Президентські вибори у США: від Вашингтона до Трампа за 7 хвилин

Цьогоріч президентські вибори у США заполонили усі стрічки новин. За гострими висловлюваннями Дональда Трампа і скандалами Гілларі Клінтон стежить, здається, весь світ. Американці готуються 8 листопада вибрати нового “лідера вільного світу”, а всі інші країни приміряють, як волевиявлення громадян Сполучених Штатів може вплинути на інші 95% населення світу.

Однак ще не так давно цей процес виглядав значно інакше. Хоча Америці вдалося зберегти подиву гідну стабільність політичної системи — з часу прийняття Конституції у 1787 року форма правління і загалом система державного управління принципово не змінювалася — все-таки перші президентські вибори 1788 року і цьогорічна гонка мають між собою не так вже й багато спільного.

У цій статті ми простежимо за еволюцією президентських виборів у США за ці неповні 230 років. Завдання доволі амбіційне, а формат невеликої за обсягом журнальної статті не дає можливості детально описувати кожні вибори — тому ми зупинимося лише на п’яти окремих епізодах цієї еволюції. Поїхали!

Епізод I — Формування системи президентських виборів

Жан Леон Жером Ферріс. “Інавгурація Вашингтона в Філадельфії”

Перші два рази вибори президента проходили цілком без конкуренції— ніхто не насмілювався оспорювати кандидатуру Вашингтона.

Кілька перших років свого існування Сполучені Штати були державою без президента. Прийняті у 1777 році в розпал Війни за незалежність Статті Конфередерації передбачали мінімальний вплив центральних органів влади і дуже широку автономію штатів. Посади президента і установи на кшталт Верховного суду загалом не існувало.

Після прийняття Версальського мирного договору 1783 року і остаточного завершення війни Америка зажила мирним життям і доволі швидко стало зрозуміло, що така система влади недієздатна, вона не може повноцінно забезпечити потреби новоствореної держави.

У травні 1787 року делегати з більшості американських штатів зібралися у Філадельфії на Конституційний конвент, на якому була прийнята Конституція США. Серед іншого, вона створювала посаду президента, котрий наділявся правом вето на рішення Конгресу, правом призначати членів Кабінету та повноваженнями головнокомандувача збройними силами держави.

Дискусії точилися щодо формату виборів президента. Частина творців Конституції виступала за вибори глави держави в Конгресі, багато інших наполягали на всенародному голосуванні. Як компромісний варіант було вибрано Колегію виборників, представників якої вибирають усі громадяни США із правом голосу і яка в свою чергу вибирає президента. (Хоча у перші роки президентських виборів далеко не у всіх штатах виборників обирали всенародним голосуванням — система була не настільки й демократичною).

Перші вибори президента США пройшли з 15 грудня 1788 по 10 січня 1789 року. Жодної конкуренції не було — всім було очевидно, що президентом повинен стати головнокомандувач Континентальної армії, герой Війни за незалежність і один з ключових батьків-засновників країни Джордж Вашингтон. Всі представники Колегії виборників проголосували за нього одноголосно — як і на наступних виборах 1792 року.

Більшою інтрига була щодо віце-президента. Система вибору другої особи країни у перші кілька десятиліть була зовсім несхожою на теперішню. Якщо зараз віце-президента обирають в парі з президентом, то тоді ним ставав кандидат, який займав друге місце за кількістю голосів виборників — при цьому члени Колегії мали по два голоси. По одному голосу вони два рази підряд без вагань віддали за Вашингтона, а от за друге місце розгорілася неабияка конкуренція. Зрештою віце-президентом Вашингтона став Джон Адамс.

На виборах 1796 року, де вперше з’явилися партійність і конкуренція за посаду президента, така система призвела до того, що президентом і віце-президентом стали політичні конкуренти — федераліст Джон Адамс і республіканець Томас Джефферсон. У 1800 році стався більш серйозний збій. Демократично-республіканська партія намагалася перехитрити систему і привести до влади своїх президента Джефферсона і віце-президента Аарона Бурра. Але внаслідок помилки одного виборника вони двоє набрали рівну кількість голосів. Долю виборів мала вирішити Палата представників. Після тривалих голосувань в парламенті і лише завдяки втручанню лідера федералістів Александра Гамільтона (який ненавидів обох кандидатів, своїх політичних супротивників — просто Бурра більше, ніж Джефферсона) вибори переміг Томас Джефферсон.

