Fresh wounds on the white canvas

It was so hard to lose everything at once that my heart broke apart with pain. The sounds of explosions were coming from every direction, and I could not pull my thoughts together. My town seemed so fragile and vulnerable that I wished I could protect it from the pain the enemy inflicted on it. I felt I owed it to my hometown since its streets had always helped me sort through all pros and cons when I’d had too much on my mind. However, I had no idea what I could do and how I could protect the streets, so dear to my heart, from the occupiers’ hands steeped in blood. I could only protect myself and my loved ones.

The reality. It thumped onto my head like a heavy rock. I felt like hiding in a safe place not to see the reality outside the window. I was flooded with phone calls from worried relatives. But it still felt easier to breathe at home than in some foreign land, even though explosions were blasting outside. I was frightened and had no clue what was going on. The war arrived in my country without warning. I felt like someone had suddenly poured a bucket of cold water on me, and I had nothing to dry my body with. It was trembling with cold but I could not help it.

Packing things into a grab-and-go bag, I thought about what was happening around me. Perhaps I was supposed to flee the town for the sake of my loved ones and to preserve my own life — but it was the last thing I wanted at the moment. Two ‘selves’ were sitting on my shoulders: one nagged me to pack things and flee, and the other one to stay home.

I had to stay. If I left my town, I would abandon my heart, too, and would never again find another place where I’d feel at home. I walked the streets of my hometown when I was a small girl; when I marched to school with a backpack bigger than me; when I went dancing in a beautiful dress and a clutch tucked under my arm; when I took my younger brother to school on his first day. These streets brought me up and remembered me ever since I was a little girl.

How could I abandon my town if it had never abandoned me even in the hardest moments?

Things were packed. Our family was ready in case we had to go down to the bomb shelter. Getting up from the floor, I saw a mirror on the table. I saw Someone looking at me from the mirror — and it took me a while to recognize that person.

“Hello,” I said quietly.

“Hello,” Someone responded at once.

“Who are you?” I asked the mirror.

“Who are you?” Someone said in unison.

I touched my cheek, and Someone from the mirror did the same. I touched my hair, pulled into a messy ponytail, and the reflection touched its hair, too. Tears burst from my eyes, dropping onto my nightgown, and the reflection started to cry along with me. Then I realized that the person in the mirror was me.

“It’s me,” I said through tears.

“It’s me,” the girl on the other side of the mirror repeated.

Inner pain was ripping me apart. Tears were streaming down, and I could not stop them. The emotions bottled up inside me were gushing out. You could run away from a situation, but you could not escape your own self: sooner or later, you would face your reflection in the mirror and see someone who would not look any bit like your past self. I turned away — I did not want to look at that monster for another second. Her lips were pressed tight into a thin line instead of a sincere smile; her eyes, which used to be gorgeously blue and bottomless, were now gray and dull; and her smooth skin was covered with wrinkles you wouldn’t find on a teenager’s face.

“Air raid alarm! We must go down to the shelter!” my mom yelled, bursting into my room.

“Coming!” I yelled back, sniffing.

Wiping away tears and throwing a heavy backpack on my shoulders, I got ready to go. My brain felt paralyzed, but I knew I had to be strong to support mom and my brother, who were even more frightened than me.

One step. Another one. I walked as if stepping over my fear, pain, and hatred, trying to persuade myself that I would survive any trials and tribulations. No one would be able to take away my life and the lives of my loved ones and friends.

The basement only whipped up my dark mood, while dampness and cold did not provide any sense of safety, so I could not wait to get back to the apartment. Back home, with a cup of tea in my hands, I felt like in a fortress no one would ever destroy. My home is my fortress, they said, but that saying acquired a completely different meaning. I wish I had understood it earlier. My favorite blanket, my warm bed, and my family made me the happiest person in the world — but I did not realize it.

“When will dad come back?” my brother asked.

“I don’t know, sweetie,” mom said.

I heard them talking in the kitchen late at night. Dad told mom he was drafted and was supposed to go to the military recruitment office and then to the front line. She cried in his lap and begged him to return home safe and sound, and dad said, ‘Sure, honey. I’ll come back a better person.” His words got carved into my memory and echoed in my mind again and again. I was impressed at how calmly dad behaved in that tragic situation. He was a tower of strength to my mom. She knew that he might not come back alive, but his words that night worked better than a sedative. When we were saying goodbye to dad, he bent over and said he was going to war to defend me, my future, and my yet-unborn children. I burst into tears, to which he said that giving up one’s life for the motherland mattered much more than dying without achieving anything. He also asked me not to miss him too much.

