Пилип Коновал: той, що не здався


Дослідження, написане під час підготовки до участі у конкурсі «Видатні українці Канади», який організований канадсько-українською громадською організацією O.W.L Open World Learning.

Відеоінтерв’ю з істориком Василем Кметем — youtu.be/TlHfP5gh9A0


Кожна війна приносить у життя людей страхи, ненависть, жах, але і та ж страшна війна виявляє найхоробріших, породжує мужність і показує непідробність людського характеру. Одним із тих, хто зміг проявити свої найкращі риси під час непростих часів був канадець українського походження — Пилип Коновал.

Пилип, як і я, народився на Хмельниччині. Щоправда, я у селі Чотирбоки, а він у Кутківцях. Рідне село Пилипа у дев’ятнадцятому столітті входило до складу Російської імперії і розташовувалося біля річки Збруч, яка в ті часи була кордоном між Австро-Угорщиною і Російською імперією.

У військовому квитку Пилипа Коновала зазначено — дата народження 1888 рік, але за іншими документами — 1886-й. Така плутанина, напевно, пов’язана із джерелами різного походження. Відтак, історик Василь Кметь зі Львова, зауважує: «…Слід дотримуватися тієї дати, яку сам Пилип Коновал вказав у анкеті, коли у 1945 році став членом відділу Канадського легіону Спілки військовослужбовців Британської імперії. І там він зафіксував 1888 рік». [2]

Відомостей про життя Пилипа Коновала в Україні — небагато. Знаємо, що працював на фермі і каменоломні батька, як підмайстер. Приблизно у двадцять років одружився із односельчанкою Ганною, яка народила доньку Марічку.

За одними даними, у двадцять один рік, через важке матеріальне становище Коновал був змушений піти до війська. Натомість за іншою інформацією — Пилипа просто призвали на службу, де він був інструктором з рукопашного бою та проявив свої найкращі природні якості. Наприкінці служби працював лісорубом в Сибірі, а в 1912 році вже повернувся додому.

Та у квітні 1913, за рік після служби, Пилип приєднується до сотень іммігрантів і вирушає у Канаду, але не як більшість — через Європу, а через Владивосток. Так Пилип потрапляє у Ванкувер, де наймається на роботу у канадську компанію пиломатеріалів, і стає лісорубом. Але важкі і нестерпні умови праці змушують його шукати іншого високооплачуваного заробітку, тому він прямує до оттавської долини. Оскільки даний регіон потребував людських ресурсів, то там можна було знайти пристойний заробіток.

Оттавська долина розросталася, потрібно було очищувати місця від кущів, і потрібно було нову силу. Крім того, в Оттаві мешкало багато етнічних українців, що спонукало Пилипа приєднатися до цієї роботи.

Проте можливість отримувати високу зарплату скінчилася після завершення індустріального буму в Канаді. Багато українців втратили роботу, а разом із ними Пилип Коновал. Виникла необхідність шукати іншого притулку і праці. Тому в очікуванні кращих часів Пилип Коновал підпрацьовував на різних роботах.

Та у серпні 1914 року розпочалася війна між двома блоками країн — Антантою і Троїстим союзом (пізніше Четверним). Канада з Англією входили до Антанти, відтак, у країні кленового листка розпочалася підготовка солдат.

Через непросту економічну ситуацію багато чоловіків-канадців йшли у військо, щоб отримати пристойну платню і притулок. Але для українців служба в армії була практично неможливою, оскільки більшість із них були з терен Австро-Угорщини, а дана країна протистояла Англії і автоматично Канаді. Через це українців утискали.

Втім, для Пилипа Коновала ситуація склалася інакше, оскільки він був народжений на території Російської імперії і служив у російському війську.

У своїй книзі «Konowal: a Canadian Hero» — історик із Кінгстона Любомир Луцюк та Рон Соробей зазначили: «На початку війни сотні, а то й тисячі українців із Росії вступили до Канадського експедиційного війська як росіяни, і немає сумніву, що канадське військове статистичне бюро сьогодні показало б, що більшість із цих, так званих «росіян», походить з території, яка нині входить до складу України. Канадські вербувальники швидко устійнили, що ці так звані росіяни того самого походження, що й українці. Тому що їм не дозволено зголошуватися як австрійці, вони подавали прибрані імена й фальшиві місця народження, щоб довести, що вони походять з Росії.

