Чому іранська влада відкриває найбільшу у світі книгарню?

Тегеранський книжковий ярмарок

Перед іранськими чиновниками стоїть складна проблема. З одного боку, вони хочуть, щоб іранці читали більше. Але одночасно владі треба утримувати пелену цензури на їхніх очах.

Любов до писаного слова глибоко вкорінена в іранське суспільство, яке завжди було багате на мистецтва, науки і літературу. Однак зараз іранці читають мало. У країні небагато книгарень — приблизно півтори тисячі на 80-мільйонне населення. Колись видавництва випускали книги накладом в 3 300–3 500 примірників. Зараз ці цифри значно знизилися — до 500, деколи навіть 300 екземплярів.

Саме тому влада Ірану напередодні оголосила, що за кілька місяців відкриє найбільшу за площею книгарню у світі. Згідно з Книгою рекордів Гіннеса, раніше цей титул належав нью-йоркському книжковому магазину Barnes & Noble, площа якого становила 14 330 м². На жаль, цю книгарню, яка була флагманом П’ятої авеню, закрили в 2014 році.

Керівник департаменту культури і мистецтва мерії Тегерана Махмуд Салахі заявив, що Бак-е-Кітаб (“Сад книжок”) займатиме 45,000 м², що втричі більше за розмір колишнього рекордсмена. У книгарні будуть книжки для всіх верств населення і вікових категорій, хоча основним фокусом стане молодь. Приміщення вміщатиме зал для театральних постановок і чотири дослідницькі відділи, де університетські викладачі будуть проводити семінари та курси лекцій. Є дані, що мерія Тегерану вже витратила 100 мільярдів ріалів (понад $3 мільйони) на цей проект.

“Наразі ми на стадії закупівлі обладнання для магазину. Ми сподіваємося, що всі зацікавлені видавці матимуть можливість розмістити свої роботи на наших полицях”, сказав іранським журналістам Салахі. У 2015 році він просував кампанію із популяризації читання, в ході якої людям роздавали безкоштовні книжки та буклети в автобусах і метро. Вона проводилася і раніше, але з невідомих причин застопорилася на три попередні роки.

Не лише Салахі заохочує людей читати. Наприклад, недавно один іранський таксист в місті Решт вирішив зробити із своєї машини пересувну бібліотеку, щоб просувати любов до писаного слова. Але чи дадуть ці спроби свої плоди?

Одна з основних причин відсутності в іранців інтересу до друкованих книг — це цензура. Іран входить в десятку країн із найсильнішою у світі цензурою. Процес опублікування книги дуже заплутаний: він може зайняти місяці, деколи навіть роки, впродовж яких книга проходить через кафкіанську бюрократію. Спочатку книги повинні надсилатися до Міністерства культури та ісламської орієнтації. Там їх перевіряє принаймні один анонімний цензор, який повинен упевнитися в тому, що в тесті дотримані всі вимоги і правила Ісламської Республіки — через свою особисту інтерпретацію. Робота цензора описується в перській як “момаєзі”, ввічливе слово для “оцінювання”. Цей процес заплутаний і часто покладається на використання методу “Ctrl+F”, щоб знайти конкретні певні слова та фрази, які можуть вважатися антиісламськими, антиіранськими чи аморальними. Наприклад, в перекладі “Гаррі Поттера” на перську вилучені сцени поцілунків і танців, а також будь-які згадки алкоголю. Іноді вилучають цілі розділи, а деякі книги так і не виходять в друк.

У січні Міністерство культури та ісламської орієнтації додало до цензурування нові вимоги, до яких входить заборона на назви іноземних тварин, імена певних іноземних лідерів і синоніми слова “вино”. У двох словах — все, що Верховний лідер аятола Алі Хаменеї описує як “західне культурне вторгнення до Ірану, метою якого є знищення ісламської ідентичності”.

З того часу, як президентом став прагматик Хассан Рухані, стан культурної сфери — кінематографу літератури і театру — покращився. Була знята заборона на деякі книжки та фільми. Серед них “Маєш і не маєш” Ернеста Хемінгуея (1937), “Вантажівка” Марґеріт Дюрас (1977), “Сліпота” Жозе Сарамаґо (1995), “Дівчина з перловою сережкою” Трейсі Шевальє (1999) тощо.

І все-таки проблеми є навіть у щорічного Тегеранського міжнародного книжкового ярмарку, який протягом 10 днів щоденно відвідує близько 500 тисяч іранців. Хоча ярмарок і називається “міжнародним”, на ньому представлено дуже мало іноземних книжок та видавців, особливо із Заходу. Минулого року влада прибрала 10 книжок і закрила 29 стендів за “представлення і продаж книг інших видавців”.

Борючись із цензурою, автори та читачі в Ірані і за кордоном завантажують заборонені книжки в інтернет, звідки іранці можуть скачувати їх безкоштовно. У мережі доступний класичний виховний роман Іраджа Пезешк-зода “Дядечко Наполеон” (1973), роман Садега Хедаята “Сліпа сова” (1937) — як і численні перські переклади заборонених західних книг. До них входять “Бог як ілюзія” (2006) та “Сліпий годинникар” (1986) Річарда Докінза, а також “Сатанинські вірші” Салмана Рушді (1988) — саме та книга, через яку аятола Рухолла Хомейні, лідер Ісламської революції 1979 року, видав її автору смертну фетву, досі чинну.

Іранці також почали засновувати онлайн-видавництва, які створюють електронні книги — або через власні сайти, або через додатки на кшталт Google Books. Видавництво “Nogaam” з 2013 року опублікувало 25 книг, здебільшого тих авторів, котрі живуть в Ірані і в іншому випадку не змогли б опублікуватися через цензуру. Кошти на книжки збирають краудфандингом — як тільки набирається достатньо на гонорар письменнику, книжка стає вільною для скачування. Інші компанії — наприклад, “Fidibo” — служать цифровими бібліотеками, в яких розміщені електронні книги з дозволами на публікацію від влади Ірану.

Подобається це владі чи ні, але схоже на те, що іранці рухаються до електронних книг так само, як і весь інший світ. Крім того, все ще залишається контрабанда заборонених книжок із Афганістану, де немає жодних обмежень на публікацію. Іранці також використовують подорожі до інших країн, де можна придбати заборонені книги і непомітно провезти їх у валізах. Принаймні саме так я отримала свої примірники англомовних оригіналів “Коду да Вінчі” Дена Брауна і “Гаррі Поттера”.