Кінець липня

горло судомить
легені б’ються мовби викинуті на берег кити.
остання цигарка на сьогодні. Ще одна. І потім вже точно остання.
Сидіти біля багаття, під тісним нічним небом,
вкритими каналами сузірй та світляками НЛО і
заливатись бензином, ніби мадерою.
Легеневі мішки спалахують і тріпочуть, ніби підпалені крила метелика
з рота вириваються іскри, ніби душі згорівших в авікатастрофі покійників,
які зринають з покрученого, розпеченого металу літака угору,
оберемком сухого листя.

все, що можу подумати чи сказати — це “начебто”, “ніби”
єдиний характер, який я можу зіграти — це риби.

вже нікого не згадую. Вже ніхто не болить.
Вже спогади починають стиратися, ніби доісторичні написи
ручкою на долоні, проступаючи тонкими прожилками нагадувань —
тут ми сиділи, тут ми лежали, тут ми просто любили
а тут я згадува кожен з цих клятих, болючих моментів..
Тепершінє — всього лише мить,
яка щомиті стає минулим і жодне вічне повернення,
жодні сім томів прустівської епопеї не повернуть тебе на щойно здійснений крок.
Навіть якщо ти одразу ж зробиш один крок назад.
Ріка біжить кудись, водночас залишаючись на місці.
Тобі так нудно жити, що сильно хочеться добігти до кінця
щоб знати, чим ж це все скінчиться. Лишаєш свій плащ на кріслі
стаєш фотокарткою між складок чужого гаманця.
можливо, життя нам тільки сниться, і всі ми, живучи, спимо,
а живемо у снах, щоб потім стати арабескою і персонажем для Божого вірша.

і прокручую ретроспективу своєї пам’яті —
то снафф, то драма, то комедія, а то — придурковатий грайндхаус.
Театр абсурду та найбанальнішй у світі клаичний театр твоєї країни та
країн далеко Сходу містяться в твоїй голові
під треміт голосу еммі увайнхаус
намагаєшся проаналізувати увесь той арт-хаус
та насправді,
просто
намагєшся упізнати
в дзеркалі
бодай би уогось, а передовсім — своє,
перебинтоване, прогіркле лице.

A single golf clap? Or a long standing ovation?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.