цьому році я твердо вирішив будь-що пройтися тими краями саме навесні.
Як годиться — попередньо завів сторінку події та кинув клич. Як і очікував — відгукнулось мало, а до фіналу не дійшов ніхто, то ж я з чистим сумлінням назичивши деякого реманенту та спакувавши рюкзак (до слова теж запозичений) вирушив, як я тоді ще думав, назад у весну (В цей час, як на мене, в Черкасах весна остаточно перейшла в розряд раннього літа)…Початково планував зганяти на Ротило та далі через Кострич пройти Шпицями. На додачу приємним бонусом хотів завершити поїздку зупинкою в Кам’янці-Подільському на фестивалі Форпост. То ж, що з цього вийшло, а що ні — і йтиметься далі.Вперше, вирушаючи в подорож було дивне відчуття — замість звичного захвату, легкого мандражу в очікуванні побачених краєвидів та приємного запаморочення від спроби втримати в голові всі організаційні моменти — була якась буденність, сонність і незавершеність, на кшталт відчуття не вимкнутої вдома праски. Чи то буденність почала витискати з мого життя дух авантюризму, чи то ж я до цього часу був перенасичений враженнями та думками від останньої поїздки — не зрозуміло. Менше з тим, о 10-й годині я вже очікував на зупинці водія з бла-бла-кар, з яким попередньо домовився за поїздку до Києва. Солідного виду чолов’яга, він був пунктуальний, ввічливий та досить таки говіркий, одначе ніхто з попутників не захотів вступати з ним в діалог, та й я, сидячи на задньому сидінні та будучи втомлений від роботи, від якої звільнився тільки декілька годин тому вирішив покуняти.В такому форматі час пройшов непомітно, і ось ми вже вивантажуємось на Харківській. Далі метро з його «Звездой по имени солнце» й вокзал, а також обов’язковий атрибут — вокзальний фастфуд. Місцеві «нєрусскіє» хотіли ще мене опрокинути на один хотдог, доводячи, що я не заплатив за цей сумнівний витвір мистецтва.. такоє)Добре, що зорієнтувавшись в ситуації я взяв квиток саме на рахівський потяг — не довелося довго гуляти на вокзалі, і ось уже близько третьої під стукіт коліс я мирно спав — відпрацьовуючи все недоспане раніше)Єдиним мінусом, не рахуючи шумних дітей, був нежить. Власне, я так до пуття й не зрозумів, чи то були сезонні прояви алергії, чи дійсно трохи десь пройняло, а чи й взагалі то була стандартна для подорожей реакція організму. Захисна типу) Пригадалося, що в дитинстві, завжди, їдучи на екскурсії я починав хворіти, або, як мінімум, мав хедейк. Зараз, аналізуючи, розумію — то все від нервів. От і зараз лишилися відголоски.Сусідами по купе були жіночка-мандрівниця з Коломиї, Атошник та молодичка, схожа на мою викладачку англійської в технікумі. Ще два місця були в постійній ротації, то ж я особливо й не запам’ятав, хто там був.Як я вже казав, настрій був сонний та апатичний, то ж я до останнього намагався не вступати в контакт з тутешньою компанією шляхом перевірених методів — спання, слухання музики та залипання в телефон. Останній я використовував з метою перечитати нарешті давно відкладувані мною твори, проте в дорозі читалося якось тугувато. Єдине на що спромігся — це крута вирізка з невідомого (і невідомо як закинутого на телефон) твору невідомого мені автора. Читалося легко і приємно, зайшло нараз, шкода що мало, до того ж залишилась інтрига недосказаності від того, що це була лиш частина твору..Як я не старався, але на ранок мою оборону було пробито — панянка з Коломиї, середніх років, досить симпатична, однаково добре говорила російською, і в той же час переходила на чистісіньку западеньку говірку, коли лаяла свого брата-алкоголіка по телефону мусила забрати свої валізи з-під моїх нар, та й потроху зачепилася, розгледівши мій похідний рюкзак. Слово за словом розговорилися. Виявилось, вона з чоловіком сама ще та мандрівниця — саме поверталася зі Шрі-Ланки, а до того була в Індії, Непалі, В’єтнамі та інших досить таки колоритних та екзотичних країнах.В результаті наших розмов мені було запропоновано скуштувати трушної забугорної натуральної кави. Також, чи то за ввічливість, чи то за компанію, чи ж за маленьку допомогу, а може й просто від чистого серця без зайвих думок мені було даровано, і досить таки доречно, флакончик Індійської мазі, дещо схожої на в’єтнамську зірочку яка насправді істотно полегшила моє існування в наступні декілька днів і за що я не зупиняюся дякувати до цього часу. Вже проїжджаючи Яремче мені закралися думки, що погода в горах насправді відрізняється від того, на що я очікував і котру я бачив на фото з форумів та вебках. Вийшовши в Татареві ці думки остаточно підтвердилися, проте приводу для переживань ще не було — подумаєш, ну трохи снігу, але при такому сонечку він до обіду вмить розтане. Це звісно пророкувало іншу біду — вогкі, розмиті стежки, але знову ж, земелька мала швидко підсохнути. Та й взагалі — ще й не по такій слизоті ходилося, подумаєш)

Турбувала й ще одна проблемка — на годиннику не було ще й восьмої, а я мав трохи докупити провіанту. Місцевий мужчина підказав, що далі вже один із магазинчиків почав відкриватися (він, мені на радість, ще й був прямо по моєму курсу) то ж я попрямував поповнювати свої запаси.

Сонечко пригрівало не дивлячись на прохолодну погоду та сніг довкола, то ж почавши підніматись догори вже через сто метрів закортіло змінити екіпіровку на більш літню. Оптимально підібраний варіант одягу — ключ до здоров’я в поході. Насправді, попри сильний вітер та холод — краще одягатися по мінімуму — тоді волога має змогу випаровуватися й не затримуватися, а отже, зменшується ризик отримати протяг чи запалення. Проте варто не забувати відразу утеплюватися на час привалу та старатися постійно рухатися — підтримуючи заданий температурний режим.
Ось так я й піднімався, вкотре зорієнтувавшись по GPS та карті та тут таки зустрівши свою супутницю Тетянку)

Насправді, Тетянки не було. Себто ще й як була, але напрочуд особливо — то була похідна палка — ще один невід’ємний атрибут кожного походу, і необхідна складова звісно ж — дати їй назву. Це ще одна з дивних традицій походів. Вагався між Марічкою та Тетянкою, та згадав, що Марічка здається вже була, чи то в горганах чи то в зимовому поході до кукула. Не те, що б я мав щось проти — навпаки, я швидше однолюб, та все ж традиції понад усе, а тут вся суть у тому, щоб давати різні імена своїм супутницям, адже вони ж дійсно різні)
Так от. Все б нічого, та хвилин за 20 підйому на мене чекала несподіванка. Те, що бісило мене в Грузії тепер мало місце і у нас в Карпатах — там де за мапою та GPS дорога пролягала догори, на місці вона вела до фешенебельного помістя огородженого двометровим парканом з усіх сторін та натиканими всюди камерами. Мало того, ніби знущаючись, паркан було протягнуто й далі, унеможливлюючи таким чином навіть варіант обійти цей скромний палац чигирями. Час звернутися до мапи. Вона вказувала на те, що є й інша дорога, зовсім поруч. Довелося мотнути лишні метрів 500–600 виходячи на іншу стежку, котра…. Знову привела в нікуди..

