Запізніла Революція

Super aspidem et basiliscum ambulabis: et conculcabis leonem et draconem

На аспіда й василіска наступиш: попиратимеш лева й дракона. Псалом 90

Навряд чи хтось міг уявити, виходячи на Майдан пізньої осені 2013 року, що протест проти згортання євроінтеграційних процесів, призведе до краху кланового режиму та втечі Януковича. Я вважав, що після сотні життів, відданих за власну гідність та загальнолюдські цінності, далі не може бути як раніше. Але я помилявся.

Анексія Криму та окупація Донбасу російсько-терористичним бандформуваннями не дали змоги оговтатись від буремних подій зими, що нас змінила. Війна за територіальну цілісність України вийшла на перший план. Але навіть зовнішня агресія та тисячі загиблих воїнів, що боронили державу, не змусили політичні еліти переосмислити своє місце в соціумі і будувати політичну систему нової формації.

Чому ж кулуарні рішенння, “кришування” державних потоків та навколополітичні ігрища й надалі залишаються мейнстрімом? Чому сірі кардинали досі вирішують долю країни, а олігархічні ляльководи продовжують смикати за ниточки, плетуть підкилимні інтриги, намагаються переграти український народ та зберегти сфери впливу у владних кабінетах? Чому жагуче бажання докорінних змін вкотре перетворилось на кругообіг політичного та чиновницького естеблішменту? Все просто — ми спізнились із революційними змінами.

Зряча українська Феміда не в змозі забезпечити принцип верховенства права та невідворотність покарання. А відсутність страху та відчуття безкарності є запорукою поширення та зміцнення впливу олігархічних кланів та фінансово-промислових груп. В той час, коли українські солдати проливають кров на фронтах неоголошеної війни, плекаючи мрію про краще майбутнє, “смотрящі” продовжують “доїти” державну “корову”. Залишається шлях революцій.

Проте, революційна доцільність цивілізованим світом сприймається радше як елемент історії, а не сьогодення. Еволюційний поступ та верховенство права — ось шлях старої сеньйори. Те, що сьогодні називають варварством та анархією, супроводжувало формування демократичного устрою європейських держав впродовж столітть. Велика французька революція влаштувала знайомство Людовіка XVI із винаходом, що носить ім’я Жосефа Гійотена.

Революція Гідності перемогла. Громадянське суспільство вистояло. Злочинний режим впав. Але за два роки так ніхто й не поніс покарання за розстріли на Інституській. Ба більше! Недобитки-регіонали “перефарбувались” під опозицію та через ситуативні союзи далі продовжують впливати на суспільно-політичне життя країни. А “нові” обличчя революції стали владою та почали перерозподіл фінансових потоків замість фундаментальних структурних реформ.

Корупційні схеми, саботування реформ, наступ на демокартичні свободи та зневага до Конституції як основного закону призвели до чергової політичної кризи, що нагадує 2005 рік. Але тоді не було війни, а економіка була скоріше жива, ніж мертва.

“Диктаторські закони” 16 січня мали б назавжди закарбуватись в пам’яті теперішніх та майбутніх народних обранців на покоління. Проте, вже 16 вересня 2014 року Верховна Рада за зачиненими дверима прийняла закон “Про особливий порядок здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей”. Далі — зміни до регламенту щодо порядку прийняття змін до Конституції. І, насамкінець, 16 лютого 2016 року парламент легалізував диктатуру партійних вождів, проголосувавши за законопроект №3700 щодо виключення кандидатів у народні депутати з виборчого списку у багатомандатному окрузі.

Когнітивний дисонанс українського парламентаризму. З блакитних екранів лунають полум’яні промови про політиків нової формації та всеохоплючі успішні реформи, а насправді — маємо те, що маємо. Все як в радянському анекдоті про пошуки лікаря “вухо-око”:

Я постійно чую одне, а бачу — зовсім інше.

Українське суспільство, що прагне швидких змін, опинилось у пастці: з однієї сторони — принцип верховенства права, що не працює, але підтримується іноземними партнерами, з іншої — революційна доцільність, яка працює, але засуджується цивілізованим світом.

Згадайте перші дні роботи парламенту після втечі Януковича і подивіться будь-яке пленарне засідання сьогодні. Їм було страшно. Мандат довіри, виданий політикам — не індульгенція, а терпіння суспільства — не безкінечне.

Так чи інакше, саме громадська думка, а не рішення персоналій, вказує на майбутнє. Однак, громадянам потрібно навчитись оцінювати політиків не за гаслами, але за вчинками. А державним мужам — не словом, а ділом виправдовувати мандат суспільної довіри та нести відповідальність за прийняті рішення.

P.S. Українці ніколи не забудуть дорогу на Майдан.