Російське військо (переклад, Каміль Галеєв, 16.02.2022)
Цей допис — переклад треду від Каміля Галеєва, російського та американського незалежного дослідника і журналіста, (волзького) татарина. Останнім часом основне, про що Каміль пише — про те, як і чому Росії гаплик. Тому я вирішив перекласти деякі його матеріали з англійської на українську.
Текст про те, який урок сучасні диктатори винесли зі століть військових переворотів, та про те, чому в Росії зникають генерали.
Сам я не фаховий перекладач, та й оригінал далекий за стилістикою від строгої публіцистики, тому — as is. Далі — мова автора.
Більшість так званої зовнішньої політики — це внутрішня політика в інший спосіб. З цієї причини я вважаю, що Путін не поспішатиме починати повномасштабне вторгнення до України (ех — прим. пер.). Під час такої війни професійні військові отримали б забагато влади та авторитету. А це, можливо, найбільший кошмар Кремля.
Занурмося вглиб історії. Коли більшовики захопили владу в 1917 році, вони постійно порівнювали себе із англійськими та французькими революціонерами. Як їм добре було відомо, як англійська, так французька революції закінчились військовими узурпаціями з боку переможних революційних генералів.
Отже, комуністи остерігались власних офіцерів. Наприклад, Троцький помітив вкрай здібного лейтенанта Червоної армії Благонравова й сказав Леніну:
Такий лейтенант може стати новим наполеоном. В нього й прізвище підходить: Благонравов — буквальний переклад слова “бонапарте”.
Ленін спершу засміявся, а тоді замислився. Потім відповів, серйозно і майже загрозливо:
– Зрештою, ми подолаємо цих бонапартів, чи не так?
– З Божою поміччю, — відповів Троцький.
(Лев Троцький. “Моє життя”)
Можливо, це пояснює, чому в переможній Червоній армії так багато командирів гинуло за таємничих обставин. Згідно офіційних заяв — від ворожого вогню, однак підозрюють, що — від рук вбивць, котрі стріляли в спину з близької дистанції. Як це сталося зі Щорсом.
Або були відверто вбиті без жодного суду, як командир Другої кавалерійської армії Миронов. Деякі дослідники стверджують: наказ щодо цього був виданий особисто Левом Троцьким.
В якийсь час під час Громадянської війни Ленін обговорював страту 100% командирів Червоної армії, включно з головнокомандувачем.
Було б помилковим припускати, що все це — цілковита параноя. Наприклад, командир 11 Червоної армії Сорокін справді спробував підняти повстання проти совітської влади, арештувавши та стративши низку комісарів-комуністів.
Були вибудовані два шари контролю над армією. Перший — з боку партії, що була “керівною та організуючою силою” совітської держави.
Кожна армія, полк, батальйон тощо — мали командира та комісара. Командир був фаховим військовим. Комісар був політичним призначенцем, чия мета — тримати командира під контролем. І щоб арештувати та стратити його, якщо потрібно. Будь-який наказ командира повинен був бути підтвердженим з боку комісара.
Другий шар — державна безпека. Назва цього органу змінювалась. Спершу — ЧК, “надзвичайна комісія”, друга назва — “Головне політичне управління”, ГПУ, потім — народний комісаріат внутрішніх справ — НКВД, міністерство державної безпеки — МГБ, комітет державної безпеки — КГБ, і зрештою — федеральна служба безпеки — ФСБ.
Цікаво, що хоча держбезпека була проголошена “каральним мечем партії”, ранні більшовики не ставилися до неї з великою повагою. Коли Ленін дізнався, що чекісти в Одесі знущаються з іноземців-турків, він відповів:
Чим більше чекістських покидьків ми зможемо стратити з цього приводу, тим краще.
Ленін вважав чекістів паскудними злочинними покидьками, а також ксенофобами, що йому геть не подобалося.