зеленим — шлях, яким спершу піднімався і яким вперся в подвір’я; червоним — власне, паркани; синім — подальший мій шлях в обхід; фіолетовим штрихом — варіант, про який я дізнався лише вдома з гугл карт, на мапах “стежок” і опенстріт її нема.
Заскрипіли зуби, залунали лайки (не путати з лойками і породою собак). Знов дістав карту — інших варіантів не було. На місцевості — жодних варіантів пробитися до стежки. Набридло таке жлобство, коли забудовують підходи до моря, річок, лісів, або як в даному випадку — до гір.
Пішов на сусіднє обійстя в двір. Вийшла чемна бабуся, то я в неї й поспитав, як сі можу вгорів вийти. То вона мені й відповіли, що ся маю по її вгороду пройти до ген тої покинутої стаї, а звідтам перелізши через паркан чигирями догори вийду вже на стежку. На словах не надто обнадійливий квест в житті був ще гірший. Подєкувавши старенькій почав штурмувати городи. Зрештою, хвилин через 15, після цієї смуги перешкод я таки пробився до стежки.

Від незвички підйом був дещо складнуватий, проте в цілому йшов гладко й на одному диханні. Ще й свіжі сліди на снігу якось підбадьорювали і вели за собою до верхів.

Йшла орієнтовно 4-та година походу… У мене промайнула думка: «а ну його к х..м, здай квиткий, вертай в чухаси — там тебе чекає тиждень вихідних, а на форпост можна було окремо б поїхати», але вдома не було гарячої води, де б я чорт зна чим займався, та й дорога на форпост тоді б виросла чи не вдвічі. І головне — що ж про мене скажуть люди? Останнє я відразу послав к чєртям, мене не дуже турбували думки людішок, а решту причин було нічим крити, тож мені не залишалося нічого як спробувати максимально насолодитися тим, що мені запропонує карпатський норов.

Хоч я й мав в запасі годин 5–6 до темна я розумів, що сьогодні вже діла не буде і варто десь зашвартуватись. Згадалось, що на полонині Ліснів, що була поряд, гарна колиба а там — піч. То ж не довго думаючи я завернув в інший бік до цієї стаї. За пів години вона вже майоріла на горизонті і мене чекала дещо неприємна несподіванка — не один я вирішив погуляти ще не такими й весняними верхами покутських карпат — з димаря йшов дим, а отже хтось вже обживав хатину на полонині. Ну що ж, будемо ділити дах, зрештою — то не приватна власність туриста (якщо вже на то пішло, то власність пастухів, газд із сусідніх сіл, що побудували її для своїх потреб).

Якою ж було моє здивування, коли двері мені відчинила дівчина. Христина, так звали дівчину, газдувала тут вже другий чи третій день, чекала на гарну погоду та планувала прогулятися на Костричу а може й на Чорногору.Скориставшись нагодою погрітись біля печі я заодно зготував собі й вечерю — в даний похід за браком часу на підготовку взяв на пробу консервовані каші від туше, що так вчасно піарились на сторінках ВК саме в той час. Загалом консерва — вся пересолена трохан виявилась. Квасоля сподобалась дуже, а горох не розпробував — готував в екстремальних умовах, то надихавсь чаду, шо й смаку не відчував)) Ячна — нейтральна, гречка теж добра. Деколи доводилось їсти ті каші наполовину холодні, то відповідально заявляю, що й в так би мовити сирому вигляді нічого. Ну, чавіджві не кликало, знач загалом можна їсти)) моя оцінка — цілком норм, якщо нема часу на щось солідніше чи смачніше — пайдьот) Така собі хвилинка реклами)
Ввечері ще зробив вилазку на фотосесію, за водою та за дровами.







Подумував ще заночувати в палатці — не даремно ж я її з собою брав, але тепла пічка була настільки спокусливою, що відповідь була однозначною.

фото взято з форуму “Євротурист”
Гірський біологічний годинник запрацював з першого дня — стабільно прокидався опівночі і вранці о шостій. Все за ліпшими традиціями, яких, як виявилося у мене трохи й назбиралося вже за цей куций період що я ходжу до гір..До речі про традиції. Традиції безціні та незмінні, а отже і цього разу не обійшлося без перевзування у повітрі, себто без зміни маршруту та цілей.За ніч обміркував свої подальші дії. Побачивши, що робиться на верхах тут, прикинувши, що по такій погоді моя швидкість вдвічі менша за прогнозовану та що з такими темпами мені не встигнути здійснити все заплановане, зрештою, осягнувши оком так кілометрів за 20–30 на чорногірський масив я прикинув, що краще зробити домашнє завдання — покутсько-запрутські карпати з кінцевою метою на горі Ротило, а десерт, чи то завдання з підвищеною складністю (згадались уроки математики) лишити все ж на потім (навіть розуміючи, що оце потім може геть легко розтягнутись у часі на 1'5–2 роки), бо ж маючи трохи здорового глузду розумію, що на мінімалках зараз туди не заїхати..Ще розглядав варік з Костричем, але не зайшло — розумів що погода (бо ще за тиждень знав, що останні дні — пт, сб, та нд можуть бути дощовими а то й сніжними) може зкомкати всі плани. Власне, теоретично я встигав перейти ще й на Костричу, але в тому не бачив великого сенсу — на тому хребті я частково вже був, і бігати висолопивши язика невідомо заради чого якось не дуже то й хотілося. Тим паче що зі зміною погоди, яка намічалася з п’ятниці я ризикував взагалі спізнитися на потяг. То ж я обрав більш помірний темп з можливістю за декілька днів піймати оптимальні погодні умови для отримання найкращого експіріенсу перебування на Ротилі та спокійно виїхати до Ворохти.


