Ліна Костенко — Ван-Гог

Добрий ранок, моя одинокосте! 
Холод холоду. Тиша тиш. 
Циклопічною одноокістю 
небо дивиться на Париж. 
Моя муко, ти ходиш по грані! 
Вчора був я король королів. 
А сьогодні попіл згорання 
осідає на жар кольорів. 
Мертві барви. 
О руки-митарі! 
На мольбертах розп’ятий світ. 
Я — надгріб’я на цьому цвинтарі. 
Кипариси горять в небозвід. 
Небо глухо набрякло грозою. 
Вигинаються пензлі-хорти. 
Чорним струсом палеозою 
переламано горам хребти. 
Струменіє моє склепіння. 
Я пастух. Я дерева пасу. 
В кишенях дня, залатаних терпінням, 
я кулаки до смерті донесу. 
Самовитий — несамовитий — 
не Сезанн — не Гоген — не Мане 
але що ж я можу зробити, 
як в мені багато мене?! 
Він божевільний, кажуть. 
Божевільний! 
Що ж, може бути. Він — це значить я. 
Боже — вільний… 
Боже, я — вільний! 
На добраніч, Свободо моя!

Like what you read? Give Костянтин Джепа a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.