“You are my hero even if others see you just like an ordinary man,” I told him in the last minutes of our farewell.

“You are most precious to me. Anything else does not matter,” dad said, smiling. “Don’t be sad, sweetheart. We will celebrate the victory together.”

I will never forget his words. They were full of pain but, at the same time, warmed my soul, screamed about the tragedy, and whispered about how important it was to do good when there was so much evil around us. I wrote dad’s words down on the photo we’d taken just before he left. Reading those words now, I travel back to the moment dad was holding me in his arms and telling me how important it was to be strong and hold up like an adult.

Thinking about dad’s words and our last moment together, I realized I had no space for fear and tears. Dad was fighting for me, my mom and my brother, and the whole Ukrainian nation, while I had to do my best to keep us all alive, as that was what my dad wanted the most. I had no right to let him down. For the first time in my life, I understood that I had grown up, and there was no place for childish wants and don’t wants.

I could not wrap my head around the fact that I’d grown up in one moment. I was thinking, how come other children still had an opportunity to be themselves and grow up when the right time came, and I had to grow up suddenly, without warning. I had not had a chance to know my first love, find loyal friends, or experience student life, but I already knew what it felt like to worry for my loved ones, how an air raid siren wailed, and what a grab-and-go bag was supposed to contain. I did not know when I would be able to return to normal life — and if I’d return to it at all.

Having come back home after a night spent in the basement, I was sitting across the table from mom, drinking a soothing tea. I had always seen so much in her eyes, but now only terror and pain were there. I could not see anything else. She was staring at the wall as if I was not there at all, sipping tea from a mug dad gave her. The mug had always just stood there as a decoration, and she only rarely used it, so I realized that she must have been missing dad very much.

“Would you like to talk about anything?” I asked, daring to break the tense silence.

“What is there to talk about? Don’t you understand what’s going on?”

I no longer recognized mom. An unfamiliar woman was sitting across from me. She was angry all the time and yelled at my brother and me. We knew that everyone was having a hard time and had to give vent to emotions that did not let us live, so we treated her behavior with understanding and did not snap back.

“It’s hard to deal with all that on your own. Can I help you with anything?” I asked.

“I sent my husband to war,” mom snapped. “How can you help me with that?”

“And I saw my dad off to war. Do you think I don’t care?”

“You still have a future, you know. I don’t,” mom said. Her voice softened.

“What do you mean?”

“I think I should also go to war,” she said, bringing the cup to her lips. Her gesture meant that our conversation was over.

I could not believe what mom just said and blamed her nerves and sleepless nights. We did not talk about it anymore, although, with each passing day, it became harder and harder for me to see anything in that woman that would resemble my mom. She would yell, nap whenever she had a free minute, avoid contact with me, and talk to me curtly and businesslike. I found it hard to live in an atmosphere like that. I also took over most of the household chores to help mom, at least for a bit.

“Why are you acting like this? Can’t you share your thoughts with me? You’d feel better,” I said, trying to support her.

“Act like what?” mom asked, throwing a surprised look at me.

“I don’t know. You have changed a lot since dad went away.”

“How can I act if my husband is fighting in the war and has not responded to my calls and messages for a few days now?” mom asked, screaming.

“But it’s not the reason to bury yourself alive. You still have us. So, live for us, at least. You must be healthy and strong. Your nerves would not bring dad home. I am sure he’d want us to hold up and not worry about him too much.”

“Perhaps you are right.”

This brief dialogue changed her attitude toward us. Mom growled at us less. She started to talk more about all kinds of things and thanked me for helping her with the household. Finally, she accepted the situation as it was. It looked like everything had fallen into place, and life moved on: mom started to smile again, cook tasty food as she’d always used to, and read to my brother before bed. My heart fluttered as I watched her slowly return to how she’d been when we’d heard the melodious singing of birds outside instead of blasts.