Деякі навіть прибрали такі англійські прізвища як «Сміт». Було б дуже важко навіть приблизно підрахувати кількість українців, які зголосилися таким чином до канадського експедиційного війська, оскільки вони зголошувалися до різних батальйонів від Атлантичного океану до побережжя Тихого, але можна без вагань сказати, що до півмільйона солдатів у Канаді, якби цифри військового відомства були присутні, ці люди дали на душу населення найбільший відсоток чоловіків, ніж деякі народи, які проживають у Канаді і користуються привілеями британського громадянства сто або більше років».[1]

Так 12 липня 1915 року Пилип (Філіп) Коновал вступив до Оттавського піхотного підрозділу 77-го батальйону. Хоча мав зріст всього 165 см і був замалим навіть у ті часи. «Єдине, що говорило про його військовий досвід, пронизливі карі очі і міцне підборіддя, крім того він мав коричневі вуса, як і більшість чоловіків того часу».[1]

Пилип разом із іншими тридцятьма представниками українсько-канадської спільноти Оттави, з липня до вересня 1915 року, навчався в 77 батальйоні, яким командував відомий полковник Черч (англ. Colonel D.R. Church). Полковник, що запам’ятався своєю послідовністю й принциповістю, яка дуже імпонувала, як Коновалу, так іншим товаришам по службі. Через це — українські канадці поважали свого наставника та вірно служили йому, як в роки війни, так і опісля. Пізніше навіть допомогли увіковічнити пам’ять про нього.

Наступні десять місяців Коновал навчався в Оттаві та Валкартьє у Квебеку. А вже 19 червня 1916 року його підрозділ залишив Галіфакс й через десять діб прибув до Ліверпуля в Англію, в табір Брамсшотт. За шість тижнів перебування в таборі багато канадців були переведені в інші бойові частини. В результаті — Філіп Коновал потрапив у 47-й батальйон (Британської Колумбії) в чині єфрейтора, в десяту бригаду повністю сформованої 4-ї Канадської дивізії. На початку серпня її перекинули до Франції, де четвертий дивізіон перебував у резерві, поки перший, другий, третій дивізіони проводили наступ на Сомі. 10 жовтня четвертий дивізіон відправили на передову в рамках підготовки до весняного наступу на ділянці біля Вімі.

Умови для тодішніх військових були жахливими, окрім холоду та багнюки солдат мучили постійні хвороби такі, як діарея та дизентерія. Але навіть в фронтовому затишші для Коновала вистачило часу, аби показати свої військові вміння. Тому за три дні до битви при Вімі-Рідж його призначили виконуючим обов’язки капрала.

«Тоді 4-а Дивізія розташовувалася на півночі фронту з лівого схилу Вімі. Саме в цій ділянці, 9 квітня наступ військ був призупинений, оскільки атакуючі потрапили під потужний кулеметний вогонь з пагорба висоти 145 та з західного схилу Вімі, де знаходився за два кілометри від поселення лісистий пагорб з колоритною назвою «Прищ» (Pimple). Без нейтралізації цих двох сильних точок вогню, неможливо було продовжувати атаки військ Антанти, оскільки це створювало значну небезпеку для всього лівого флангу фронту. Саме підрозділу Пилипа було наказано заволодіти цим «прищем», але перші потуги були марними й вояки відкотилися назад.