З самого ранку, підснідавши, зібравшись та розпрощавшись з Христиною вирушив далі.
За деякий час порівнявся ще з однією стаєю між Кунікливою та Погаром.

Заглянув на секунду, щоб на майбутнє оцінити стан таких стай та всі можливі варіанти з проживання.

Забігаючи наперед скажу, що в дану місцину можна сміливо йти з одним лиш спальником — перекантуватись можна фактично через кожні 5–7 км. На крайній випадок є ще каплички — тісно, проте досить тепло, сухо й не продувається)Двинув далі, заодно й заглянув до вище згадуваної каплички.


Місцями де-не-де з-під снігу вже з’являлися крокуси. Хоча мабуть не «вже» а знову))Вони й з’їдали левову частку часу — кожну квітку кортіло сфотографувати))


Полонинами йшлося нормально, а от лісом досить таки кепсько — сніг нівелював всі потуги і скидував швидкість до 1–2 км. за годину. Особливо боляче було усвідомлювати, що влітку за сухої погоди цей хребет можна було цілком пробігти за одну, максимум дві доби.



Тут таки, йдучи лісом стало трохи стрьомно. Поперек стежки мені зустрілися достатньо свіженькі, враховуючи, що сніг почав танути тільки вчора, сліди ведмедя..




Коли між поїздками сидиш вдома, читаєш форуми про гори, зустрічі з дикими тваринами, виникає бажання й собі «вполювати» знімок якогось місцевого мешканця, а ще краще маститого вовка чи вгодованого ведмедя.. можливо не впритул, а так, здаля, та все ж. Ото був би трофей! Якщо вчасно не зупинити політ фантазії, то часом можна нафантазувати навіть зустріч віч на віч з таким от жителем гір. Далі, в залежності від настрою розігрувався один із наступних трьох сценаріїв — перший, то чисто тобі переказ нашумілого фільму «Легенда Г’ю Гласса» (The Revenant); другий — безмовний діалог з сіроманцем чи бурим, в якому я звісно ж виходжу переможцем, а лохматий покидає територію ні з чим.. ну й третій — я рятуюсь на дереві, доки чотирилапий цікавиться вмістом мого рюкзака))) Загалом, то цікаво, і навіть дещо корисно отак заздалегідь продумувати варіанти розвитку можливої зустрічі.. Але то все вдома. Відвага відразу кудись дівається, коли ти отак розумієш, що в радіусі 100 метрів десь тут поряд може бродити голодний звір, і ще добре, якщо він буде один..Хоч логіка й підказує, що в таких місцях вони не затримуються, перші не нападають та й взагалі самі уникають будь-яких контактів — все ж затримуватись в даному місці якось не кортіло. І ні, фоточок з ведмедьком теж зовсім не хотілось)То ж, на скільки міг, я прискорився у русі.


Початково планував цього дня заночувати десь на Горді-Доброкіівській, проте побачивши непогану стаю під Сиголкою вирішив тут таки й пришвартуватись. Окрім того, тут були дрова, вода поруч і один приємний бонус — істинна розвага гуцулів))


Правда мережа тут майже не брала, щоб віддзвонитись рідним довелось підніматись назад на попередню полонину)
Стая була курною, то ж я вирішив не коптитися, а влаштувати багаття ззовні біля ганку. Правда все одно трохи підкоптився, вітер весь час норовив нагодувати мене димом та жаром, де б я не сів)
Наступного дня продовжив свій похід, благо в ці дні погода була в цілому чудова. Цього дня я вже менше відволікався на квіти, і просто старався не наступати на них, адже з-під снігу їх чим далі ставало все більше й більше.





З Горді-Доброкіівської завиднілися колибки в далині.

Не очікував, що вже за якусь годину-дві я опинюсь саме біля них. Тут таки був облаштований гарний бенкетний стіл — в самий раз гуляти весілля) Проте нареченої не виднілося на горизонті, то ж я заглибився в ліс в подальшій моїй подорожі. Десь починаючи звідси гори ставали особливо прекрасні — скелясті схили, оброслі мохом, каскади струмків, прадавній смерековий ліс — це те, заради чого я ходжу до гір. Особливо заради моху) без жартів.. Коли матиму свій шматок землі — обов’язково постараюсь наплодити там моху)


Тут таки помітив дві цікавинки — перша: весь час, від початку до кінця (як виявиться пізніше) мене постійно вели по маршруту чиїсь сліди. То одні то інші — вони не давали мені збитися з дороги.Власне, на цьому хребті важкувато заблукати, та все ж. До того ж, мій GPS на другий чи третій день почав грати роль лісовика і насилати на мене блуд — з регулярністю 75 на 25 видавав мені мої координати з похибкою 100–500 м. (а це насправді досить багато) і часом обставини збігались так, що я бачив себе на зовсім іншій стежці. Тут головне — вчасно розкусити машину і не піддатися на провокації)Друга цікавинка, також пов’язана зі слідами — за відсутністю думок та співбесідників, що насправді являлось тільки плюсом, я почав моделювати історію пов’язану зі слідами, що траплялися мені на шляху, та й просто вгадувати — кому могли належати ті чи інші сліди. Так, тільки вирушивши із сиголки, піднімаючись до присілку я зустрів 2–3 пари слідів, що скидалися на вовчі, а пройшовши ще метрів 30 — явні відбитки копитного, середніх розмірів.. Від того, як хаотично були залишені «вовчі» сліди склалося враження, що вони йшли по сліду а то й взагалі заганяли рогатого, але тут таки на полонині втратили його слід і рискали по кущах у спробах віднайти його. Мені й самому було не зрозуміло, куди вони поділися.Далі мені траплялися сліди кабана, зайця та пташок, на скільки мої куці знання дозволяли мені припустити.




Власне, з такими думками я й вийшов на полонину під Гордею, котру бачив декількома годинами раніше. Стаї, що тут розміщувалися були досить добротні, і, що найбільше мене здивувало — були гарно обжиті — по собі хазяї лишили багатсько свого вжитку, що не характерно для пастухів, адже за зиму все добро могли розікрасти туристи чи й навіть місцеві. Навіть було подумав, що тут таки хтось зимує, але недоторканий сніжний покрив підказував, що мої припущення хибні.





Позазиравши по хатах та тут таки підобідавши рушив далі.
Минувши капличку почав спускатись на полонину через лісоповал.