Meanwhile, I found it hard to return to pre-war life. I supported mom so she wouldn’t give up and spent time with my brother so he wouldn’t miss dad and take the situation too close to his heart. But I could barely control my nerves, and at night, when no one could see me, I cried and begged God to stop the atrocities. Before the war, religion was a controversial issue for me: I did not believe in higher powers and could not understand why people would address something or someone they could not see. But now I was so exhausted and disoriented that I was ready to appeal to higher powers and believe anything as long as it helped me and my loved ones to stay alive.

One day, when we were sheltering, a strong explosion banged not far from us. It was the first time I heard such a powerful blast. I only hoped that nothing would be destroyed and no one would be killed. I could not hear anything for a while — the explosion must have deafened me — but I ignored it. I immediately turned to my brother and mom.

My brother was weeping, clinging to mom’s neck. His shirt was wet from tears. I grabbed napkins and started to wipe wet streams off his face. It made him laugh, and he calmed down for some time. However, I could not catch mom’s gaze. She was staring into the distance without responding to my words. I waved my hands in front of her eyes, but she just kept staring into an imaginary point.

“Mom! Mom!” I shouted, trying to make myself heard. “Mom, look at me!”

“Why are you yelling?” she snapped, finally turning to me.

I felt relief when she finally responded, but I could see that she was somewhere far away in her thoughts. Mom was hugging my brother tightly, and she hugged me, too. I had never felt so anxious and, at the same time, so calm. I felt the warmth I’d missed so much in those tough days.

We went outside after the air raid alarm was lifted. What I saw there left me speechless. I had no home anymore — it turned into a heap of rubble. I had no time to collect my thoughts. Mom was stunned, so I had to take on the role of the oldest one in our family. I quickly grabbed our bags from the basement. The only way out of that situation was to flee as far away as possible — and as fast as possible. It was hard to leave what I’d promised never to abandon, but I had to do it for my brother and mom, who would not be able to function under those circumstances.

There was nothing to take from home, so we found ourselves standing in the middle of the street with just a few bags. The air raid siren started to blare again, and I heard the sounds of explosions but going back to the shelter was not an option. I walked to the railway station arm in arm with my mom and brother, who had not yet recovered from what they’d experienced.

“It would be easier that way,” I kept saying to myself on the way. “I am responsible for the three of us.”

“What are you murmuring all the time?” mom asked.

“Just trying to calm myself down.”

“Thank you, love. I can see how hard it is for you, but we won’t handle it without you.” Her mood suddenly changed, and she supported me.

I did not expect to hear those words from her, but I really needed that. I did not want to feel like an adult, responsible for my loved ones, but I had to hold up. More than anything else, I wished to return to the days when I’d had no idea about the terrible things the war would bring — things we would have to survive. Back then, I’d been walking the streets of my hometown with my friends, smiling at the sun so sincerely, and it would smile back at me. Now my smile lost its sincerity — it was a mask I’d put on to hide my feelings.

With explosions banging behind our backs, we waited for the arrival of a train that would take us thousands of kilometers away. Nothing would be the same. It used to be a happy story, with happy moments, sincere smiles, and jokes — and it had such a tragic ending. I could never imagine that it might end like that. I used to fret whenever some of my friends would not invite me to a party or go for a walk with me, but I realized that it was nothing compared to what I had experienced over the past few days.

Devastation. Now I know what it feels like to ‘grow up’: this excruciating process destroys you on the inside and proves that you will never be your previous self. I understand that tomorrow might not come and that I must live here and now — making thoughtful decisions and not letting emotions overwhelm me.

The train is taking us to a quiet place where I will hear happy voices outside, not wounded children screaming and their mothers crying. I will no longer see destroyed buildings and streets. I do not know whether I will be able to find myself in those buildings or if my voice will be heard among those other voices, but I know for a fact that it will be better that way for my brother and mom — they will be able to start their lives anew. We have only documents and a few things with us, but then, do we really need all those things if they can vanish in a moment?

Chug-chug, the wheels are thumping along the tracks. The train takes us further and further away from our hometown. Mom shows the landscapes outside the window to my brother. I must switch attention to something else and stop fretting. A text message flashes on my smartphone screen: “I’m alive.” Dad. I press the telephone to my chest. It is just the beginning. It’s always hard at the start, but I’ll get used to it. I’ll make it. Dad is here with us. Even though he is far away physically, he is with us in his thoughts, on this train on its way toward a safer place. He is doing the same. He is defending his loved ones. Everyone is defending the country on their own front.

* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Viktoriya Deyko, 16 years old

Translator: Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Свіжі рани на білому полотні

Враз втратити все настільки важко, що серце просто розривалося від болю. Вибухи лунали звідусіль, і я не могла зібрати свої думки до купи. Моє місто здавалося в цей час настільки ніжним та вразливим, хотілося його захистити від того болю, який йому завдавала ворожа сила. Я відчувала, що у боргу перед ним, адже коли на душі було неспокійно, рідні вулиці допомагали розкласти по поличках всі «за» та «проти». Натомість не знала,чим можу зарадити і як вберегти дорогі серцю стежки від закривавлених сурелів окупантів. Я могла лише захищати себе та свою сім’ю.

Реальність. Вона, неначе важка брила, раптом впала мені на голову. Хотілося сховати себе десь у безпечному місці, щоб не бачити реальності за вікном. Телефон не замовкав від дзвінків стурбованих родичів. Але в рідних стінах в будь-якому випадку дихалося легше, ніж десь на чужині, навіть якщо за вікном лунали вибухи. Було страшно і нічого не зрозуміло. Війна прийшла до моєї країни без попередження, таке відчуття, що мене несподівано облили холодною водою і немає чим витерти тіло, воно труситься від холоду, а я нічим зарадити не можу.

Збираючи речі, які маю взяти, в разі чого, з собою до укриття, я замислилася над тим, що відбувається навколо. Мені, напевно, потрібно тікати з цього міста заради своєї сім’ї та щоб зберегти своє життя, але це найменше, що я хотіла цієї миті. На плечах неначе сиділо дві мене: одна ячала, що потрібно збирати речі і їхати якомога далі, інша — залишатися вдома.

Я мала тут зостатися, адже, полишаючи своє місто, я б покинула тут своє серце напризволяще і вже більше ніколи не змогла знайти те місце, де відчувала б себе як вдома. Стежками цього міста я ходила, ще коли була зовсім маленькою, коли прямувала до школи з портфелем, більшим за мене, коли йшла на дискотеку в гожій сукні та з маленьким жіночим ридикюлем під рукою, коли вела свого брата до першого класу на свято Першого вересня. Ці дороги виростили і пам’ятають мене відмалечку і до тепер.

То як же я можу залишити своє місто, коли воно не залишило мене навіть у найгірші моменти?

Речі зібрані. На випадок, якщо буде потрібно спуститися в укриття, наша сім’я була готова. Піднявшись з підлоги, де просиділа, складаючи все необхідне, я побачила люстерко, яке стояло на столі. Звідти на мене глянув Хтось, кого мені не відразу вдалося впізнати.

— Привіт, — тихенько привіталась я.

— Привіт, — в один момент повторив Хтось.

— Хто ти? — спиталася дзеркала.

— Хто ти? — пролунало в унісон із моїми словами.

Я торкнулася своєї щоки і Хтось з люстерка зробив те ж саме, торкнулася волосся, яке було заплетене в неохайний хвіст, відображення також торкнулося свого. Сльози самі собою потекли з очей і скрапували на нічну сорочку, віддзеркалення почало плакати разом зі мною. І тоді стало зрозуміло, що та людина в дзеркалі і є я.

— Це я, — мовила крізь сльози.

— Це я, — повторила дівчина по той бік люстерка.

Біль всередині роздирав мене на шматки. Сльози текли безперестанку і зупинити їх було неможливо. Назовні вийшло все, що сиділо десь там, далеко. Можна втекти від ситуації, але від себе не втечеш, все одно колись ти зіткнешся сам на сам із відображенням і побачиш у верцадло того, хто навіть близько не нагадуватиме тебе колишню. Я відвернулася, не хотіла більше бачити ту потвору. В неї, замість щирої посмішки, тепер губи щільно зімкнуті в тонку ниточку, замість чудових голубих очей, глибину яких не можна було виміряти, сірі та безініціативні, а гладенька шкіра вкрилася зморшками, не властивими підлітку.

— Тривога, маємо йти в укриття! — прокричала мені мати, увірвавшись до кімнати.

— Вже йду! — крикнула я у відповідь і шмигнула носом.

Витерши сльози та закинувши на плечі тяжкий портфель, я мала йти. Мозок неначе паралізувало, але я маю бути сильною, маю бути підтримкою для мами та брата, які бояться ще більше, ніж я.