Та згодом, їм пощастило — почалася велика сніжниця, й цей сніговий буревій приніс невелике сум’яття на лінії фронту. Цим і скористалися канадські вояки, яким була доволі близька саме така негода, далися взнаки зимові муштрування на півночі Квебеку. Канадці знову кинулися в атаку, скориставшись поганим оглядом зони обстрілу для кулеметного та артилерійського вогню німців, вони за короткий час залізли на ту гірку й подавили вогневі точки на «Пімпл». Цим скористалися решта 4-ї Дивізії — вони розвинули атаку з цієї сторони й успішно захопили Вімі та продовжили свій рух».[1]

Але для Коновала стали доленосними події 22–24 серпня, що увійшли в історію як битва при Лансі. Про це маємо кілька цікавих спогадів. Зокрема, з моменту нагородження Пилипа Коновала, а також із його інтерв’ю канадській пресі вже у 50-х роках. Отже, ситуація була такою: коли канадський корпус, в якому перебував Пилип Коновал, опинився в оточені і вищий офіцерський склад, через певні обставини не зміг виконувати свої обов’язки, то капрал Пилип Коновал самостійно пішов на ворога. «Там було два кулеметних гнізда, він підкрався до них, і в рукопашному бою зміг знищити охорону одного розрахунку. І вступивши в перестрілку, знищив охорону іншого гнізда. За одними даними, він особисто знищив 16 ворожих солдатів, за іншими даними, 19, і повернувся, принісши з собою ще й кулемет».[2]

Також є ще такий цікавий і детальний спогад про той важливий день: «Був мрачний, слотливий ранок. 47 полк займав позиції серед руїн Чіті Сер П’єр на передмісті Ланс у Франції. Німці із всіх сторін пражили канадців градом куль із скорострілів, які були скриті у бетонових гніздах. Канадійці були в наступі, але із-за сильного вогню годі було Коноваловій частині піти дальше в наступ.

Коновалові стало вже досадно слухати того безнастанного торохтіння. Сплюнув, закляв по-козацьки на адресу німців, та без найменшого упередження вискочив на звалище і пігнав прямо під град куль на найближче вороже гніздо. Старшини і рядовики його полку на хвильку задеревіли. Кожний подумав, що Коновал нагло збожеволів. І, дійсно, так виглядало. Коновал кинувся з криком на залогу першого гнізда, і його справний багнет, насаджений на крісі, пішов у рух».[14]

Тоді завдяки мужності Пилипа Коновала дивізія успішно придушила ворога, завдавши значних втрат. «В одному бліндажі він особисто заколов в рукопашному бою трьох ворогів та один атакував сімох інших у воронці, вбивши всіх сімох. Під час наступу, кулемет на правому фланзі стримував просування, завдаючи відділенню значних втрат. Капрал Коновал кинувся вперед та ввірвався в дот, знищив кулеметну залогу та забрав кулемет із собою. Наступного дня він знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо, знищив залогу із трьох чоловік, кулемет та дот гранатами. Цей унтер-офіцер самотужки знищив щонайменше шістнадцять ворогів, та доблесно бився протягом двох днів наступу аж до свого важкого поранення».[5]

Сам Коновал пояснював це так: «Мені так набридло стояти в окопі у воді по пояс, що я махнув рукою і вирушив проти німецького війська. Мій капітан хотів застрелити мене, бо подумав, що я дезертир».[11]

За героїчні дії Пилип Коновал був нагороджений Хрестом Вікторії. Це найвища та найпочесніша нагорода за мужність перед лицем ворога, якою нагороджують військових з країн-підлеглих Британської корони. Хрест Вікторії вручають військовослужбовцям, а також цивільним особам, які підпорядковуються військовому командуванню. Пилип Коновал — єдиний українець, що отримав цю нагороду.

У подані до нагороди було зазначено: «У його відділення було важке завдання очищати від ворога підвали, воронки і кулеметні гнізда. В одному з окопів він заколов багнетом трьох ворогів і знищив решту сім. Діставшись до кулемета, який обстрілював правий фланг і завдавав нам великих втрат, капрал Коновал знищив розрахунок і повернувся з ворожим кулеметом на власні позиції. Наступного дня він знову захопив вороже кулеметне гніздо і знищив його вибухівкою».

