“Моя дорога Памела або Як уколошкати стареньку”, театр ім. Лесі Українки

В Серена К’єркегора є хороша думка: “я не вважаю, що теперішнім часам бракує радостей, я гадаю їм бракує величі”.

Цитата приблизна і приблизно таке саме ставлення у мене до того чи іншого сценічного модерну, якому ніби нічого й не бракує, але воно не торкає як класика і хоть би хни.

Відповідно, досить необачно було розпочинати своє знайомство з репертуаром Львівського театру ім. Лесі України, восхваленого приятелями і певними простарами інтернету, з вистави добряче кежуальної та безпретензійної.

Але то була неділя і більше нічого цікавішого у звичних мені театрах не давали. За дві години до сеансу придбалась пара дуже навіть хороших місць, на яких уже сиділи якісь дві жіночки, підверджуючи таким чином правильність вибору.

Головна героїня вистави — пані позапенсійного віку, а себто компанія офіційного Товариства Пенсіонерів Львівщини(не брешу) була передбачуваною. Та мала місце і своя краса в перегляді вистави у настільки великій компанії бабусьок, вбраних й зачесаних в тон вихідному дню.

То дійсно не для молоді. Трошки затянуто, сюжетна лінія одна й пряма немов Михайло Добкін. Вини театру Лесі Українки в тім немає — все справа рук Джона Патріка, але осад залишився ж бо від їх сцени, а не його писанини.

Дуже красива музика у п’єсі — ‘moon river’ грало разів з п’ять. Все інше якось не того рівня, куди мені у компліментах заштовхали “ім. Лесі Українки” різні люди.

Єдине питання, яке пробудила п’єса: наскільки жінці складно грати куртизанку? Отаку гіпертрофовану звабу, вульгарну спокусу і коротку спідницю. Бо пригадав повій з романів Еріха Ремарка чи би кого, хто даних …професіоналів галузі описував як звичний люд складної долі, а не омаскараджене обличчя й поведінка дєвачькі зі спального району.

Останнім типажем ознаменувалася дана поставновка. Зазвичай, з чуваками сцени ти себе або утотожнюєш, або дисонуєш. Дівчат ж природньо сприймаєш через призму Вабить-Відштовхує. Проте, типаж Барбари був вчора настільки штучним й награним, що ти просто навіть не торкався спілкуванням подібних характерів у власному житті й не можеш сформувати в особистість цей набір фраз та поведінки.

А ось головна бабуська сцени була справді класна! Так як Петро Бенюк, на мою скромну думку, витягує виставу “Блазні Мимоволі” від заньківчан, так і Жанна Тугай єдина сприймалась натуральною та атрактивною. Міркую, Товариство Пенсіонерів Львівщини зацінило.

У мене ж тепер справді появилося бажання піти до “ім. Лесі України” на щось академічніше. Не віриться, що їхня гра аж так близька до грані ‘самодіяльність’, ба навіть якщо цього вимагає п’єси сюжет.

Вистава має проймати. А ця… Не знаю. Ця ніби з книги, яку ти за десятку купуєш на вокзалі, щоб вбити час у денному потязі, не розраховуючи дуже на сильні враження та післясмак.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.