Крок. За ним ще один. Неначе переступаючи через увесь страх, біль, ненависть, я йшла, переконуючи саму себе, що я впораюся з будь-якими випробуваннями. Ніхто не зможе відібрати в мене моє життя, моїх близьких та друзів.

Підвал ще більше нагнітав похмурий настрій, а сирість і холод не давали відчути себе в безпеці, тож хотілося якнайшвидше потрапити до своєї квартири. Там, за горнятком чаю, я відчувала себе, неначе у фортеці, яку ніхто і ніколи не зруйнує. Знаєте, говорять, що мій дім — моя фортеця, і зараз ця приказка мала зовсім інший сенс, тільки сумно, що її значення я зрозуміла настільки пізно. Улюблена ковдра, тепле ліжко та родина робили мене найщасливішою людиною у світі, але я не усвідомлювала цього.

— Мам, а тато коли прийде? — питав брат у моєї матусі.

— Не знаю, котику.

Я чула їхні розмови на кухні пізно вночі, коли тато повідомив мамі, що підлягає мобілізації і йому потрібно їхати до військкомату, а звідти — на передову. Вона плакала, лежачи у нього на колінах та просила, щоб він повертався додому живим та здоровим, а він відповідав їй: «Звичайно, сонце моє, повернуся ще кращим». Ці слова відбилися в моїй свідомості і звучали знову й знову. Я дивувалася татовому спокою, попри всю трагічність ситуації, він був чоловіком, за яким моя мама була, як за кам’яною стіною. Вона розуміла, що він, може, й не повернеться звідти живим, але його слова тієї ночі діяли краще, ніж заспокійливе. Коли ми прощалися з татом, він нахилився до мене і сказав, що йде захищати мене, моє майбутнє, моїх ще не народжених дітей. Я почала плакати, на це він відповів, що віддати життя Батьківщині набагато цінніше, ніж померти, нічого не досягнувши, і просив не сумувати за ним.

— Ти для мене вже герой, навіть якщо для інших ти просто чоловік, — сказала я йому в останні хвилини нашого прощання.

— Це для мене і є найціннішим, все інше неважливо, — посміхнувшись, мовив тато. — Не треба хнюпитись, люба, ще відсвяткуємо перемогу.

І то були слова, які я не забуду ніколи. Вони були наповнені болем і водночас гріли душу, кричали про трагічність ситуації та шепотіли, як важливо творити добро, коли навколо стільки зла. Я записала їх на фотографії, яку ми зробили перед тим, як тато пішов. Як читала ці слова, то переносилася в той самий час, коли стояла в татових обіймах, а він говорив, як важливо бути сильною та дорослою, говорив, що маю триматися.

Прокручуючи в пам’яті ті слова і ту останню хвилину, як я його бачила, я зрозуміла, що більше немає місця страху і сльозам. Мій тато бореться за мене, за мою маму і брата, за наш український народ, а я маю зробити все, щоб ми залишилися живі, адже він цього хоче найбільше. Зараз я не маю права його підвести. І вперше за весь цей час я зрозуміла, що подорослішала, місця тим дитячим «хочу», «не хочу» не було і поготів.

Той факт, що я оперилася в один момент, ніяк не міг вкластися у мене в голові. Я намагалася збагнути, чому інші діти можуть побути ще дітьми і дорослішати тоді, коли прийде на це час, а я ось так, раптово, без попередження. Я ще не відчула, що таке перше кохання, не знайшла вірних друзів, не мала студентського життя, але вже знаю, що таке переживати за рідних, що таке повітряні тривоги, напам’ять вивчила, що має бути в «тривожній» валізі», та не знаю, коли зможу повернутися до нормального життя і чи повернуся взагалі.

Повернувшись до квартири після ночі в підвалі, я сиділа навпроти матінки, ми разом пили заспокійливий чай. В її очах завжди можна прочитати багато, але зараз були тільки жах і біль, більше я нічого не бачила. Вона дивилася на стіну, ніби мене тут взагалі не було, і тихенько попивала чай з горнятка, яке їй подарував тато. Я розуміла, до чого був цей жест, вона дуже сумує за чоловіком, адже це горнятко раніше стояло радше для краси і мама дуже рідко пила з нього.

— Може, хочеш про щось поговорити? — я наважилася порушити напружену тишу.

— А про що з тобою говорити? Мабуть, ти й сама все розумієш.

