СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ, театр ім. М. Заньковецької

Зараз якраз перечитую Історію України, з тим аби краще збагнути процеси і причини змін одних епох іншими в нашій країні.

Вкотре переконуюся, наскільки село є носієм справжнього, в тому числі колоритного, українства. І як з нього вийшли всі ті традиції, які галицькому міщанину ХХІ ст. можуть не завжди здатися вартісними.

Герої цієї п’єси — такі собі українські СІМПСОНИ позаминулого століття.

Батько — безхребетний невдаха-алкоголік;

Мати — меркантильна кріпко-характерна жіночка, що тащить на своїх плечах усю сім’ю;

Донька — вередлива й вперта красуня;

Син — пришелепкуватий йолоп.

Син чужий і сім’ї приходиться нареченим, але від того він не менш яскравий учасник дійства.

Стецько у виконанні Василя Коржука — це найхаризматичніший сценічний бовдур, якого коли-небудь бачив з партеру чи залу кінотеатру. До біса белетристичний, художній та вражаючий образ і його втілення.

Вистава не менш харизматична самого головного героя. Чудово прописані герої, яскрава взаємодія і регіт у залі ледь не щохвилини.

Маю такий собі показник захопливості дійства — то час, через який вперше погляну на годинник. Не через нудьгу, а просто з допитливості. Зазвичай, це відбувається на 40% вистави, або фільму.

Нині ж то трапилося на 95%, тобто за 10 хвилин до кінця дійства. Поглянувши, дізнався що дійство триває уже четверту годину, а навіть не відчув.

Колоритність для мене була ключовою лінією твору. І те, наскільки головні й другорядні герої Мої. Десь впізнавав самого себе, десь своїх знайомих, десь сукупний образ Нас.

Такі продукти культури, що підштовхують глядача любити свою країну та націю зі сльозами веселощів, а не журби, варті української алеї слави. Можна навіть в центрі столиці — і так не займуть багато місця.