На полонині, як і казала Христина, знаходився обжитий будиночок доволі сучасного виду біля якого клопоталися хазяї. Поряд припаркований позашляховик. Стая, що знаходилась поряд також була обжита тими ж господарями. Полонина була всіяна квітами, але інтерес до них вже майже цілком пропав.




Майже, та все ж не повністю…)








Дійшовши до зруйнованої стаї під ротилом почав думати, як краще зорганізуватись.. Хотілось забазуватись поближче до Ротила, щоб мати змогу за найкращої погоди збігати на вершину, в той же час в 30 хв. ходьби знаходилися непогані стаї на полонині Крами, а в 40 хв. нижче — стая на Германівці. Все ж вирішив декілька днів затусити тут таки в палатці. Ввечері ще встиг розвідати дорогу на ротило та германівку, зібрати хмизу на 2 дні вперед та набрати води. Захід сонця провів медитуючи та граючи на гармоніці.








Вставши зраночку потопав на ротило. Квіти вже навіть не намагався оминути — важко було ступити, щоб не роздавити котрусь із них. Біля самого підйому на вершину надибав стоянку — хтось забув там алюмінієву мисочку та кружку. Красивий ліс, як прелюдія і кам’яний насип на вершині як вишенька на торті — ось такою мені запам’яталася вершина Ротило. Цікавим був камінь що фактично увінчував гору — майже ідеальна піраміда.












До речі про етимологію, чи то як воно зветься)Для мене ротило (чи ж ви думали що зараз буде цитата з уікіпедіі?)) походить або від збільшеного ‘ріт’ — ротило- ротище (згадалась ще й вершина Пожератул) або, що мені ближче — від воротити, англ.. rotate -ротейт- перевертати, відповідно ротило- хтось чи щось дужий, що перевертає ефимерне щось. Це, власне, має й відображення — сама гора Ротило дещо незвична як для мене (хоча я звісно не геолог і думка моя суто аматорська).Незвичність власне в будові, чи певніше в вершині — нагорі майорять дебелі валуни, ніби притягнуті туди сторонньою силою звідкілясь — не маю іншої раціо думки про їх походження.
Згадалась також історія про горганів — маленьких жителів Горган що вночі збирають каміння знизу і знов докладають його наверх аби вершини не втрачали у розмірах.
Якщо вже далі проводити паралелі, то там згадаються гноми та інші створіння, тож на цій містичній ноті думаю варто закінчити цей відступ та повернутися до основної лінії..Як кажуть — не соромтесь здогадуватися)На вершині я провів декілька годин — хотілося побільше цікавих кадрів, але основне — тут просто було приємно проводити час. Навіть думки про те, що зараз хтось може порпатися в моїх речах в покинутій палатці не змусили мене підти звідти раніше, ніж я наситив свою внутрішню емоційну батарейку)












Решту часу того дня я провів в байдикуванні та самоаналізі. Що помітив — зранку, у відносній тиші доносяться звуки життя з Волової. Не напряжні, але в той же час вони поступово повертають тебе до реального життя з клопотами та турботами.Під вечір на мене зійшло дивне натхнення, і я почав втілювати в життя свій маленький експеримент, результати якого, можливо, будуть опубліковані пізніше окремою відяшкою)


Також сама собою вивелась аксіома, чи то ж життєва народна мудрість: Гори були створені для мівіни)))Ніч виявилась досить прохолодною, вранці трохи покрапало, але, дякувати богам — ніщо не заважало вранці приготувати сніданок та нормально спакуватися для подальшого переходу на полонину Германівку, з котрої був вже прямий шлях через Волову на трасу.Я мав ще одну незавершену справу в цих краях — відвідини секретної місцини. Власне, не така вона вже й секретна, та все ж не кожен новачок зорієнтується та відвідає ще одну місцеву цікавинку. Отож, так пройшла ще одна вранішня година — не вдаюся в деталі, та сподіваюся, що цікавість Вас також приведе на потрібну стезю, коли ви будете в даних краях) Зазначу, що я не пошкодував за витрачений час)А далі був спуск до Германівки. Спуск був досить стрімкий, проте не складний. Хоча подумалось, що в зворотньому напрямку взимку цей шлях добряче б попив кровушки та сил) Часто зупинявся — всюди були мох та каміння, і я не міг налюбуватись цією картиною.









Проте краплини, що зрідка долітали до мене підказували, що варто трохи пришвидшитися, якщо я все ж бажаю спуститись до полонини по суху а не на дупі.Вже на підході до стаї в повітрі мені вчувся запах диму, і я вже було засумував, що знову доведеться ділити з кимось нари, а то й взагалі буду змушений заночувати в палатці і що вся моя афера зі зміною ночівлі відбулася дарма.. Лишивши речі вирішив пересвідчитися в своїх острахах. Проте, завидівши стаю я зрозумів, що помилився. Скорше за все вона просто була настільки курна, що це вчувалося ще за 500 метрів)))
Повернувся за речами та вписався в сей міні-хостел.


Основна будівля, хоч і була облаштованою, здалася мені надто похмурою, до того ж не було бажання дихати димом, то ж я заселився в прибудову — хоч і діряву та протікаючу, проте світлу та з нормальними нарами.

Правда в головах був встромлений шприц, що трохи насторожувало та створювало дискомфорт, проте діватись було нікуди.

Помітив за собою дивну відразу до людей та цивілізації. В плані — брезгую сісти за стола, лягти на лежака — мені краще в палатці на своїм спальнику і в холоді ніж у відносному комфорті та на чужих речах.. Ну та часом доводиться стримувати свої бзики заради загального блага. Або ж здоров’я, наприклад. Раціо все ж зазвичай перемагає. Хоча дрова тут були в достатку, я приніс і свої — маючи повно часу я ще під ротилом переполовинив запаси хмизу — частину лишив для майбутніх мандрівників і відвідувачів полонини, іншу ж половину прихопив з собою, щоб потім не морочитись з відсирілими від дощу дровами.Завжди, приходячи на нове місце, я перш за все розпочинаю експлорерінг — розвідую все довкола. Першим чином стратегічні речі — як от можливе облаштування багаття, туалету, місцезнаходження джерел та хмизу, в другу чергу — цікавинки, пейзажі, межі території, можливі панорами пройденого шляху і доріг майбутніх, розвідую, в якому стані дорога, що очікує на мене завтра, знайомлюсь з місцевими будовами та раціоналізаторськими винаходами (і таке буває)) і т.д. тобто шастаю в окрузі)) Власне у цьому весь я. Не даремно ж з дитинства мріяв бути археологом, мандрівником, відкривачем))Ось так розвідуючи я наткнувся на ще одну цікавинку, котру, проте, не освоїв до кінця не маючи повного розуміння, на що ж я наштовхнувся. Належно оцінив свою знахідку вже тільки вдома та було запізно. Ну що ж, маю тепер причини повернутися)Також, отак блукаючи, я забрався на вершину полонини звідки мені відкрилась чудова картина того, як нова погода дає бій гірському супокою та поступово підминає під себе залишки сонячних днів.