Я перестала впізнавати свою маму, переді мною сиділа якась жінка, яку я раніше ніколи не знала. Вона стала дуже жорстокою і постійно кричала на нас з братом. Ми ставилися до цього з розумінням і не сперечалися у відповідь, адже всім зараз було важко і кудись потрібно дівати ті емоції, що не дозволяли спокійно жити.

— Одній тяжко винести це все, може, я чимось допоможу?

— Я відправила чоловіка на війну, — відгризнулася мама. — Як ти думаєш, чим ти можеш допомогти?

— А я проводила тата на війну. Чи ти думаєш, мені байдуже?

— Знаєш, ти ще маєш майбутнє, натомість мого майбутнього вже немає, — відказала мама вже спокійнішим тоном.

— Що ти маєш на увазі?

— Думаю, я також маю піти на війну, — вона підняла горнятко до вуст і випила чай, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Я не могла повірити словам мами і списала це на нерви та безсонні ночі. Більше ми не торкалися цієї теми, хоча з кожним днем мені ставало важче розгледіти в цій жінці хоч якісь ознаки, які нагадували мою маму. Вона постійно кричала, у вільний час спала, уникала зі мною будь-якого контакту і говорила коротко і у справах. Мені було важко існувати в цій атмосфері, а ще я перейняла більшість домашніх справ на себе, щоб хоч якось розвантажити маму.

— Чому ти така? Ти не можеш просто поділитися своїми думками? Гадаю, тобі стане легше, — я намагалася підтримати матінку.

— Яка? — вона здивовано метнула погляд на мене.

— Не знаю, ти дуже змінилася, коли тато пішов.

— А яка я маю бути, коли мій чоловік пішов на війну і не відповідає вже декілька днів на дзвінки та повідомлення? — почала кричати мама.

— Але це не привід ховати себе за життя. В тебе є ми, живи хоча б заради нас, ти маєш бути здорова, із твердим характером. Тато не повернеться додому від того, що ти будеш більше чи менше нервувати. Я думаю, він би хотів, щоб ми трималися і не сумували за ним.

— Можливо, ти й права.

Ця коротка розмова змінила її ставлення до нас. Тепер мама менше гарчала, почала спілкуватися не тільки з особливого приводу, подякувала мені за допомогу в домашніх справах. Нарешті вона прийняла ситуацію такою, як вона є, і почала жити відповідно до обставин. Все нібито стало на свої місця, і життя продовжувалося: мама знову почала посміхатися, почала готувати смачні страви, як вона завжди робила, читати сину на ніч казки. Моє серденько радісно підскакувало, коли я бачила, як вона потроху повертається до того стану, коли за вікном лунали не постріли, а тільки прекрасний спів пташок.

Натомість я не змогла повернутися в довоєнний час. Підтримуючи маму, щоб вона не здавалася, та брата, щоб він не сумував за татом та не сприймав обставини навкруги близько до серця, я важко контролювала власні нерви, тому вночі, поки ніхто не бачить, часто плакала та благала Бога скоріше закінчити ці жахи. До війни для мене питання релігії було дискусійним і я не вірила в якісь вищі сили та не розуміла, навіщо звертатися до того, кого ти навіть не бачиш. Але наразі я настільки виснажена і не маю гадки, як рухатися далі, що готова звернутися до вищих сил і повірити в будь-що, аби тільки це допомогло мені й рідним залишитися в живих.

Сьогодні, поки ми були в укритті, неподалік щось сильно вибухнуло. Такого потужного вибуху за цей весь час ще не доводилося чути. Я дуже сподівалася, щоб нічого не зруйнувалося і всі залишилися живі. На деякий час я перестала чути, вірогідно оглушило після вибуху, але в той момент я не звернула на це уваги. Одразу згадавши про брата і маму, я повернулася до них.

Брат ридав, цупко вчепившись за шию мами, його льоля була повністю мокра від сліз. Взявши серветки, кинулася до них і почала витирати мокрі доріжки з лиця брата, його це розсмішило і він на певний час заспокоївся. Звернувши увагу на матінку, мені не вдалося спіймати її погляд. Вона дивилася кудись вперед і не реагувала на мої слова. Я махала перед її очима руками, але вона все одно не зводила погляд з уявної точки.

— Мамо, мамо! — я намагалася докричатися до неї. — Мам, подивися на мене.