Недолік цієї системи став очевидним — тому у 1804 році була ратифікована Дванадцята поправка до Конституції, яка передбачає окреме голосування за президента і віце-президента. Так система виборів президента США юридично стала такою, якою ми її знаємо зараз.

Епізод II — Поява нової партійної системи

Партія федералістів не оправилася від удару, якого їй завдали вибори 1800 року, і за півтора-два десятиліття повністю розпалася. Таким чином колись двопартійна Америка на певний час стала однопартійною — на всіх рівнях влади домінувала Демократично-республіканська партія. Ця однопартійність збіглася в часі із “Епохою доброї згоди” — так називають два терміни президентства Джеймса Монро (1817–1825), за правління якого припинилося палке партійне протиборство.

Але так не могло продовжуватися вічно. Розкол намітився на виборах 1824 року, коли в президенти балотувалося чотири людини — і всі вони були з Демократично-республіканської партії. Вибори переміг популярний у народі герой війни з Англією Ендрю Джексон, але йому не вдалося здобути абсолютної більшості голосів Колегії виборників.

Долю президентських виборів знову (і наразі востаннє в історії США) вирішувала Палата представників. Вона проголосувала за Джона Квінсі Адамса, сина другого президента Джона Адамса (так, Буші в цьому плані не унікальні). Джексон звинуватив Адамса і спікера Палати Генрі Клея, котрий також був кандидатом на вибори, у змові (corrupt bargain). При цьому всі дійові особи цієї драми формально залишалися однопартійцями — але вже ненадовго.

Вибори 1828 року Джексон виграв, представляючи очолювану ним новостворену Демократичну партію, яка вважала себе правонаступницею демократів-республіканців. Противники Джексона, згуртувавшись навколо Генрі Клея, на початку 30-их років утворили Партію вігів. Це дало початок новому порядку, який в американській історіографії називають Другою партійною системою.

Політика Джексона увійшла в історію під назвою “джексонівська демократія”. Вона характеризувалася розширенням демократичних прав і свобод простих людей (до числа яких, звичайно ж, не входили афроамериканці та корінне населення Америки). Демократи за Джексона протиставляли себе “джефферсонівській демократії”, якій була притаманна монополізація державного управління політичними елітами. У ширшому сенсі джексонівська демократія деколи ототожнюється загалом із Другою партійною системою.

Вибори 1836 року Партія вігів програла, висунувши не одного, а чотирьох кандидатів. П’ятим кандидатом був віце-президент Мартін Ван Бюрена від демократів, який і здобув перемогу. Через чотири роки він програв вибори представнику Партії вігів Вільяму Гаррісону, але той дуже швидко помер, а його віце-президент і наступник Джон Тайлер швидко знайшов порозуміння з демократами, за що навіть був виключений із власної партії. Більшість наступних президентів до початку Громадянської війни також були соратниками або прихильниками Джексона.

Епізод III — Громадянська війна і остаточне встановлення двопартійності

До епохальних виборів 1860 року країна підійшла майже повністю розколотою. Глобальні протиріччя між Північчю і Півднем щодо питань розширення рабовласництва на нові території та прав рабовласників підійшли до свого піку, політична ситуація була дуже складною і напруженою.

Партія вігів розкололася після поразки демократам на виборах 1852 року, так і не подолавши внутрішніх суперечностей щодо рабовласництва. Частина вігів перейшла до демократів, і на нетривалий час знову встановилася однопартійна система — попри наявність інших партій, кілька років у країні майже цілковито панувала Демократична партія.

У 1854 році на уламках частини Партії вігів була утворена Республіканська партія. Вона об’єднала противників рабства із північних штатів США. Ключовим питанням була опозиція до прийнятого того ж року Конгресом закону Канзас — Небраска, що дозволяв новоствореним територіям вирішити питання рабства самостійно, чим скасовував Міссурійський компроміс, за яким рабство в Канзасі було б заборонене.

