Луганска не существует что курил автор

Andrii Dostliev
Sep 7, 2018 · 9 min read

Андрій Достлєв, Лія Достлєва

Написано для збірки «Досвід переселень. Досвід солідарності» (упор. Оксана Довгополова), Одеса, Фенікс, 2017

В начале 2011 года по интернету поползли слухи о неком научном исследовании, якобы доказывающем, что город Луганск на самом деле никогда не существовал и был лишь мистификацией государственного масштаба времен СССР. Примечательно, что самого текста исследования никто не видел, но его основные положения активно комментировали и, тем самым, разносили слухи о нем еще дальше, что очевидным образом вызывало возмущение у обитателей города, которые всячески пытались опровергнуть несуществование Луганска, тем самым только подкрепляя живучесть мифа. Считается, что эпицентром этих слухов были харьковские пользователи Живого Журнала (далее ЖЖ), откуда они уже распространились по всем украино- и русскоязычному сегментам ЖЖ, просочились в твиттер и вконтакте, попали в новости некоторых информагентств и википедию. Что характерно, даже журналистам не удалось ни получить доступ к оригинальному оригинальному исследованию, ни найти его авторов, так что новостные материалы об этом исследовании состояли преимущественно из пересказа все тех же слухов и комментариев к ним.

Однако позднее фрагмент текста, без начала и конца, похоже, вырванный откуда-то из середины этого исследования, таинственным образом был вставлен в напечатанное в 2012 году издательством «Темпора» эссе Любы Якимчук (1) — тоже о Луганске, но никакого отношения к упомянутому исследованию, разумеется, не имеющее. И сама авторка эссе, и выпускающий персонал издательства всячески отрицали свою причастность к смешению этих двух текстов (2, 3), и происхождение вставного фрагмента по-прежнему остается покрыто мраком.

Для того, чтобы разгадать загадку этого исследования, которое так никогда нигде и не было опубликовано, но, тем не менее, спровоцировало продолжительное и очень горячее обсуждение, отголоски которого иногда всплывают до сих пор (4, 5, 6, 7), стоит проанализировать косвенные обстоятельства, сопутствовавшие распространению слухов о нем. Во-первых, то, что их первоисточником стали, по всей видимости, харьковские блогеры. Во-вторых, примерное время их появления — наиболее ранние задокументированные упоминания исследования о Луганске как мифическом городе датируются январем 2011 года.

Напомним, что немногим ранее, осенью 2010 года в харьковском издательстве «Фолио» вышел роман Сергея Жадана «Ворошиловград», в котором, среди прочего, как бы мимоходом упоминалась идея того, что Луганска не существует:

— Ну як це нічого немає? — не погодилась Ольга. — Ось ти ж є, правильно? І я є.

— Правильно, — погодився я. — Я є. А Ворошиловграда немає. І з цим потрібно рахуватись. (8)

Поэтому, вполне логично предположить, что к рождению мифа о существовании исследования, опровергающего существование Луганска, мог быть непосредственно причастен сам Жадан. Это смогло бы объяснить и живучесть мифа, продолжающего существовать несмотря на полное отсутствие каких-либо доказательств, и то, как в книгу «Темпоры» попал посторонний фрагмент текста о несуществующем Луганске, и то, что мишенью для шуток был выбран именно Луганск, расположенный в непосредственной близости от Старобельска, родного города классика. О мотивах создания мистификации можно только догадываться — то ли она первоначально планировалась как часть мероприятий по раскрутке книги «Ворошиловград», но потом от нее отказались, то ли это были какие-то фрагменты авторского текста, не вошедшие в финальную редакцию романа, то ли просто вышедшая из-под контроля игра писательского ума.

Однако никаких документальных подтверждений гипотезы об авторстве Жадана найти не удалось, а сам он отказался ее комментировать (9). Так что в обозримом будущем, по крайней мере до обнаружения новых данных, слухам об исследовании, аргументированно опровергающем существование Луганска, суждено и далее будоражить умы украинцев.

Добре-добре, жартуємо.

Ці попередні абзаци, наслідуючи естетику та стилістику оригінального тексту, мали на меті ще більше заморочити голову читачеві, принагідно нагадавши, як легко слова за часів постправди можуть підтвердити, скасувати або перетворити на міт існування чого завгодно.