Церемонія відзначення відбувалася у Лондоні 1917 року на парадній площі перед Букінгемським палацом, коли ранений Коновал видужав. «Пришпилюючи на грудь Коновала малий бронзовий хрестик на пурпуровій стяжці(Хрест Вікторії), Король Юрій П’ятий сказав: «Ваш подвиг являється одним із найбільш гідних індивідуальних подвигів в історії моєї армії».[14]

Після того, Коновала вже не відправляли на фронт, а призначили до генеральної квартири Міністерства війни в Лондоні. Звідти в 1918 році вислали до Владивостока з британською експедицією проти російських більшовиків, як перекладача. У виправі на Омськ Коновал ескортував американські посилки з амуніцією. До Канади повернувся 1919 року.

Повоєнне життя Пилипа Коновала складалося непросто. І якось він потрапив у дуже неприємну ситуацію у місті Гол, що розташоване біля Оттави:

«… зачепив Коновала один «австріяк» і почав його особисто зневажати, як також і особу самого Короля, Канаду і його «дурноту», з якою він боровся в рядах канадської армії. Почалася бійка, і внаслідок її обидва опинилися в шпиталі. Австрієць помер там, а Коновала було заарештовано. Та з уваги на його стан здоров’я, залишено його в шпиталі».[14]

Після цього, з 1928 по 1931 рік, Пилип мав серйозні проблеми зі здоров’ям та примусово лікувався в психіатричній клініці. Як зазначено у дослідженнях — це наслідок воєнних поранень. Після успішного лікування Коновал записався до генерал-губернаторської гвардійської піхоти в Оттаві.

А у 1934 році Пилип одружився вдруге з вдовою Жульєт Ледюк-Оже. Доля ж української сім’ї Пилипа Коновала склалася трагічно. «Представники його родини, власне, Ганна і донька Марія, стали жертвами репресій Сталінського режиму. Чи вони були відправлені в заслання, чи знищенні в інший спосіб, на жаль, детальної інформації немає».[2]

Завдяки старанням майора Мілтона Фавлера Грегга, який теж здобув Хрест Вікторії і служив у генерал-губернаторській піхоті, Коновал отримав працю молодшого наглядача в Палаті громад. Праця була скромна, але він бу вдячний за неї в роки депресії. Так життя Коновала почало налагоджуватися. І він знову здобув визнання за свою відвагу. Коли у 1939 році під час королівської подорожі по Канаді Його Величність Король Джордж VI потиснув йому руку під час посвячення Національного військового пам’ятника в Оттаві.

Тоді канадська преса знову згадала про свого героя. «Король Джордж Шостий офіційно вітав Коновала разом з двома іншими канадськими героями, а це віце-маршалом повітряної фльоти Бішопом і капітаном Тирнером. Відбулося це перед парламентом Канади, після церемонії посвячення мільйонного пам’ятника в пам’ять канадцям, що загинули у війні. Презентація відбулася при участі Короля, прем’єра Канади і міністрів, послів, сенаторів і соток найвищих достойників та десяток тисяч народу і війська».[14]

20 грудня 1945 року Коновал став членом відділу Канадського легіону Спілки військовослужбовців Британської імперії в місті Галл, Квебек. Тоді написав в анкеті, що народився в Кутківцях, Україні. «…Був поранений у війні, одержує інвалідну пенсію і працює прибиральником у Палаті громад. На питання, чому його демобілізовано, він відповів просто: «Війна скінчилась».[10]

У 1953 році 360-ий відділ Королівського канадського легіону в Торонто вибрав Пилипа Коновала своїм патроном.

1956 року, з нагоди сторіччя від дати заснування ордену Хреста Вікторії, Коновал особисто взяв участь у святковій церемонії в Лондоні. Не маючи можливості поїхати до Англії за власний кошт, Пилипові допомогли канадські українські ветерани. У листі до президента 360-го відділу Степана Павлюка, 17 травня 1956 року, Пилип Коновал написав: «Будьте такі добрі передати мою подяку всім канадським українським відділам Легіону… Я дуже здивувався і не сподівався такого. Я знав, що в мене є друзі серед українців, але я не уявляв, що вони стільки зроблять для такого бідолахи, як я».[11]

25 червня 1956 р. Коновала й іще 300 інших солдат з усього світу, які отримали Хрест Вікторії, запросили на чай із британським Прем’єр-Міністром сером Ентоні Іден у Вестмінстері. «На фотографії того з того часу Коновал сидить посередині переднього ряду канадців, які одержали Хрест Вікторії, герой серед героїв».[1]

