ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ, Вільям Ширер

Єдине питання, яке б мені справді кортіло задати Вищим Силам, це чому людська суть настільки відрізняється від людської ж моралі.

Але не в контексті “Per que, per que люди такі мерзоти своєю суттю, поруч ними ж оспіваної величі гуманістичних цінностей”.

Спитав би виключно з допитливості: порівнювати людські ідеали та людські наміри часами навіть кумедно.

Зіставляти, що людина хоче від світу та від #Інших, і що вона насправді очікує й над чим сама працює, а ше гірше вчути — працює як.

В цьому контексті показовими є праці про мерзотників.

Вони, на фоні загадкових мотивів праведників, видаються на диво щирими людьми та дають змогу розуміти що середньо-статистично в головах та інтенціях #Інших. Тих, хто свою прибацаність вміло приховує.

Праця Вільяма Ширера “Зліт і Падіння Третього Рейху” на 1400 сторінок — це найбільша з коли-небудь читаних мною книг, на яку пішов 51 день.

Розповідає вона про те, як у Німеччині встановлювався нацизм. Американський журналіст, який працював у Німеччині до війни та опісля на основі документів, знайдених в архівах Рейху, опісля його капітуляції відтворює події, рішення та бесіди.

Загальну історію нацизму знають всі. Хто як маніяка, що погубив мільйони. Хто як бандитську зграю, що взяла в заручники цілу країну, а потім континент й творила звірства. Хто глибше.

Розділи про звірства і маніакальності можна опустити, адже вони знайомі всім і світ просто собі сподівається, що більше подібного не трапиться.

Цікавість швидше викликає не Гітлер і його сподвижники, а всі ті, кого можна відмітити тегом #Інші. Хто не мав жодного стосунку до Третього Рейху, нацистської партії, але чия пасивність або кон’юнктурність дала дорогу злу.

Це слабка демократична влада міжвоєнної Німеччини, яка так і не спромоглася вести народ і збудувати державу, а в кінці кінців її демократичні вожді, чимало з яких у глибині душі марили про відродження монархії, проявили моральну слабкість і віддали владу націонал-соціалістам.

На останніх дійсно демократичних виборах нацисти отримали 39% підтримки. Тобто меншість німців вірила цим озвірілим голодранцям. Але наглість друге щастя — Гітлеру й сподвижникам цього виявилося достатньо, аби вчепитися зубами за владу та уже на наступних виборах намалювати собі путінські +90%.

Це лицемірна геополітика, яка уступала фюреру все, що тільки можна, в обмін на власний спокій.

Порушувала усі надані гарантії, а подекуди беручи із німцями участь в дерибані сусіда, не думаючи що через рік віддерибанять їх.

Це не менш аморальна опозиція нацизму. Люди, що п’ять років зважувалися “зробити шось” Гітлеру, постійно зверталися до Західних урядів з вимогою гарантій, що після його повалення вони будуть владою. Під час війни вони, просячи підтримки, вимагали уже аби за Німеччиною залишилися землі, завойовані нею з 39-го.

Це філософи та лідери думок ХІХ ст., які розвивали ідеї домінанту арійської раси, класового суспільства, антисемітизму та іншого аморального суперменства. Чувак, який винайшов останню категорію так взагалі для нас зараз класик філософської думки.

Гітлер до 42-го року взагалі не справляє враження маніакального тирана.

Те, як тонко і як довкола-легітимно він здобував владу навіть шокує, адже більш поверхнева версія шкільної програми закарбувала тобі думку, що хлоп йшов по трупах. Насправді ж, не кожна демократія так вишукано все обставляла. Так добре оформлювала документально і так правильно брехала в сторону жертв, що #Іншим було вигідніше погодитися із брехнею, що їх не стосується, аніж морочитися за честь не самих чесних, але менш амбітних.

До прикладу, на початку війни армія вермахту взагалі не чинила звірств. Армія “захищала” німців від “агресії” сусідніх держав. Тобто вона була у свого роду пастці присяги, одначе діяла згідно офіцерської честі. Звірства ж чинили члени СС, зібрані з “вершків” люмпену, бандюків і живодерів.

На початках, армійські генерали відігравали велику роль в операціях, розробляли їх та мали авторитетний вплив на фюрера. Опісля перших завоювань вони все частіше просили Гітлера спинитися. Після розуміння що коять СС, верхівка армії виступила проти цього. Потім половина з них пішла у відставку, а решта перетворилися у фюрерівських шмат та м’якотілих пособників уже відомих їм, а тепер і нам, злочинів проти людства.

Після 42-го року і перших поразок (зокрема остаточного краху наміру окупувати Англію та зустрічі з російською зимою) Адольфу зірвало дах, порвало нерви та всі подальші речі це уже маніакальна моторошність про яку усім відомо.

Хоча антисемітські “плани” та роль, яку те нещастя виділяло нам — слов’янам — описані були ще на початках у “Майн Кампфі”, без них Третій Рейх ледь чи не класична тоталітарна система, приклади якій є і сьогодні. Думаючи про це жаху не менше, аніж читаючи про діяння супроти євреїв та слов’ян.

Або документи, в яких місцеві промисловці змагаються за контракти на крематорії та газові камери, описуючи високу ефективність та велику “пропускну здатність” їх обладнання.

Тому особливу цікавість викликає перша частина книги.

Де не трапляється нічого надзвичайного.

Але що стає підґрунтям для практичної реалізації найбільших гнійників людської суті.

Для мене праця Вільяма Ширер стала вичерпною відповіддю на запитання, як таке могло статися. І страшилкою, що нічого унікального на початках і не відбувалося…

Саме це як і жахає, так і може служити свого роду основою для кращого розуміння людського виду. Його слабкостей, прикритих бажань, впливу страху на рішення та моралі, яка завжди залишається збоку. Слугуючи хіба що прикриттям.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.