Хвилі щільного туману пробивалися з усіх проріх у гірському щиті захисту і низпадали на долину, вершини як могли стримували цей натиск, проте бій цей був завідомо програний.Повіяло холодом. Вірніше отак — повіяло вітром. Адже вітер мов жива істота, часом має свій характер і несе з собою свою історію. З посмішкою згадуються шкільні уроки літератури, де в творах, як тоді здавалося, в якості гіперболи вживалися фрази типу «з вітром говорити». Наразі, такі фрази вже не видавалися такими комічними чи абсурдними. І якщо говорити з вітром дійсно сенсу не мало, то слухати його цілком можна було. Ба більше, іноді це навіть необхідно.
Згадалося: Майя, наприклад, вірили, що вітер приносить хвороби, в чому, зрештою є сенс, і в той же час вітер — то жива субстанція, певною мірою осмислена, здатна чинити як зло, так і добро…Отож, говорячи «повіяло вітром» я маю на увазі, що вітер заговорив. Якщо до того часу був легенький вітерець, якому не надавалось значення, то зараз його «голос» можна було почути а при певному вмінні — ще й зрозуміти.. Слова передавалися у всьому — вологості, швидкості, температурі, поривах: всі ці елементи, складуючись воєдино перетворювалися у слова, фрази..
Це нагадало мені про гори. Я й зараз був в горах, але цей вітер прошепотів ті слова, за котрі ти й любиш оце дике поєднання гір, природи, вітру. Ця тонка асоціація побудила певний нерв душі. Цей був з тих вітрів, котрі я любив всім серцем.
Отак, вже полишаючи гори я тільки тепер відчув, де знаходжусь. Дуже далеке, та все ж єдине порівняння, яке спадає на думку — «вдома»… Здавалося б, просидів тут до самого ранку…Та все ж ставало прохолодно, об’єднані війська туману й мряки невпинно наступали, брали в кільце, без бою та насильства брали в полон, а в животі так безбожно урчало, що я зрозумів — варто повертатися до стаї.
Тонка грань між зимою і літом, мабуть, виявилась надто тонкою, особливо в умовах браку часу та можливостей. Ось і зараз Карпати видаються похмурими й недружелюбними, насупленими та закритими, навіть недоступними. Проте, здається, здебільшого їх такими роблять люди, лісозаготівлі та кліматичні зміни разом з тим.
Ніщо не віщувало, та все ж.. Виходить, якось так вхитрився побувати і в зимових, і в літніх, і в осінніх, і, зрештою, весняних Карпатах одночасно. В той же час, весняних повноцінно так і не вийшло на жаль, якщо бути чесним з самим собою. Ну та, я радий будь-яким горам — це краще ніж нічого))
Повернувшись до стаї я взявся готувати вечерю.
Озираючись назад, весь цей час я мабуть вперше за всю мою хайкінг-історію по справжньому трохи засумував, що не знайшлося нікого, хто склав би компанію в цьому заході, але в той же час, зазвичай пообіді, я вже мав прямо протилежну думку, дякуючи випадку відправити мене сюди самого! По-перше , в хвилини пекла ніхто не нив. Вірніше нив я, проте ніхто того не чув, і тому я мусів продовжувати ту внутрішню боротьбу з самим собов і рухати далі, по друге, хоч це й прозвучить трохи єврейкувато (а мабуть в мені десь таки й є ті підступні гени) — не доводилось ні з ким ділитися тими красотами та відкриттями — вони були суто твої і ти їх міг пережити сповна)) Та й такі речі як раціон, місце в 2-місній палатці та зрештою час — були також тільки твої..А ще, ти маєш змогу бути самим собою, наприклад, хропіти досхочу ночами та сякатися гучно й по мужицьки не боячись комусь зіпсувати ідеальну карпатську ідилію своєю присутністю)Як власне і в житті — тільки но подумаєш, що варто вже припнути свого корабля до якогось берега та зажити як всі, як тут же приходить інша думка, що власне, вітер дує на повну, вітрила підняті, та й, зрештою, корабель для того й вигадали, щоб бороздити водойми, річки, моря, океани… Та й кортить же переконатись, що земля таки не плоска і краю її нема — то чого мусіш ти лишати се ремесло? З якого дива? Не всім бути скотарями чи виноградарями, хліборобами чи лихварями..
Отак сидячи біля багаття за сумної погоди філософські думки не полишали мене)
Подумалось — яким би я був ідіотом, залишись зараз там на полонині біля Ротила- туман, мряка, холод — і в палатці…- все мокре, ніде просушитись, та ще й завтра вранці (якщо вдало пережити ніч) довелося б в напівсирому стані пакуватись і крутими вологими схилами спускатись донизів. Ні, таки все що не робиться — все на краще)
Прокрутив в голові останні дні і піймав себе на тому, що окрім «Туман яром», «Машингвери» та «Довбуш» нічого й не пригадувалось та не наспівувалось. Ну й ще так не доречно «Я хочу умереть в лесу», але то взагалі край..))
Із рубрики «Ложка дьогтю»:Я назвав свій фотоапарат — Іуда. Він постійно зраджує мене. У найбільш відповідальний момент, — те ж стосується і телефону, але останньому вже довіри й так нема, то ж я й не ображаюсь на нього. Що ж до фото — уявіть, ви виходите в вечірню годину зі стаї щоб провітритися, сходити до вітру та й просто зацінити обстановку у перерві між дощами.. Все в молоці, за туманом видно поки що хіба цю ж полонину, все решта поглинула невідомість. І тут раптом над собою ви помічаєте одиноку вершину, яка бореться з мглою — вона хоче подивитись захід сонця та й собі покрасуватись перед рідкими гостями та частими місцевими пташками. Загалом, вам здається, що це фото буде, як мінімум, фото місяця та потрапить до наступного річного календаря нешнал геогрефікс — іншого просто бути не може (незважаючи на те, що таких фоток — десятки тисяч, зроблені вони на більш якісну техніку більш прямими руками і взагалі нічого особливого там насправді нема). Тож, побачивши таку красу, ви наводите об’єктив, вмикаєте апарат і …змініть батарею живлення…
Не варто й говорити, що інша батарея ще більш дохла ніж ця, а розуміння того, що ця бідолаха змерзла, і в кам’янці-подільському ще зможе зробити з десяток фотографій тільки більше дратує.Усвідомлення того що можна взяти заначку — гопро, яке лишалось на всяк випадок тільки в теоретичних розрахунках, а в практичних міркуваннях було залишене саме на завершальну частину в Кам’янцІ , так от, це усвідомлення прийшло надто пізно — поки я збігав — туман щільно прикрив Ротило своїми покровами.
Не хотів лягати надто рано тому в очікуваннях повторення картинки провів…не так то й довго і провів — хвилин десять) Потім туман накрив і мою полонину, разом зі мною включно, водяна дрібнота відчувалася всюди, а отже був даний безповоротний наказ вкладатися спати.
Вранці я прокинувся з політиком-соловейком, часто повторюваними тезами якого були «кацапи!» і далі, з інтонацією прєнєбрєженія «ду ю белів зем?»… «Ай донт фінк соу» Та не було нікого, хто б вступив з ним в дискусію)
Було холодно та сиро, проте дощу все ще не було, і це радувало — це давало мені змогу більш менш комфортно покинути карпати. На швидку підснідав та зібрався.
Вийшов з германівки до волової. Дорога — одна приємна несподіванка. Поки що — широка, не розбита, не розмита. Дощу майже нема. Правда туман — густий, хоч ложкою намазуй.
Зрідка траплялись повалені дерева які доводилось брати штурмом, але в цілому спуск був неочікувано приємним.Останнє карпатське вітання. Все було добре аж раптом — завжди буває “аж раптом”.
я натрапив на вирубку, тобто дорога проходила повз вирубку, чи то ж вирубка пішла повз дорогу — не знаю як правильно, але ж факт є факт. Якщо спочатку ти просто ходив між повалених дерев по мітках і більш менш бачив чітку дорогу, то чим далі, тим більше вона розчинялась в масовій повалці і в кінці кінців просто зникала, переходячи в крутий схил, градусів так в 75–80 з купою дерев’яних трупів.
Не варто нагадувати про стан мого взуття і те, які муки мене чекали попереду.


