Досвід перегляду Опер та Балетів

Музика Вагнера значно краща, ніж здається на слух
Марк Твен

Мені подобаються театри, але справді люблю лише драматичні. В них реальність втиснута у рамки сцени — вистави нагадують картини здібних художників, що вміли на одному полотні зобразити не лише гарний двіж, а й один-два меседжі передати поміж нього.

Та якщо сучасне образотворче мистецтво мене справді пре — передані у статиці емоції митця — то модернові театри ніяк не можу допетрати. Часами вони нагадують безпідставне бажання навмисне ускладнювати повсякденне.

Окрім драматичних та модернових, вагоме місце на площах світу посідають театри опери та балету. На щастя, один з них присутній і в центрі мого міста.

Нещодавно мали розмову про те, як критикувати опери та чи можна. Наприклад, не сподобалася тобі АІДА. А нею уже півтора віку захоплюються юрби вишуканих людей. Відповідно, вона має право тобі не бути до вподоби. Але чи маєш сам право на предметні зауваження?

Кому сказати, що Пуччіні не вартий вечірніх годин ХХІ-го століття, якщо одній половині останнього байдуже на Джакомо, а іншій — що думаєш про одного з шанованих ними та їх дідами оперних класиків?

Врешті, з приводу високого мистецтва, роздуми є цікавіші. Зокрема, меседжі фраз і як би вони звучали нині в кіно.

Коли в арії кидають репліку ‘вона любила товариство чоловіків й не лише вдома пізнавати втіху’ це звучить довершено. Аж брр подумати, що нині телеекран те саме передасть словами ‘Вона, трясця, курва рідкісна. Вона, бляха, перетрахалася з цілою столицею і найбільшими сусідніми обласними центрами’. Зміст один, а як тоді звуча-а-ало і як зараз здзвучить.

Чи ось натрапив я на джазову композицію середини ХХ століття із рядками:

Heaven, I’m in heaven
And my heart beats so that I can hardly speak,
And I seem to find the happiness I seek
When we’re out together dancing cheek to cheek

А зараз скинь хтось комусь подібне у смс, то подумають, що мама текст диктувала. Бо тепер грає:

You just put your lips together
And you come real close
Can you blow my whistle baby, whistle baby
Here we go

Та навряд то ми такі дуже аморальні відбулися за ці пів віку. Скоріш, змінилися просто самі слова та рівень дозволеної щирості. Бо не повірю, що в 50-тих хтось танцював із дівчиною, думаючи не про.., а про те, що він на небесах від щастя, оскільки торкається її щоки. Щокою.

Так і класики вишукано-завуальнованими словами описували стандартні рухи людей одне по одному.

Надіявся, що мені сподобається опера. Як потенційному мільйонеру слід схрестити пальці, що він полюбить гольф, так і книжковим хробакам кортить побізешитися в проміннях хвацьких лібрето, сподіваючись отримати від цього задоволення.

Несподівано ж, більше привабив балет, а опера — такє собі.

Пишу враження, отримані від перегляду ‘Лускунчика’, ‘Травіати’, ‘Дон Кіхота’ та ‘Ріголетто’.

Балет — то драматична історія, яку розповідають до біса плавними рухами людей по сцені. Або навпаки — такий собі музичний кліп для багатих, де красива музика звучить під акомпанемент граціозних танців і все наживо.

Єдине, треба любити, або принаймні хавати класичну музику. Бо музика то дуже важливо. Не дарма двоє моїх улюблених кінорежисери — Квентін та Вуді — відомі не лише фільмами, а й музикою, що їх доповнює. І коли змішати собі в голові оркестр й трупу то можна не зле насолодитися.

Опера ж для мене є дійством трикутної форми: мус одночасно слухати оркестр, слідкувати за подіями на сцені та поглядати на субтитри під стелею, аби второпувати чарівно-незбагнені співи італійською. Не цілісно і враження надто складні, аби назвати їх приємними.

Та, як і у випадку з балетом, відчуваєш дотику до світу прекрасного. Єдина біда — відчуття того вистачає тільки на перші дві дії. Далі відчуваєш, як розглядаєш людей, стелю і свої пальці. Але воно є. І це, в принципі, важлива складова походу в театр, той посмак. Часами виходиш з драматичного чи, борони, модернового дійства і ніби просто десь провтикав дві годинки та одразу забувся з того. Як компанія хлопців, що вирішили добре перекусити, та замість стейк-хаусу пішли у суші-бар.

У підсумку, вибратися раз місяць на одне з цих дійств — то є файний баланс сучасного життя із приємностями культурних надбань минулого: опери, як драми, переданої співом, злегка доповненої ходьбою й жестами; балету, як драми, завернутої у плавну та граціозну хореографію.

Like what you read? Give Культурний суб’єктив a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.