Take Me to Church

Вона була немов чорний гумор, який викликав засудження всіх навколо. Ми були занадто схожими, й саме цим занадто виділялися. У її словах — ремінісценція всього святого. Можливо, мені варто було почати поклонятися їй раніше. Або взагалі ніколи не починати. Не знаю. Будь-яке поклоніння апріорі вимагає самопожертви. Чи знала я, що знищу себе без власного відома? Ні. Усе, що відбулося в той період часу заховано, але не так надійно, як мені б того хотілося.

Деякі речі лишають після себе потворні шрами.

Мене ніби тримали за горло. Кожне необережно сказане слово мало занадто багато значення й могло вбити. Я розуміла, що будь-який варіант розвитку подій несе для мене невиправну шкоду. Моя церква не пропонує відпущення гріхів, бо Бог не чутиме моїх молитов. Особисто моїх. Народилася хворою — живи з цим, сподівайся, що якимось дивом врятуєшся. Молися в темному закритому приміщенні, намагайся при цьому побороти клаустрофобію. Вийдеш ти звідти нескоро, а якщо й вийдеш, то не факт, що не загинеш у перші десять хвилин.

Вони вважали, що можуть мене вилікувати, але їхні методи насправді були направлені на те, щоб знищити мене остаточно. Іноді насилля породжує не насилля, а жагу втекти якнайдалі, сховатися, щоб ніхто ніколи не зміг найти.

Біг у режимі нон-стоп можна виправдати лише тоді, коли твоє ім’я — Лола, мною ж командував панічний жах. Не хочу ставати маріонеткою в його кістлявих лапах, але вибору немає. Я чую, як десь вдалині загострюють ножі — ні з чим не переплутаю цей звук. Не зупиняюся. Краєвид довкола мене перетворився на абстрактний малюнок, який випадково залили водою. Туман застилав мої очі й розум. Я вже фізично не могла бігти, але краще було загинути від перевтоми, аніж від їхніх рук.

Я не була принесена в жертву божеству, а просто стала жертвою непорозуміння, що з’явилося ще кілька століть тому, але й досі продовжує переслідувати невинних. Жорстоке вбивство маскують під процес покаяння. Ти їм — свої гріхи, вони тобі — ніж у спину. Усе сказане мною буде використане проти мене ж самої. Зупинитися не можна, хоча я відчуваю, що мене наздоганяють. Все ще чую, як загострюють ножі. Кілька хвилин — і мене пронизають.

Одне зізнання — один ніж.