Too fast for freedom

У 2071-му не лишилося жодних цінностей, окрім швидкості. Тобто цінностей у первісному розумінні теж не лишилося, була просто швидкість. Тепер це єдина і обов’язкова умова існування, як кисень ще 20 років тому. «Ти поспішаєш, отже, ти існуєш».

Увесь цей час повноцінно ввійти (віддатися потокові, правда, звучало б виразніше й чіпкіше? Але такі охудожнення ще до були визнані недоречною, безглуздою тратою енергії) у фазу перманентного поспішання людям заважала пам’ять. Її тягар постійно зростав, і потребу його справедливого розподілу неможливо було ігнорувати далі. Оскільки зі штучним інтелектом не існувало ризику зривання в сумніви та інші прояви ірраціонального драматизму, то розробляти таке рішення було доручено йому, і він не підвів.

Поступово пам’ять відокремили від людей, а з отриманого набору даних нейромережі (ні, не сплели) сформували новий довколопланетний шар — меморісферу. Наступний етап полягав у тому, щоб зменшити залежність мешканців Землі від цього вже зовнішнього виміру. Тому час і тривалість взаємодії зі скупченням спогадів ставали дедалі меншими, при чому дозволені показники були однаковими для кожного індивіда. Крім того, безпомильні кіборги створювали спеціальні додатки для нейроінтерфейсів, щоб полегшувати розлуку з пам’яттю, а також вносили додаткові поправки в геном, який все не хотів працювати так, щоб пам’ятати виключно про необхідність постійного прискорення.

Зрештою, досягти цілковитого звільнення з пут пам’яті вдалося. Люди більше не мали потреби оглядатися й просто мчали. Щоправда, повністю ліквідовувати меморісферу не стали, наповнивши її концентратом спеціально відведені криті сади (вони могли мати назву з покликанням на давню міфологію, але покликання давно вже не працювали). Як з’ясувалося, перебування в такій оранжереї спогадів дивним чином додавало людині прискорення у подальшому русі. Оскільки це явище було малодослідженим, то з міркувань безпеки кожен індивід міг бувати в цих просторах не більше кількох хвилин один раз на тиждень.

Люди, ясна річ, і гадки не мали, що на той короткий проміжок часу поринають у добезпам’ятну еру. Вони просто відчували легенький лоскіт тілом і ледь помітний спалах іскорок перед очима, який уже нікого не міг запалити. Відвідувачі отримували додатковий заряд енергії, щоб ще й ще набирати обертів у реальності, де більше не треба постійно шукати ґрунт під ногами, як то було раніше, коли знаєш наперед, що він все одно не пасуватиме цілком твоїм пориванням.

Більше немає поривань, шукань, втікань, кидань усього на ваги, стрибань вище голови й згорань, коли всі з вище перерахованих практик не спрацювали (а вони колись спрацьовували?). Є політ. Межу вивищення вже подолано, а, значить, нема потреби знемагати від страху зміління. Так само відпала потреба зупинятися, щоб говорити про біль з надією бути кимось колись відчутим. Тепер тільки летіти, дедалі швидше і без жодних імперативів.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.