Республіканська партія швидко здобула популярність на Півночі, а демократи тим часом розкололися на південну і північну фракцію, і на виборах 1860 року не змогли висунути єдиного кандидата. До того ж, президент від демократів Джеймс Б’юкенен був дуже непопулярним в народі через свою нездатність навести лад і добитися миру в країні (і зараз історики вважають його одним з найгірших президентів в історії країни).

Завдяки всьому цьому перемогу здобув республіканець Авраам Лінкольн. Разом із перемогою на президентських виборах Республіканська партія здобула контроль над обома палатами Конгресу. Вибори показали чітку лінію розколу країни: Лінкольн виграв вибори у вільних штатах, але програв у всіх рабовласницьких.

Результати президентських виборів стали безпосереднім приводом до відділення низки південних рабовласницьких штатів, які не хотіли миритися із “президентом республіканцем і чорнолюбом”. Майже відразу про вихід із складу федеративної держави оголосила Південна Кароліна, а згодом — ще до офіційної інавгурації Лінкольна 4 березня 1861 року — Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана і Техас. У лютому ці штати проголосили створення Конфедеративних Штатів Америки і обрали президентом КША Джефферсона Девіса. Так почалася Громадянська війна у США, яка тривала до 1865 року і закінчилася перемогою Півночі.

У політичному вимірі вона призвела до остаточного встановлення двопартійності. Базою республіканців вважалася Північ, а демократів — “Монолітний Південь” (Solid South). Такий стан справ проіснував до середини 20 століття, коли платформи і базові регіони обох партій почали змінюватися і з часом стали майже протилежними до початкових.

Тим часом, порядок, названий істориками Третьою партійною системою, тривав у США до середини 90-х років 19 століття і характеризувався домінуванням на загальнонаціональному рівні здебільшого Республіканської партії — за незначними винятками більшість президентів до кінця 19 століття були саме її представниками.

Епізод IV — XX століття: як телебачення змінило вибори

© United Press International

Протистояння Кеннеді та Ніксона 26 вересня 1960 року стало першими президентськими телевізійними дебатами в історії США.

Кінець 19 століття ми можемо без докорів сумління перескочити. Це не особливо цікава епоха, яка запам’яталася засиллям корупції і слабкою президентською владою. Навряд чи ви назвете більше одного-двох президентів з цього періоду — та й, в принципі, навіщо їх називати?

Набагато цікавішим і багатшим на події було XX століття. Мабуть, немає сенсу переповідати всю політичну історію США XX століття: вона відома всім нам із шкільних та університетських курсів історії. Зупинимося лише на одному цікавому аспекті — як телебаченню вдалося змінити вибори.

Спочатку показова історія про Франкліна Рузвельта. Один із найвидатніших президентів США (1933–1945), якому вдалося вивести країну із Великої депресії і привести до перемоги у Другій світовій війні (і ще стати єдиним президентом в історії США, який правив більше двох термінів), він багато років страждав від поліомієліту і останні 25 років свого життя (а відповідно і всі 12 років президентства) провів на інвалідному візку.

При цьому Рузвельту дуже гарно вдавалося приховувати стан свого здоров’я — навіть сам факт використання інвалідного візка — від широких кіл населення, щоб ця інформація не зашкодила йому на виборах. Навіть не всі керівники іноземних держав знали про захворювання новообраного президента. Згодом сам факт хвороби Рузвельта перестав бути таємницею, але все одно лише обрані знали, наскільки плачевним є стан президента.

Це все вдавалося Рузвельту завдяки порівняно низькому розвитку технологій. Телебачення лише зароджувалося, тому публічність залишалася на невисокому рівні. За свідченнями репортера Девіда Брінклі, Секретна служба не давала фотографувати Рузвельта на інвалідному візку і змушувала фотографів видаляти вже зроблені такі фото. Хіба міг би при сьогоднішньому розвитку технологій зробити щось подібне сучасний президент?

Звичайно ж, основним досягненням телебачення є те, що воно уможливило дебати між кандидатами в президенти. Зараз дебати є невід’ємною складовою політичної культури, але ще не так давно вони не проходили взагалі. Перші президентські дебати на загальнонаціональному телебаченні пройшли у 1960 році. Тоді на загальних виборах зійшлися чинний віце-президент Річард Ніксон і сенатор Джон Кеннеді.

