Слова чи Зображення

Запевняю вас, що це не дискусія, не суперечка і ніякі не дебати. Це дві думки, які мали місце в одному діалозі і які сформували мою філософію. Я щасливий, що опинився в правильний час у правильному місці, бо саме тоді я зрозумів, як хочу жити.

Це було декілька років тому, а точніше чотири і вісім місяців. Я тоді був студентом другого курсу, діяльним соціопатом з надмірною кількістю думок в голові. Холодний листопад чинив опір довгим прогулянкам, тому часто доводилося сидіти вечорами в якихось кав’ярнях чи бібліотеках, аби тільки не дивитися серіалів удома.

Однієї п’ятниця я йшов Володимирською, і мій червоний закладений ніс потягнув мене звернути ліворуч. Переді мною був арт-простір «Циферблат», мене приваблювали такі місця в Києві. У цих закладів є одна дуже гарна ідея — там ми маємо змогу заплатити за час, чого в реальному житті зробити неможливо.

Біля входу висіла афіша: «Беремо інтерв’ю у місць разом із Мар’яною Василенко. Час 19:00. Дата сьогоднішня». Я не очікував чогось дуже цікавого, але чому б було не послухати, зігріваючись філіжанкою міцного чаю? Це була зустріч з журналісткою і блогершою, яка читала свої оповідання, написані під час подорожей і про подорожі. Я одразу провів паралель з есеями Гілла Антоні, було зрозуміло, що надихнув її саме він. Але тексти, які я чув сьогодні були іншими, і в них порушувалася зовсім інша проблема. Дещо я б хотів навіть зацитувати, та, мабуть, пізніше.

Після кожного читання — оплески, а потім запитання, але найцікавіше не це. По закінченню зустрічі я вийшов із зали, а за мною ще двоє чоловіків. Один з них, очевидно, був фотографом. На це вказувавала об’ємна сумка і погляд, як у художника. Він рухався швидко, але очима встигав охопити все навколо себе, ніби обирав об’єкт для картини. Я слухав їхню розмову.

- Кому потрібні ці есеї — пусті слова для вираження своїх почуттів? Людина, яка була в місті, про яке ця дівчина написала, все одно відчувала його по-іншому, а хто не був, то взагалі може не відчути нічого схожого. На путівник для туриста це не схоже: забагато емоцій. Куди б краще було глянути на фото і самому сформувати думку. Те чи інше слово може по-різному описати конкретний предмет і тим самим формувати суб’єктивне враження реципієнта. Саме тому є фотографії, які відображають картинку, а ти вже сам її оцінюєш, а головне — відчуваєш. Слова брешуть. Для чого витрачати час на прочитання тисячі речень, якщо один погляд вартий лише секунди?

- Друже, я згоден, слова брешуть, але вони також переконують, лікують, убивають. Хоч ми їх проговорюємо, але саме вони нами керують. Кожен відтворює свій емоційний фон по-різному: хтось фотографує, хтось малює чи пише, а комусь не властиве нічого з перерахованого, і він співає або грає на гітарі. До того ж не все можна передати фотографією. Люди йдуть з нашого життя, чоловіки обманюють жінок, і навпаки. Світ тоне в лайні, але ж ми не можемо просто зробити селфі на фоні цього. Будь-яка робота має право на існування, якщо вона зроблена добре. Така моя думка. У цієї дівчини чимало прихильників, і ми зараз говоримо про її творчість, значить вона вже варта уваги.

Фотограф не заперечував, хоча я бачив, що він не переконаний. Тоді його погляд звернувся до мене. А що я? Чомусь мої думки тоді прозвучали вголос.

- Хтось створив світ навколо нас, і все, на що ми здатні — це зображувати його. Неважливо яким чином і в кого ми візьмемо інтерв’ю. Картина, фото, рукопис — це все мистецтво, і лише на авторі лежить відповідальність, щоб зробити свій витвір вартим уваги.

Не знаю, чому я раптом почав говорити, хоча мене навіть не запитували. На щастя, нікого це не здивувало, і вони далі спілкувалися, змінивши тему. Але я вже їх не слухав, мені не давало спокою те, що я мовив, а особливо те, що мені дуже захотілося взяти інтерв’ю у якогось міста.

Наступного дня я купив квитки.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.