Golden Brown
Центральна вулиця міста завжди була живою, на відміну від мене. Люди у величезному натовпі притулялися одне до одного, хтось намагався проштовхнутися, а хтось спокійно чекав, доки скінчиться штовханина, розглядав білборди та гігантські телеекрани, що в режимі нон-стоп крутили дурну рекламу, дивився в екрани смартфонів. Я стояв абсолютно непомітно на невеличкому підвищенні біля пам’ятника, ніби я сам був мертвим героєм на постаменті, проте за кілька секунд уся увага буде звернена на мене.
— Що з того, що ми бачимо, — реальне? Подивіться на це! Світ побудований на ілюзіях! Ми можемо купити емоції в таблетках, а самі ми ізольовані в безмежних соціальних мережах! — люди здивовано відводили погляди від своїх мобільних пристроїв. — Хочете поговорити про реальність? Ми не торкалися нічого, навіть віддалено схожого на реальність від початку сторіччя! Ми — жертви психологічної рекламної війни, залишки нашої людяності можна знайти на смітнику! Наші будинки належать корпораціям, що заганяють суспільство в іще глибшу яму!
Мій перфоманс відверто збентежив купку поліцейських, що стояли біля кав’ярні неподалік. Вони відкинули вбік стаканчики з гарячим напоєм та стрімголов рушили до мого імпровізованого постаменту.
— Хлопці, знімайте його звідси, чого ви чекаєте?
— Стріляй у нього, не гай часу!
Я поступово відступав назад, аж доки не вперся спиною у сам монумент.
— Ви ще стоїте тут, тому що розумієте, що з цим світом щось не так! Щось, що ви не можете пояснити, але ви розумієте, що це щось контролює вас та ваших близьких! Усі ваші герої — бутафорські!
Раптовий постріл у живіт не дав мені завершити думку, я впав на землю й відчув, як хтось намагається мене підняти. Не можу дихати, асфальт ніби давить на горло. Опускаю очі й бачу, що мій одяг вкритий плямами крові. Хіба ж це справедливо?
— Я просто хотів урятувати світ. — ледь чутно промовляю останні слова та провалююся в темряву.
Яскраве світло робило боляче очам, що встигли звикнути до тотальної темряви. Спроби їх розплющити не були вдалими — гострий ріжучий біль просто не давав цього зробити. Я не відчував своїх кінцівок, проте розумів, що мене сильно трусило, ніби я був на морозі. Складалося враження, що мене жорстоко побили, а потім кинули в якусь канаву на околиці міста. Я чув дивні звуки, чиїсь голоси, іноді біля мене, а іноді — десь удалині. Будь-які спроби поворухнутися супроводжувалися нестерпним болем. Нарешті, після тисячної спроби, я спромігся розплющити очі. Моєму погляду відкрилися обшарпані, колись білі, стіни, які своєю похмурістю ніби поглинали все світло, а обладнання обабіч мене здавалося бутафорським — ну як щось у цьому місці може функціонувати? Я зрозумів, що я в лікарняній палаті, яка більше нагадувала приміщення хоспіса. У цей момент у дверях з’явився кремезний дядько середніх літ, що, судячи з його вигляду, був злим на весь світ ще від самого народження.
— Отямився. Ну нарешті! Хлопче, ти не уявляєш, як тобі пощастило, що ті обдовбані кретини спромоглися викликати тобі швидку. Ми тебе з потойбіччя витягнули, розумієш? Тепер у тебе є хоч невеликий шанс дожити до 28 років, але це якщо ти, звісно, переживеш іще одне передозування.