Перший тур дебатів 26 вересня 1960 року обернувся приголомшливим успіхом Кеннеді — причому не так через його риторичні здібності, як через вигляд. Молодий вродливий політик зумів показати себе набагато краще, ніж його візаві Ніксон, котрий на той час ще не повністю оправився від хвороби. Телеглядачі — а дебати дивилися понад 70 мільйонів глядачів — зі значним відривом віддали перемогу Кеннеді (і побутує легенда, що ті американці, які слухали дебати по радіо, вважали, що переміг Ніксон). Широко вважається, що саме ці дебати коштували того року Ніксону перемоги.

Потім дебати певний час не проводилися, але з 1976 року вони незмінно є атрибутом президентських виборів. Далеко не завжди вони грають ключову роль для виборців, але все одно залишаються дуже важливими. Так було, наприклад, у 1992 році, коли чинний президент Джордж Буш-старший спочатку взагалі сумнівався, чи погоджуватися на дебати — а потім вів себе на них занадто самовпевнено. Не факт, що тільки дебати принесли молодому губернатору Клінтону перемогу над Бушем, але вони точно принесли йому кілька додаткових відсотків.

Епізод V — 2016

© REUTERS, Lucas Jackson

Саме феномен Трампа робить цьогорічні вибори особливими.

Можливо, ми грішимо тим, що автор пасіонарної теорії етногенезу Лев Гумільов називав аберацією близькості — перебільшенням значимості недавніх подій та явищ у порівнянні з більш ранніми. Цілком імовірно, що через 100 років ми і не згадаємо про президентські вибори 2016 року.

Але, скоріш за все, ці вибори все-таки стануть в якомусь сенсі епохальними.

По-перше, при сприятливому збігові обставин новообраний президент матиме можливість визначити, яким буде Верховний суд в наступні кілька десятиліть. Хоча в ідеалі судова гілка влади мала б бути повністю незалежною від політичних суєт, в реальності 9 суддів американського Верховного суду діляться на призначених президентами-республіканцями “консервативних” та відповідних “ліберальних”. Враховуючи широкі повноваження суду, панівна ідеологія має дуже важливе значення.

Останні чотири десятки років Верховний суд був “консервативним”. Хоч один із консервативних суддів і голосує деколи з лібералами (саме так минулого року вдалося легалізувати одностатеві шлюби по всій країні), загалом в суді здебільшого переважає консервативна повістка. Однак на початку цього року консервативний суддя Антонін Скаліа раптово помер. Очевидніше всього, заміну йому визначатиме вже новий президент. Крім того, кілька суддей зараз перебувають в дуже похилому віці, тому, найімовірніше, будуть змушені піти на пенсію протягом наступних кількох років.

Тому від того, ким буде цей новий президент, залежить, яким буде новий Верховний суд — а відповідно і Америка. Якщо з перемогою Гілларі Клінтон лібералам все-таки вдасться отримати контроль у Верховному суді, це може означати скасування смертної кари (взагалі дивно, що в одній з найрозвиненіших країн світу вона все ще існує), обмеження користування зброєю, ліквідацію одиночного ув’язнення, обмеження фінансування виборчих кампаній великим бізнесом і ще багато всього цікавого.

Але що, мабуть, ще більш суттєво для важливості цьогорічних виборів — це феномен Трампа. Ексцентричний мільярдер сильно відрізняється від типових кандидатів у президенти. Його тези неможливо так просто передбачити. Він дозволяє собі сексистські і расистські вислови. Грубо ображає телеведучу, публічно сумнівається в компетентності федерального судді через його мексиканське походження і пропонує заборонити в’їзд до США всім мусульманам. Висуває малореальні популістські економічні програми, які різко збільшать державний борг. І при цьому він не малопопулярний представник “третьої партії”, котрий набере на виборах 0,8 відсотка — а переможець праймеріз Республіканської партії і реальний кандидат на президентство.

Причому підйом Трампа — це частина широкої тенденції, яка поступово охоплює Захід. Крайні праві партії, граючи на економічних проблемах і етнічних протиріччях, нарощують підтримку по всій Західній Європі — від Данії до Франції, від Великої Британії до Німеччини. Трамп, скоріш за все, програє вибори. Але “трампізм” нікуди не зникне.

Like what you read? Give Anton Protsiuk a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.