Старі нові стежки

Сьогодні зранку на мить виникло дивне відчуття. Наче я опинився на цій лісовій стежці вперше, а навколо мене — незнайома місцевість. Обабіч стежки ростуть незнайомі дерева, а над ними нависають незнайомі скелі. Я бачу це все вперше, наче я ніколи тут до цього не був. Хоча вже як три місяці, майже щоранку, я виходжу цією стежкою на вершину скелястого пагорбу, щоб помедитувати.

На мить в мене виник страх. Перед невідомим. Куди я прямую? Де опинюся, пройшовши цим згином дороги? Що мене чекає за поворотом?

Потім мене осяяло. Це є здоровий страх. Страх очікування чогось нового. І як тільки до нього звикаєш, він перетворюється на щиру зацікавленість. Наче в дитинстві, коли більшість речей видаються тобі новими, ти пізнаєш їх властивості, з цікавістю їх досліджуєш та щиро ними дивуєшся.

Отже, здається, я винайшов чудову вправу, яка дозволить відчути добре знайомі речі по-новому. Потрібно на мить уявити, що дорога, по якій ти йдеш, є новою та незнайомою, навіть якщо ти по ній ходиш щодня. Уявити, що бачиш вперше добре знайому тобі людину, з якою ти спілкуєшся щодня або ж живеш разом з нею вже багато років. Уявити, що роботу, яку ти робиш роками чи навіть десятками років, потрібно зробити вперше в житті.

На мить прийде страх, але майже одразу — щирий подив, збудження та радість. Від того, що доведеться пізнати щось нове. Як у дитинстві.

Не одразу, але поступово, розвинеться звичка миттєво змінювати перспективи часу та простору. Винаходити нові підходи до роботи. Знаходити порозуміння з товаришем чи коханою людиною. Або ж побачити на шляху додому щось надзвичайно особливе, що завжди вислизало з поля зору та тонуло в безликій знайомості щодення.

Запитайте себе при нагоді:

“Як би я це зробив, якби я цього не вмів робити?”
“Що б я зараз сказав, якби ми зустрілись уперше?”
“Як би я поводився, якби опинився тут вперше?”

Вам неодмінно сподобається це відчуття — нового та незвіданого.