До речі, “чим більше X ми зможемо стратити з цього приводу, тим краще” — дуже типово для стилю Леніна. Це більше схоже на “яка чудова нагода розібратися з тими, кого вже давно треба було провчити”.
Тож баланс влади в совітській державі був по суті проблемою трьох тіл. Партія. Держбезпека. Армія.
Сталін на якийсь час привів усіх трьох до покори шляхом надмірного насильства.
Наприклад, під час Великої чистки він стратив 3 з 5 червоних маршалів, 15 з 15 командармів, 4 з 4 адміралів флоту, 58 з 62 командирів корпусів, і так далі. У 1937–1938 роках професійні військові були винищені. Якраз перед початком Другої світової війни.
Після смерті Сталіна баланс сил був сформований наново. Партія завдала удару у відповідь, зводячи інші інститути до покори. Держбезпеці заборонили навіть думати про допити, збір інформації, прослуховування і так далі щодо номенклатури. Їм не можна було звинувачувати номенклатуру в злочинах.
Просто приклад. Совітське суспільство було сповнене інформаторів держбезпеки. І, авжеж, були завербовані чимало студентів університетів. Як тоді вірити своїм одногрупникам? Одна порада: діти номенклатури на 100% не є агентами. Держбезпеці не можна було наближатися до родин партійних цабе.
Тож у 1953–1991 роках проблема трьох тіл мала наступний вигляд. Держбезпека контролювала армію, а партія контролювала обох. Тож держбезпека мала ресурси, мала здібних офіцерів, знала більше за будь-кого іншого. Але їй було заборонено робити будь-що проти номенклатурного начальства.
Це пояснює кумедний контрінтуїтивний факт. Радикальна економічна лібералізація була значною мірою запланована в совітську епоху:
- економічними інститутами, що працювали під патронатом та з фінансуванням КГБ;
- одноосібними економістами, що походили з держбезпеки чи родин інтелігентів.
Наприклад, Гайдар — творець ринкових реформ та вкрай тямущий хлопець. Він походив із совітських патриціїв. Його тато був віце-адміралом (= розвідником на флоті). Їх родина жила на Кубі під час Карибської кризи, постійно тусувалась із Фіделем Кастро та Че Геварою.
З часом він став редактором журналу “Комуніст” — журналу Центрального комітету Комуністичної партії. Формально будучи цивільним економістом, він успішно займався промисловим шпигунством. А в 1990-х — хутко демонтував совітську економічну систему.
Може здаватись парадоксальним, що радикальна економічна лібералізація 1990х розроблена всередині держбезпеки. Армія не могла цього зробити, бо будь-які носії незалежного мислення в ній були б негайно знищені. Партія б не стала цього робити, бо навіщо? Номенклатура не була зацікавлена в змінах.
Контрінтуїтивно також те, що в пізньому СССР — КГБ був єдиною контрелітою. І більшість соціальних змін не приходили від еліт чи “пригноблених мас” ,— вони приходили від контреліт, що мали владу та ресурси, але не головували.
А потім партія розвалилася. Я гадаю, це слон в кімнаті, котрого ігнорують в багатьох розмовах про розпад СССР. Не те щоб Совітська імперія раптом розбилась на друзки — радше її “керівна та спрямовуюча сила”, партія, була поглинута внутрішніми чварами.
Це значною мірою пояснює хаос 1990-х. Більшість начальників — директорів промислових підприємств, голів поліції, держслужбовців, — стали вільними. До того вони були пильно керовані й контрольовані партією, і раптом, без партії, — стали цілком дезорієнтованими.
Державна безпека також була деморалізована. Наприклад, одного разу загін спецпризначенців КГБ захопив азербайджанську в‘язницю, щоб визволити вірменських бійців. За це Москва дала їм 200 рублів. Спецпризначенці були шоковані, спустошені, не знали що робити.
Гіперінфляція перетворила їх на жебраків.