— Що ти кричиш? — рявкнувши, перевела погляд на мене.

Я відчула полегшення, коли вона нарешті відреагувала, але я бачила, що її думки все ще десь далеко звідси. Мама й надалі сильно обіймала сина і вперше за декілька днів обійняла мене. Мені ще ніколи не було так тривожно і спокійно водночас. Я відчувала те тепло, якого мені не вистачало протягом цих надзвичайно тяжких днів.

Ми вийшли, коли пролунав відбій тривоги. Те, що я побачила, відібрало мову: мого дому більше немає, замість нього лише купа каміння. Часу, щоб зібратися з думками, не було, тим більше мама не могла отямитися, тож час мені взяти роль старшої на себе. Я швиденько забрала наші «тривожні валізки» з підвалу. Єдиний ярміс, який я вбачала у цій ситуації: їхати подалі і якомога борше. Було боляче полишати те, що клялась не полишати ніколи, але я мала це зробити заради брата і мами, які в таких обставинах не зможуть існувати.

З дому вже не було чого брати, тож ми залишилися тільки з невеликою кількістю речей у валізах, які стояли посеред вулиці. Знову тривога, почулися обстріли, але не час іти в укриття. Взявшись попід руки з мамою та братом, які досі не відійшли від пережитого, ми попрямували до вокзалу.

— Так буде легше, — повторювала собі, йдучи. — Я відповідальна за свою сім’ю.

— Що ти постійно блявкаєш? — злилася матуся.

— Заспокоюю себе.

— Дякую, любов моя, я бачу, як тобі важко, але ми без тебе не впоралися б, — якось враз її настрій змінився і вона підтримала мене.

Таких слів я не очікувала почути, але це те, що мені було потрібно. Як би я не трималася, але мусила, хоч і не бажала відчувати себе дорослою, відповідальною за рідних. Зараз найбільш бажаним було повернутися у ті дні, коли я ще не знала, які жахи нам принесе ця війна і що потрібно буде пережити. Тоді я прогулювалася з друзями рідними вулицями й посміхалася сонцю, щиро-щиро, і воно посміхалося мені у відповідь. Зараз моя посмішка не несла того сенсу, це була радше маска, яку я надягала, аби не показувати, що на душі.

За спиною вибухи, а ми чекаємо прибуття нашого потяга, який відвезе нас за тисячі кілометрів звідси. Вже не буде так, як раніше. Щаслива історія, із щасливими моментами, щирими посмішками та анекдотами — таким трагічним кінцем. Я навіть не могла тоді уявити, що це все закінчиться ось так. Раніше гадала, що проблема — це коли подруга не покликала на вечірку чи друзі не захотіли піти погуляти. Але зараз я розумію, що це такі дрібниці, порівняно з тим, що мені випало пережити за цих декілька днів.

Спустошення. Ось, виявляється, яке воно, це «дорослішання»: неймовірно болісне, воно нищить зсередини, доводячи, що ти, колишня, вже не будеш такою в майбутньому. Я розумію, що вже ніяких «завтра» не може бути, потрібно жити тут і сьогодні, приймати зважені рішення, а не піддаватися емоціям.

Потяг везе нас туди, де буде тихо, де з вікна я почую щасливі голоси людей, а не покалічених дітей і плач матерів. Там я більше не побачу зруйновані будинки та вулиці. Не знаю, чи зможу знайти в тих будинках себе, чи серед тих голосів буде чутися мій голос, але точно знаю, що брату та матері буде так краще, вони зможуть почати жити заново. Звичайно, зараз ми маємо з собою лише купку речей і документи. Та чи потрібні ті всі речі, коли за хвилину їх може просто не стати?

Чух-чух. Вистукують колеса по коліях. Потяг усе далі й далі відвозить нас від рідного дому. Мама показує братові краєвиди за вікном. Потрібно перемкнутися на щось інше і не ятрити душу. На телефоні висвічується: «Живий». Повідомлення від тата. Я беру слухавку і притискаю до серця. Це лише початок. Завжди на старті важко, але я звикну, я зможу. Тато поряд, навіть якщо фізично він далеко, подумки він сидить з нами у цьому потязі і їде до безпечного місця. Він зробив так само, він пішов захищати сім’ю. Кожен захищає країну на своєму фронті.

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Вікторія Дейко, 16 років

Перекладачка: Ганна Лелів

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі