Місце зустрічі: персиковий диван

Щоб створити міцну корпоративну культуру у якій співробітники працюють як колектив, або хоча б для того, щоб мирно співіснувати в одному просторі – спілкування просто необхідне. Те ж саме стосується навчальних закладів у яких студенти, аспіранти та колеги по роботі мають чудову нагоду знайти спільні інтереси і розпочати спільну справу (як от написати разом статтю або винайти новий iPad :p ), але разом з тим зіштовхуються з небезпекою змарнувати всі свої чудові можливості для співпраці і по закінченню університету/гранту/контракту знову опинитися на одинці з собою, мізкуючи про чудові проекти все ще на рівні ідеї.

В Університеті Тасманії, як і в деяких інших австралійських університетах переважну більшість аспірантів складають іноземці. Приміром, на кафедрі Педагогіки де я зараз здобуваю ступінь кандидатки наук (PhD), аспірантами є люди з Китаю, Ірану, Саудівської Арабії, Гани, Уганди, Непалу, з островів Фіджі та Папуа Нової Гвінеї. На даний момент я є єдиною представницею Європи, що неабияк дивно для людини, що все своє життя прожила в Європі. Відповідно, щоб знайти спільну мову і, у кращому разі, співпрацювати, а дивлячись правді ввічі хоча б не зненавидіти один одного, дуже важливо постійно вести діалог, шукаючи точок перетину всіх цих різних культур, релігій та мов носіями котрих ми є.

Саме тому кожної п’ятниці попри лінь, непогоду та гору незакінчених справ… я організовую короткі зустрічі-розмови для усіх хто бажає висловитися та почути думку іншого. Зустрічі тривають лише годину-півтори. Часом на них приходить п’ятеро, іншим разом п’ятнадцять, а то й двадцять осіб. Розмова виникає спонтанно і часто набирає несподіваних обертів. Зазвичай, хтось із гурту каже: «А от у моїй країні це роблять так і так. Тому я не розумію, чому ці австралійці роблять інакше?» Інші учасники бесіди діляться своїм досвідом та думками з цього приводу. На щастя, на кожній зустрічі присутні австралійці, котрі можуть розповісти нам чому вони роблять так, а не інакше. Іноземці знову ж таки пояснюють свою точку зору, дивуючи австралійців дивовижами свого краю, і так виникає спільне бачення та взаємне розуміння.

Місцем наших зустрічей є два дивани персикового кольору, котрі стоять один навпроти одного у коридорі, що об’єднує аспірантські офіси. Мені, як людині з Європи трохи дивно приходити на робоче місце, ступати по підлозі вкритій килимами і проходити повз затишньо-домашні дивани у коридорах. А проте це місце чудово виконує свою функцію: збираючи тут, люди почувають себе «як вдома», а відповідно можуть вільно висловлювати свої думки, ділитися досвідом, проблемами, переживаннями, обгроворювати проблеми пов’язані з написанням дисертації або ж просто пити чай і давати мозку перепочинок від читання Фуко та Бордіє.

Чи вдалося нам перейти від балачок до справи? Так. Кілька разів нам поталанило зібратися разом та скуштувати національних страв з інших країн. Кожен зготував одну запіканку, салат, чи торт і в результаті їжі було більше, ніж ми могли з’їсти. Такі спільні трапези виявилися найкращими для створення відчуття, що належимо до однієї групи, представляємо той самий Універсиет і працювємо на благо спільної справи. Дивовижно, скільки можливостей ховає в собі їжа котрою ділимося! Окрім того, за останній рік, згуртувавшись у групи по три-чотири аспіранти ми разом написали кілька академічних статтей для міжнародних конференцій.

Що ж буде далі? Мені б, як письменнику, хотілося б щоб наші тижневі зустрічі набули форми книжкового клубу, на якому ми могли б обговорювати книги: теорію та художню літературу. Однак я чудово розумію, що такі ідеї працюють найкраще якщо люди самі виявляють бажання стати членами клубу, а не тоді коли приходить «лідер» і переконує всіх, що треба читати. Тому з цією ідею доведеться зачекати аж доки я не знайду людей котрі виявлять бажання стати співучасниками такого літ-клубу.

Отож, наразі, продовжуватиму організовувати ці тижневі зустрічі, з надією, що продовжуючи наш соціо-культурно-дискусійний діалог ми зуміємо краще зрозуміти одне одного і самих себе, а може навіть розпочати нову спільну справу.