Помер справжній герой і звитяжець — Пилип Коновал — 3 червня 1959 року. Йому тоді було 72. Хрест Вікторії та інші медалі Коновала були довірені Богданові Панчукові, канадському українському ветеранові, який служив у канадських військово-повітряних силах під час війни і став керівним членом товариства канадських українських ветеранів. Ці медалі згодом придбав Канадський військовий музей, де вони досі знаходяться.[12]

В останню дорогу Пилипа Коновала випроводжав його полк з усіма військовими почестями від Української католицької церкви Івана Хрестителя до цвинтаря Нотр-Дам, що в Оттаві. Його дружину, яка померла на 87 році життя, поховали поруч, 3 березня 1987р.[1]


Пилип Коновал — єдиний українець, який відзначений таким високим орденом Британської імперії. «…Така ознака зобов’язувала короля віддавати честь першому, при зустрічі з кавалером Хреста Вікторії. Тобто Георг V перед тим, як вручити орден, віддав честь цьому капралові-українцеві. Тобто це справді показувало досить високий статус, власне, цього військового капрала, вихідця з українського Поділля. Це є дуже показово, навіть з точки зору власного місця у житті. Тобто він з далекого села, поїхав на заробітки і завдяки виключно особистим рисам, якостям, отримав шанс досягнути дуже високого рівня, рангів, отримав дуже великі можливості, проте, на жаль, не всі з них він зреалізував, але факт відзначення такою нагородою і входження в історію однієї з найбільших світових потуг — Британської імперії, показує надзвичайну актуальність і важливість вивчення доль і пам’яток, пов’язаних з українцями у світі».[2]

21 серпня 2000 року в селі Кутківці, що на Хмельниччині, урочисто відкрили пам’ятник Пилипу Коновалу. Довгі роки ім’я цього героя-подолянина було невідомим у нас на Україні, хоча в Англії, Франції, Канаді про нього пам’ятали завжди.[6]

За всю історію Хрест Вікторії вручався всього 1355 разів (із них 14 разів — іноземцям). Єдиним українцем, який отримав Хрест Вікторії, залишається капрал Пилип Коновал.

Хрест Вікторії отримало 14 осіб, які не були від народження підданими Великобританії або громадянами Британської співдружності націй. Серед них — п’ять американців, троє данців, два німці, по одному бельгійцю, шведу, швейцарцю й українцю.[7]

У 1995 році, лейтенант у відставці Рон Соробей взявся досліджувати військову службу й життя Коновала.[13] Згодом він почав співпрацювати з Тоні Підкаленком та іншими особами. Саме вони, чи не найбільше подбали про те, аби Пилип Коновал був гідно вшанований.

Відтак, 6 грудня 1995 року, в день Збройних Сил України, Об’єднання українських професіоналістів і підприємців Оттави влаштувало церемонію, під час якої згадали про героя Коновала та поклали вінок на його могилу. На вшануванні були присутні представники генерал-губернаторської піхоти, Королівської канадської кінної поліції, Королівського канадського легіону і уряду України. Міністерство у справах ветеранів встановило пам’ятник, на якому написано, що Пилип Коновал — кавалер ордену Вікторії.

На честь Пилипа Коновала відкрили три меморіальні дошки з написами трьома мовами — англійською, французькою та українською. Першу — в манежі імені Карт’є генерал-губернаторської піхоти в Оттаві (15 липня 1996 р.), другу — в 360-му відділі Королівського канадського легіону в Торонто (21 серпня 1996 р.) і третю — в Нью-Вестмінстері, в Британській Колумбії. На дошках написано: «Пилип Коновал, канадський українець, який вступив до 77-го батальйону, воював з особливою відвагою в чині капрала в 47-му батальйоні канадських експедиційних військ у серпні 1917р. поблизу міста Ланс у Франції. За це Його Величність король Джодж V особисто нагородив його орденом Хреста Вікторії у Лондоні 1917 року».[1]

Також 31 липня 1998 року Українсько-канадський комітет з відзначення сторіччя поселення українців в Канаді встановив символічну могилу і меморіальну таблицю в честь Коновала в Дофіні в Манітобі, де щороку відбувається Український національний фестиваль. А 2 травня 1999 року освятили портрет Коновала в Українській католицькій церкві Святого Івана Хрестителя в Оттаві.[9]

Водночас, кілька років тому, члени 360-го відділу Королівського канадського легіону запропонували поставити таблицю і скульптуру в честь Коновала в його рідному селі Кутківці, що було зроблено 21 серпня 2000 року. [1]


Використана література

1. Lubomyr Y. Luciuk and Ron Sorobey. Konowal: a Canadian Hero, 2nd ed. Kingston, Ontario: Kashtan Press for the Royal Canadian Legion Branch 360, 2000.

2. З розмови з істориком Василем Кметем: youtu.be/TlHfP5gh9A0

3. Luciuk, L.Y., «A Time for Atonement: Canada’s First National Internment Operations and the Ukrainian Canadians 1914–1920», (Kingston: The Limestone Press, 1988).

4. Swyripa, F., and Thompson, J.H., editors, «Loyalties in Conflict: Ukrainians in Canada During the Great War», (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1983).

5. [ London Gazette, 26 November 1917 ], Lens, France, 22–24 August 1917, №144039, A / Corporal Filip Konowal, 47th Canadian Infantry Battalion, CEF.

6. Інтернет-доступ: http://www.tovtry.km.ua/ua/history/statti/postati/konoval.htm.

7. Інтернет-доступ: newsonline24.com.ua/xrest-viktori%D1%97-volodarem-najvishhogo-ordenu-britani%D1%97-zasnovanogo-pislya-krimsko%D1%97-vijni-sered-14-inozemciv-stav-j-ukra%D1%97nec/.

8. Melville, D.A., «Canadians and the Victoria Cross», (St. Catherines: Vanwell Publishing, 1986).

9. Chrostopher Guly, Remembering the once-forgotten soldier, The Ukrainian Weekly, 2 червня 1996р.

10. See Corporal Philip Konowal, V.C. «Application for Membership In The Canadian Legion of the British Empire Service League», the original of which is on display at Branch 30 of The Royal Canadian Legion, 135 rue Eddy, Hull, Quebec.

11. See «VC Winner Was Almost Shot As A Deserter», by Austin F. Cross, The Ottawa Citizen, 16 June 1956, 2.

12. On 8 December 1995 the secretary of The Victoria Cross and George Cross Association, Mrs. D. Grahame, wrote that Corporal Konowal’s Victoria Cross «is held by the Canadian War Museum». However, it may be that the museum does not own Konowal’s medal. In a letter to Dr. L. Luciuk, 3 May 1996, Mr. D. Glenney, the museum’s Director, Collections and Research, reported: «I must also inform you of some unfortunate news. The Victoria Cross shown is a replica… The Canadian War Museum acquired Konowal’s medals from an Ottawa dealer in 1969. They were displayed until 1972, and later put in storage. Our records indicate that at some point between 1972 and 1974, the Victoria Cross was listed as missing. However, our early records are sketchy; the medals are not described in detail as to engraving. It is possible that we may never had received the original. An exhaustive search of our records at my request this winter failed to shed any new light on the situation. We are continuing to investigate the issue of this important Victoria Cross, to determine once and for all if the original was ever acquired, and if so, what happened to it».

13. Various attempts have been made to honour Konowal. See, for example, Michael Petrowsky, «New Canadian War Hero Presented To King», The New Canadian, Volume III, №5, June 1939, 9; «Philip Konoval: Holder of the Victoria Cross», UCVA News Letter, Volume II, Nos. 11–12, 1954, Toronto, 3, 12 and Lubomyr Luciuk, «More Recognition for Konowal Urged», Ukrainian Echo, Toronto, 17 December 1980.

14. Пропам’ятна книга українського народного дому в Вінніпегу.Вінніпег, — 1949.

Like what you read? Give Дмитро Березніцький a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.