Те, про що йшлося вище, звісно, було ніяким не дослідженням, а мистецьким проектом в жанрі мок’юментарі, до якого Сергій Жадан не має жодного стосунку. Повний текст про «неіснуючий Луганськ» насправді існує — його легко знайти в гуглі, наприклад, за пошуковим запитом «Луганска не существует что курил автор».

Та й сам Луганськ теж існує — про що навіть ті, хто ніколи там не бував, мали змогу довідатися з новин в 2014 році (але до цього ми ще повернемося).

Сама історія про вигадане місто, звісно, не є унікальною. Якщо не рахувати всі ті міста з книжки Італо Кальвіно (10), то містом-побратимом Луганська у справі неіснування можна вважати, наприклад, німецький Білефельд.

Конспіративна теорія про те, що ніякого Білефельда не існує, з’явилася в німецькому інтернеті ще у давню давнину в 1993 році. Прихильники Bielefeld Conspiracy стверджують, що «вони» (невідома, але дуже могутня організація, яка має доступ до ресурсів різного роду і навіть є в змові з урядом) навмисно ввели в оману всіх на світі, поширюючи неправдиві факти, щоб створити враження того, що Білефельд — реальне місто. Докази існування Білефельда є лише доказами існування всесвітньої змови. Метою цієї змови може бути, наприклад, використання Білефельдського університету як бази для космічних кораблів прибульців (але це неточно).

«Білефельдська змова» давно вийшла поза межі інтернет-жарту. Так, в 1999 році муніципалітет Білефельда опублікував офіційну заяву, в якій підтверджував існування міста. Щоправда, зроблено це було першого квітня, так що прихильники змови радо зарахували цю заяву в число аргументів на свою користь. Ангела Меркель в 2012-му році на прес-конференції, розповідаючи про свій візит до мерії Білефельда, сказала «якщо, звісно, він існує», додавши «принаймні, у мене склалося враження, що я там була» (11).

(До речі, колись ми подорожували Німеччиною і проїздили вказівник на Білефельд. Так от, в тому напрямку, куди він показував, було видно якісь хащі до обрію і більше нічого, але ми, звісно, ні на що не натякаємо.)

Звідки ж беруться міфи про не-існування міст?

Прихильники теорії Білефельдської змови ставлять три питання: «Чи ви знаєте когось з Білефельда?», «Чи ви самі були колись в Білефельді?» і «Чи знаєте ви когось, хто побував в Білефельді?». Хоч одна відповідь «так» — і вас буде зараховано до числа тих, хто став жертвою пропаганди або сам бере участь у змові.

Очікується, що відповіддю на всі три питання буде «ні». Чому? Та тому, що, як вважається, в Білефельді немає нічого цікавого, заради чого туди було б варто їхати, нічого, що б могло виділити його серед інших міст, чогось, що могло б асоціюватися виключно з Білефельдом — немає, власне, ідентичності.

За Кліфордом Гірцем, ландшафт може бути прочитаний як своєрідний текст, наповнений культурними символами, що уможливлює функціонування крайобразу міста як знакової системи (12). В такий спосіб місто може бути прочитане як алегоричний наратив домінації і влади, зафіксований в часі і просторі, або як носій певного ідеологічного комунікату, або ж, за умови браку характерних рис, які були б переважаючими у повідомленні, уособлювати собою наратив відсутності.

Білефельд успішно апропріював міф про своє не-існування і будує навколо цього свою локальну ідентичність — так, святкування 800-річчя міста відбулося під слоганом “Das gibt es doch gar nicht” («цього не існує»). Привіт, як би каже Білефельд, ми — місто, яке відоме тим, що його немає, і ми цим пишаємось, до речі, от вам тематична кружка, футболка, магнітик на холодильник і стаття в вікіпедії. (Ми, власне, вперше почули про Білефельд саме як про місто, якого не існує, — хтось додав до статті в вікіпедії про Білефельдську змову посилання на оригінальний жж-пост «Правда о Луганске». (13)) Таким чином, історія Білефельда — це історія про пошук ідентичності в її відсутності, і в цієї історії щасливий кінець.

Розмова ж про Луганськ в контексті його не-існування розпадається на дві частини: Луганськ до війни і після.