Взагалі пейзажі були неймовірні і дещо нагадували Грузію, проте отакі вирубки — я в серцях називав їх гавніщє, псували всю ідеалістичну картинку.
Ще змоделював даний відрізок десь так через рік-два, влітку, після дощу — справжній треш для тих, хто захоче відвідати Ротило зі сторони Волової через Германівку.
Згори Волова просто неймовірна. Шкода що всі фоторесурси були вичерпані. Проте й без ложки дьогтю не обійшлося. Як завжди, такі селища страждали браком інфраструктури і логіки — близько 30 хвилин я шукав спосіб перебратися через вузеньку, проте досить потужну річечку.
Як завше це буває, вихід криється у наглому втручанні в приватну власність селян — банально треба йти чужими дворами та городами, перелазити через паркани щоб дістатися заповітного місточка. Або ж варіант номер два — більш цивілізований в плані поваги до чужого майна але менш, так би мовити, естетичний та зручний — в тупу форсувати річку.
Я обрав перший варіант — за ці дні вже втомився ходити з мокрими ногами.
Тут таки біля місточка — і сміх і гріх — стоїть хрест із вінком як натяк про те, що навіть така маленька річечка вже навчилася забирати людські життя.. Вкотре згадавши про своє взуття накинув +20 концентрації переходячи через місток.
Дорогою до траси розмірковував, що власне ось тільки-тільки сюди в долину приходить весна, заради якої я й відправився в ці краї. Дерева починали брунькувати, з’являлися перші квіти а трава ще мала такий яскраво-соковитий колір, притаманний тільки при першій її появі..
Як полонина германівка нагадала мені ту полонину біля сивуль, що врізалась мені у пам’ять і на котру я мав плани одного разу ще повернутись, так і Волова своїми запахами нагадала мені бабусине обійстя, де я в дитинстві так не любив літувати, а зараз шкодував про то, що не достатньо насолодився тими дійсно казковими місцями.
Ледачкувато загавкали малочислені собаки. Чи то хазяї ще не поприїжджали, чи то я просто був їм малоцікавий. Стрілося цікаве обійстя. Цікавість крилася власне в паркані котрий був виконаний із живих насаджень в два яруси — кущів та дерев та гарних різьблених воріт. Завжди мріяв про подібний паркан а тому був радий побачити живу його реалізацію.
В центрі біля клубу натрапив на будиночок, котрий нагадав мені містечко Местіа в Грузії аж надто подібним був він до типової грузинської забудови, і мене накрила хвиля спогадів про минулорічні походеньки.
Тільки біля роздоріжжя на веснарку я знов почав зустрічати маркування — його не було видно ще від вищезгаданої вирубки перед селищем.