На світанку 1990-х практично всі наймані фахівці стали злидарями. Вони або не отримували платні взагалі, або отримували образливо мало. І це включаючи армію, поліцію, держбезпеку. Був один-єдиний інститут, котрому завжди платили вчасно — залізниця.
Типова ситуація для 1990-х: у малих містечках та сільській місцевості працівники та службовці залізниці були єдиними, хто мав гроші. Нікому більше (включно з поліцією) не платили. Бо вони не були важливими. Залізниця — важлива, бо вона є тим, що тримає країну купи.
Тож із країною в стані кризи, партією, що завалювалась під власною вагою, та майже непрацездатною держбезпекою — новий режим Єльцина став надзвичайно сильно остерігатись армії. Так, вони також деморалізовані. Але, зрештою, це була єдина сила в країні, що представляла реальну загрозу.
Наприклад, генерал Рохлін. Воював у Афганістані, Грузії, Чечні. Під час чеченської війни відмовився роздавати медалі та винагороди військам, вважаючи, що на громадянській війні не можна отримувати винагород. Коли його винагородили званням Героя Росії за його роль, від цього також відмовився.
У 1997 році створив рух “Підтримки Армії, військової промисловості та військової науки”. Після цього подорожував країною, зустрічаючись із військовими, губернаторами, звичайними цивільними та відверто казав, що уряд повинен бути “усунений”.
Це був переддень дефолту, коли практично нікому (включно з армією) не платили, страйки блокували інфраструктуру — включно із такими важливими залізницями — а рівень підтримки Єльцина був 6%.
Кажуть, що Рохлін готував військовий переворот на 20 липня 1998 року. 3 липня 1998 року його знайшли застреленим на дачі. Дружину Рохліна засудили за це вбивство, вона відсиділа чотири роки. Втім, дехто стверджує, що Кремль превентивно його усунув.
Чи справді він готував переворот? Згідно офіційної інформації — ні. Згідно інших джерел, включно з його власними родиною та помічниками — так. Схоже, що з усіх військових він зайшов найдалі, але, взагалі-то, в часи хаосу ідеєю влади військових було просякнуто повітря.
Чого нас вчить історія Рохліна? По-перше — що військові можуть складати потенційну загрозу. По-друге — така загроза збільшується після війни. Навіть якщо війна програна (наприклад, Росія програла Першу Чеченську війну), то окремі генерали можуть збільшити свої статус, владу, отримати всенародну славу.
Влада — єдиний ресурс, що збільшується, коли ти його використовуєш. Під час війни офіцери та загал мусять виконувати команди генерала швидко, без роздумів та без контролю з боку центру. Це драматично збільшує їх особисту владу над особовим складом. Особливо якщо вони перемагають.
Погляньмо на цю інфографіку із “дивними” смертями російських генералів. Коли вони таємничо помирали? В епоху Єльцина (блакитна лінія) — після Першої Чеченської війни. За Путіна (помаранчева лінія) — після Другої Чеченської, а також — після Грузинсько-Українсько-Сирійської.
Чеченська війна відбулась у 1999–2000 роках, і ось маємо скупчення дивних смертей генералів. Можна було б припустити, що це була необхідна операція з очищення після війни: військові стали занадто пихатими та самовпевненими.
Після 2008 маємо постійний потік дивних смертей генералів. Війна в Грузії, тоді — в Сирії. А тоді — інший сплеск в 2014. А що відбулося в 2014? Зрештою, війна в Україні.
Підсумок. Коли іноземні спостерігачі говорять про потенційні загрози режимові Путіна, вони зазвичай уявляють щось наступне. Цивільні виходять на мирний протест, що робить Кремль дуже, дуже наляканим. Я б сказав, що це нісенітниці. Реальною проблемою є не контроль цивільних.
Реальна проблема — контроль над армією. Тому що армія завжди, будь-коли та за будь-яких умов переможе неозброєних цивільних.
Якщо вам сподобався переклад — підписуйтеся на мене на Medium та в Telegram, також можете підписатися на російськомовний Telegram Каміля Галеєва.