Від початку жарт про неіснуючий Луганськ сягав своїм корінням тієї ж проблеми, що й неіснуючий Білефельд: якщо текст, яким місто комунікує з «читачем», незрозумілий, неприємний або нецікавий, то, можливо, символічне повідомлення, створене містом, перетворюється на його відсутність, і, як наслідок, відсутність самого міста (принаймні, у нашому спільному символічному просторі)?

В одній місцевій статті за 2011-й рік, присвяченій «новині» про не-існування міста, автор спочатку задається питанням про образу луганської гідності: «Автор-шутник оскорбил нашу луганскую гордость? Память Стаханова, молодогвардейцев, жертв ОУН-УПА? Будем сажать его сразу на палю?», а пізніше пропонує відкинути «в цьому опусі долю жарту» і «подивитись на правду»: «У нас разрушен старый центр, а нового просто НЕ СУЩЕСТВУЕТ. … В проект нашего Генплана не вносят зеленые зоны и вычеркивают из него целые кварталы и больницы, словно этот самый засекреченный Генплан и есть наш город, а самого города нет. Здесь загажены все настоящие парки, а вместо них появляются несуществующие, на месте кладбищ. У нас нет дорог, хотя на них ежегодно тратят миллионы.» (14) Тобто текст-мок’юментарі, який фіксує місто в стані неіснування, стає приводом для розмови про нагальні потреби — занедбаність міста, розбиті дороги, нефункціонуючий міський транспорт, відсутність безпечної і доглянутої зеленої зони і так далі. Озирніться навколо, якби говорить автор статті, в нас тут все так погано, що ми вже майже не існуємо.

Але чи можливий сьогодні аналіз довоєнних мистецьких проектів, дотичних окупованих територій, тим більш таких, які ці території міфологізують і підважують саме їх існування, лише з точки зору їх художньої складової? Чи можна виокремити лише їх мистецьку вартість і актуальну на той момент проблематику, оминаючи контекст того, що сталося потім?

Це виглядає трохи як сучасне читання «Короткої історії фотографії» Вальтера Бен’яміна — Бен’ямін пише про серію Августа Зандера «Обличчя нашого часу», розмірковує про колективний портрет німецької нації, робить прогнози щодо розвитку медіума (15). За вікном 1931-й рік. Вже через п’ять років нацисти масово знищуватимуть роботи Зандера, а через дев’ять сам Бен’ямін, застрягнувши в каталонському містечку Порбоу, у відчаї вчинить самогубство. З позиції сьогодення «Коротка історії фотографії», окрім власне історії фотографії, може прочитуватися як щімка розповідь про те, що творчий шлях може виявитися абсолютно непередбачуваним, а персональна історія — трагічно короткою.

Такий погляд назад завжди зберігає знання про те, що сталося за той час, який нас відділяє. Іноді це докорінним чином змінює нашу оптику і сприйняття. І якщо для Білефельда основою ідентичності міста став наратив відсутності, то для Луганська сьогодні (як і для інших міст на окупованих територіях) ним стає наратив втрати.

Довоєнні міські проекти, дотичні Луганська, — це історія з відомим кінцем: без огляду на наші роздуми про урбаністику, ідентичність, комунікативну складову міського середовища (див. також проект «Луганськ — місто-словник» (16, 17)) і т.д., її фінал прописала інша сила, яка прийшла в наші міста зі зброєю. Саме війна і окупація призвели до того, що Луганськ як місце, куди можна фізично потрапити, перебувати там і потім безпечно звідти поїхати, для більшості населення України справді не існує.

Можна дуже довго говорити, як саме не-існував Луганськ в нашому житті до 2014 року, але сьогодні вже менш важливо, про що нам йшлося тоді, і чи наші художні спекуляції мали під собою на той момент якесь коріння в реальному житті, чи ні. Чому? Та тому що в контексті воєнної агресії те, чи сприймаємо ми свої міста як реально існуючі, і чи достатньо розбірливе для нас їх символічне повідомлення, має не таке вже й велике значення: коли люди зі зброєю приходять до міста, то захистити від них місто можуть лише інші люди зі зброєю, а ніяк не глибокий символічний контекст місця, до якого вони прийшли. Чи уберегла кримський півострів від окупації його багата культурна і історична спадщина, а також глибока афективна прив’язаність мешканців континентальної України? Звісно, що ні.