Раптом згадалося: на бокових полицях їхали АТО-шники, і десь починаючи від Хмельницького вони раптом пропали. При тому, що речі їх були на місці. Час від часу прокидаючись, я все так же їх не помічав і почав турбуватись — чи не згубили ми їх часом десь по дорозі.. Але турбувався я типово по Європейськи — отак переживаючи, з думками, а чи не поділитися своїми переживаннями й острахами з провідницею я міцно заснув, а на ранок дізнався від сусідки по купе, що браві вояки успішно десантувалися десь в районі Тернополя. Така от штука..
Вийшовши до дороги близько десятої, я пам’ятав, що десь приблизно в цей час має їхати рейсовий автобус. Мої здогадки підтвердила місцева жителька, котра теж стояла на зупинці, але у зворотньому напрямку. Проте, рейсового автобуса я так і не дочекався — вже за 5 хв. зупинився мікроавтобус і парубок, приспустивши вікно кинув — сідай. Таким чином, не прикладаючи до того зусиль я застопив автівку.
По дорозі зустрічав багатсько атлетів і не дуже, що бігли в напрямку Ворохти. Чи то жителі покуття втікали від Годзілли, що прокинувся від зимової сплячки, а чи ж просто були налякані черговою попойкою Верховинського старости та молилися на заступництво Ворохтянської знаті, а можливо то просто був якийсь першотравневий забіг на кубок Івано-Франківщини — так і залишилося для мене таємницею..
Непомітно і швидко дістались Ворохти. Заскочив на місцевий базарчик трохи прикупити сувеніру. Спробував відшукати туалет — знайшов тільки той, що біля того ж таки базарчику і раджу Вам на майбутнє не жлобити якійсь червінець і попроситися в одному з мотелів чи ресторанів бо ж там за базарчиком — картина апокаліпсис, писана далеко не маслом..)
Я ж бо вирішив, що не дуже то й хтів)
На самому вокзалі збиралося дедалі більше і більше народу — ось прийшла мотьора група похідників осіб так з десяти — відать на петрос з говерлою ходили. Були ще дві групки поменше, одна з них — поляки. Ці швидше за все були на кукулі. Велика група місцевих проводжала в путь АТО-шника. Так як це була неділя — було ще осіб 7–8 студентів та студенток, котрі повертались до своїх вишів на навчання. Решта чверть гостей вокзалу їхали з гірськолижних курортів, того ж таки буковеля, наприклад.
Перше, що нарешті зробив, як тільки опинився в потязі — змінив одяг. І хоч мав не велику альтернативу — тільки літній варіант — шорти та футболку, без зайвих сумнівів пересвіжився, щоб зайвий раз не травмувати психіку та осязаючі органи моїх мимовільних супутників))
Закуняв, а коли прокинувся виявив, що весь вагон під зав’язку забитий студентами, які, у більшості своїй, їхали до Франківська та Львова.
Вночі мав пересадку в Хмельницькому, і от хвилин за 15 до зупинки на мене впала одна молодичка, в буквальному сенсі. Доволі симпатична, мушу сказати. Потім, вже виходячи на станції вона знову мені стрілась, і запитала, чи можна на мене впасти ще раз і протягом тих двох хвилин, поки ми висаджувалися на перон постійно стріляла очима. Правда хвилиною по тому вже обнімалася зі своїм бойфрендом.
Ох ці молодиці)
На вокзалі Хмельницького поки чекав на потяг взяв у типової тітоньки типової вокзальної забігалівки якогось пиріжка з яблуком а потім рішив ще вимінять на богдана кипятку та стаканчика..Вона, як і очікувалось нічорта не зрозуміла, і почала шото бурмотіть у відворот. Це видно в генах, ага) ну та я їй роз’яснив, що маю кохфу з собов, не вистача лиш ємності і кип’ятку, тому чи не були б ви так ласкаві продати їх мені за п’ятірку, і таким чином підзаробити копійчину.
Після цих слів вона одразу стала привітливіша й говірка, і таки на цей раз продала мені кип’ятку)Заварганив кофу, та й добив її тут же таки у фойє вокзалу, бо ж надворі було крапалик прохолодно і сиро.
Далі знову був потяг.
Ті 3 години до Кам’янця пролетіли ось так: вжух, і нема.
В цей час я бачив якісь сни,та звісно ж не пам’ятаю, що саме. Знаю точно — так солодко я вже давно не спав.
Кам’янець зустрів такою ж сирістю й прохолодою, ну й я вже звісно був перепакований по літньому — адже карпатські лемеші в цивілізованих місцях вже страшнувато було тягати — вони вщент проштинили потом, болью і страданіямі, а на додачу ще й колибами (деякі мають дуже специфічний запах від бутцоварріння та частих контактів з тваринами (читайте як хочете)) та кострищами (хвойні багато диму дають, а курні стаї обмежують в просторі, то ж по суті часом ти там попросту заживо коптишся)
Отож, Кам’янець-Подільський.
Ранній приїзд та прохолода змусили задуматись над подальшими діями.Вирішив до світанку затусити з різною такою ж бомжотою тут таки на вокзалі. Тут же, сидячи, мені в голови прийшла ідея фікс — на обід наварити хінкалів, чи ще краще — пельменів, це відразу б додало колориту мойому сухому походу а разом з тим кілька десятків додаткових переглядів до ютюбівського відосіка пожерання пелів десь під кам’янецькою фортецею)
Виходячи о 20хв на шосту мав на меті перш за все встановити час, який потрібен для добирання з жд-шки до фестивалю і відповідно назад, адже за всіма прогнозами ввечері після виступу годс тауер я матиму близько години, щоб втрапити на свій поїзд.
GPS дбайливо проклав мені найкоротший маршрут, що умовно можна розділити на три більш менш рівні частини — райони міста. Першим відрізком були, пардон, єбєня, з типовим представником яких я й познайомився тут же, не відходячи від вокзалу й кроку. Типовий клянчужка який буцімто такий от добрий, йому всьо цікаво і хвалить він все від твого міста проживання та того чим займаєшся до написів на твоїй футболці, ну а під кінець, як ми вже встигли поріднитися, заприятелювати і зауважати один одного за ці 40–80 секунд, просить на основі цього всього вгостити його тут таки на вокзальній наливайці.. Така любов.
Курс: журавли летят на север, ну а ти мой друг — на йух, летить незамєдлітєльно)
Отже, єбєня являються нічим іншим як зібранням мийок, складських та напівзакинутих приміщень. Власне, у нас в Че пройди вздовж колій до літака, або чи й навіть смілянкою — побачиш щось схоже.
Центр міста мені нагадав Черкаси, трохи більш провінційні, але в той же час практичніші, сучасніші, зручніші.
І якось багато життя в цьому місті, яке, як то кажуть, виявляється не туризмом єдиним. Власне, життя не в плані населення — о шостій годині ще й прибиральниць майже не було видно, не те що звичного люду, але в той же час була наявна купа мережевих гіпермаркетів та дрібних підприємств, маса різноманітних магазинчиків різної тематики, що вказувало на те, що в місті нема проблем з заробітками та відповідно з місцями, де їх можна було витратити.
Був тут і кінотеатр,схожий на наш салют, і готель, що дуже нагадав нашу росаву, але котрий, здається, зумів краще пристосуватися до умов і відтак за категорією та зручностями перебував наразі на рівні нашого дніпра.
Загалом — досить чисто, мало реклами, доступне планування та наявність різного рівня та цілей магазинчиків + наявність новобудов свідчить швидше про успішність міста, ніж навпаки. Але ж це так, погляд зі сторони.
Тут таки побачив маф полуфабрикатів еліка, і мені згадалося знов про пельмені — я вже зробив закладочку в памяті місцезнаходження цього злачного місця для того щоб повернутися пізніше. Нині ж він звісно о такій порі ще не працював.
Повернувши біля парку вліво, в напрямку старого міста, я поступово занурювався в магію того Кам’янця, про який я чув все своє життя з різних джерел.Очікування справджувалися, і забігаючи наперед, скажу, що як туристичне, місто звісно відбулося — в мене був острах, що Кам’янець живе тільки фортецею, насправді ж там є де провести день в екскурсіях, і, об’єднавши з бакотою та хотином можна зробити собі нефіговий такий тріп вихідного дня.
Отже, приємно здивувало старе місто, ну а перший погляд на вранішню фортецю, біля якої виднілись середньовічні шатра та сліди нічних і вартових попелищ в купі з повною відсутністю люду — як місцевого так і туристичного, на секунду і справді все це відкинуло мене в добу лицарства.
Тут же, біля фортеці, всередині мене прокотилася ще одна скупа чоловіча сльоза — всі ресурси для фільмування та фіксування підвели мене і були не доступні. Вичавлюючи останні соки зробив кілька фінальних від бедра.





Все — далі тільки добре запам’ятовувати та впитувати атмосферу. Що, до речі також цікавий експіріенс — зазвичай бродиш по місцях і хай підсвідомо, та все ж шукаєш цікаві точки по новому засняти це все або й зробити хселфач на фоні. Тут же така потреба машинально відпадає, і хоч рука ще частенько тягнулася до боку, де мав би висіти фот, все ж мислення перебудувалося і почало тянути з того кайф, зрідка відчуваючи фантомні болі втрачених можливостей поділитись із зацікавленими красотами та цікавинками. Менше з тим — маємо що маємо)
Фестиваль ще спав, я теж хотів, та не мав собі притулку,щоб розкластися.
Згадавши про наметове містечко пішов його шукати, попутно ознайомлюючись з місцевими цікавинками.Забазувавшись на одному з фортифікаційних укріплень вирішив підкріпитись залишками свого провіанту маючи при цьому чудовий огляд на фортецю.
Зорієнтувавшись на місці, що вся основна двіжуха починається з 12 години вирішив до того часу погуляти містом.
Вийшло душевно побродити малопопулярними вуличками та проникнутись атмосферою місцевого життя.
Так блукаючи мене взявся супроводжувати малий коргі, котрий на всі мої вмовляння повернутись до хазяїв вперто ігнорував і далі вів в тільки йому одному відомому напрямку.
Зрештою, хвилин через 20 я все ж вмовив його вернути домів.
Блукаючи далі, біля одної з фортифікаційних споруд я навіть покуняв на пеньочку)
Щоб вже не бігати туди-сюди — відвідав став з лебедями.Повернувшись до фортеці відразу кинулось в очі пожвавлення.
Придбав квиточок, розпитав, де можна пришвартуватись палаткою. Прогулявшись територією якось і сон розвіявся, то ж я вирішив спочатку погуляти табором середньовічних воїнів — вийшло напрочуд автентично, особливо коли один хлопчина почав награвати на волинці. Потім перебрався до місця основного дійства, до ристалища.
Далі час пролетів дуже швидко — бої, знайомство з Андрієм — представником Громадського-Поділля, кавування на площі, знов бої та в кінець — шикарна концертна програма на якій роздавали Joryj Kloc та Gods Tower. Решта учасників були теж нічого — але ці задали тон всьому дійству. Перші роздавали гівна так, що я на секундочку перенісся на святкування івана купала в якомусь середньовічному поселенні — з випивкою, шаманськими дійствами, співами, танцями, обрядами та оргіями… І скажу — мені це сподобалося! Навіть замислився, що викликав би цих хлопців на святкування свого весілля для нормального жару та двіжухи — така енергія йшла в цей вечір) Білоруси ж були цінні самі по собі — їх слухати — одне задоволення. В той же час мене остаточно понесло, і я, забувши, що на мені 15 кг. рюкзак з обвісами пішов слемитись та горлати слова улюблених пісень! Хто зна мене, той би мене скоріш за все не впізнав)) Іноді і я даю слабину)
Загалом, чим сподобався фест — тут все було ніби взаправду — не було чіткої межі — де учасники фесту а де гості, де організатори, а де до прикладу фудкорт..все зливалось в одне і виникало відчуття справжнього середньовіччя — з елем, співами, танцями, веселощами.. якось все так живо, не награно і по життєвому, що ти й сам починаєш шкодувати, що не закутий в броню і не з мечем у руках…
трохи фото фесту та міста з відкритого альбому та мобільного:
































Концерт додивився до кінця, ще й встиг на потяг до Вінниці. Ще й сам потяг виявився незвичним — місця хоч і сидячі, та досить таки сучасні та зручні — УЗ здивувала) Тільки сів, і моментом відрубився. Прокинувся тільки в Жмеринці, яку сплутав з Вінницею — думав вже виходити та провідниця заспокоїла мене — моя зупинка наступна.
У Вінниці провів фактично 2–3 години. Встиг сходити подивитись на фонтан, котрий в принципі ніачом. Там же вирішив доточити свої залишки їжі що викликало у мене іронічний сміх — тут же поряд бігали середнього віку жіночки, а я у них перед носом наминав ковбасу) помітив, що після такого стимулу вони починали бігти ще швидше — подалі від спокуси, мабуть)
Вже на звороті якийсь хрищ до***ся закинути пітюрік на ліки. Які ліки — він не знав, але точно знав, що не вистачає саме пітюріка..
Наша пєсня хараша — посилаєм знов на юх..
Розенгрив він мене, та ще й біляші біля вокзалу перед цим дістались геть лайняні, що я їх просто викинув — то ж враження про Вінницю частково зіпсувалось, хоч то й не вина власне міста.. Якщо серйозно — то від Вінниці віяло столицею, щось в ній було таке ж «бізі».. Ну а далі — верхня боковушка до Сміли, а відтам маршрутка до Черкас, та й зрештою ось він — хоум, світ хоум..
Такою була ся подорож — дещо відмінна від попередніх загальним настроєм, яка, в той же час принесла купу нових емоцій, не в останню чергу й завдяки відвідинам Кам’янця.
В процесі ще бонусне відео, то ж віруйте, парафіяни церкви пресвятих гір та великомучениці природи, віруйте та чекайте, та будете винагороджені за свою терплячість та наполегливість! І самі не лінуйтесь радувати старого такими от штуками — діліться цим дивом, що зветься краса природи і най не мироточить бюст леніна!
PS: ну ок, трохи вам панорам гарненьких наостанок:










тутка закинув фулсайз оригінали.
Originally published at agentapplepie.weebly.com.
