Селонізація 2019 | Кінець сільської епохи | Без городу нема плоду

Bohdan Hrab
Nov 4 · 6 min read

День однієї сільської глибинки села Гонятичі, що у Миколаївському районі та сусідніх сіл на Львівщині цілком звичний та непримітний. Навколо тихо, люди пораються на подвір’ї чи городі. Це повинно б було приваблювати людей з великих міст — спокій та тиша, те, чого не знайдеш поміж львівською бруківкою. Але це не зовсім так. Село стає все меншим, щось не дає йому апґрейднутись і водночас занепасти, вимерти.

Порожня хата скраю.

Станом на 1 січня 2017 року, за даними Державної служби статистики України існує 28 377 сільський населений пункт, зокрема на Львівщині їх налічується понад 1 850. Сільське населення з року в рік зменшується і це не дивно, адже однією з проблем українського села є старіння. Люди похилого віку не зацікавлені у кар’єрному зростанні на відміну від молодого покоління. Тим не менш, Гонятичі з населенням у близько 200 осіб існують. Проте без своєї школи, діти ходять до сусіднього села Вербіж, що є більшим за чисельністю. Також там знаходиться сільська рада, поруч зі школою.

Місцева жителька середнього віку розповідає, що за радянських часів Гонятичівська сільська рада була на своїй території, ба більше, сусідні села входили до неї. “Коли були вибори, то голосувало десь 150 чоловік, то за списками так, а як насправді не знаю, може й більше. Хто де працює, хтось в райцентрі (Миколаєві) хтось в Стрию, Львові. Найближча залізнична станція в Черкасах або Задорожньому.” , — каже пані. Сама ж працює у Львівському університеті імені Івана Франка. Має власне невеличке господарство та рекомендує розпитати більше у старших людей. Бродячи селом, як подорожній собака, намагаєшся знайти хоч когось, аби спитати. Не відчувається, що у Гонятичах є ці 200 осіб.

Культурна бізнес — імперія.

Сучасна дерев`яна церква святого великомученика Пантелеймона, що ще з 1801 року стоїть на найвищій точці села спостерігає за міграцією. Розділяє церкву від села міст вкритий бруківкою, а під ним залізничні колії. Біля річки Щирки, у заростях, знаходиться пам’ятник. Це — святий Іван Непомука (назв.від чеського міста Непомуки). За давніми переказами, цей покровитель, захищає від наклепів та наговорів. Закликають також на допомогу, коли йде небезпека від води.

“Тут навіть книжка видана про село Гонятичі!”, — каже дідусь. “Я віддав ту книжку до Львова, там все описано. За молоду всьо змінилося чоловіче, тут такого не було, дивися що росте! Тут фестивалі робили за Польщі, а зараз? Подивися ззаду, обернися. Йди попитайся у кого та книжка є. Коло млина п’ятиповерхового колись був замок панський. Я того вже не застав, в архівах всьо є, навіть описано як клямка виглядала.” — говорить дідусь. Культурний спадок дуже важливий і цінний елемент. Адже без культурного багажа є неможливим знання історії та ідентичності. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, мала на меті реформування культури, медицини, аграрного сектору, питання зайнятості тощо. Позаяк, тодішній владі це не вдалося, а інформації станом на 2019 рік не оновлювалось.

Коло п`ятиповерхового млина є річка і став, там за радянських часів працювала рибоводно — меліоративна станція. У селі вирощували технічнні культури, такі як буряк та льон. Застарілі форми виробництва та праці в Україні не відповідають вимогам нового часу. Першим промінчиком надії є об’єднані територіальні громади (ОТГ). Можливо, після об’єднання і бачення спільної візії, на території багатьох сіл відновляться або ж почнуть роботу креативні і потрібні бізнеси: еко-ферми, теплиці з екзотичними фруктами чи овочами, культурні фестивалі тощо. Адже село є чи не найголовнішим рушієм економічного процесу.

Урбанізація та праця

Не кожен має свій бізнес, як і город — це і не потрібно, якщо працювати у містах чи райцентрах. За 5 кілометрів від Гонятич знаходиться вже набагато більше село — Демня. Воно теж має свою культурну спадщину: покинутий костел святої Богородиці Ченстохововської, кар’єр вапняку з якого різьбять по каменю місцеві каменотеси. Зокрема були й такі як брати Дзиндри, чиї леви охороняють вхід до ратуші у Львові, а роботи відомі світові. На відміну від Гонятич, Демня може похизуватись кількістю робочих місць. Так, зокрема пані Люба працює у сільській школі. За її словами, багато хат стоять пусткою, хоча село перспективне.

Ні для кого не є секретом, що люди з сіл виїжджають. Але повертаються тільки ті, хто їде на заробітки. “Багато на заробітках, молодь вся у місті в коледжах чи університеті навчається. Шкода, шо не повертаються.” — розповідає пані Люба.

Інша пані, котра відмовилась називати своє ім’я розповіла, що молоді багато, село хороше, планують відкривати ще один магазин, приїжджали дивитись на костел — планують реставрувати. “Сама я працюю в Закладі, в лікарні. Тут мені дуже подобається, файно у нас.” — розповідає пані. Заклад — село у якому діє виправна колонія та психіатрична лікарня, яка так само як і костел у Демні, був власністю графа Станіслава Скарбека.

У цілях сталого розвитку 2016–2030 років опублікованих на сайті ООН Україна вказаний пункт 11.a “Підтримувати позитивні економічні, соціальні та екологічні зв’язки між міськими, приміськими і сільськими районами на основі підвищення якості планування національного та регіонального розвитку”. Це означає, що якщо ми матимемо чітку мапу розвитку, ми зможемо не тільки запобігти занепаду, але й вивести українське село на новий рівень.

Психіатрична лікарня “Заклад”

Автор: Богдан Граб
Фото: Маковій

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade