Друзі

Зранку був вітер. Хмари швидко рухалися по небу, і я зробив кілька відео для свого інстаграму. Потім, одягнувшись, взяв велосипед і поїхав до річки. На березі, за кущами, між грунтовою стежкою та річковим потоком є затишне місце, де я медитую. Річка була судохідна, тому час від часу повз мене пропливали човни. Вони втручалися в мій ранковий дзен шелестінням гвинтів та побрязкуванням димових заслонок. Тоді я перечікував, поки вони не пропливали далі. Я сидів з заплющеними очима та вслухався в наростаючий стугін двигунів, поки він не досягав найвищої точки, та знову не розчинявся в ранковому тумані, звільняючи місце думкам ні про що.

Так сталося й цього разу. Як тільки я вмостився на залізному швартувальному пеньку, з-за пологого повороту русла з’явилася велика баржа. Вона тихо та повільно наближалася до моєї схованки. Я поневолі напружився, та вирішив перечекати, допоки вона не пропливе далі до шлюзів. Баржа спрямувала свій роздутий точнісінько на те місце, де я сидів. Наблизившись, її хід сповільнився, і замість того, щоб продовжити свій неквапливий рух та зникнути за воротами шлюзу, баржа завмерла прямо навпроти мого залізного пенька.

Весь простір був тепер зайнятий довжелезним чорним бортом, над яким височіли гори промислового брухту. Я міг розгледіти пом’яті уламки старих автомобілів, мертві отвори пральних машинок, іржаві залишки космічних кораблів, пожовтілі крила літаків, велосипедні рами, касетні програвачі, та навіть стару друкарську машинку «Адлер», яка розхитувалася над водою, вчепившись у відрізок стального дроту. Відпрацьовані надбання цивілізації, зібрані та звалені на відкритій палубі човна-привида, йшли своїм останнім шляхом священними водами механічного Стіксу. Закоптілі труби баржі дихали чорними їдкими вихлопами солярки, наче сповіщали про наближення траурної процесії. Як в таких випадках заведено, всі інші запахи, що оточували мене кілька хвилин тому — річкової води, прілого листя, вологого ранкового повітря — покірно розступилися перед скорботним диханням річкового катафалку.

Не зважаючи на це, моя ранкова подорож видалася доречною. Шкіру приємно лоскотав теплий вітерець. Все навколо було окреслено чітким та контрастним світлом ранішнього сонця. На шляху до річки я зустрів бабусю у яскраво-блакитному пальті. В руках вона тримала палочки для ходьби, а поряд трюхикав її песик. Ми часто бачимося зранку в полях поблизу річки. Я чемно вітаюся з нею, вона — зі мною. Інколи дорогою мені також трапляється привітна літня жіночка, яка теж вигулює на мотузку свого собаку – французького бульдога. Ми також вітаємося, і я їду собі далі.

Почалася сильна злива, але я вже повернувся додому і тепер ось пишу цей допис в свій щоденник. Чомусь відчуваю роздратування. Не розумію, звідки воно могло взятися? Наче та баржа, що з’явилася нізвідки і без жодних на те причин стала частиною мого життя. Нехай навіть і ненадовго, вона заполонила собою думки, затоваришувала з моїми відчуттями — зором, слухом, нюхом…

Нещодавно я вирішив скласти список всього того, від чого я залежний. Не впевнений, що буду робити це зараз. Можливо, іншим разом, а можливо й ніколи цього не зроблю. Але знаю, що цей список буде складатися з емоцій. Тоді я навчуся передбачати їх прихід, запрошувати до себе та затоваришувати з кожною з них. Роздратування буде своїм найкращим другом. Посиджу з ним на узбіччі, втішу та обійму за плечі. Врешті дам йому піти, без остраху, що воно знову повернеться. Авжеж, бо тепер ми найкращі друзі. Потім зав’ється, наче вітер, радість. І вона стане моєю найкращою приятелькою. Разом ми вип’ємо вина, будемо багато жартувати, слухати музику та дивитись серіали. З радістю приємно проводити час, і хотілося б, щоб вона залишалася якнайдовше. Але і її також потрібно буде відпустити. За нею приплентається збентеження. Воно нерішуче стоятиме в дверях, довго не наважуючись переступити поріг. Я налию йому чаю, запропоную цигарку і ми заприятелюємо, сьорбаючи з теплих чашок нашого непевного буття. Врешті воно несміливо попрощається і я проведу його до дверей. Пізніше, увечері, ми із сумом будемо мовчки спостерігати за зірками на балконі. А вже як прийде ранок, з мрійливістю та задоволенням я подивлюся на ясноблакитне небо. Емоцій багато, і всі вони стануть моїми друзями.

І це, напевне, означатиме, що в мене насправді багато друзів.