Навіть побіжний гугл-пошук показує, що в джерелах після 2014-го року міф про неіснуючий Луганськ згадується переважно як щось на кшталт передбачення — дивіться, от до війни був жарт про те, що Луганська не існує, а тепер це вже і не жарт зовсім. «Сьогодні цей текст сприймається дещо інакше — ледве не яко соціологічне пророцтво» — пише, наприклад, у своїй статті про історію Луганська Михайло Гаухман (18).

Звісно, спокуса сприймати цей текст саме так є.

Проблема з таким сприйняттям от у чому: таке трактування певним чином виправдовує російську агресію і змальовує її як закономірний розвиток подій — ваше місто було таким поганим, що навіть ви самі жартували, що його немає, так що ж тепер шкодувати, коли ви його насправді втратили?

Стражденний «неіснуючий» Луганськ сьогодні окуповано так само, як і «існуючий» Донецьк, і інші місця регіону — нажаль, саме факт окупації, факт спільної приналежності до довгого переліку наших втрат у війні і обумовлює зараз існування і присутність Луганська на нашій ментальній мапі так само, як і всіх інших окупованих міст.

Тому що війна приходить до існуючих і «неіснуючих» міст — однаково.

Посилання

  1. Соломонова Червона Зірка / Упор. Лесь Белей. — К.: Темпора, 2012. есей Люби Якимчук “Луганські зуби, ріки і ноги” с 11–13.
  2. Плагіатний скандал в українському інтернеті. Літакцент, 16 жовтня 2012 http://litakcent.com/2012/10/16/plahiatnyj-skandal-v-ukrajinskomu-interneti/
  3. Плагіат по-українськи: продовження. Літакцент, 16 жовтня 2012 http://litakcent.com/2012/10/16/plahiat-po-ukrajinsky-prodovzhennja/
  4. Легенды Луганска: исчезнувшая голова Пархоменко и золото Мазепы. Vgorode.ua, 18 жовтня 2012 https://lg.vgorode.ua/news/14/141199/
  5. Вояж українців у Берліні. UA Info, 19 листопада 2014 http://uainfo.org/blognews/441021-voyazh-ukrayincv-u-berln.html
  6. Евгения Калитка. Луганск: От города роз и фонтанов до «столицы» самопровозглашенной «республики» 112.ua https://112.ua/statji/lugansk-ot-goroda-roz-i-fontanov-do-stolicy-samoprovozglashennoy-respubliki-334399.html
  7. Евгений Бабушкин. «Индия и интеллигент» в «Библия бедных». АСТ 2017
  8. Сергій Жадан. «Ворошиловград». Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2016, с. 133
  9. Особисте спілкування, 16 березня 2018 року
  10. Italo Calvino, Le città invisibili, “Supercoralli” e “Nuovi coralli” n. 182, Einaudi, 1972, pp. 170 pp.
  11. Jack May. The city that doesn’t exist, and when Angela Merkel made a joke — the story of Bielefeld. City Metric 9 січня 2017 https://www.citymetric.com/fabric/city-doesn-t-exist-and-when-angela-merkel-made-joke-story-bielefeld-2692
  12. Clifford Geertz. The Interpretation of Cultures. Basic Books, 1973. p. 448
  13. Билефельдский заговор https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80
  14. Дмитрий Кравченко «Город-призрак или Луганск, как кошмар наркома Угланова», 13 січня 2011, City News http://www.citynews.net.ua/polit/9631-gorod-prizrak-ili-lugansk-kak-koshmar-narkoma-uglanova.html
  15. Walter Benjamin, “Little History of Photography”, 1931, in SELECTED WRITINGS, VOLUME 2, PART 2 [1931–1934], Harvard University Press paperback edition, 2005, p 515.
  16. Андрій Достлєв, «Луганськ — місто-словник», листопад 2013 http://da.lugansk.ua/
  17. Світлана Кот. На місці Луганська з’явилося «місто-словник», Друг читача, 30 листопада 2013 https://vsiknygy.net.ua/neformat/32674/
  18. Михайло Гаухман. ДВА МІСТА: Частина 1. Луганськ, 28 липня 2017 http://www.historians.in.ua/index.php/en/avtorska-kolonka/2249-mikhajlo-gaukhman-dva-mista-chastina-1-lugansk
Andrii Dostliev

Written by

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade